Релігійно-моральне виховання учнів церковноприходських шкіл російської імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

У статті розглянуто систему навчально-виховної діяльності церковноприходських навчальних закладів, яка почала складатися в Російській імперії в другій половині ХІХ ст.; проаналізовано питання підготовки кваліфікованих спеціалістів для цих шкіл.

Ключові слова: церковноприходська школа, Закон Божий, церковнослов’янська мова, законовчитель, церковно-учительська школа.

У вітчизняних і зарубіжних дослідженнях з проблеми виховання молодого покоління визначено необхідність і можливість реалізації принципів християнської моралі у навчально-виховному процесі системи загальної середньої освіти. Школа має дбати не лише про освітній компонент, а й про виховання дітей з тим, щоб вони стали повноцінними громадянами України. Виховати дитину — це не лише дати їй знання, а й виховати морально, сформувати дитячий світогляд, розвинути культуру, сприяти засвоєнню моральних норм і етики поведінки.

У сучасних підходах до навчально-виховної роботи значну увагу приділено християнській етиці, яку, за згодою батьків, діти мають змогу вивчати у загальноосвітніх навчальних закладах. Християнська етика як історично і традиційно складена мораль нашого народу може стати невід'ємною складовою системи виховання у сучасній школі. Опанування зазначеного курсу на основі поглибленого ознайомлення з основами біблійної історії забезпечить можливість учням сформувати моральні переконання, на яких можна будувати оптимальні міжособистісні відносини з навколишнім світом, державою та зі світовим загалом. З іншого боку, це сприятиме оптимізації гуманістичного потенціалу базових знань і розвитку гуманістичного аспекта змісту освіти, посиленню значення варіативної частини змісту освіти тощо.

Уроки християнської етики мають освітньо-виховний характер, підкріплений прикладами, на які багата наша історія, література і культура. Тому особливого значення, на нашу думку, набуває вивчення історичного досвіду викладання предметів духовно-морального циклу. Необхідність ґрунтовного вивчення цього питання зумовлюється також тим, що саме Поросся у другій половині ХІХ століття стало своєрідним центром розвитку і поширення церковно-парафіяльної освіти в Російській імперії.

Отже, метою представленої статті є аналіз становлення парафіяльної освіти, організаційно-педагогічних і морально-етичних засад навчально-виховного процесу в церковноприходських школах Російської імперії кінця ХІХ століття — початку ХХ століття.

Детальний аналіз джерел свідчить, що до 60-х років XIX століття парафіяльна освіта в Російській імперії розвивалася досить повільно. У тогочасних статистичніих дослідженнях стверджується, що на території України протягом усього ХVІІІ століття взагалі не було жодної правильно організованої сільської чи міської школи. Навчання ж грамоти (і лише її) було справою приватних осіб, переважно причетників, які започатковували свої установи у церквах чи у власних помешканнях. Програма і характер освіти, яка здобувалася у таких закладах, визначалися рівнем грамотності і моральними якостями так званого «бакаляра». Проте навчання здійснювалося і поза такими школами, домашнім чином, від «людей грамотних» [17].

Царський указ 1805 року про відкриття сільських парафіяльних училищ і проведена імператором Олександром І реформа духовної освіти 1808−1814 роках також на принесли бажаного результату: церковноприходських шкіл було надто мало. До того ж парафії не виявляли до них особливої симпатії [39]. Навіть ті школи, які вже функціонували, здебільшого діяли формально. Як зазначає у своїй монографії В. Перерва, сільський священик або дяк збирав дітей у своєму будинку, складав список учнів, давав їм деякі настанови і наступного разу вони збиралися тоді, коли у наставника був вільний час або й зовсім не збиралася [24].

Світська влада добре розуміла, що зі скасуванням кріпосного права необхідні зрушення в системі народної освіти. Тому особливу увагу було приділено утворенню церковнопарафіяльних шкіл з метою посилення державного впливу на початкову народну освіту [43]. Оскільки представники духовенства завжди вважалися потенційними педагогами, то в майбутній реорганізації системи приходської освіти їм було відводено головну роль. У зв’язку з необхідністю проведення заходів, спрямованих на припинення «протиурядової пропаганди» наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. уряд прийняв рішення про надання православному духовенству повноважень для належного впливу на народну освіту [5].

Однак, поспішне і непродумане масове створення парафіяльних шкіл призвело до того, що значна їх кількість не мала ні приміщень, ні шкільних меблів, ні навчальних посібників. Становище з виконанням обов’язків учителів у церковнопарафіяльних школах теж було вкрай незадовільним. Було навіть запроваджено своєрідну викладацьку повинність: у багатьох єпархіях, щоб одержати місце диякона або священика, треба було прослужити два роки вчителем [4, с. 48].

Проблема розвитку початкової освіти почала вирішуватися лише у 1884 році Обер-прокурор Священного Синоду К. П. Побєдоносцев намагався поширити вплив духовенства на народну освіту. З цією метою у 1882 році було створено особливу синодальну комісію під головуванням архієпископа Холмського Леонтія (Лебединського), яка розробила «Правила про церковноприходскі школи», затверджені 13 травня 1884 року [39]. Прийняття «Правил» законодавчо оформило створення церковноприходських шкіл, тобто початкових загальноосвітніх навчальних закладів, у навчальних планах яких значне місце посідали дисципліни релігійного циклу. Тому, вважаємо, друга половина ХІХ століття в освітньому аспекті може бути охарактеризована як період становлення і розвитку системи початкових навчальних закладів духовного відомства — церковноприходських (церковнопарафіяльних) шкіл.

