Риси претендентів на полковий уряд, прописані законом та представлені в політичних деклараціях

Якими ж ознаками мали володіти кандидати на високий полковницький уряд? Відповідаючи на це питання, передовсім слід наголосити, що вперше це питання стало предметом правової реґуляції в «Нових статтях» Юрія Хмельницького, укладених у жовтні 1659 р. в Переяславі у ході відновлення українсько-московського союзу, порушеного гадяцькими домовленостями.

Івана Виговського з Річчю Посполитою Ширше про саму процедуру обрання на полковництво та позбавлення полковників влади див.: Горобець В. Полковник Війська Запорозького: право вільної елекції в світлі козацьких традицій, розпорядчих приписів і реалій життя // Українська гетьманська держава на межі цивілізацій: Зб. наук. ст. — К., 2014. Тут і було записано норму, у відповідності до якої обрання полковників, як й інших старшин, обов’язково мало відбуватися не за вказівкою гетьмана, а з волі «товариства» («а чтобъ выбирать в Войсько полковниковъ на раде, кого межъ себя излюбятъ»), та, крім того, включено цілий ряд заборон, реґламентацій щодо процедур призначення чи звільнення полковників і рис, що ними мали володіти претенденти. Зокрема, відтепер обирати на уряд потрібно було «кого межъ себя излюбятъ изъ своихъ полковъ, а изъ иных полковъ въ полковники не выбирать». Так само не дозволялось обирати на полковництво (як, власне, і на інші старшинські уряди) іновірців: «Въ Войске ж Запорожскомь всякимь начальнымъ людеямъ, кроме православныхъ христіянь, иныхъ ни которыхъ вере людемъ впредь не быть» Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657— 1687). — К.; Л., 2004. — С.119. Не дозволялось також посідати старшинські уряди й новохрещеним іноземцям, «потому что оть новокрещенныхь многая вь Войске смута и междоусобіе зачинается, да имь Войска Запорожского козакамь чинятся налоги и тесноты» Там само.

У наступних договорах питання обрання на полковництво згадувалися вельми побіжно, переважно лише в контексті винагородження полковників за їхню службу привілеями, грошовими та майновими пожалуваннями Див., напр.: Источники малороссийской истории, собранные Д.Н.Бантышем-Каменским. — Ч. 1. — Москва, 1858. — С.144—145, 218, 256. Отож відповіді доводиться шукати в конкретних розпорядчих документах, що стосувалися призначення того чи іншого козацького старшини на високий полковницький уряд. Одним із найдавніших відомих на сьогодні дослідникам актів такого роду є універсал гетьмана Богдана Хмельницького від 29 січня 1656 р. з оповіщенням Війська Запорозького про призначення Івана Нечая на полковництво «в Білую Русь до Могилева, Чаусова, Новобыхова и Гомля и иных мест, и местечек, и сіл тамже знайдуючих». Реґіментар тут акцентував увагу лише на тому, що кандидат (до слова, його зять) «нам и всему войску нашему […] жичливый и в делах рыцарских взятый от боку нашого» Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, изданный Комиссией для разбора древних актов. — Вьіп.І. — К., 1911. — С.28. Про обставини цього призначення і його політичний підтекст див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. — Т.9, ч.2. — К., 1997. — С.1167— 1169; Горобець В. Білорусь козацька: полковник Іван Нечай та українські змагання за ПівденноСхідну Білорусь (1655—1659). — К., 1998. При затвердженні обрання на полковництво до Прилук Федора Мовчана у квітні 1678 р. гетьман І.Самойлович як визначальну ознаку кандидата називав його службову репутацію («знаючы бытии в Войску Запорозком заслужонного, годного и до делностей рыцерскихъ способного мужа») Універсали українських гетьманів… — С.734. Натомість І.Мазепа, затверджуючи Михайла Боруховича на чолі Гадяцького полку, у відповідному універсалі 1687 р. визначальними рисами для претендента називав «старанность и в статечніх поступках досконалость»: «Видячи мы п. Михайла Бороховича странность и в статечных поступках досконалость, розумымыем его на уряд полковничества гадяцкаго бути годного, сподиваючися по нем, же и в дальший час в тых своих статечных поступках и годных войскогвых працах, не будет отминен» Цит. за: Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С.191.

А влітку 1703 р., інформуючи царський уряд про призначення на полковництво до Полтави Івана Левенця, гетьман І.Мазепа серед іншого свій вибір мотивував і тим, що кандидат не лише добре знаний у полку як людина гідна, але і його батько справно полковникував тут: «Иная сторона полчан, знаючи Левенца на тот уряд згодного и достойного, что и его отец был полковником и сам может управитись, и его, гетмана, просили, вручил на тот уряд полковничества полтавского помянутому Левенцу» Письма и бумаги Петра Великого. — Т.2. — Санкт-Петербург, 1889. — С.198.

Як бачимо, гетьманські універсали щодо затвердження того чи іншого старшини на полковницькому уряді були доволі стриманими й не містили розлогих компліментів на адресу обранця, як і не відкривали завіси таємничості щодо мотивів обрання чи переобрання. І це, до слова, особливо помітно порівняно з документами щодо призначення козаків на старшинські уряди нижчого ранґу. Так, скажімо, гетьман І.Самойлович, користуючись «повагою зверхности нашой» і проіґнорувавши законне бажання мешканців Конотопської сотні вибрати вільними голосами нового старшину на вакантне після скинення з сотництва попереднього очільника, призначив 29 липня 1681 р. сотником до Конотопа колишнього правобережного полковника Федора Кандибу, мотивувавши своє рішення так:

«Иже есть нам відомо тое, що вы сотником своим бывшим не користуючи, иншого собы на тое старшинство человека обобрати хочете и нашого рейментарского на тое позволеніе жадаете.

