Лінгво-культуро-філософські варіативи поняття «світ»

Лінгво-культуро-філософські варіативи поняття «світ»

Досліджено поняття «світ» через лінгвотерміни, культуропростори та міфопоетичну модель світу із вирізнянням бінаризувальних параметрів та головних властивостей світопроявів. Пропоноване дослідження має на меті розглядання феномена просторовості, що передбачає виявляння лінгво— культуро—філософських особливостей терміна «світ» через терміни «всесвіт», «космос», «природа» тощо. Головними методами дослідження є: аналіз, синтез, герменевтичний, феноменологічний тощо. Висновки дослідження: виявлено лінгвістичні спорідненості значень терміна «світ» через культурні особливості західноєвропейського та слов 'янського регіонів; виявлені параметри, за якими вирізняють головні властивості світу та за якими його бінаризують; з 'ясована специфіка міфопоетичної моделі світу через витлумачення образів Світового Дерева та Світового Яйця.

Упродовж існування людства усі дослідження зводяться до прояснення двох феноменів світу та людини. Саме у такій послідовності, оскільки перше спричинює та утримує у своїх межах друге, а друге, в свою чергу, має намір виявити специфіку першого через самоідентифікування суб'єкта.

Філософія одна з небагатьох галузей гуманітарного знання/пізнавання, яка впродовж віків зберегла незмінним свій предмет: людиносвітнє відношення, або відношення «людина-світ». Парадокс у тому, що тлумачення предмета філософії змінюються залежно від мислителя, школи, течії, напряму, традиції та доби, періоду, епохи.

Коли ми говоримо про людину, маємо усвідомлювати її як Актора діяча потенційного або актуального. Визначання домінувальних характеристик останнього залежить від обставин, у які занурене homo. Світ є тлом, в межах якого розгортаються події людського життя.

Пропоноване дослідження має на меті розглядання феномена просторовості, що передбачає виявляння лінгво-культуро-філософських особливостей терміна «світ» через терміни «всесвіт», «космос», «природа» тощо. Завданнями дослідження є: окреслювання лінгвістичної спорідненості значень терміна «світ» через культурні особливості західноєвропейського та слов’янського регіонів; виявляння параметрів, за якими вирізняють головні властивості світу та за якими його бінаризують; з’ясовування специфіки міфопоетичної моделі світу через витлумачення образів Світового Дерева та Світового Яйця. світ міфопоетичний лінгвотермін культуропростір З моменту зародження людина «вимушено занурена» у поляризованість: усі елементи, з якими їй доведеться взаємодіяти, є бінарно-амбівалентними. Власне, для презентування зазначеного розглядають антонімічні ряди «життя смерть», «біле чорне», «день ніч» тощо. У межах філософії найяскравішими опозиціями є онтологічна пара «буття небуття». У класичному розумінні одне заперечує інше. Та постає запитання: Що саме є опозицією до людини? Мислителі давнини визначили її терміном «світ», контексти якого розглянемо далі.

Складність у наведенні переліку імен дослідників, котрі не оминали своєю увагою пропоновану мною тему, полягає у парадоксальній тезі: жодного комплексного дослідження концепту «світ» наразі не існує. Натомість більшість дослідників філософської царини (та дотичних до неї спеціально-наукових і теологічних сфер знання) вільно та постійно послуговуються у своїх наукових текстах термінами «світ», «Всесвіт», «космос», «універсум», «природа», тобто «розбивають» світ на сегменти/сектори та досліджують саме їх. У більшості філософських текстів концепт «світ» вживається як умовна назва простору відбування головних подій (наприклад, для досократиків давньогрецької Античності це природа та космос; для софістів та представників сократичної хвилі філософування це сама людина та суспільство; для представників патристики світ постає розмежованим на поцейбічний та потойбічний, тобто на реальний, у якому існують суб' єкти та інші матеріальні елементи, і можливо-набувальний, у який потраплятиме людська душа після смерті тіла, окрім того існує ще й царина Вічності, тобто владіння Вищої Сутності).

Серед найкомплексніших досліджень щодо феномена світу постають фольклористичні, оскільки через символьність та культуровкорінення презентують світобачення/світорозуміння народу загалом на прикладі представників окремих поколінь [5; 10]. Лінгвістично-літературні дослідження частково зачіпають світ символів, але й виходять на рівень витворювання автором власного поля, в якому вибудовується простір для увідомлення [6; 14].

