Літературний маніфест: діалог постмодернізму та футуризму

Літературний маніфест: діалог постмодернізму та футуризму

Постмодерні жанри: фікція або полілог з традицією? Ми пропонуємо звернутися до жанру маніфесту, який був притаманним для багатьох літературних епох, оскільки часто саме у маніфестах викладено основні принципи різних мистецьких напрямів. Саме на прикладі постмодерністського маніфесту ми спробуємо довести, що постмодерні жанри — це полілог з традицією, яка сягає своїм корінням, насправді, найдавніших часів.

Програмові виступи відомі здавна. Ще у І ст. н.е. китайський філософ Ван Чун наголошував на понятті «ші» (правдивості літературного твору), Лу Цзи заперечував тропи у поезії, а індійський мислитель Анандавардхана на сторінках трактату «Дгваньялока» (ІХ ст.) обстоював поняття «дгвані», тобто прихованого художнього ефекту, істотної ознаки поезії.

За доби європейського Ренесансу з’явилися перші офіційні маніфести [1, 11]. Маємо зазначити, що визначення маніфесту у різних літературних джерелах майже не відрізняються одне від одного. Щодо часу виникнення такого жанру вчені також одностайні. Про появу маніфесту за доби європейського Ренесансу згадано й у енциклопедичній статті Української літературної енциклопедії 1995 року [2, 287].

Особливе місце та роль у розвитку історії літератури відігравав аванґардний маніфест початку ХХ ст. Як зазначає у своїй статті Анна Біла, «маніфест постає об'єктом нашої уваги як знакове явище аванґардного руху, документ епохи, як важливий компонент аванґардистської поетики і, нарешті, особливий тип художньої публіцистики» [3, 54]. Безумовно, маємо розуміти, що маніфест видозмінювався від однієї літературної епохи до іншої. Більш того, активне використання маніфестів певним чином характеризує саму добу. М. Епштейн вважає, що «'… маніфест — це катаклізм.

31 думки, знак розриву часів. Коли з’являються маніфести, якась нова й рішуча сила входить у світ та зіштовхує його зі звичного місця" [8, 136], тож можемо підкреслити, що збільшення кількості маніфестів типове для перехідних епох, на зламі часів.

Безумовно, ми можемо говорити про те, що література кінця ХХ — початку ХХІ ст. належить до літератур перехідного періоду. Звернемося до тих програмних документів, що виникали паралельно й органічно з появою та розвитком літературної епохи постмодернізму.

Першим маніфестом постмодернізму вважають статтю Леслі Фідлера 1969 року, в якій він критикував модернізм в особі Пруста, Джойса й Еліота за елітарність, існування у башті зі слонової кістки та закликав до зближення двох полюсів — елітарної літератури модернізму й масового мистецтва. У 1979 році вийшов так званий «Єльський маніфест» — збірка, що була присвячена деконструкції, над створенням якого процювали Дерріда, що проживав та працював тоді лектором у Єльському університеті, та Поль де Ман [7].

Прикметним є те, що постмодерні маніфести, знаходячи свої витоки у деконструктивізмі, нагадують маніфести початку ХХ ст., особливо маніфести футуристичні.

Задля ілюстрації цієї тези ми звернемося до того, як усвідомлювали і осмислювали взаємозв'язок модернізму й постмодернізму різні літературознавці, філософи, культурологи та як свого часу себе позиціонували футуристи. На увазі будемо мати, найперше, маніфести українських футуристів, оскільки, незважаючи на те, що футуризм — це напрямок модерністського мистецтва, він завжди стояв осторонь інших модерністських напрямів й найбільше тяжів до деконструктивних засад.

Отже, звернемося до тих авторів, чиї статті та виступи сприймалися як постмодерні маніфестації.

Думки літературознавців, філософів та мистецтвознавців щодо цієї проблеми можна уявно розподілити на три группи. До першої належать ті, хто чітко розрізняє ці поняття. Дерріда говорить про те, що модернізм тяжіє до абсолютної влади, а постмодернізм відображає приреченість усіх завойовницьких планів. Фідлер писав про предсмертну агонію літературного модерну і народження постмодерну й проголошував модерн мертвим. Подібні міркування висловлював Джон Барт: «Нам більше не потрібні „Поминки за Фіннеганом“ та професори, що дешифрують їх для читачів» [7]. Якщо ми згадаємо маніфести футуристів, то розрив зі старим та проголошення панування нового мистецтва — це одна з домінантних засад їхнього мистецтва. Це ілюструє ряд прикладів: у Марінетті - «Підпалюйте полиці бібліотек! Відкрийте канали, аби затопити музеї!», або в маніфесті російських футуристів авторства Бурлюка, Кручених, Маяковського та Хлєбнікова: «С высоты небоскребов мы взираем на их ничтожество!», або у першому програмному маніфесті школи японського футуризму «Перший маніфест Камбара Тай», де категорично мовиться: «Ідіть геть! Мистецтво абсолютно вільне. Немає ні віршів, ні картин, ні музики — є тільки сама творчість» [5, 4−5]. Розрив з попереднім мистецтвом та протистояння йому знаходимо й у ряді маніфестів представника українського футуризму Ґео Шкурупія: «У нас, на Україні і в Росії, основний футуризм підпадав навалі такої гнійної публіки, як Бєлиє, Сологуби, Бальмонти, морфіністи й кокаїністи Чулкови, лисі йолопи Меженки, беззубі Зерови, Филиповичі й інші, і це цілком натурально» [6, 694]; «В українському красному письменстві нема чого читати. Є велика література, з багатьма видатними іменами, а читати нема чого. Є багато хліба, а їсти нічого. Є багато води, а напитися не можна. Читач, як відважний моряк, що пливе в морі без прісної води. Звичайно, читати є чого, і в морі води багато, але читати старе українське красне письменство скучно, й пити морську воду солоно» [6,722]. Тож згадані приклади маніфестацій першої групи постмодерністських мислителів та футуристів засвідчують діалог постмодерністів з авторами, що зверталися до жанру маніфесту дещо раніше.

