Виникнення самурайства. 
Становлення самурайства, самурайського стану, одяг самураїв

Виникнення самурайства не являє собою виняткового явища в соціальній історії народів світу. Стани і касти професійних воїнів існували в багатьох державах Європи й Азії в епоху панування феодалізму.

У Японії поява стану воїнів була тісно зв’язана зі становленням феодалізму, що розвивався загалом по тим же класичним законам, що і феодальний лад Західної Європи.

Постійні війни з аборигенами Японських островів — айнамы — вели до проникнення японців з південних і центральних областей Хонсю на північний схід країни, що супроводжувалися захопленням айнських земель. Ця експансія робила можливими розподіл території айныв між японськими дайме, що ставали панами айнської землі. Виникали сильні і постійні дружини для захисту володінь від вторгнення в них айнів і військ інших князівств, а також для придушення селянських повстань.

У XII ст. після перемоги коаліції під керівництвом феодалів з роду Мінамото над іншим могутнім угрупуванням на чолі з родом Тайра в Японії встановився режим військової диктатури, при якому влада в країні знаходилася в руках верховного воєначальника — сегуна. Подібна форма правління відсувала імператора, позбавленого фактичної влади, на задній план і дозволяла князям більш ефективно експлуатувати селян і інші нижчі шари населення, утримуючи їх у підпорядкуванні силою зброї. З цього часу самурайство, під яким у широкому змісті слова стали згодом матися на увазі світські феодали, починаючи від великих впливових князів (дайме), включаючи і самого сегуна, і кінчаючи дрібними дворянами, остаточно завоювало політичну владу, ставши пануючою силою країни. Феодальне лицарство складалося і юридично оформлялося як спадкоємний і привілейований стан усередині пануючого класу, будучи його складовою частиною.

У зв’язку з розходженням соціальних функцій і матеріального становища різних шарів самурайства воно мало складну ієрархічну структуру, зв’язану відносинами особистого служіння васала сюзеренові і заступництвом князя своїм слугам. Найбільш характерною рисою, властивої Японії, була численність військово-служивого дворянства. Це було обумовлено прагненням окремих дайме до могутності і переваги над конфронтуючими їм феодальними князями і необхідністю боротися в міжусобицях і при селянських повстаннях власними силами, без підтримки ззовні. У визначені тимчасові відрізки історії Японії (XVI — XVII ст.) стан воїнів нараховував разом з родинами близько 2 млн. чоловік (із прислугою — близько 3 млн.), що складало приблизно 10% усього населення країни. У порівнянні з цим середньовічні лицарі в країнах Західної Європи, наприклад Англії і Франції, навряд чи складали 1 — 2% населення. Тут же варто відзначити, що відношення європейських лицарів і японських самураїв до селян було різним. Якщо в Європі в епоху середньовіччя селянина розглядали як знехтувану і грубу істоту, то в Японії, незважаючи на антагонізм між станом воїнів і селянських мас, гноблення й експлуатацію селянства, хлібороб наближався по своєму соціальному стані до самурая, а його праця відповідно до конфуцианським навчанням вважався шановним. В ідеологічному плані між самурайством і селянством також не було різкого протиставлення, що спостерігалося щодо ремісників, купців, акторів і інших нижчих шарів суспільства. Не випадковим тому було те, що багато селян удостоювалися до старості права носіння малого самурайського меча. З іншого боку, селянство частіше орієнтувалося на самурайство, прагнучи наслідувати стану воїнів.

Крім того, самураї істотно відрізнялися від лицарства європейських країн часів середньовіччя економічними позиціями, своїм специфічним етичним навчанням бусідо, релігійними поглядами. В іншому самураї загалом були схожі з західноєвропейськими воїнами. Самурайство так само, як і лицарі Європи, займали особливе місце в соціальній структурі суспільства, вважаючи вірність сюзеренові головною чеснотою воїна, а військову справу — основним і єдиним заняттям будь-якої шляхетної людини, зі зневагою відносилися до трудової діяльності. Самурайство, як стан, проіснувало понад сім століть, і було формально скасоване після 1868 р. (вірніше, було змінено його якісний стан відповідно до духу часу і буржуазних перетворень). Проте традиції самураїв, вироблені в плині тривалого часу, не зникли. Традиційні риси, властиві самурайству середньовічної Японії, були обновлені і трансформовані, ставши основою японської ідеології.