Історико-культурологічні дослідження уможливлюють медіаторне «проникання» в епоху через мову, традиції, цінності [1; 11]. Філософські дослідження мають подвійну мету: з одного боку, інформування спільноти щодо нових варіантів прочитання того чи іншого тексту/досліджуваного феномена; з іншого боку самовдосконалення читача (тобто розширення його світогляду). Серед філософських текстів необхідно виокремити такі видання: «Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей» [3−4], який включає статті «МИР» [3, с. 345−351] (значеннєве розрізняння російськомовного терміна «мир» «мир» та «мір» на прикладі лінгво-культурних особливостей слов’янського простору), «'OLAM світ» [4, с. 29−30] (гебрейські варіативи значень/смислів терміна «світ»), «WELT світ, всесвіт» [4, с. 41−49] (германська історія терміновживання); «Фрагменти ранніх грецьких філософів» [17]; «Грецька філософія» [9] (критичне бачення класичного презентування давньогрецької філософії); «Буття та час» [18]; «Смислосвітний світ» [19] та інші.

Сучасні дослідження світу постають пограничними, оскільки починають розгляд феномена у межах однієї царини знання, а потім поступово та послідовно охоплюють й інші (часом навіть ненаукові). Серед наукових досягнень щодо дослідження феномена світу і/або його окремих аспектів необхідно згадати авторів: Стівена Гокінґа (Stephen Hawking) [20], Мічіо Кайку (Michio Kaku) [7−8] та ін. Моє бачення полягає у пропонуванні лінгво-культуро-філософського кута, під яким можна по-іншому «схоплювати» сутність зазначених базових понять.

Завдяки окремим представникам ХХ сторіччя ми отримали терміни-новативи, що вже давно стали частиною філософського лексикону: «життєсвіт», «віртуальний світ», «світ свідомості», «світ техніки» тощо. Термін «світ» застосовують повсюдно для окреслення меж поля, у якому «розгортається» феномен. Так ми отримуємо мережу феноменів, що залежатьпереходять один в інший, але кожен із них має вкорінення в одне єдине джерело людину. І світ, і людина феномени складені. Розгортання кожного з них залежить від традиції філософування, домінувальної ідеї, якою просякнута свідомість автора, та парадигми, в межах якої автор має проводити дослідження.

Головні терміни, що з ними працюватиму: «світ», «Всесвіт», «космос», «універсум», «природа»; допоміжні: «людина», «хаос», «община», «суспільство», «культура», «норми», «глобалізація» тощо. З одного боку, всі вони взагалі не пов' язані між собою, з іншого ж перша група є синонімічним рядом у широкому смислі, друга вивідна з першої. Усі разом характеризують/описують середовище: як зовнішнє простір існування людини, так само і внутрішнє «суб' єктовитворюване» в межах свідомості конкретного індивіда.

Мовоодиниці, якими більшість представників людства оперує, постають згодово-нормними культуровкоріненнями. Людина «являє себе» світу за допомогою слів, які є матеріалізованими образами/ідеями. Йдеться про слова, що ми їх вживаємо, читаємо, чуємо, проговорюємо, розуміємо тощо. Кожне слово є своєрідним ключем, яким дослідник «відкриває» для себе невідоме; символом, яким мовці-слухачі обопільно «грають» у закритовідкриті контексти заради порозуміння та прояснювання непізнаного загалом. Мовоодиниці не є усталено-зашкарублими: впродовж віків та залежно від території користувальники надають/приписують їм інші значення, відмінні від первинного празначення. Мовознавчі (лінґвістичні) дослідження ґрунтовані не тільки на описі законів та/або закономірностей одиницевживання, але й на реконструюванні етимонів і моделюванні картин давнього світу (загалом та регіонально). Одним з головних завдань усіх гуманітаріїв у конкретних дослідженнях є авторське моделювання, яке в свою чергу неможливе без реконструювання вихідних елементів, що ними оперуватимуть надалі.

