Соціокультурні передумови розвитку медичного перекладу в Україні на початку XX століття

Соціокультурні передумови розвитку медичного перекладу в Україні на початку XX століття

Галузеві теорії перекладу обумовлюють тісний зв’язок процесу ретрансляції текстів засобами цільової мови з галуззю, яку цей процес обслуговує та до якої належать вищезгадані тексти. З огляду на це медичний переклад в Україні має дещо своєрідний статус: оскільки вітчизняна медицина, за винятком короткого періоду на початку XX ст., якому й присвячено статтю, весь час функціонувала в межах Російської або Австро-Угорської імперії й асоціювалася з відповідною мовною культурою, медичного перекладу українською нібито не існувало аж до отримання нашою державою незалежності. Період визвольної боротьби українського народу з його основними етапами (формування УНР, ЗУНР, епохи Гетьманату й Директорії) переважно замовчувався, через що й констатуємо брак наукових розвідок з інтелектуального спадку українських вчених нової історичної доби, позначеної відчайдушними спробами опиратися «культурному імперіалізмові» (термін К. Норд — П.Р.), розробивши україномовний термінологічний апарат медицини, її науково-концептуальну базу. Без зіставних лінгвістичних та перекладознавчих студій це неможливо було б здійснити, так само як і створити струнку номенклатуру без залучення іншомовних термінологічних систем через переклад.

Наукові дослідження, присвячені розвиткові української медичної термінології та галузевому перекладу, можуть бути розділені на дві групи: ті, в яких українська медична наука вивчається як частина світової (С.А. Верхратський, П. Ю. Заблудовський [1], О. М. Голяченко, Я.В. Ганіткевич [5], Л. Т. Малая, В. Н. Коваленко, А. Г. Каминский, Г. С. Воронков [12], Я. Ф. Радиш [17]), та ті, в яких вітчизняна наукова думка є основним об'єктом (О. Грандо [6], Ю. В. Вороненко, Б. П. Криштопа [2], Я.В. Ганіткевич [4], О. М. Голяченко [11]). Становленню медицини у новоствореній українській державі початку XX ст. та окремим персоналіям біля витоків україномовної медичної термінології присвячено розвідки Р. Пирога [15], В. Москаленка [14], Л. Маринжи [13] та ін. У роботах переважають дослідження медико-правових [7; 16; 18] та методико-освітніх аспектів [2; 9] історії української медицини з майже повним браком аналізу перекладацького, лексикографічного й термінотворчого спадку засновників нової вітчизняної лікувальної справи.

Наше дослідження зосереджує увагу на розвиткові медичного перекладу в Україні на початку XX ст., прослідковуючи зв’язок лінгвістичних та загальноісторичних досліджень та підкреслюючи неоцінений внесок вітчизняних вчених у розробку концептуальної бази української медицини.

Методологічне значення статті полягає в тому, що її положення можна брати за основу для розробки навчальних планів за спеціальністю «переклад», підготовці майбутніх фахівців у галузі медичного перекладу. Загальнонаукове значення полягає в можливості екстраполювати його висновки на інші жанрові теорії перекладу, що сприятиме виділенню медичного перекладу в окрему навчальну дисципліну.

Розвиток медичного перекладу в Україні на початку XX ст. відбувався за надзвичайно тяжких умов. Війна принесла з собою голод і загальне зубожіння, а погіршення санітарних умов викликало численні епідемії. Епідемії тифу й туберкульозу в 1919;1920 рр., що досягай нечуваного раніше показника — 500 захворювань на 100 тис. населення, забрали життя десятків тисяч жителів України. У 1920 р. висипним і поворотним тифом в Україні перехворіло 4,3 млн осіб [1, с. 352−352].

Не меншу загрозу становила епідемія холери, смертність від якої тільки в Одесі у 1918 р. становила 56% від загальної кількості хворих, у 1919 р. — 47%, а в 1920 р. — 65% [12]. Також, як це часто буває у країнах, де точиться війна, різко зросла кількість заражених венеричними захворюваннями.

