Етнопедагогічні особливості статевого виховання дітей

Український народ, який завжди прагнув до єдності на своїх просторах, виробив цілу систему впливів на формування особистості. Але виховна практика в різних регіонах України виробила оригінальні ідеї й засоби, які з особливим успіхом продовжують слугувати саме на певній конкретній території. статевий виховання педагогіка етнографія Процес трансформації освіти, що почався в Україні в час перебудови і триває й досі, актуалізував ряд наукових проблем, вивчення яких ще в недалекому минулому було не престижним. Це стосується, в першу чергу, народної педагогіки. Головною у вихованні підростаючого покоління українське суспільство вважало сім'ю. Народна педагогіка виробила уявлення про те, що господарська діяльність, побут та дозвілля є основними функціями сім'ї. Згідно з традицією на батьків, разом із забезпеченням фізичного розвитку дитини покладалась відповідальність за її трудове, естетичне, моральне та патріотичне виховання. Але після виходу в світ монографії Н. Заглади «Побут селянської дитини» більш детального дослідження цієї проблематики в українській етнографії не було. Роботи таких вчених, як С. Сивавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку», М. Стельмаховича «Мудрість народної педагогіки», та «Народне дитинознавство» дають тільки загальні уявлення про зміст та основні принципи етнопедагогіки українців без прив’язки до конкретного історико-етнографічного матеріалу. Також у науковій літературі мало уваги приділялося статевому вихованню, яке розглядалося в контексті морального та трудового.

Ця стаття є спробою виділити його як окремий компонент спільних цінностей, спираючись на матеріал експедицій у села Переяслав-Хмельницького району, а також виявити особливості етнопедагогічних принципів та уявлень.

Вплив соціальних та національних факторів на народну професійну педагогіку в українській етнографії майже не вивчався. Скористаємося науковими висновками відомого канадського психолога І. Ламберта, який вивчав зміст процесу виховання дітей у представників більш як 60 національних груп: «Статистичний аналіз даних показав, що національна приналежність і соціально-класове становище, як окремо, так і разом взяті, сильно впливають на емоційні реакції батьків. У всіх етнічних групах батьки з більш низьких прошарків схильні до більшої строгості та вимогливості, ніж представники середнього прошарку»¹.

Про батьківську строгість у вихованні дітей в селянській родині повідомляли майже всі опитані нами інформатори. «Раньше дєті поважалі старших. Як прийдуть гості до хати, а там шість — сєм дєтєй, то дєті в стороні сидять, поки гості поїдять, поп’ють. Тоді толькі підходять до гостей, а нє то, щоб межі очі лєзьті» .

Проте родинне виховання не зводилося тільки до строгості та вимогливості. Зібрані матеріали дозволяють стверджувати, що любов до дітей посідала дуже важливе місце в духовній культурі українців, в системі їх моральних цінностей.

Турбота про дитину розпочиналася ще з часу її перебування в материнському лоні. До вагітної жінки («товстої», «грубої») ставились з повагою. Звичай забороняв такій жінці дивитись на пожежу, на мерця (щоб уникнути нервового потрясіння, стресу), порушувати моральні заборони — красти, брехати. Все це могло зашкодити майбутній дитині.

Розрізнення статі відбувалося вже з перших хвилин народження дитини. Щоб передбачити, чим дитина буде займатися в майбутньому, повитуха відтинала пуповину на якомусь певному предметі. Так, пуповину хлопчика відтинали на поліні, сокирі чи книжці: «Щоб хазяїном, майстром був», — а дівчинці — на гребені, «щоб пряла і ткала» .

У селах Переяслав-Хмельницького району — Козлів, Чопилки, Соснова, пупок з ниткою ховали до скрині або за «образ» (ікону). Через шість-сім років його давали дитині і пропонували розв’язати, спостерігаючи, якщо зуміє зробити це, то «буде розумною», «все вмітиме».. «Як розв’язав пуп, — кажуть у народі, — то й ум розв’язав, а як ні, то буде мучитись».