Як слушно зауважує Марк Маковскій: «етимологія слова це його мовний та культурно-історичний паспорт, його біографія, що відбиває його структурносемантичний статус у різноманітні періоди розвитку даної мови і його місце у колі близькоабо неблизькоспоріднених мов» [13, с. 7] і далі «етимологія слова покликана пояснити всі зміни (або незмінність) його форми і разом з тим усі метаморфози його значень у світлі тих культурно-історичних умов, у яких розвивалася та чи інша мова» [13, с. 7−8].

Сучасна людина вже не розуміє як це «не розмовляти». Для нас сучасних це так само природно, як і дихати. Проте людина давнього світу орієнтувалася на свої чуття (через зовнішні органи зір, слух, нюх, дотик та смак), тобто жила за законами природи, головним правилом якої було «Хочеш вижити, зумій боротися з усіх сил».

Людину «спричинює» природа, тобто той первинний простір буття, в якому діє принцип сили задля збереження життя; в якому кожен тільки сам за себе; в якому у тебе не може бути других шансів та надцяти спроб. Природа вороже середовище, оскільки всі її породження (тобто дитинчата) прагнуть тільки одного вижити. Людина дивне створіння: з одного боку, воно є продуктом природи, з іншого продуктом суспільства-та-культури. Фактори-та-елементи, які створюють з людського дитинчати особистість, індивіда, самовитворюваний проект, груповані за блоками природи, суспільства, культури. У межах блоку природи такими елементами є морфологія (будова тіла загалом та органів зокрема), розум та інтелект, боротьба за життя, необхідність, винахідливість, життя та смерть. У межах блоку суспільства це комунікування, техніка та технології, розвантаження, свобода, стандарт, забуття. У межах блоку культура йдеться про освіту, життєсвіт, творчість, креативність, цінності, усвідомлення свого єства та розуміння суті як такої.

Людина як оформлена органічна матерія «триває» у просторі та розвивається. Така її просторова залученість одночасне і/або періодичне перебування у природі, суспільстві, культурі вказівка на середовищність, тобто на концепт «світ».

Сам термін «світ» є полісемантичним. Ним позначають здебільшого дещо просторове: універсум (сукупність об'єктів та явищ, що постають єдиною системою); Всесвіт загалом (метагалактика, навколишній світ, безмежний у просторі і часі, нескінченно різноманітний за формами та змістом, частиною якого є космос); планетарне загалом (пов'язане з планетою Земля); середовище існування або перебування (паралельний, віртуальний, світський, ментальний тощо). Терміни «світ», «космос», «Всесвіт», «універсум» є синонімами, але вони не є взаємозамінюваними і тотожними, що виявимо за допомогою етимології.

Етимологія терміна «світ» різна для романогерманських та слов’янських мов. Давньогрецький термін «косцо^» (лат. kosmos) має значення: прикраса, шати {рос. наряд, одежда}; порядок, лад; впорядкованість {на противагу хаосу «%оюЈ» (лат. khaos) глибока безодня, порожнеча, темрява; первинний морок, що передував творенню світу; проте аж ніяк не безлад, як його вульгарно розуміють у наші дні}. Латинський термін «mundus» має іменникові значення: 1) убрання, шати; 2) обладнання; 3) світобудова, всесвіт, світ; 4) небесне тіло; 5) земля, люди, людство; 6) підземний світ, пекло [12, с. 161]. Романо-германські мови послуговуються давньоанглійським терміном «weorold», «weorld», «worold», що складене з «wer» (людина) та «eld» (доба) і має значення «доба людини», «людське існування або його період» [21, р. 544]. Український термін «світ» пов’язують із значеннями кольору світлий, білий; протилежності темряви часу панування Сонця, яке саме є світилом, тобто світить; 1) земна куля, Земля з усім, що на ній є; 2) всесвіт загалом; 3) оточення людини суспільство, довкілля,.

4) час перед сходом Сонця, світанок; 5) варіант імення бога неба і світла Світовида (переважно у прибалтійських слов’ян) [2, с. 196−197; 5, с. 527−529].

У виданні «Longman Dictionary of Contemporary English» («Словник сучасної англійської мови» видавництва Лонгмен) термін «світ» має значення:

• 1) тіло у просторі, у якому ми живемо; планета Земля;
• 2) планета або зіркова система, особливо та, на якій може існувати життя; 3) група живих істот; 4) частина або область світу, що має особливі властивості;
• 5) особлива царина людської активності; 6) люди загалом; суспільство; 7) життя людини з усіма подіями; 8) пов’язані з матеріальним норми та принципи, напротивагу духовним; 9) велика кількість або сума [16, с. 1217−8].