Ситуація ускладнювалася тим, що мережа лікувально-профілактичних установ була майже повністю зруйнована, медперсонал підлягав примусовій мобілізації, а медичні інструменти й ліки відправляли у військові частини, внаслідок чого цивільне населення (особливо жителі сіл) опинилося у зашморзі голоду й епідемій.

Місія з налагодження зв’язків з міжнародними доброчинними організаціями лягла на плечі представників етнорелігійних спільнот, які почасти володіли іноземною мовою на рівні, достатньому для побутового спілкування, траплялися серед них і білінгви. На території України активно працювали представники менонітських організацій США, Канади й Нідерландів, Американська адміністрація допомоги та Єврейський комітет Joint, Німецький Червоний Хрест тощо. Це перший в історії України широкомасштабний випадок застосування community interpreting (громадського перекладу), здійснюваний особами без спеціальної підготовки, що прагнули забезпечити добробут своєї громади. Відоме, зокрема, ім'я миколаївського равина М. Шнеєрсона, який через діяльність Міжнародної єврейської конференції спрямовував ініціативні заходи місії Ф. Нансена [8].

Формуючи власні структури, Центральна Рада в управлінні медико-санітарною справою спочатку наслідувала приклад Тимчасового уряду Росії, який вищим медико-адміністративним органом проголосив Центральну лікарсько-санітарну Раду. Результатом цього стало створення у Києві Крайової (в розумінні державної української) лікарсько-санітарної Ради — першого органу управління медико-санітарною справою автономної України.

Із доповіддю «Утворення Крайового медично-санітарного органа при Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради» (перший уряд автономної України) на 1-у Крайовому лікарсько-санітарному з'їзді (Київ, 15 жовтня 1917 р.) виступив декан медичного факультету Українського народного університету професор О.В. КорчакЧепурківський (1857−1947 рр.) [13].

Цей вчений залишив глибокий слід як в історії вітчизняної медицини, так і в політичному житті країни. На його житті позначились всі буремні періоди розвитку України як незалежної держави. Із 1861 р. талановитий епідеміолог працював завідувачем губернського санітарного бюро Бессарабського земства у Кишиневі, видавав щомісячні лікарські хроніки з оригінальними та перекладеними статтями, у 1893 р. опублікував «Материалы для истории земской медицины в Бессарабской губернии», де суто наукові факти чергуються з цікавими спостереженнями в галузі зіставної термінографії. лінгвістичний переклад термінотворення У незалежній українській державі Гетьманату він очолював санітарний департамент Міністерства Народного Здоров’я і Опікування, а під час Директорії працював міністром народного здоров’я Української Народної Республіки. Із 1917 р. видавав «Українські медичні вісті», перший у Наддніпрянській Україні періодичний галузевий часопис, стверджуючи, що «найголовніше наше завдання — утворити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання» [14].

Чільне місце у формуванні національної науки посідає її термінологічна база, тож під головуванням О.В. Корчака-Чепурківського у 1920 р. вийшов «Російсько-український медичний словник», в якому подавалася питома народна українська лексика, а за відсутності потрібних українських слів терміни творилися з морфем української мови, максимально уникаючи запозичень [10].

Крайову лікарсько-санітарну Раду очолив Б. П. Матюшенко (1883−1944 рр.), визначний український лікар-гігієніст, дипломат та державний діяч. Окрім високої професійної підготовки, він вільно володів іноземними мовами, через що його обрали до складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919;1920 рр., а також головою дипломатичної місії УНР у Бельгії. Б. П. Матюшенко не полишав і викладацьку діяльність, зокрема із грудня 1921 р. викладав в Українському вільному університеті в Празі. Там же видавав «Український медичний вісник», що певний час був єдиним україномовним медичним часописом, лікар особисто відповідав за перекладну частину вісника, а у 1926 р. разом із М. А. Галином (1858−1943 рр.) створив «Медичний латинсько-український словник» [4; 6].