Пріоритет у початковій і народній освіті царський уряд надавав саме церковним школам, оскільки там більше уваги приділялося моральному вихованню, а заняття вели священики, диякони або викладачі - випускники духовних семінарій або духовних училищ. На основі аналізу програм можна зробити висновок, що церковноприходські школи прирівнювалися до урядових, а щодо компетентності викладачів, їхнього впливу на населення, варто визнати, що вони навіть мали перевагу над міністерськими [11].

У віданні Священного Синоду знаходилися однокласні з трирічним і двокласні з чотирирічним курсом навчання церковноприходські школи, які мали схожу з початковими народними училищами програму. Окрім того, до церковного відомства належали і так звані школи грамоти з дворічним курсом навчання. Однак вони не мали статусу повноцінного навчального закладу [13].

Мета створення таких начальних закладів була чітко сформульована у § 1 «Правил», в яких наголошувалося, що церковнопарафіяльні школи повинні утверджувати в народі православне віровчення, християнську моральність і «повідомлювати початкові корисні знання» [34, с. 12]. Учитель був зобов’язаний виховати своїх учнів «освіченими у своїй вірі і моральними у поведінці» [30, с. 387]. Так, у Циркулярі до попечителів навчальних округів Міністр народної освіти зазначав, що школи повинні прагнути однієї спільної мети — «навчання і освіти юного покоління на непорушних основах віри в дусі повної відданості престолу і Вітчизні» [40, с. 748].

Духовне керівництво вбачало ще одну мету навчання у приходських школах — ослаблення і подолання розколу в суспільстві за допомогою настанов у дусі православної віри. Вчителям рекомендувалося користуватися будь-яким випадком, щоб досягти усвідомлення дітьми розумних понять про єдину, святу, соборну і апостольську церкву, про неможливість спастися без неї і про гибельність розколу [1].

Священний Синод вважав, що народні школи повинні мати якнайтісніший зв’язок з церквою, щоб знання грамоти надавало доступ народові до церковних книг, щоб грамотні селянські діти могли брати участь у богослужіннях і читати вдома батькам духовні твори [39].

Оскільки перед церковнопарафіяльними школами насамеперед ставилося завдання релігійного виховання учнів, це впливало на організаційно-педагогічні заходи, пов’язані з їх діяльністю. Відповідно до зазначеного завдання визначався також перелік навчальних предметів. Для керівництва і нагляду за церковнопарафіяльними школами створювались єпархіальні училищні ради, а для безпосереднього керування школами місцеві архієреї призначали найбільш благонадійних священиків і наглядачів [29; 43].

Детальний аналіз «Правил про церковноприходські школи» дає підстави стверджувати, що цей документ надав церковному відомству великі повноваження у системі початкової народної освіти, підпорядковуючи навчально-виховний процес у ній основному завданню: формуванню в учнів любові до церкви і богослужіння [28].

Спроби скласти програму для навчання у церковноприходській школі робилися ще задовго до прийняття «Правил». Так, «Киевские епархиальные ведомости» у 1864 році друкували одну з таких програм, яка була складена за участю протоієрея Петра Лебединцева, настоятеля Спасо-Преображенського собору м. Білої Церкви. Відповідно до цієї програми навчання пропонувалося проводити шість днів на тиждень зі щоденним навантаженням по три уроки. Заняття починалися о 8 годині; тривалість двох перших із півгодинною перервою становила 4 години; перерва на обід тривала з 12.00 до 14.00, після чого розпочинався третій урок, який закінчувався о 17 годині. Таким чином, тижневе навантаження становило 18 годин. З навчальних предметів програма передбачала Закон Божий, арифметику, історію Російської держави, російську мову і церковний спів. Для вивчення російської мови відводилося 8 годин на тиждень. Ці уроки проводилися переважно у післяобідній час, що, з огляду на їх тривалість, практично займало більшу частину тижневого навантаження у погодинному плані. На засвоєння арифметики і Закону Божого відводилося по три уроки, а для засвоєння історії Російської держави і церковний спів — по дві години на тиждень [30].

З прийняттям «Правил» програми церковноприходських шкіл ставали уніфікованими. На відміну від шкіл Міністерства народної освіти, які довго не мали єдиних програм, церковнопарафіяльні школи отримали їх у 1885 році. Ці програми були схвалені Священним Синодом; до переліку предметів у них входили Закон Божий, церковнослов’янська і російська мови, арифметика і церковний спів [39]. У двокласних школах до цих предметів додавалися ще російська і церковна історії [13].

Церковноприходська школа розглядалася насамперед як додаток до Церкви і разом з нею повинна була виховувати дітей у дусі любові до Церкви і богослужіння. У програмі наголошувалося, що «…навчання у цих школах повинно бути переважно церковно-релігійним» [30, с. 384]. Тому головна увага приділялася засвоєнню Закону Божого (вивченню молитов, історії Старого і Нового завіту, катехізису), церковнослов’янської мови й церковного співу. Так, в однокласній церковноприходській школі із 76 тижневих навчальних годин 35 (46%) відводилося на вивчення основних релігійних предметів — Закону Божого, читання церковнослов’янською мовою і церковного співу. Двокласна школа із 56 годин на тиждень на ці ж предмети відводила 21 годину (37,5%) [13].