У виданні «The Concise Oxford Dictionary of English Etymology» («Скорочений оксфордський етимологічний словник англійської мови») презентовані значення: «людське існування або його період»; «земля»; «всесвіт»; «людський рід»; «людське суспільство».

Англійський термін «world» сягає корінням у давньоанглійську через слова «weorold», «wor (o)ld», що відповідні давньосаксонському «werold» (голландське «wereld»), давньоверхньонімецькому «weralt» (німецьке «welt»), давньонорманському «verQld»; сформовано від германських гіпотетичних форм «weraz», тобто «мужчина», «чоловік» (давньоанглійське, давньосаксонське, давньоверхньонімецьке «wer», споріднене з латинським «vir»), та «alр-», тобто «вік, доба, епоха», що етимологічно означає «доба людини» або «життя людини» [21, р. 544].

Варто наголосити: первинне значення латинського іменника «vir» (Gen. Sing. «viri», m.) «чоловік, муж», зрідка «людина (взагалі)» [12, с. 698]. Маскулінність була властива окремій кількості культур Давнього світу, передовсім Римській Імперії та частково її історикотериторіальним нащадкам. Власне, відроджування фемінності відбувається за часів Патристики (з поширюванням християнського віровчення).

Первинно більшість язицьких культів були грунтовані на вшановуванні фемінності, оскільки, з одного боку, жінка дарувальниця життя (пов'язано з природними явищами, що спричинюють життя); уособлення долі (формує через виховання наступне покоління); безодня (першоджерело усього живого у Всесвіті) тощо. З іншого боку, жінка поставала і як лихе начало, оскільки спокушала чоловіка та спричинювала майбутні негативні наслідки (з точки зору міфопоетичної традиції та християнської ідеї про гріхопадіння).

З етимологічних досліджень можна зробити висновки щодо різності значень термінів. Так терміном «світ» завжди описують те, що є реальне; середовище, в якому наявна людина; олюднену частину простору (перетворену людиною). Терміном «Всесвіт» окреслюють метагалактику; навколишній світ, безмежний у просторі і часі, нескінченно різноманітний за формами та змістом, частиною якого є космос. Терміном «космос» пояснюють упорядковану частину хаосу; гармонійне поєднання астрономічних об'єктів (ідея Піфагора щодо гармонії сфер); частину Всесвіту з усіма відомими і ще недослідженими, малими та великими небесними тілами, явищами і процесами (синонім планетної системи).

Людині некомфортно жити реальністю, яка кожного уярмлює поповнюваними переліками проблем, що потребують розв’язання. Вона витворює міфи, легенди, перекази, в кожному з яких реалії певною мірою прикрашені через ідеалізування. Згадаймо перекази про Вавилонську вежу та мовозмішування. З археологічних позицій ці перекази не витримують критики: за результатами виявляння нових видів прародичів людей з’ясовується, що вони селилися на різних територіях планети. Результатом взаємодії з природою є формування через наслідування фонем (звуків) і фонемних рядів (або звукорядів), які з часом модифікуються і перетворюються на морфи (конкретні «представники» морфеми у слові, тобто формальний різновид морфеми у слові) та морфеми (найпростіша значима мовоодиниця, що включає семантичну і фонетичну частини).

Поняття «світ» варто розглядати через призму уявлень людини давнього світу. Для неї світ поставав зовнішнім, співпадав із природним середовищем, яке було ворожим щодо людської особини. Головний принцип у природі боротьба за життя. Людина у цій боротьбі завжди програватиме, оскільки самотужки не в змозі подолати супротивника, що так само як і вона є природним створінням. Проте людина створіння особливе, тобто винахідливе через практикування спостерігання та швидке адаптування до умов перебування. Спостерігаючи за іншими формами життя, людина спричинює первинне суспільство общину, в межах якої створюють «правила-гри-для-усіх». За цими правилами людина вже не залишається сам-насам з природою: уся община спільно освоює природу, опосередковує своє життя процесом матеріального виробництва, створює систему суспільних відносин задля задоволення вітальних (життєво необхідних) потреб общини.