Стать дитини закріплювали обрядом загортання хлопчика в сорочку батька, а дівчинки — в материнську. Сорочка мала бути старою, інколи навіть забрудненою. Старі, ношені речі втілювали ідею спадковості, передачу благ і цінностей від одного покоління до іншого. Великого значення надавалось першому купанню новонародженого. У купіль дівчинки клали ромашку («щоб рум’яна була»), калину («щоб красна була»), гілочку вишні («щоб гарна була»), материнку («аби хвороб не знала»), любисток («щоб люб’язна була»). У купіль хлопчикам додавали гілочку дуба («щоб був міцним, як дуб»), листя й коріння любистку («щоб любили»). Траплялись і регіональні відмінності ритуалу: у селі Бовище Поліського району в купіль дівчинці кидали пелюстки першої півонії. Таку квітку стерегли, щоб ніхто не зірвав, бо може «вкрасти» щастя. У селі Діброва — теж Поліського району, дівчаткам гріли воду у високих глечиках, щоб були стрункі. Але не давали їй закипіти, бо дитина буде сердита. Не випадково ж, як щось негаразд у поведінці, то кажуть: «У гарячій воді купаний». Коли ополіскували хлопчика у воді, то «туди додавали яблуко з медом, а дівчаткам — материнське молоко» .

З найдавніших часів зберігся звичай сипати в купіль житнє зерно — «щоб на життя велося». Цей звичай є досить стійким, про що свідчать розповіді наших інформаторів із сіл Діброва, Вільча Поліського району, які проживають у селах Пристроми, Віненці Переяслав-Хмельницького району .

Етапом соціалізації дитини був і звичай пострижин. Він відомий ще з дохристиянських часів. На думку дослідників, це був спосіб жертви Родові та Рожаниці. Про зв’язок із язичницькими культами вогню, води і дерев свідчить один із складників пострижин — спалення, кидання на воду, або закопування під плодовим деревом зістриженого волосся .

Обряд пострижин відбувався так. Дитину садовили на подушку чи кожух і кум, тричі перехрестивши її, вистригав навхрест пучок волосся. Воно віддавалося матері на зберігання. Не можна було викидати волосся, щоб воно «не потрапило птахам на гніздо», бо це означало, що у дитини буде постійно боліти голова .

Коли дитині минало три роки (у селі Чопилки Переяслав-Хмельницького району — чотири), проходив обряд одягання на хлопчика пояса, який батьки ткали або купували для цієї події. Після сходу сонця промовлялася молитва і хлопчику наказувалося повторити її. Потім його підперезували поясом і висловлювали батьківські побажання: «Даруй тобі, Боже щастя, здоров’я і многії літа. Дай, Боже, щоб ти цей пояс зносив і на кращий заробив».

Коли дітям виповнювалося сім років, на хлопчика одягали штани і він ставав погоничем волів під час оранки, пас телят, свиней. Дівчинці пов’язували поверх сорочки запаску і починали називати прялею, бо із цього часу навчали їїпрясти. Із цього всього ми можемо зробити висновок, що саме одяг був засобом посилення статевої диференціації.

Праця хлопчиків і дівчаток розмежовувалася більше, ставала різноманітною, охоплюючи ширше коло виробничих галузей. Працелюбність вважалася однією із найцінніших людських рис і тому прищеплювалася із малку. Дівчатка у 10−12 років вміли уже шити, прясти¹¹. Хлопці — допомагали батькові поратись біля худоби, заготовляли лозу для плетіння кошиків, вміли добре рибалити. Новими мотиваціями зумовлювалася і моральна підготовка до самостійної праці. Узгоджувалася вона з підлітковим віком.

Коли хлопець ставав парубком, він звільнявся від усіх хатніх робіт і набував більшої самостійності. Із ним уже обов’язково радилися у родинних чи господарчих справах і зважали на його поради. До тих, хто не хотів висловлювати свої думки («робіть, як знаєте») ставилися з докором, вважали їх такими, які не виконують свого обов’язку («який же з тебе парубок?») .

Поряд з ідеалами, які виникали у результаті конкретних історичних подій був один сталий ідеал — господар. Він завжди відображав інтереси всього українського народу: з ним пов’язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар — це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і щаслива доля дітей. Назва «господарський син» уособлювала у собі і білу сорочку, чемність і ввічливість із усіма, повагу до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого, прагнення до знань, розуміння їх користі у житті.

«Господарською донькою» називали дівчину, яка вміла добре вишивати і витинати, ткати і шити. Вона не ходить, а «звивається»; у неї все в руках так і «горить»; вона чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь .

У пам’яті старожилів сіл Переяслав-Хмельницького району (особливо літніх жінок) збереглися відомості про ходіння юнаків та дівчат «на вулицю». Молодь брала участь у забавляннях, іграх. Вони могли стати членами молодіжної громади. Для цього потрібно було витримати декілька умов. Традиція чітко встановлювала вікові рамки. Найчастіше до громади приймали хлопців 16−17 років і дівчат 15−6 років. Вважалося, що в цьому віці хлопці і дівчата вже готові до повноцінної участі у господарських процесах: бути добрими косарями і прялями. Вони могли уже по можливості утримувати сім'ї. Це становило першу умову вступу до молодіжних громад. Громадою керував отаман або отаманша.

За словами старожилів села Соснова Переяслав-Хмельницького району, колись давно були і дівочі громади, але пізніше вони злилися із парубочими .

Отаман парубочої громади дивився за тим, щоб на вечорниці не ходили парубчаки та дівчатка. Дівчата, що належали до громади, без згоди старшої не могли приходити на вечорниці іншого гурту, а парубкам туди вхід був вільний. На «досвітках» старша також не дозволяла ночувати у «вечорній» хаті дівчині, якій ще не виповнилося 18 років. За непослух або брехню дівчину чи парубка карали. Хату для вечорниць наймали у бідної вдови, розраховуючись з нею грішми та натуральною оплатою, кошелем картоплі, борошном, житом. Можна погодитися з К. Копержинським, який відзначав ініціативу дівчат у влаштуванні вечорниць. Вона була на лише виявом молодіжного колективізму, а й мала наблизити бажане сватання й заміжжя .

Вечорниці проходили традиційно. Надвечір до хати сходилися 5−7 подружок, приносячи з собою усе потрібне для роботи: гребені, куделю, прядки з мичкою, заполоч, тощо. Тут вишивали, пряли, мотали нитки на «шпулю», снували. За традицією, якої дотримувалися ще і у повоєнний час, кожна дівчина мала виготовити до весілля багато рушників і вишити сорочку свекрусі. Закінчити прясти дівчина повинна була до новорічних свят. Якщо деякі не встигали цього зробити, то з них кепкували не тільки парубки, а і все село. Подекуди вишивали також і рушники до церкви — «набожники» .

У пам’яті старожилів сіл Діброва та Степове Поліського району, нині жителів міста Переяслава-Хмельницького (особливо літніх жінок) збереглися відомості про те, що на вечорницях парубки теж займалися роботами. Вони плели постоли, крутили вірьовки-воловоди, вирізували гребені для дівчат, тощо. Але у 30−40-х рр. ХХ ст. виходячи із наших даних, парубки на вечірках уже майже не працювали. Це пояснюється тим, що ще за умов руйнування одноосібних господарств і переходу до колгоспного ладу чимало колишніх трудових процесів і знарядь праці втратили свій сенс .

Головним завданням парубоцтва на молодіжних зібраннях було веселити товариство, підшукувати собі пару. До розважальної програми вечорниць, окрім танців і пісень, входили також різноманітні ігри та пустощі. Грали в карти, в «куцу бабу» тощо. У основі молодечих розваг передбачалося і статеве виховання. В. Й. Борисенко наводить рядки із статуту парубочої громади: «Будемо ж, браття, гуляти чесно, тихо та смирно, як і слід чесному й поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки. Господиню на вечорницях поважать і шанувать, як матір. З дівчатами обходиться з повагою, не забувати, браття, що чесна дівчина — то є краса і честь усього села» .