У програму із церковнослов’янської мови включили вимогу навчати дітей слов’янського письма. Звуковий метод навчання, визнаний шкільною практикою за найдоцільніший, був підданий певному сумніву. Рекомендувалося навчати за «буквоскладовим чи звуковим методом» [44].

Виховання моральних і релігійних почуттів у школярів на засадах Православної Церкви та російської народності стало найважливішим завданням, покладеним на церковнопарафіяльні школи [9]. Організація виховної діяльності включала у себе ранкові молитви, які читалися у школах щоденно перед початком занять. Під час читання молитов разом з дітьми були присутні вчителі, а інколи і законовчителі. Черговий вихованець старшого відділення читав ранкові молитви з Часослову. Якщо на молитві був присутній священик, то молитви він завершував денним відпустом. Проте, незалежно від присутності вихователів, кожен урок починався і закінчувався читанням чи співом молитов. Вечірні молитви діти зобов’язані були читати вдома за присутності батьків та інших членів сім'ї [6]. Вважалося надзвичайно корисним, щоб діти, засвоївши певні ранкові і вечірні молитви, знали також тропар і кондак храмового свята, тропарі і кондаки дванадцяти найбільших церковних свят, а також тропар і кондак святого, ім'я якого носить той чи інший учень, з належним поясненням змісту свят і знанням життя свого ангела [30]. Наприклад, один із представників духовенства так говорив про освіту дітей того часу: «Навчання починається перш за все із вивчення молитов, де ґрунтовно вивчається Закон Божий, діти привчаються до церковності і отримують належне виховання, спрямоване переважно на розвиток душі, а не лише розуму, їм дається найбільш корисна грамотність» [22, с. 710].

У своєму звіті за 1884 рік обер-прокурор Священного Синоду також наголошував, що пріоритетом церковної школи є не методи викладання, а виховні цілі [36].

У 1903 році Синод затвердив нові програми для церковнопарафіяльних шкіл, які цілком зрівнялися з програмами Міністерства народної освіти. У них було вміщено вказівки щодо виконання ранкових і вечірніх шкільних молитов. Учні повинні були обов’язково читати: «Царю небесний», «Отче наш», «Спаси Господи», «Достойно есть» та тропарі місцевих храмів [32]. Загалом, згідно нових програм релігійні предмети займали в однокласних церковнопарафіяльних школах 46% навчального часу, а у двокласних — 62,5%, тобто майже 2/3 навчальної програми. У цьому аспекті церковнопарафіяльні школи майже нічим не відрізнялися від шкіл держав Європи, у яких Закон Божий теж вивчався у початковій школі. У німецьких і англійських школах було таке ж відсоткове співвідношення кількості часу, що відводився на релігійні та світські предмети [10].

З метою полегшення вивчення дітьми Закону Божого від них вимагалося вивчення 17 молитов, при цьому найбільш складні - ранкову і вечірню — вони не вивчали взагалі. Не вимагалося і вивчення молитви напам’ять. Давалися методичні вказівки, як полегшити дітям їх засвоєння, не перевтомлюючи дітей, як це було до видання «Правил про церковнопарафіяльні школи» [27, с. 10].

Шкільний розклад тижневих занять складався на основі програм, затверджених Священним Синодом. Священик, складаючи розклад, намагався враховувати вікові особливості учнів, щоб запобігти їх перевтомленню. Заняття тривали протягом шести днів на тиждень, уроки починалися приблизно о 8.30, а закінчувалися близько 15-ї години. У кожній школі, складаючи розклад уроків, ураховували особливості місцевості та віддаленість навчального закладу від сіл і хуторів, де проживали учні [25].

У затвердженій Священним Синодом навчальній програмі для церковнопарафіяльних шкіл (1886 рік) наголошувалося, що основним предметом у цих закладах повинен бути Закон Божий. Відповідно, духовне відомство контролювало ті навчальні матеріали, які використовувалися для викладання предметів у школах своєї юрисдикції. Підручники також використовували лише ті, які були затверджені Училищною Радою при Синоді. Наприклад, викладання предмета «Закон Божий» велося за книгами протоієреїв Миколи Попова, Петра Смирнова, Олександра Рудакова, Дмитра Соколова та інших. Церковне богослужіння вивчалося учнями за посібниками Дмитрієвського, Муравйова, священика Рудакова, протоієреїв Смолодовича і Скворцова. Важливим було те, що ці ж самі книги використовували для вивчення зазначеного предмета і у школах відомства міністерства народної освіти [30].

Для вивчення іншого предмета релігійного змісту, який викладався у церковноприходській школі, — церковнослов’янської мови — слугували Часослови і Псалтирі, книги, які використовуються під час православного богослужіння. У двокласних школах практикувалося і читання Євангелій від Матфея, Марка, Луки та Іоанна [25].

У церковнопарафіяльних школах були бібліотеки для вчителів і учнів, в яких були підручники і навчальні посібники, а також книги релігійно-морального змісту, видані Синодом. Варто зазначити, що шкільні бібліотеки у церковнопарафіяльних школах були кращими, вони забезпечувалися книгами майже на 85%, а світські - на 51% [16].