Слово «самурай» (сабурай), утворене від дієслова старо японської мови «сабурахи», має в японському словнику древньої мови наступне тлумачення: «служити великій людині, людині вищого стану»; «служити хазяїнові, захищати хазяїна». Для графічного позначення цього слова японці скористалися китайським ієрогліфом, що читається як «дзи». Розкладання цього ієрогліфа на складені (рен — людина і сі - буддійський храм) говорить про ймовірне застосування цього знака для позначення людей, що охороняли буддійські храми і службовців при них.

Самураєм називали в Японії слугу знатної особи, що служить його інтересам, що охороняє його маєток, майно і його самого. Самураїв можна як приклад порівняти зі скандинавськими хускарлами XI ст., що розглядалися в соціальній організації як слуги або дружинники, службовці тільки при дворі феодала.

Крім зазначеного позначення, поняття воїн, боєць, дружинник показувалося в японській мові ще ієрогліфами, що читалися як «бусі» (або просто «сі»), що були також узяті з китайської писемності (ву і ши).

Початок становлення стану самураїв можна віднести до відносно пізнього часу — VI — VII ст.

У 645 р. після перемоги в боротьбі за владу двох будинків родоплеменної знаті Сумерагі і Накатомі, очолюваних принцом Накано Оє і Накатомі Каматарі, над родом Согана, на престол був зведений представник перемігшої коаліції - 36-й імператор Японії Котоку (645 — 650), що прийняв титул тенно — син Неба. Прихід до влади Котоку одержав у японській історії назву «переворот Тайка» («Тайка» — девіз правління імператора Котоку, буквально — «Велика зміна»). Власне кажучи метою боротьби між родами і перевороту, що пішов за тим, були реорганізація племінного керування древньої Японії, прагнення до створення сильного централізованої держави і міцної державної влади. Еталоном такої влади, до якої прагнув принц Сетоку-Тайсі (593 — 622) на початку VII ст., була китайська держава династії Тан.

Переворот Тайка сприяв розвиткові японської монархічної держави з усіма властивими йому атрибутами, а також установленню виробництва, передумови якого вже склалися на той час у Японії. У 645 — 646 р. влада провела ряд реформ, найважливішою з яких була ліквідація звань родоплеменної знаті і її права володіння землею, що було перешкодою на шляху до оформлення нової держави. Країна була поділена на повіти й округи; така система одержала назву «гункен». Переворот і реформи Тайка оформили виникнення централізованої держави, забезпеченною регулярною армією, на чолі зі спадкоємним імператором. В областях, що мали стратегічне значення (прикордонні райони), з’явилися гарнізони, у яких служили люди, що досягли повноліття (20 років). Для несення гарнізонної служби на окраїнах у мирний час призивалося 1/3 чоловічого населення країни у віці від 20 до 60 років.Вони зводилися в загони, що називалися «гундан», тобто «місцеві дружини». Охоронці називалися «сакимори («варта передових пунктів»). Деяких з них відряджали в Кіото для охорони імператорських палаців; їх називали «едзи» («охоронні чоловіки»).

У воєнний час кілька дружин з'єднувалися в армію — ітігун під командуванням воєводи — сьогуна, три армії у свою чергу зводилися в одну велику, керовану тайсегуном («більший», «великий» сегун), якому імператор дарував меч — знак воєводських повноважень. Після військових походів війська розпускалися, їхня зброя складалася в комори. Цією зброєю відало одне із шести заснованих міністерств (військове міністерство). Дружинників-самураїв, що оформилися потім у стан воїнів, у той час ще не було. Реформи Тайка установили також поземельні феодальні відносини, що носили форму поділової системи. Основні принципи цієї системи були оформлені і зафіксовані в 701 р. У цивільному укладенні - кодексі «Тайхо рицуре», або «Тайхоре» (від «Тайхо», буквально «Великий скарб» — назва періоду правління імператора Момму (701 — 704) і «ре» — кодекс), створенному також за аналогією із законодавством імперії Тан. «Тайхоре» ознаменував початок покріпачення вільних общинників і складання феодальних аграрних відносин. Уся земля переставала бути власністю сільської землеробської громади, вона була державною (імператорською) власністю і віддавалася селянам у тимчасове користування.