Французький інженер Гійом де Боплан, який в середині XVIII ст. перебував в Україні, відзначав «…хоч вільне вживання горілки та меду робить дівчат дуже доступними, однак загальне висміювання та сором, які випадають на долю дівчини, що втративши свою дівочість хоче віддатися за парубка, утримують їх від подібних вчинків». Із цього можна зробити висновок, що засади подружньої вірності формувалися ще заздалегідь до шлюбу. Ось що пише у своїй книзі «Свадебные обряды малоросов суджанского уезда» російський етнограф А. Ніколаєв: «Нема потреби, гадаю, пояснювати те, що малороси надто розуміють важливість і значення шлюбу в громадському і сімейному відношеннях. Жінка малороса більше подруга, аніж рабиня. На неї, як прийнято, покладені головні турботи по господарству: утримання в порядку й чистоті будинку, одежі, домашнього причандалля і приготування їжі; але при цьому вона менш всього може називатися робочою машиною і бере безпосередню участь в усіх справах чоловіка. Малороси, взагалі, благочестиві, діяльні, кмітливі, великою мірою актуальні і високоморальні. Останню обставину слід віднести до того, що шлюби в них укладаються не інакше, як за взаємними нахилами, але не з розрахунків родичів». Взаємовідносини між дівчатами та хлопцями на молодіжних зібраннях неодмінно набували еротичного забарвлення. На особливу увагу заслуговує звичай заночовувати на вечорницях. Майже до 30-р.р. XX ст. звичай спільної ночівлі хлопців і дівчат під час зимових вечорниць — «досвітків», побутував у досліджуваних нами селах Переяслав-Хмельницького району (села Соснова, Козлів, Чопилки). Суть цього звичаю полягала в тому, що на ніч до хати заносили й розстеляли на підлозі кулі соломи, на яких хлопці і дівчата разом лягали спати. Міжстатеві контакти у темряві створювали зручну ситуацію для еротичних ігор. Судячи із слів респондентів: «До ранку кулі сомнуть на січку». Звертають на себе увагу майже одностайні свідчення інформаторів про те, що під час «заночування» «до гріха не доходило». Можна послатися на думку Хведора Вовка, який так говорить по цьому питанню: «.А коли трапляються випадки, то це буває дуже рідко. Мабуть значно рідше, ніж у високому „товаристві,“ де так пристойно розлучаються після сходин та балів». Звичай спільної ночівлі нежонатої молоді дуже часто обговорювався в українській етнографії. Дослідники Н. Зубер, М. Сумцов вбачали у цьому звичаї відгомін групового шлюбу. М. Грушевський, М. Чернишов бачили у ньому давні пережитки слов’янських «игрищ межю силы», які законсервувалися в побуті завдяки парубочим та дівочим громадам. Дослідник етнографії М. Грушевський у першій половині 20-х рр. ХХ ст. зазначав: що «організація парубоцької громади, її сходини з громадою дівоцькою, в дівоцькім домі — дуже мало вистудіювані».

Матеріали нашої праці відображають останню стадію побутування традиції «заночування». Після війни вона остаточно переривається, хоча самі «досвітки» та «вечорниці» у селі Соснова, Сомкова Долина Переяслав-Хмельницького району, як засвідчують респонденти, збереглися до початку 50-х рр. ХХ ст.

Передвесільні обряди були першим етапом створення сім'ї. Посватаним хлопцям та засватаним дівчатам заборонялося брати участь у молодіжних гуляннях. Іноді молодята починали жити разом, ще до весілля, одразу після сватання. Вчений — етнограф Д.К. Зеленін писав: «В українців після заручин жених вже відкрито відвідує наречену: мати сама стелить їм постіль» Але у більшості випадків, молоді після сватання не мали права бачитися аж до весілля.

Якщо парубок обирав собі дівчину, то їхні прогулянки були чисто приятельськими і не зобов’язували «стояти на рушнику». Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав її захисником. Домогтися ж права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку, він міг тільки обравши її до шлюбу і повідомивши про це своїх батьків. Із цього часу парубок повинен був піклуватися про свою обраницю, берегти її честь.

У народній педагогіці засуджувалася статева розпуста. «Розпусник гуляє — душу гнилу має». Люди у селах сміялися з хлопця, який кохав і «білявую» і «чорнявую», а одружувався з «рудою препоганою». Парубоча громада карала дівчат, які порушували норми поведінки та моралі. Із слів наших інформаторів, жителів села Соснова Переяслав-Хмельницького району, дівчині, яка «перебирала» парубками, задирали догори сорочку, зав’язували над головою і пускали такою по вулиці додому. Цей звичай ще зберігався до 20-х рр. ХХ ст. А коли хтось із дівчат втрачав цнотливість, то парубки обмазували її хату дьогтем. З батьків, у яких дочка ставала покриткою, не знімалася провина за помилки у статевому вихованні. «Оце, на тобі, моя ненько, за твою науку. Колихала ти мене, колиши й онуку». Таку дівчину старалися швидше «завити» хусткою, тому що вона могла накликати всілякі нещастя для громади: голод, град, повінь і т. д.