Педагоги церковноприходських шкіл проводили навчальний процес у безпосередньому зв’язку з церквою та церковним богослужінням. Цьому сприяло вивчення у шкільному курсі священної історії, катехизму, церковнословянської мови та церковного співу.

Видатний педагог ХІХ століття К. Ушинський зазначав, що церква має набільшу формувальну силу для простого народу, а початкове розумне виховання є необхідним посередником між людиною і церквою [35]. Говорячи про життєво необхідний зв’язок шкільного навчання і виховання з церквою, він писав: «Відкрити в церкві для людини джерело духовного розвитку і моральних переконань — найвища мета всякої народної школи: школа навчає людину небагато і недовго, — церква підтримує і наставляє її від колиски до могили; але необхідний деякий розвиток і деякі знання, щоб користуватись цією підтримкою і цими настановами. Все це, здається мені, неважко зробити; але, звичайно, в цьому потрібна продуманість, постійність і деякі навички наставника» [35, с. 239].

Інший відомий педагог ХІХ ст. — Є. Крижановський — вважав, що школа, живучи одним життям із церквою, використовує накопичений нею віковий досвід релігійного життя. З цього приводу він зазначав: «Таким могутнім засобом виховання, яке міститься в нашому богослужінні, не володіє жодне інше християнське суспільство, тим більше жодна наукова система і жодна людська установа» [12, с. 137].

Оскільки церковне богослужіння вважалося основою системи виховання церковнопарафіяльної школи, то участь учнів у ньому була необхідною. Селяни, чиє духовне життя було тісно пов’язане з церквою, позитивно ставилися до церковно-релігійного виховання, вважаючи його не лише корисним, а й необхідним для своїх дітей. Таке ставлення батьків є зрозумілим з огляду на те, що релігійні принципи залишалися у ті часи основою сімейного виховання, яке здійснювали батьки. Тому церкву вважали справжнім училищем усіх християнських чеснот і обовязків як стосовно Бога, так і стосовно ближнього. Саме у храмі в молитвах діти зі всією спільнотою віруючих не лише «славили Бога і віддавали Йому належне поклоніння, а й молились одночасно за своїх ближніх, … просячи для них усіх у Бога кращих благ, які даруються людині благодаттю Божою через віру» [37, с. 17]. Зрозуміло, що в недільні та святкові дні діти разом із батьками відвідували церкву.

Бажання батьків надати своїм дітям освіту іноді підпорядковувалося і певним внутрішнім парафіяльним обставинам. Так, один із вчителів народного училища зазначав, що у великий піст священик на сповіді екзаменував прихожан у знанні найважливіших молитов. Тих, хто їх не знав, він відправляв до школи і лише тоді допускав до сповіді. Тому селяни, щоб попередити майбутній сором, відсилали своїх дітей до школи, де вони, навчившись молитов від законовчителя, могли навчити й інших членів родини [8].

За свідченням одного із священиків, прихожани найбільше втішаються, коли бачать, як «…діти їхні читають і співають у церкві, а також вдома у вільний час можуть прочитати щось корисне для душі чи розповісти яку-небудь подію зі Священної Історії, чи повідомити хоча б короткі відомості про предмет віри і християнської моралі». Отже, діти виконували функці помічників священика у справі релігійно-моральної освіти прихожан [38].

Школа дбала про свідоме засвоєння церковнослов’янської мови, оскільки вона була мовою, якою велося як богослужіння, так і церковні треби (церковні обряди, які здійснюються для окремих приватних осіб). Тому інколи учнів церковнопарафіяльних шкіл залучали до читання псалмів за покійниками; вони також брали участь у суспільному церковному богослужінні: найбільш здібні співали і читали на кліросі, інші по черзі прислуговували у вівтарі. Під час богослужіння для прислужування у вівтарі їм дозволялося одягати стихарі. У час загальних постів усі без винятку діти зобов’язані були сповідатися і причащатися [6; 25].

Безпосередній зв’язок церковнопарафіяльної школи з церковним життям приходу проявлявся також в участі шкільних хорів у богослужінні. У багатьох школах були організовані дитячі церковні хори, в яких здібних дітей навчали виконувати церковні піснеспіви: переважно найпоширеніші молитви і богослужбові тексти, які співалися на кліросі. Участь у хорі сприяла формуванню у дітей музичної культури і естетичного смаку, а набуті навички школярі реалізовували на практиці під час богослужінь. Недоліком таких занять з хорового співу було те, що діти вивчали церковні піснеспіви не по нотах, а на слух. До того ж бракувало професійних вчителів музики. Однак за наявності таких кваліфікованих спеціалістів учні вчилися виконувати твори класиків української і світової музики Д. Бортнянського, М. Леонтовича, М. Лисенка, які написали немало творів для використання у церковному богослужінні.

Церковний спів у курсі приходської школи справедливо вважався доповненням до Закону Божого. Так, І.Петренко у своєму дослідженні слушно зауважує, що зазначене пояснювалося, насамперед, релігійним значенням церковного співу, по-друге, тісним зв’язком із Законом Божим, по-третє, сприянням розвитку сутнісних сил особистості: інтелектуальних, емоційних, вольових, що створювало реальну основу для її всебічного виховання [25].