Таким чином, замість общинної власності на землю затверджувалася феодальна; землі юридично була дана економічна основа вже у феодальному змісті. Кожен селянський двір одержував орну землю відповідно числу членів родини, рахуючи із шестирічного віку. Подільне селянство перетворилося в стан феодального суспільства, що стали називати «ремин». Селяни, що одержали наділи в тимчасове користування, не мали права залишати їх, тому що це могло принести збиток державі. Вони повинні були платити державі податок зерном і продукцією домашнього виробництва, виплачувати прядив’яним одягом і шовковою матерією, а також відпрацьовувати на користь держави і місцевого керування близько 100 днів у році. Крім того, із введенням обов’язкової військової повинності кожні 50 дворів (сільський округ) повинні були виставляти по одній людині в регулярну армію, приймаючи на себе повне його утримування.

Поряд з наділами селян існували і наділи пануючого класу. Однак вони істотно відрізнялися від селянських земель розмірами, що залежали від титулу або посади власника. Ці привілейовані наділи поділялися на рангові, посадові і жалувані, причому останні віддавалися в довічне користування, іноді, у залежності від заслуг, — навічно, іншими словами, були фактично приватними володіннями.

До привілейованих наділів приписувалися державні селяни, що передавали власникам земель значну частину своїх доходів.

По суті справи багато земельних наділів тільки формально можна було назвати державними. Здебільшого вони продовжували залишатися землями аристократії, що являла собою не що інше, як нащадків родоплеменної знаті дореформованої (до 645 р.) Японії.

Поступовий розвиток великого приватного господарства в наступні століття створював передумови для катастрофи принципу державної власності на землю і для розпаду подільної системи, тобто вело до розпаду реформ Тайка. Представники аристократії, середні дайме і розбагатілі селяни прагнули до повного переходу земель у приватне володіння. Згодом наділи перетворювалися в приватні маєтки — сеєн. Власники маєтків (ресю) ставали незалежними і безконтрольними хазяїнами своїх володінь. Селяни, приписані до земель дайме, також ставали власністю останніх, тобто кріпаками.

Жорстока експлуатація, важке податкове обкладання, численні повинності на користь дайме і держави і прагнення великих землевласників захопити селянські ділянки для розширення своїх маєтків викликали в селянства невдоволення, що переходило часто у відкритий опір. Феодали припинили видавати зброю навіть покликаним на військову службу селянам. У зв’язку з цим вже в 792 р. був видано указ про скасування військової повинності.

Однієї з форм протесту селян проти гноблення були втечі зі своїх земель.

Швидких селян, що залишили свої села й ішли бродяжити, стали називати «ронин», «фуронин» і «футо» (букв.: «бурлака», або «людина-хвиля»). Пізніше термін «ронин» стали застосовувати до самураїв, що утратили васалітет і місце у своїй організації в силу добровільного відходу з неї, вигнання воїна із самурайського клану або розпуску васалів померлого (убитого) князя. На противагу їм жителі, що постійно жили на одному місці, називалися «донин», або «домин». Усі спроби уряду, прагнучого запобігти втечам селян із землі навіть силою зброї і сприяти їх поверненню, не мали істотних результатів.

Багато хто зі швидких селян групувалися в розбійницькі зграї, що займалися грабіжами на великих дорогах, нападали на маєтки дайме або ж йшли на службу в приватні володіння — сеєн, ставали служивими людьми (сохей) при великих буддійських храмах.

Тяга ронинов у сеєн, з одного боку, і нестаток власників маєтків у ронинах, використовуваних ними як військову силу для придушення селянських повстань, боротьби з загонами швидких селян і сусідніми дайме прагнучих урвати для себе кращі землі, — з іншої, привели до створення нового стану суспільства, відірваного від економіки, — стану самураїв, або воїнів (бусі або буке).

