Особливості обряду викликання дощу у Балтському повіті у XIX столітті

Особливості обряду викликання дощу у Балтському повіті у XIX столітті

Для українців, основу традиційної культури яких складає землеробство, властиві аграрні звичаї та обряди викликання та призупинення дощу.

З сучасних українських дослідників обряди цієї групи досліджує Людмила Іванникова, відповідним обрядодіям у румунів Буковини присвячені розвідки Антонія Мойсея. До окремих аспектів даної теми зверталися Юрій Климець, В. С. Зеленчук, Ю. В. Попович та інші.

Обряди викликання дощу були відомі всім народам світу. Така поширеність свідчить про глибоку давнину цих магічних дійств, адже відомо, що культ води був одним із найдавніших. Небесну воду, що спадала на землю у вигляді дощу, вважали святою, її називали «живою водою» (на відміну від «мертвої» — морської, не придатної для пиття). У міфології всіх індоєвропейських народів дощ уявляли як шлюб неба і землі, що примушує її родити («мати — сира земля» асоціювалася з вагітною жінкою). Лише в межах України Людмила Іванникова виділяє півтора десятка варіантів цього обряду: 1) потоплення ляльки, троїцького чи купальського дерева; 2) обливання водою могил покійників, зокрема тих, які померли наглою смертю (утоплеників та самогубців): 3) обмивання та купання живих людей (не лише на Поливаний понеділок чи на Купала, а й під час посухи); 4) ритуальні обходи села, полів, церков, джерел, колодязів з молитвою про дощ; 5) ткання рушників або виготовлення хрестів, які встановлювали на перехрестях чи біля колодязів; 6) орання або копання землі (русла річки, що пересохло від посухи, або її дна, дороги, що символізувала річку); 7) руйнування мурашників, убивання жаб і вужів; 8) моління про дощ біля криниці, обхід колодязя, обгороджування, обмітання, клечання його вінками; 9) вкопування одноденного (виготовленого всією громадою) хреста біля нього; 10) вимулювання, вичищення колодязів, освячення води в них, виливання води й обливання нею (в особливо спекотний день пополудні); 11) сколочення, биття, розбризкування, розмішування води в колодязі; 12) кидання в нього різних предметів (освяченого на Маковія маку й квіток, гороху, глиняного посуду або череп’я, навіть борщу або горщика з борщем); 13) голосіння за утоплеником біля колодязя; 14) зведення огорожі або заплітання тину кругом колодязя; 15) сіяння маку в криницю.

Православна церква засуджувала подібні звичаї, але тим не менш вони зберігалися подекуди аж до кінця XIX ст. Про це свідчать матеріали, зібрані дослідниками на Катеринославщині (Олександрівський та Павлоградський повіти), Херсонщині (м. Олександрія, с. Кимбет поблизу Аккермана), що друкувалися наприкінці 80-х років XIX ст. у газетах «Одесский вестник», «Новороссийский телеграф», «Харьковские губернские ведомости», «Степь», у журналі «Киевская старина» тощо.

У Державному архіві Одеської області зберігаються деякі справи Балтського повітового суду. Повітові суди розглядали позови на суму, меншу за 30 карбованців, та деякі кримінальні справи (про бродяг, утікачів). Серед них знаходимо справу під заголовком: «Дело по обвинению жителей села Сабатиновки в разрытии из суеверия могилы умершего для того, чтобы вызвать дождь», датовану 1868−1871 роками. Судові матеріали в даному випадку є надзвичайно цінним етнографічним джерелом, оскільки обвинувачення, допит свідків і учасників дійства, вирок містять детальний опис обряду.

Справу порушили після сповіщення місцевого дячка Балтському повітовому справнику про цей випадок. Як розповіли обвинувачені - троє молодих чоловіків 22, 26 і 35 років — двоє однодворців і селянин — померлий два місяці тому відставний 80-річний солдат Лук’ян Рябицький встиг повідомити, що після його смерті три місяці не буде дощу, і начебто сам дозволив розкопати його могилу, якщо посуха сильно докучатиме суспільству. Цілком можливо, цей «дозвіл» обвинувачені вигадали, щоб виправдати свій вчинок в очах слідства. Оскільки два місяці дощу справді не було (розкопування могили відбулося в червні), чоловіки пішли до місцевого священика за дозволом розкопати могилу. Священик був хворий, до селян вийшла його служниця, яка мала переказати священику їхнє прохання. Далі свідчення розходяться. Священик стверджував, що він категорично заборонив розкопувати могилу. Служниця доводила, що саме так вона і відповіла чоловікам. Селяни розповіли, що служниця повідомила, що священик промовчав, і це вона зрозуміла як його згоду. Тоді чоловіки взяли волів і воза священика, набрали дві бочки води з ріки і опівночі пішли на кладовище розривати могилу.

Відкрити могилу допоміг солдат, який начебто просто проходив повз, бо селяни відкривати труну в останній момент злякалися. У відкриту труну троє селян по черзі наливали воду — кожен по три відра води. Виливали воду повільно, бо саме такий хотіли дощ — не проливний, а дрібний і тривалий.

З судової справи дізнаємося і про вирок, який отримали троє селян і солдат — ув’язнення терміном на чотири місяці. Священик помер, поки тривало слідство, тому невідомо, чи уникнув би він покарання. Мешканці Сабатинівки на час слідства попросили віддати їм злочинців на поруки, і прохання було задоволене. обряд дощ релігійний балтський Отже, описаний в судовій справі випадок, за винятком окремих деталей, нагадує один з описаних дослідниками варіантів здійснення обряду викликання дощу — а саме обливання водою могил або покійників, зокрема тих, які померли наглою смертю, хоча у справі немає відомостей про обставини смерті рядового Лук’яна Рябицького, над чиєю могилою здійснювався обряд, але є свідчення про його особисту згоду на здійснення цих дій. Спосіб, у який виливалася вода на покійного, є очевидним проявом імітативної магії. Дозвіл священика і таке переплетіння язичницьких і православних вірувань також не є дивиною — як вже згадувалося, запросини священика і ритуальні обходи разом з ним села, полів, церков, джерел, колодязів з молитвою про дощ були ще однією розповсюдженою формою обряду викликання дощу. Можливо, тим, що селяни взяли для здійснення обряду волів і воза священика, вони намагалися компенсувати його особисту відсутність.

Таким чином, матеріали Державного архіву Одеської області, і зокрема справи повітових судів, можуть виступати опосередкованим, але тим не менш часто досить інформативним етнографічним джерелом.