" Програма для церковноприходських шкіл" визначала предметне коло навчання церковного співу. До нього входили спів по гласах на «Господи воззвах» і «Бог Господь»; спів ірмосів; піснеспіви всеношного бденія, вечірні і утрені з вивченням порядку богослужіння, щоб діти могли читати і співати на кліросі. Оскільки партесний спів вважався певною розкішшю, в окремих церквах діти могли співати на двох кліросах: на одному — під керуванням наставника школи, на іншому — під наглядом дячка або паламаря [30].

Спів злагоджених хорових колективів церковноприходських шкіл викликав почуття справжньої радості й захоплення не лише у простого народу, а й у представників світської та церковної влади, про що ті неодноразово рапортували своєму вищому керівництву [24; 42].

Багато священиків не обмежувалися лише навчально-виховним процесом у школі: вони намагалися доповнити моральне виховання позашкільною роботою, зокрема організацією паломницьких екскурсій до святинь Православної Церкви. Організацією таких заходів займалися, зазвичай, керівники навчальних закладів, направляючи прохання до начальства про виділення їм необхідного транспорту. Паломництва здійснювалися перважно до святинь місцевого значення [7; 23; 45]. Проте відомі також випадки відвідування учнями церковнопарафіяльних шкіл різних губерній святинь Києва, а саме: Києво-Печерської Лаври, Свято-Миколаївського храму на Аскольдовій могилі, Володимирського собору, в якому занходяться мощі святої Варвари, Андріївської церкви, Софійського собору, Михайлівського монастиря тощо [33].

Такі екскурсійно-паломницькі поїздки носили не лише інформативний чи релігійний характер; вони, насамперед, ставали визначною подією у житті школяра, оскільки долучення до великих православних святинь, про які вони лише чули з розповідей законовчителя, живе спілкування із вчителем і товаришами духовно об'єднувало їх, ставало подією, яка запамятовувалась назавжди, а іноді справляло вирішальний вплив на подальше життя учня.

До особливої форми позакласної виховної роботи варто, на нашу думку, віднести організацію святкування пам’ятних дат і церковних торжеств. На різдвяні свята у школі влаштовували різдвяну ялинку, ходили селом колядувати і щедрувати. Обов’язковими для святкування було визначено Священним Синодом пам’ятні дні: день пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (11 травня за старим стилем) та день звільнення селян від кріпосної залежності (19 лютого за старим стилем). Окремо, за вказівкою керівництва, церковним богослужінням і внутрішкільними заходами відзначалися дні пам’яті видатних особистостей у галузі науки, літератури тощо [14; 21].

Крім позакласної роботи, у межах шкільного навчання місцеві пастирі були зобов’язані поширювати в народі істинні поняття про предмет віри і моралі. Для цього у багатьох місцях запроваджувалися так звані позабогослужбові релігійно-моральні читання і бесіди для народу [15].

У школах час від часу проводили публічні іспити. На них, зазвичай, були присутні благочинний, його помічник і батьки учнів. Оцінки ставилися довільні, балів у парафіяльних школах ще не було. Варто зазначити і те, що чимала кількість учнів, отримавши певні освітні знання і набувши навичок, не з’являлася на іспит, посилаючись на необхідність виконання польових робіт.

Іспити проводилися з читання за «Букварем» і «Часословом». Іноді в інших школах до них ще долучалися іспити з арифметика, каліграфії (або «чистописання»), церковного співу, а також священної історії. Відомі випадки, коли за відмінні знання, продемонстровані на іспитах, учневі вручали похвальний лист [24].

Прийняття «Правил» сприяло упорядкуванню системи випускних іспитів церковнопарафіяльних шкіл. Вони проводилися наприкінці навчального року в травні. Спеціальна приймальна комісія складалася із членів педагогічної ради школи, одного представника від єпархіальної училищної ради і священика — керівника школи. Після закінчення іспитів учні, зазвичай, виконували піснеспіви релігійного змісту. Учням, які навчалися на відмінно, вручали похвальні листи і подарунки — преважно книги; всі інші отримували брошури релігійно-морального змісту. Іноді єпархіальна влада або попечителі також робили подарунки випускникам церковнопарафіяльних шкіл — книги релігійного, морально-етичного та історико-краєзнавчого змісту або ікони [41].

Важливою умовою як успішності навчання зокрема, так і функціонування церковнопарафіяльної школи в цілому була наявність кваліфікованих спеціалістів, їх професійна підготовка і забезпечення належних умов праці.

Відкриваючи перші надзвичайні збори Училищної ради при Священному Синоді у 1898 році, обер-прокурор Синоду К. П. Побєдоносцев у промові наголошував, що учитель — це подвижник у сільській місцевості, це — свічка, яка горить, і від неї запалюються інші свічки, доки вона сама не згорить до тла; життя прокидається у селі під його впливом, його урок не закінчується, коли пролунав дзвоник, він триває і поза класом, і ввечері до пізньої ночі [26].

Церковнопарафіяльні школи не лише надавали можливість здобути освіту, а й навчали морально-етичних норм і правил поведінки, набожності. А це вимагало, у свою чергу, встановлення суворих правил поведінки як для вчителів, так і для учнів. Так, як зазначає у своєму дослідженні І.Петренко, вчителям заборонялося залишати під час уроків школу з будь-яких причин, а в позаурочний час — село. Дітей навчали смиренності і покори, охайності, поваги до старших, православної віри, любові до праці. Тому вчитель мав бути зразком чесності, приязні, старанності для всіх жителів села, не мав права проводити свій вільний час у шинку разом із селянами [25].