З X ст. у Японії все сильніше відбувалося відокремлення окремих провінцій, політична роздробленість, породжені посиленням князів на периферії. Економічною основою таких явищ були панування відособленого господарства маєтків, що зосередили 90% усього земельного фонду країни, слабість господарських зв’язків між ними, нерозвиненість суспільного поділу праці. В міру росту і посилення великих маєтків дрібні землевласники, що не зуміли збільшити свої маєтки, не могли протидіяти сваволі місцевої адміністрації, їхні землі виявлялися перед погрозою поглинання великими земельними магнатами. Крім того, їм у більшому ступені загрожувала небезпека з боку селянських загонів. Унаслідок цього дрібні власники змушені були віддавати себе під захист великих дайме.

Подібні явища мали також важливе значення для розвитку і зміцнення самурайських дружин, тому що кожен дрібний землевласник, використовуючий захист свого сюзерена, був зобов’язаний йому військовою службою. Ці дружинники перетворювалися поступово з «двірських самураїв» у самураїв нового типу — збройних слуг, що одержували від свого хазяїна за вірну службу зміст — житло і їжу, а іноді і ділянки землі з приписаними до неї селянськими дворами.

Іншою не менш важливою причиною утворення стану воїнів була не припиняюча з давніх часів боротьба на північному сході країни з айнами (або едзо) — нащадками найдавнішого населення Японських островів. Ще в період правління імператорів Конин (770 — 781) і Камму (782 — 805) через часті воєнні дії на границях при дворі було прийняте рішення про створення спеціальних загонів, що повинні були набиратися з заможних селян, «спритних у стрілянині з лука і верхової їзди», для протидії айнам. (Треба відзначити, що становленню самурайства в чималому ступені сприяло поряд з розвитком озброєння саме широке вживання верхового коня. Раніше кінь найчастіше був власністю лише аристократії і був символом знатності і багатства і рідко вживався на території Японських островів у військових цілях). У 802 р. в області Муцу був споруджений замок Ідзава з керуванням оборони, що містився в ньому, (тиндзюфу), заснованим у 725 р. Керування (ставка гарнізону) призначалося для керівництва силами японців з метою підтримки спокою й утихомирення аборигенного населення. У замку Тага-тага-но дзе, побудованому небагато пізніше, містилися «охоронні воїни», або «воїни утихомирення й оборони» (тиндзю-но хей). Іншим опорним пунктом проти айнів був замок Акіта в області Дєва. З 802 р. стали споруджувати зміцнення в інших місцях, складаючи гарнізони з «різного незручного усередині імперії люду» .

Границя притягала до себе також швидких селян, що рятувалися від гніта і прагнуючих опанувати землями айнів. Це були войовничі люди, що організовували загони і знаходилися в постійній бойовій готовності; їх називали «адзумабито» (люди сходу).

Згодом уряд став заохочувати переселення безземельних селян на північ. Поселенці, що одержали озброєння від влади, вели з айнами більш ефективну боротьбу, ніж військові експедиції, що починаються японцями під час великих виступів айнського населення.

Озброєння поселенців істотно сприяло зародженню самурайського прошарку в північних районах о-ва Хонсю. Причому особливо велику роль у формуванні самураїв у цих областях країни грали айнскі елементи. Одним з пояснень може служити те, що японські поселенці довгий час жили в безпосередній близькості від айнів, маючи з ними двосторонні контакти. У цьому плані показовий обряд харакірі, характерний тільки для стану воїнів, сприйнятий від айнів.

У процесі постійних воєн з аборигенами північно-східні князі створювали власні самурайські дружини. Найбільш значними збройними силами володіли в той час пологи Мінамото і Тайра, яким не раз приходилося вдаватися до допомоги своїх самураїв при утихомиренні айнів. Згодом саме ці збройні сили були використані великими дайме в боротьбі за владу при встановленні нової системи правління країною — сегуната.

Таким чином зароджуваний прошарок воїнів Японії оформлявся як специфічна група суспільства, на яку впливали як військові, так і мирні контакти з войовничими племенами айнів.