Знаем теды мы, же тот бьівшій сотник ваш ленивым был стал до отправления дел своих призвойтых, для чого слушне отдалили его з старшинства оного. А так уважаючи мы, же город ваш близко боку нашого рементарского найдуется, потребни в нем конечне во всем мети доскональный порядок, и кгди ся в чом личит жебы мела наша рейментарскіе и войсковые справи поважне ишли тожем, теды повагою зверхности нашой, той уряд сотничества конотопского вручилисмо пану Федору Кандыбе, заслужоному в Войску Запорозском товарищу и справному человеку, которой волі нашой рейментарской своею справностію и належитою с того уряду услугою во всем приподобатися может.

Прето вам всем старшим и меншим вишеречонным обывателем конотопским приказуем, абысте его пана Кандыбу, любовне за старшого собі принявши, з належитым пошанованьем корогв ему вручили и во всех своих повинностях отдавали ему послушенство. А он, яко человек розумный, уметиметь з вами подлуг порадку призвойтого обходится" Універсали українських гетьманів… — С.769.

Таким чином, гетьман, ідучи наперекір бажанню конотопців, звертав увагу товариства на «заслужоність» Ф. Кандиби перед Військом Запорозьким, на його «справність» та «розум», котрі він може використати для наведення належного порядку у сотні, а також, що не менш важливо, готовність сумлінно виконувати гетьманську волю в місті, яке «близко боку нашого рементарского найдуется». Беручи до уваги розлогий набір чеснот претендента та водночас відштовхуючись від інтересів гетьманської влади конотопцям наказувалося «любовне» прийняти креатуру реґіментаря Там само.

При цьому слід зауважити, що вільна елекція полковників (так само, як, власне, і гетьмана) належала до числа тих небагатьох наріжних «прав і вольностей», котрі й маркували поняття козацьких свобод, що в їх обороні козацтво так рішуче виступало з кінця XVI ст. Відповідно відібрання цього права урядом Речі Посполитої згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького» 1638 р. стало однією з причин вибуху козацького повстання на початку 1648 р. Успішний його перебіг де-факто ліквідував будь-які обмеження королівської влади у цій сфері. Утім, ускладнення державних функцій Війська Запорозького, що швидкими темпами відбувалося вже з літа 1648 р., а також суттєве зміцнення гетьманської влади в роки Б. Хмельницького об'єктивно підвело до трансформацій цього, як уже наголошувалося, одного з наріжних каменів військової демократії. Зміни стосувалися головним чином перебирання гетьманом прероґативи призначення та звільнення з полковницьких урядів.

І якщо за часів Б. Хмельницького спротив «товариства» стосовно такого стану справ у відомих дослідникам документах не артикулюється (хоч, безперечно, незгода з подібними діями мала місце, ураховуючи ту підтримку, яку мали серед «полчан», скажімо, усунені гетьманом із полковництва Матвій Гладкий чи Хмелецький Див.: Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. — К., 1995. — С.303−307.), то в умовах розгортання громадянської війни за правління І.Виговського, коли в опозицію до нього перейшов не лише вповні леґітимний в очах гетьманської влади полтавський полковник Мартин Пушкар, а й самопроголошений миргородський полковник Степан Довгаль та ряд інших старшин, леґітимність яких (цілком справедливо!) ставилася під сумнів центральним проводом, проблема правомочності обирання на полковництво чи позбавлення полковників влади набула неабиякої актуальності. Ба більше, перетворилася на одну з найбільш болючих і нагальних проблем поточного внутрішньополітичного життя.

Цікаве тлумачення суті «вільних виборів» старшини, у тому числі й на полкові уряди, знаходимо в інструкції, яку гетьман Павло Тетеря надав своїм послам на Варшавський сейм 1664 р. Про сам документ див.: Горобець В. Козацький Гетьманат у соціополітичній структурі Речі Посполитої: проект устроєво'ї моделі гетьмана Павла Тетері з року 1664 // Молода нація: Альманах. — К., 2000. — С.40−61; Його ж. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654−1665. — К., 2001. — С.422—441. На словах тут не заперечувалося право вільного вибору полкової й сотенної старшини, проте для того, аби кандидати на старшинські уряди «були людьми, у справі рицарській досвідченими», дозвіл на перевибори полковників мав давати гетьман, а сотників, відповідно, полковник Biblioteka Czartoryskich (Krakow). — Dzial r^kopisow. — Rkps.402. — № 22. — S.547−563. До слова, ще більш цікавими були пропозиції П. Тетері щодо порядку проведення гетьманських виборів. У цьому контексті інструкція наголошувала, що у Війську Запорозькому через вільну елекцію «бунти виникати звикли», і аби надалі уникнути цього пропонувалося право вільного вибору гетьманського предводителя ввести в певну норму, визначивши його межі «правом посполитим». Зокрема, відтепер гетьмана мали обирати не «до ласки військової», як це було раніше, а на певний, визначений законом термін — до наступного вального сейму Ibid.