Учителями церковнопарафіяльних шкіл були, зазвичай, священнослужителі, на яких покладався безпосередній обов’язок вчити дітей Закону Божого. Однак після затвердження у 1884 році «Правил для церковнопарафіяльних шкіл» кількість таких навчальних закладів почала збільшуватися, тому право викладати у них набули і світські особи, які здобули освіту в духовних навчальних закладах, а також випускниці жіночих єпархіальних училищ [34].

Священнослужителі, які вчителювали у парафіяльних школах, не мали спеціальної педагогічної освіти, а тому церковні школи не могли забезпечити своїх учнів такою різноплановою освітою, як, скажімо, міські гімназії та ліцеї. Тому, як зауважує В. Перерва, влада, санкціонуючи в 60-х рр. ХІХ ст. поширення парафіяльної освіти, запрошувала священиків до «ретельної і діяльної участі в заведенні при кожній парафії православного російського навчання, яке має бути якомога простішим і полягати лише в навчанні селян правил віри та молитв з церковнослов’янським читанням букваря, лічбі та письму». Тобто простота парафіяльної освіти була запрограмованою. І, власне, самі священики звітували архієреєві, що спосіб навчання дітей у їхніх школах «древний, простой» [24, с. 198].

Відповідно до «Правил про церковнопарафіяльні школи» 1884 року до викладання у церковноприходських школах допускалися члени кліру, а також спеціально призначені вчителі та вчительки, які повинні були проводити заняття за умови обов’язкового нагляду священика. Кандидатури цих учителів затверджувалися єпархіальним архієреєм [29].

Незважаючи на те, що викладання Закону Божого було прерогативою священика, у «Правилах» дозволялося доручати його викладання диякону, якщо такий був у приході. Іншим членам кліру або благочестивим мирянам, які не належали до його складу, але були професійно підготовленими до роботи у школі і мали на те благословення єпархіального архієрея, в особливих випадках також могло бути надано право викладання Закону Божого. Крім того, їм надавалися всі права і привілеї, якими користувалися у ті часи вчителі шкіл Міністерства народної освіти [34].

Особливої уваги надавалося церковному співу як одному з важливих засобів виховання релігійних почуттів. З цією метою розроблялися програми навчання церковного співу в духовних училищах і семінаріях, а також в учительських семінаріях і народних училищах [15].

Таким чином, штат учителів церковнопарафіяльної школи складався із законовчителя, яким був, зазвичай, місцевий священик чи клірик, та вчителя (вчителів) світських дисциплін. Хоча іноді за наявності одного вчителя у школі практикувалося поєднання викладання ним усіх предметів. Особливої уваги надавалося підготовці вчителів церковного співу; для цього було розроблено організаційні заходи. Завідувачами шкіл майже завжди були місцеві парафіяльні священики.

Про значний авторитет учителя школи духовного відомства свідчить і той факт, що у виборі навчального закладу для своїх дітей селяни віддавали перевагу насамперед церковнопарафіяльним школам (порівняно з міністерськими). Як свідчила світська періодика, вони були переконані, що «ті, хто вчився грамоти не від духовних, переважно бувають п’яницями і пустими людьми» [2, с. 39].

Одночасно з вимогами знання предмета викладання обов’язком учителя було вивчення природних схильностей учнів з тим, щоб враховувати це у нагляданні за вихованцями, у їх покаранні, виправленні і можливому застосуванні різок [18].

Підготовка вчителів церковнопарафіяльних шкіл проводилася в церковно-учительських школах, які почали створюватися з 1884 року. У цих освітніх закладах могли продовжити освіту випускники церковноприходських шкіл. З 1895 року педагогічні кадри для початкових церковних шкіл почали також готувати у двокласних учительських школах, які також перебували у відомстві Священного Синоду РПЦ [6].

" Положення про церковні школи відомства православного віросповідання" 1902 року закріпило попередні рішення Священного Синоду, визначивши два типи навчальних закладів для підготовки вчителів: двокласні, в яких готували вчителів для шкіл грамоти, і церковно-учительські - для підготовки вчителів початкових навчальних закладів усіх розрядів. До церковно-учительських шкіл, які відносилися до середніх педагогічних навчальних закладів, на конкурсних засадах приймали юнаків і дівчат православного віросповідання у віці від 15 до 17 років, які закінчили другокласні школи; термін навчання у них тривав 3 роки [20].

У церковно-учительських школах разом із загальноосвітніми предметамиросійською історією, дидактикою та основами педагогіки, російською мовою, літературою, географією, математикою, кресленням, малюванням, гігієною, рукоділлям (у жіночих школах) — вивчалися Закон Божий, загальна і російська церковна історія, церковнослов’янська мова, церковний спів і музика з регентуванням. У двокласних школах — Закон Божий, катехізис, богослужіння з церковним укладом, коротка церковна історія. Також із дозволу Синоду можна було викладати додатковий курс іконописання, ремесла з ведення сільського господарства. Навчальний день у церковно-учительських школах починався з ранкової молитви, після чого читалось житіє святого, память якого припадала на цей день, а закінчувався загальною вечірньою молитвою. Особливої уваги надавалося відповідності вчителів своєму призначенню, знанню ними церковного співу і вмінню керувати церковним хором. У неділю і святкові дні учнів зобовязували бути присутніми на богослужінні в церкві, а деякі з них брати участь у читанні і співі на кліросі. Не дивлячись на вузькоспеціалізовану спрямованість цих навчальних закладів, освіта, яку здобували у них випускники, дозволяла їм не лише займатися педагогічною діяльністю, а й вступати до вищих навчальних закладів, зокрема і світських [19].