Зібраний експедиційний матеріал стверджує, що дошлюбні інтимні стосунки в досліджуваних селах на поч. ХХ ст. були винятком, оскільки або зовсім не було позашлюбних дітей, або це були поодинокі випадки, як от у селі Козлів. Збереження дівочої цноти, в традиційних поглядах українців, було найвищою моральною цінністю молоді. Ось як це відображено весільній пісні:

«Ой, да квітами, да постіль шита, Чи не будеш, дай, Марусенько, бита?

Але я цього не боюся Дай по постелі да покочуся,.

Із сорому да й вихоплюся".

Такі молоді люди вносили дисбаланс у діючу структуру соціуму і порушували його динаміку. Як зазначав дослідник етнографії С. Токарєв: «…в епоху середньовічного громадського побуту, коли складалася вся система календарних звичаїв, сфера шлюбно-статевих стосунків зовсім не вважалася приватною справою зацікавлених осіб. Ця сфера зачіпала найбільш життєві інтереси сільської громади перш за все її демографічні, тобто репродуктивні інтереси». Плодовитість жінки розглядалася як чеснота і як Боже благословення, бездітність, безшлюбність — як нещастя, як кара Божа. Більше того, небажання чи невміння вступити в шлюб рішуче засуджувалося громадою. Засуджувалися також і ранні шлюби: «Дуже, дуже погано, коли діти дітей родять» .

У народі засуджувалися також жінки, які не хотіли мати дітей. Із слів респондента Бровко Марії Іллівни, 1932 р. н. жительки села Соснова, молода, не бажаючи завагітніти, робила ритуальні дії. Коли її перший раз садили за стіл, підкладала під себе праву руку, ніби «замикала в собі дітей». Про таку молоду говорили у селі, що на тому світі вона буде сидіти на окремій толоці і їстиме своїх «замкнених» дітей, а пальці правої руки будуть вічно кипіти у смолі .

У деяких досліджуваних селах району існував звичай «жити на віру», тобто без весілля і вінчання в церкві. Такий звичай зафіксований у селі Чопилки. Він проявлявся через сватання дівчини до парубка. За словами респондента Свитко Катерини Іванівни, дівчина заходила в хату до парубка, клала хліб на столі, а сама сідала на лаві. Це був знак, що вона хоче заручитися із господарським сином. Парубок погоджувався, бо за звичаєвим правом гріх було давати їй гарбуза. Але народна мораль ставилася негативно до такого співжиття. Права жінки у шлюбі «на віру» були дещо особливі. Дружина, як вільна і незалежна (по відношенню до чоловіка), сама могла розпоряджатися собою, своїм майном і господарством .

Для того, щоб діти народжувалися здоровими, молодими на весіллі обмежували вживання спиртних напоїв. У перший місяць шлюбу молодята відмовлялися від хмільних напоїв, а вживали мед, оскільки у цей період було можливим зачаття дитини. Тому в народі цей місяць називали «медовим». Це і було однією із форм громадського піклування про здоров’я новонароджених.

Якщо жінка хотіла народити дівчинку, то клала собі під подушку (так, щоб не знав чоловік) у жіночі дні (середа, п’ятниця, субота) вінок із адоніса .

У селах Вільча та Оране Поліського району (за словами інформаторів), ще до 20-р.р. ХХ ст. молодим у голови клали на ніч хліб, який вони з'їдали після першої шлюбної ночі. Це робилося для того, щоб діти народжувалися здоровими і у сім'ї панувало щастя і лад. Хлібу приписували магічну функцію. Отже, комплекс обряду в структурі весілля був спрямований на продовження роду та програмування майбутньої статі дитини.

Як бачимо, юнак і дівчина прагнули створити міцну, здорову і щасливу сім'ю, і до цього вони готувалися заздалегідь. Шлюб ставав логічним завершенням підготовки молоді до спільного життя.

Для традиційного українського суспільства розлучення було не характерне. Лише безплідна сім'я могла мати право на розрив шлюбу. Подружжя просило один у одного пробачення, дякувало за спільно прожиті роки, бажало щастя у подальшому житті. У селі Оране Поліського району (зі слів респондентів) після розлучення демонстративно розривали хустку чи пояс, або рушник на перехресті дороги.

Отже, шлюб укладався в Україні з метою створення сім'ї, він ніколи не був самоціллю. Тільки родина забезпечувала формування стереотипів статевого виховання. Сім'я формувала на цій основі майбутніх чоловіка та дружину.