Переваги общинного штибу життя для людини очевидні: головне не перетворитися на сніданок-обідвечерю якої-небудь дикої тварини, існувати у комфортних умовах (як на той час) у ситості та теплі. Для усіх представників общини світ є обмеженим родоплемінними зв’язками та відносинами. Відповідно, за умови порушення правил, людину позбавляли права приналежності до общини, тобто залишали наодинці з природою. Первинне протистояння природи і людини/общини змінюється. Природа постає частиною активної діяльності людини, що сприяє єднанню усередині общини (задля дослідження/перетворення природи), а також людини та природи. Загалом, ворожий для людини зовнішній світ (тобто природа) завдяки общині укомфортнюється: створюється олюднена частина природного середовища.

Таким чином, категорією «світ» охоплюють природні, об'єктивно-матеріальні властивості; а також особливості людського практично-діяльного відношення до себе та до умов свого існування.

Визначальними характеристиками світу є: цілісність (внутрішня єдність елементів, кожен з яких постає своєрідним; взаємодоповняльність елементів однієї системи, що зумовлена закономірностями її розвитку), універсальність (поширюваність законів розвитку на світ загалом та усі його частини зокрема), саморозвиток (здатність до оновлення, перетворень, які спричинені головною метою, критеріями і завданнями, залежно від яких корегується структура та параметри системи загалом), конкретна всезагальність (що проявляється через взаємовпливальні зв’язки між одиничним і загальним).

У межах філософських досліджень світ необхідно розглядати як концепт, тобто через бінарні назви, якими окреслюють його головні властивості. Так за параметром «середовищність» виокремлюють зовнішній (простір, що включає людину як один з елементів: Всесвіт, космос, природа, суспільство) і внутрішній (властивий виключно людині: духовний простір, психіка, свідомість, ментальний); за параметром «кількість задіяних одиниць» полісвіт (вимір інтерсуб'єктивного: суспільство, культура) і моносвіт (властивий виключно одній людині: внутрішній мінівсесвіт самої людини); за параметром «приналежність до релігійних товариств/організацій» клір (ті, хто мають духовний сан: служителі релігійного культу) і світський (ті, хто не має духовного сану, віряни: миряни, послушники); за параметром «пов'язаність з об'єктивною дійсністю» реальний (охопний існуючі предмети та людину: усі матеріалізовані предмети/об'єкти) і віртуальний (уявний, конструйований суб'єктом: утримуване-вдумці, але нематеріалізоване/невисловлене); за параметром «масштабність/величина об'єктів» мега/макро (дуже великі об'єкти, порівняно з людиною і/або сама людина: космічні об' єкти, сама людина фізично) і мікро (об'єкти менші або співмірні з людиною: об'єкти природи тварини, комахи, рослини); за параметром «реалізованість» актуальний (реально існуючий, здійснений: історичні факти) і потенційний (можливий: сценарії розвитку подій); за параметром «людиновтручальність» природний (незалежно від людини виниклий та існуючий: Всесвіт загалом та усі його елементи) і штучний (створений та/або перетворений людиною: культура, техніка, освіта, мистецтво) тощо.

Чому обрано бінаризування для розгляду світу? Передусім поділ на опозиції спрощує сприйняття самого феномена, оскільки подає два різних боки для дослідження. За моїм баченням, у межах кожної із запропонованих бінарних назв світу (зовнішній /внутрішній, полісвіт/моносвіт, реальний/віртуальний та ін.) можна вивести ще не одну пару уточнювальних понять. Окрім того, бінаризування це данина традиції, оскільки все існуюче у світі перебуває на межі двох начал. Первинною парою начал постають буття та небуття (або ж їх варіативи: світле і темне, день та ніч, жіноче і чоловіче, життя та смерть).

Узвичаєна пара життя та смерть, завдяки яким і здійснюється світорозвивання як зовнішнє (щодо людини), так і внутрішнє, постає найголовнішою з біологічної точки зору. Видається цілком очевидним: первинна пара завжди має бути у рівновазі, проте насправді така рівновага не є стійкою, що досягається через боротьбу одиниці (у даному випадку будь-якої органічної) за право вижити. Терміном «життя» позначають відтинок від моменту народження (у контексті органіки: від моменту запліднення клітини) до моменту смерті (миті припинення функціонування усіх/більшості систем організму). Це все яскраво відбито у зразках стародавніх міфологій, у межах яких постають різноманітні образи щодо спричинення світу до появи.