У травні 1903 року постановою Священного Синоду було прийнято нові програми для церковно-учительських шкіл, в яких було дещо розширено предмети викладання і тижневе навантаження. Для викладання кожного предмета було написано пояснювальну записку і визначено перелік навчальних підручників і посібників, якими повинні були користуватися вчителі й учні під час підготовки до уроків [31].

Навчання у церковно-учительських школах завершалося складанням іспитів на звання «Учитель церковнопарафіяльної школи». Так, затверджені Священним Синодом РПЦ правила «Про іспити та свідоцтва на звання учителів та учительок церковнопарафіяльних шкіл» (26 листопада 1888 року) включали у програму іспитів Закон Божий, церковнослов’янську і російську мови, правопис, арифметику, історію, географію і церковні співи [25].

Нові «Правила для складання іспитів у духовному відомстві на звання учителя або учительки церковнопарафіяльної школи» було затверджено постановою Синоду в 1899 році. Згідно цих «Правил» на посаду вчителя допускалися лише особи православного віросповідання. Віковий ценз для чоловіків був не молодше 17 років, а для жінок — 16 років. Рішення про складання іспиту на звання вчителя церковнопарафіяльної школи приймалося зборами духовних семінарій або духовних училищ. Відповідні рішення щодо звання вчительки виносилося радами єпархіальних жіночих училищ або правліннями жіночих училищ духовного відомства [3].

Представники духовного стану складали іспит на звання учителя церковнопарафіяльної школи спеціальній комісії у духовних училищах, після цього отримували посвідчення. Свідоцтва на звання вчителів церковнопарафіяльних шкіл отримували також випускники духовно-парафіяльних училищ і семінарій після складання ними спеціального екзамену [25].

Таким чином, питання забезпечення церковноприходських шкіл вчителями як світських, так і релігійних дисциплін до кінця ХІХ століття набуло ознак процесу, керованого Священним Синодом РПЦ. Для підготовки спеціалістів постановами Синоду створювалися двокласні та церковно-учительські школи, до яких приймалися випускники церковноприходських шкіл. У зв’язку із збільшенням кількості початкових шкіл церковного відомства право викладати у них набули і світські особи, які здобули освіту в духовних навчальних закладах, а також випускниці жіночих єпархіальних училищ після складання іспитів на звання вчительки церковнопарафіяльної школи. Отримання свідоцтва такої школи для підготовки вчителів, у переліку навчальних дисциплін якої були предмети як релігійного, так і загальноосвітнього циклів, незважаючи на вузьку спеціалізацію цих навчальних закладів, давало можливість випускникам не лише займатися педагогічною діяльністю, а й вступати до вищих навчальних закладів, зокрема і світських.

церковноприходський школа релігійний виховання.