Однак глибокий діалог постмодернізму і модернізму стає дедалі очевидним. Модернізм як явище багатовимірне й складне є генетично спорідненим з постмодернізмом.

До другої групи належать вчені й критики, що стверджують спадкоємність, нерозривний зв’язок постмодернізму й модернізму. На думку Велина, чітко розмежувати модернізм та постмодернізм майже неможливо, оскільки не існує чітких й точних визначень жодного з цих понять, отже, можна говорити лише про деякі принципові відмінності. Наприклад, якщо перед модерністами стояла проблема форми нарації й пошуку адекватної мови для репрезентації внутрішнього світу суб'єкта, то постмодернізм ставить під сумнів саму нарацію та можливість реалізації такого пошуку нової мови.

Постмодернізм посилює й популяризує деякі елементи модернізму. Водночас модернізм тяжіє до уніформізму, тоталітаризму та його ідеології, варто згадати хоча б Брехта, Паунда, Елюара, Бретона, Маяковсього. А постмодернізм, виступаючи проти будь-якої нормативності, є відкритою системою, прагне до діалогу з читачем, прирівнює високу й низьку літератури, знищуючи межу між ними, оскільки так як постмодерністський автор використовує в одному творі декілька дискурсів, поєднуючи елітарність з масовістю, сучасні елементи з традицією [7]. У цьому випадку маємо визнати, що думки футуристів більш радикальні, це мистецтво все ж таки пориває з традицією й демонструє свою ідеологічну спрямованість: «Під час революції він був войовничим комфутуризмом, в Італії він став фашизмо — футуризмом. У нас, в Союзі, футуризм був деструктивно-революційним, а зараз — лайкою в лапках» [6, 717]; «Ми боремось в першу чергу за революційну, свіжу, сучасну тематику й ідейність і за оформлення її в мистецтві, цебто за якість і сучасність продукту для сучасного передового споживача. Ми проти пейзажів в лаптях і вишиваних сорочок, ми проти переробок і реставрацій. Ми не хочемо засвоювати бонтон добрих старих традицій, ми вивчаємо чужоземну мову не для хатньої європеїзації, а тому, що нею говорить пролетаріят, тому, що вона має соціяльні цінності» [6, 719]. Але те, що об'єднує митців цих двох різних напрямків, так це те, що представники обох таборів звертаються до одного й того ж самого шару проблем, вирішуючи їх у різний спосіб. Менше з тим, коло питань окреслюється в однаковій площині, що теж доводить думку про те, що маніфест — жанр універсальний для різних мистецьких напрямів.

Вігшток пише, що у модернізмі світ «розколюється» на шматки, і відбувається намагання «склеїти» їх в одне ціле. Постмодернізм вітає смерть усіх надій, бо тільки після цього кінця всі уламки, частини й дрібниці можуть отримати право на повноцінне існування. Вігшток дотримується тієї точки зору, що постмодернізм не означає кінець чи дискредитацію модернізму, він вважає, що постмодернізм — це повнолітній модернізм [7]. У футуристичних маніфестах також знаходимо думку про свого роду «народження» іншого мистецтва з руйнуванням старого: «Народжується нова белетристика, і її можна буде читати на відламку корабля в одкритому морі. Це література міста, література кам’яних будівель, залізниць, заводів, фабрик, лябораторій, література, що змеханізує село, звабить його на нові шляхи. Вона не в повазі у критиків, але вона в руках читача» [7]. У цьому контексті актуальною буде й згадка про думку Джона Барта, незважаючи на те, що він був представником першої групи постмодерністських митців, котрі говорили про повний розрив постмодернізму й модернізму. Його думка буде актуальною щодо ролі читача, оскільки він проголошував, як ми вже зазначали раніше, що у постмодерній творчості не потрібні дешифрувальники текстів. Як бачимо, українські футуристи також проголошували головними своїми адресатами не критиків, а пересічного читача.