Моделлю світу визначають умови життя суб'єкта, елементи та принципи його життєсвіту. На думку В. Н. Топорова: поняття «світ», «модель якого описують, доцільно розуміти як людину та середовище у взаємодії; … світ є результатом переробляння інформації щодо середовища і самої людини» [15, с. 161], тобто антропоструктури «та схеми часто екстраполюють на середовище, що його описують мовою антропоцентрованих понять» [15, с. 161]. Міфопоетична модель світу ґрунтована на описі взаємодії людини та природи, тобто природа постає «результатом вторинного перекодування первинних даних за допомогою знакових систем» [15, с. 161]. Усі елементи такої моделі світу скоординовані між собою, тобто утворюють єдину універсальну систему. Космогонічні міфи пояснюють яким чином виник Всесвіт [15, с. 7−9]. Головними усталеними образами, що властиві більшості міфологій, є Світове Яйце та Світове Дерево. Саме ними, з одного боку, задаються межі просторовості; а з іншого визначають субординативність як триєдиність. У міфоконтексті обидва формуються як поєднання-відмежування природи (одного зі світопроявів) і людини (частини світу, що самопротиставляється середовищу через свої інстинкти та нерозуміння природоподій загалом).

Витлумачування головних образів Світового Яйця та Світового Дерева пов' язують із числом три. Як у дерева існує крона, стовбур та коріння, так само і у яйця наявна шкаралупа, білок та жовток. Дерево це своєрідний місток між світами-вимірами небесним (божественним, вищосутнісним), земним (людським) та підземним (потойбічним). Слов’яни вважали: «у колядках образ Світового Дерева постає як першопочаток життя; саме на ньому засідають три предвіті брати Сонце, Місяць і Дощ.» [5, с. 177]. Дерево можна тлумачити через низку різнорідних значень: число три (примирення антагонізмів у Всесвіті), звучання (звук та слово першовитвори Божества), жертвопринесення (потрійне жертвування), колиска (розхитувана опора), жінка (як породжувальне начало), яма/могила (вмістильня душ померлих), драбина (вісь Всесвіту), диво/чари (видобування вогню через тертя шматків деревини один об іншого), уособлення Божества (чоловічої статі) тощо [13, с. 381 383]. Образ Яйця вважали «символом божественного першотворення», «символом єдності Буття та Небуття», «символом всесвітньої цілісності» [13, с. 407−409]; «. задовго до християнства яйце у слов' ян, наприклад, було символом воскресіння, відродження життя, символом сонця, синонімом джерела життя у Всесвіті» [5, с. 661].

І дерево, і яйце елементи природи, кожен з них проходить звичайні стадії розвивання живого. Проте відмінність між ними для первісної людини очевидна: людина може тільки періодично навідуватися до дерева та спостерігати за його видозмінами, натомість «створення» нового життя через яйце це дивина злиття чоловічого і жіночого начал, що через взаємне протиборство та страждання спричинюють собі подібне.

У контексті розглядання феномена «світ» неможливо оминути поняття «природа», яким позначають: сутність окремого предмета; сукупність усіх предметів, що виникли та існують незалежно від людини. Проте деталізація згаданого феномена передбачає інше окреме дослідження із розгляданням самого терміна «природа» через специфікації давньогрецького «фшід» та латинського «natura», біосферу і ноосферу, принципи етики відповідальності, феномен глобалізації тощо.

Висновки. Поняття «світ» постає поліпараметральним у своєму тлумаченні. Ним охоплюють різноманітні царини від зовнішнього незалежного від людини (природа, космос) до людинозалежних сегментів простору (культура, суспільство, творчість). Сама природа є континуумом існування людини, джерелом життя та наслідування, а глобалізаційні тенденції уможливлюють спрощення суб'єкт-суб'єкт інтеракцій на принципах комунікування, толерантності та відповідальності. Загалом сучасна людина це поміркований егоїст (або его-альтруїст), котрий переорієнтовується з окремого індивіда себе самого на все людство.