Список використаної літератури

• 1. Архипастырское наставление сельскому духовенству о постоянном стремлении к цели обучения крестьянских детей (предохранение от раскола)//Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1884. — № 18
• 2. Вестник Юго-Западной России. 1864. — Кн. 2. — Отд. І.
• 3. Давыденко В. Церковно-приходская школа. — Харьков, 1903. — 478 с.
• 4. Драч Оксана Олександрівна Розвиток початкової освіти в Україні (1861−1917 рр.): Дис… канд. істор. наук: 07.00.01 / Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди. — Харків, 2001. — 189 с.
• 5. Зайончковский П. А. Российское самодержавие в конце ХІХ столетия. — М.: Мысль, 1970. — 444с.
• 6. Затолокин Игорь Духовное образование в синодальную эпоху (на примере Курской епархии) // http://www.orthedu.ru/ch_hist/zatolokin.htm.
• 7. Известия и заметки // Вера и разум. — Т. III: Листок для Харьковской епархии. — 1900. — № 19. — С. 534−538.
• 8. Из письма учителя народного училища о церковноприходских школах в Каневском, Черкасском и Васильковском уездах. // Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1884. — № 9. — С. 412−418.
• 9. Ильминский Н. Беседы о народной школе. — СПб.: Синодальная тип., 1889. — 40 с. — С. 6.
• 10. Исторический очерк развития церковных школ за истекшее двадцатипятилетие (1884−1909 гг.). — СПб., 1909. — 686с.
• 11. К вопросу о церковно-приходских школах. // Киевские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1884. — № 18. — С. 794−798.
• 12. Крыжановский Е. М. Основы «Дидактики» в связи с основами церковно-приходской школы // Церковно-приходская школа. — 1889. — Октябрь. — С.132−147.
• 13. Лебедев Д. В. Церковноприходские школы в системе начального образования Екатеринославской губернии (на примере Мариупольского уезда) в конце ХІХ — начале ХХ векав // Наука. Релігія. Суспільство. — Донецьк: ІПШІ МОНУ і НАНУ «Наука і освіта», 2007. — № 1. — С. 46−51.
• 14. Местные известия // Черниговские епархиальные известия. Часть неофициальная. — 1909. — № 7. — С. 296−300.
• 15. Меры к религиозно-нравственному образованию простого народа // Киевские епархиальные ведомости. Часть неоффициальная. — 1884. — № 19
• 16. Начальное народное образование в Харьковской губернии за 1909 год. — Харьков, 1912. — 189с.
• 17. Несколько сведений о состоянии просвещения в Киевской епархии в ХVІІІ ст. и в частности о существовавших здесь, в конце прошлого столетия, школах первоначального образования священнических детей. // Киевские епархиальные ведомости. Отдел второй. — 1864. — № 14. — С. 443−455.
• 18. Несколько сведений о состоянии просвещения в Киевской епархии в ХVІІІ ст. и в частности о существовавших здесь, в конце прошлого столетия, школах первоначального образования священнических детей. (Окончание) // Киевские епархиальные ведомости. Отдел второй. — 1864. — № 15.
• 19. Обзор Курской губернии за 1914 г. Курск, 1915. — 173с.
• 20. От Совета Александро-Николаевской церковной учительской школы // Полтавские епархиальные ведомости. Часть официальная. — 1903. — № 11
• 21. Отчет о состоянии церковных школ Полтавской епархии за 1911;12 уч. год // Полтавские епархиальные ведомости. Часть официальная. — 1913. — № 8. — С. 530−548.
• 22. Отчет Черниговского епархиального училищного совета о состоянии церковных школ Черниговской епархии за 1901 гражданский год // Черниговские епархиальные известия. Часть официальная. — 1902. — № 21
• 23. Паломничество ко св. местам г. Чернигова учеников церковной школы с. Красного Черниговского уезда // Черниговские епархиальные известия. Часть официальная. — 1901. — № 15. — С. 538−540.
• 24. Перерва В. С. Православне Надросся у ХІХ столітті. — Біла Церква: Видавець О.В.Пшонківський, 2004. — 256с.
• 25. Петренко І. М. Церковнопарафіяльні школи Лівобережної України в системі освітньої урядової політики царської Росії (1884 -1917 рр.): Дис… канд. істор. наук / Київський національний університет імені Тараса Шевченка — К., 2005. — 248с.
• 26. Победоносцев К. П. Руководственные указания деятелям церковно-приходских школ // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1898. — № 26. — С. 940−943.
• 27. По поводу программы для преподавания Закона Божего в церковно-приходских школах // Церковно-приходская школа. — 1889. — Август
• 28. Правила и программы для церковно-приходских школ и школ грамоты. — СПб.: Синодальная тип., 1894. — 112с.
• 29. Правила о церковно-приходских школах // Киевские епархиальные ведомости. Часть официальная. — 1884. — № 17. — С. 743−746.
• 30. Программа обучения в церковно-приходских школах Киевской епархии // Киевские епархиальные ведомости. — 1864. — № 12. — С. 384−391.
• 31. Программы для церковно-учительских школ. — СПб., 1904. — 146с.
• 32. Разъяснение по выполнению учебно-воспитательного дела в церковных школах // Полтавские епархиальные ведомости. Часть официальная. — 1904. — № 5. — С. 68−76.
• 33. Савченко А. Общеобразовательная экскурсия учащих и учащихся Николаевской церкви церковно-приходской школы местечка Сенчи Лохвицкого уезда Полтавской епархии в город Киев // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1904. — № 26
• 34. Спасский П. Н. Сборник правил о школах церковно-приходских и грамоты. — СПб., 1898. — 213 с.
• 35. Ушинський К. Д. Твори в шести томах. Том 1. Педагогічні статті. — К.: Радянська школа, 1954. — 450 с.
• 36. Фальборк Г., Чарнолуский В. Народное образование в России // Левассер Э. Народное образование в цивилизованных странах. — СПб.: Тип. И. М. Комелова, 1898. — С. 39−135.
• 37. Христианское воспитание детей. — М.: Синодальная типография, 1905. — 70 с.
• 38. Церковно-приходская школа в местечке Мошнах Черкасского уезда // Киевские епархиальные ведомости. Отдел второй. — 1873. — № 18. — С. 521
• 39. Церковь в царствование имп. Александра III (1881−1894) // http://ezh.sedmitza.ru/index.html?did=503.
• 40. Циркуляр Министра Народного Просвещения к попечителям учебных округов // Киевские епархиальные ведомости. Часть официальная. — 1884. — № 17. — С.746−748.
• 41. Чубов М. Из жизни Сампсониевской церковно-приходской школы // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1899. — № 19. — С. 769−773.
• 42. Школа без пения — это маложизненное учреждение, это — школа немая // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1914. — № 48. — С. 2676−2678.
• 43. Школа и педагогическая мысль двух буржуазно-демократических революций: Сборник научных трудов / Под ред. Э. Д. Днепрова. — М.: Изд-во АПН РСФСР, 1984. — 245с.
• 44. Щерба В. Из истории русской школы. — Ростов на Дону: Тип. Донская Речь, 1904. — 34 с.
• 45. Щербина Ф. Паломничество учащих и учащихся Ромодановской церковно-приходской железнодорожной школы в Лубенский Спасо-Преображенский монастырь // Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. — 1913. — № 29. — С. 2084;2088.