Іхаб Хассан вважає, що постмодернізм та модернізм не можна розділяти: «В нас одночасно поєднується вікторіанство, модернізм та постмодернізм». Постмодернізм — це не період, а концепція, риси якої можна простежити у творчості багатьох авторів, починаючи зі Стерна та закінчуючи Беккетом та Борхесом. Подібна думка щодо постмодернізму належить й Умберто Еко. Ліотар, зокрема, заявляє, що постмодернізм — це частина модернізму, більш того, не та фаза, що її закінчує, а фаза його зародження, й вона постійна.

До третьої групи належать дослідники, які вважають, що постмодернізм, плюралістичний та еклектичний за своєю природою, дозволяє всім напрямам, включаючи й модернізм, співіснувати у своїх рамках. Так, на думку Калінеску, постмодернізм — один з найбільш типових продуктів модерністської уяви. Постмодернізм нейтральний з точки зору свого ставлення до модернізму, він не заперечує його й не наслідує його традицію, при цьому сприймає модерністську свідомість і світогляд як можливі [7]. У свою чергу футуристи, відмовляючись від старого мистецтва, все ж таки проголошують необхідність збереження й використання, наприклад, певних жанрів: марш, агітка, сатиричний памфлет, плакат, пісня.

Діалог жанрів постмодернізму та футуризму як напрямку модернізму засвідчує й аналіз способів, до яких вдавалися митці задля того, щоб привернути увагу до свого мистецтва, а також способів репрезентації власних маніфестів. У зв’язку з цим варто говорити про літературний маніфест не просто як про друкований документ, а як про частину перформансу.

«Перформанси-маніфести, від футуристичних до сучасних, були самовираженням тих, хто не погоджувався, намагався знайти альтернативні способи дослідження та переживання мистецтва в повсякденному житті. Перформанс був способом прямо звернутися до великої аудиторії і, при цьому, — шокувати публіку, спонукаючи її передивлятися власні поняття про мистецтво та його зв’язок з культурою» [4, 8]. Для постмодерністського мистецтва перформанс як маніфестація є більш ніж прикметним. Але маємо зазначити, що перформанс-маніфест є й окремим жанром для мистецтва взагалі ХХ ст.: «Історія мистецтва перформанса у ХХ столітті - історія вільного, нічим не обмеженого жанру з безкінечним числом перемінних, де виконавці - художники, яким набридло втискуватися у межі більш традиційних видів художньої практики і які твердо мають на меті донести своє мистецтво до публіки напряму [4, 10].

У постмодернізмі такі вияви маніфестацій є невіддільними від творчості митців. Зазначемо, що для футуризму перформанс стає характерним ще на початку ХХ ст.: «Ранній футуристичний перформанс являв собою скоріше маніфестацію, ніж практику, в ньому було більше пропаганди, ніж мистецтва як такого» [4, 13].

Тож навіть те, що літературний маніфест мав своє логічне продовження у перформансі, також не є знахідкою постмодерністського мистецтва, а лише модифікацією вже існуючих на той час модерністських перформансів, адже можемо зазначите те, що, крім футуристичних перформансів, досить популярними були перформанси дадаїстів та сюрреалістів.

Отже, постмодерністські жанри — це полілог з жанровою системою раніше існуючих мистецьких напрямів. Беручи до уваги жанр маніфесту, ми можемо говорити про те, що коло проблем, які висвітлювалися у ньому кожним мистецьким напрямом по-різному, все одно залишалися в одній площині. Це, передусім, основні засади мистецького напряму, його співвіднесеність з іншими мистецькими напрямами, попередніми та такими, що існюють синхронно у мистецькому просторі, ідеологія, стосунки у парадигмах митець-критик, митець-реципієнт. Навіть способи презентації своїх маніфестацій за допомогою перформансу постмодерністи частково продовжили, враховуючи досвід своїх попередників-модерністів. Таким чином, ми можемо змоделювати полілог постмодернізму з традицією, оскільки він не народився з нічого, а по-своєму абсорбував, актуалізував та довершив попередні обставини мистецької дійсності.

Література

модерністичний маніфест мистецтво література.

• 1. Літературознавча енциклопедія. Авт.-уклад. Ю.І. Ковалів. — К., 2007. — Т.2.
• 2. Українська літературна енциклопедія. За ред. І.О. Дзверіна. — К., 1995. — Т.3.
• 3. Біла А. Український літературний аванґард: пошуки, стильові напрямки. — К, 2006.
• 4. Голдберг Р. Искусство перформанса. От футуризма до наших дней — М., 2014. — 320 с.
• 5. Садловський Ю.І. Словник футуризму / Ю.І. Садловський. — Тернопіль, 2013. — 128 с.
• 6. Шкурупій Ґ. Вибрані твори. Упор. Ольга Пуніна, Олег Соловей. — К., 2013. — 872 с.