Отже, світ загальний простір, у якому існують різнорідні взаємовпливальні сегменти у вигляді структурованих підсистем. Одним із яскравих елементів (підсистем) постає людина, котра є пізнавальником та перетворювальником. З одного боку, людину спричинює сам світ (через посередництво природи), у такому випадку людина та світ є однорідними/однопорядковими феноменами. Власне, їх опозиційність навіть не передбачена. В іншому випадку, світ і людина різні системи, що діють за усталеними нормами. Проте система «людина» є самоорганізованою і самовдосконалюваною, тобто кожен суб'єкт має змогу приймати рішення щодо рівневого (не)діяння. Світ загалом та інші його підсистеми не можуть самовільно порушувати усталену нормність.

Перспективи подальших досліджень полягають у деталізуванні кожного сектора/сегмента світу із виявлянням поліспектровості зв’язків та переходів від одного до іншого.

Список використаних джерел

• 1. Бартелеми Д. Рыцарство: от древней Германии до Франции ХІІ века / Пер. с фр. М. Ю. Некрасова. СПб.: Евразия, 2012. 600 с.
• 2. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Редкол.:

О.С. Мельничук (голов. ред.) та ін. К.: Наукова думка, 1983. Т.5: Р-Т / Уклад.: Р.В. Болдирєв та ін. 2006. 704 с.

3. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей. Пер. з фр. Том перший. К.: Дух і літера, 2009. 576 с.

4. Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей. Пер. з фр. Том третій. К.: Дух і літера, 2013. 328 с.

• 5. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. К.: Довіра. 703 с.
• 6. Іващенко В. Л. Концептуальна репрезентація фрагментів знання в науково-мистецькій картині світу (на матеріалі української мистецтвознавчої термінології): Монографія. К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2006. 328 с.
• 7. Кайку М. Гіперпростір. Наукова одіссея крізь паралельні світи, викривлений простір-час і десятий вимір / Пер. з англ. Анжела Кам’янець. Львів: Літопис, 2005. 460 с.
• 8. Кайку М. Фізика майбутнього. Як наука вплине на долю людства і змінить наше повсякденне життя у ХХІ сторіччі / Пер. з англ. Анжела Кам’янець. Львів: Літопис, 2013. 432 с.
• 9. Канто-Спербер М., Барнз Дж., Бриссон Л., Брюнсвиг Ж., Властос Г. Греческая философия / Пер. с фр. В. П. Гайдамака. М.: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 2006. Т.1. 500 с.
• 10. Криничная Н. Русская мифология: мир образов фольклора. М.: Академический проект, Гаудеамус, 2004. 1013 с.
• 11. Ле Гофф Ж. Средневековый мир воображаемого: Пер. с фр. / Общ. ред. С. К. Цатуровой М.: Изд. группа «Прогресс», 2001. 440 с.
• 12. Литвинов В. Д. Латинсько-український словник. К.: Українські пропілеї, 1998. 712 с.
• 13. Маковский М. М. Историко-этимологический словарь современного английского языка. М.: Издательский дом «Диалог», 1999. 416 c.
• 14. Меерсон О. Персонализм как поэтика: Литературный мир глазами его обитателей. СПб.: Пушкинский дом, 2009. 432 с.
• 15. Мифы народов мира. Энциклопедия в 2-х т. / Гл. ред. С. А. Токарев. М.: Сов. энциклопедия, 1992. Т.2. К-Я. 719 с.
• 16. Словарь современного английского языка: В 2-х т. М.: Рус. яз., 1992. Т.2. M-Z. 1229 с.
• 17. Фрагменты ранних греческих философов. В 2-х частях. М.: Наука, 1989. Ч.1. 576 с.
• 18. Хайдеггер М. Бытие и время / Пер. с нем. В. В. Бибихина. Харьков: Фолио, 2003. 503 [9] с.
• 19. Шюц А. Избранное: Мир, светящийся смыслом / Пер с нем. и англ. М.: «РОССПЭН», 2004. 1056 с.
• 20. Hawking Stephen W. Black Holes and Baby Universes and Other Essays. New York: Bantam Books, 1994. 192 p.
• 21. The Concise Oxford Dictionary of English Etymology / Edited by T.F. Hoad. Oxford, New York: Oxford University Press, 1996. 560+16 p.