Пізніше Департамент охорони здоров’я УНР (фактичний правонаступник Крайової лікарсько-санітарної Ради) очолював Є.М. Лукасевич (1871−1929 рр.), випускник Цюріхського університету, терапевт та епідеміолог, голова надзвичайної дипломатичної місії Української Держави в Берні (Швейцарія), який доклав чимало зусиль для визнання України країнами Антанти, а також міністр закордонних справ Державного центру УНР в еміграції. Є.М. Лукасевич зробив не менш вагомий внесок у розробку української анатомічної термінології, видавши в 1926 р. україномовний «Анатомічний словник» [4; 6].

Епоха правління гетьмана П. П. Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) позначилася заснуванням першої в історії України організованої урядової інституції з охорони здоров’я — Міністерства Народного Здоров’я і Опікування. Першим міністром став В. Ю. Любинський (1840−1920 рр.), фармаколог, епідеміолог та поборник українізації, директорами департаментів міністерства стали: медичного — Б. П. Матюшенко, санітарного — О.В. Корчак-Чепурківський, загального — М.М. Ґалаґан, який у 1918;1920 рр. представляв дипломатичні інтереси нашої держави в Угорщині. Комісію з української медичної термінології очолив М. А. Галин, хірург, автор перших хірургічних праць українською мовою і кількох медичних словників [15].

М.А. Галин ще за царату отримав визнання як лікар-практик: обіймав посаду колезького радника, у вересні 1899 р. був відряджений за казенний кошт з метою «высшего научного образования» в Німеччину і Францію на один рік, брав участь у медичному забезпеченні експедиційних військ Російської імперії під час придушення «боксерського» повстання в Китаї, за що отримав орден святого Станіслава 2-го ступеня і срібну медаль «За поход в Китай».

Український патріот не міг змиритися з фактичним усуненням національної науки зі світової арени. Разом із М. С. Грушевським він організовує у 1907 р. Українське наукове товариство, завданням якого було «допомагати розробленню та популяризації українською мовою різних галузей науки», очолює медичну секцію. М. А. Галину належали перші доповіді на медичну тематику українською мовою: «Симуляція в хірургії», «Походження кил» і «Хірургічні спостереження і примітки» [4; 6].

За сприяння О.В. Корчак-Чепурківського та під його головуванням редакційна комісія зі створення української термінології впорядкувала та підготувала до видання «Російсько-український медичний словник» М. А. Галина, який видали у Києві в 1920 р. окремою книгою. В еміграції Мартирій Андрійович продовжив свої лексикографічні студії. У 1926 р. за підтримки союзу українських лікарів у Чехії був виданий «Медичний латинсько-український словник» [2].

У період Директорії (1918;1919 рр.) влада перейшла до Українського національного союзу. Цей етап характеризувався відновленням законів Центральної Ради й возз'єднанням із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) в єдину соборну Україну. В основу управління медико-санітарною справою Директорія поклала гетьманське законодавство, зберігши Міністерство Народного Здоров’я й Опікування, яке очолив Б. П. Матюшенко [7; 16]. Другим міністром охорони здоров’я періоду Директорії на короткий час став О.В. Корчак-Чепурківський.

Цікавою особливістю цього періоду є те, що медицина опиняється у центрі уваги очільників не внаслідок складного соціально-економічного становища держави (війна, епідемії, загальне зубожіння), а швидше як продовження їх професійних інтересів. Зокрема С. В. Петлюра (1879−1926 рр.) починав свою журналістську діяльність зі статті в «Литературно-научном вестнике» про стан медицини на Полтавщині (1902 р.). Деякі з його отаманів, принаймні І. Луценко, М. Малашко, були в мирному житті повітовими лікарями [3].

У Західній Україні доби ЗУНР (19 181 919 рр.) функції Міністерства Народного Здоров’я й Опікування виконував Державний секретаріат здоров’я. Його очолював випускник Віденського університету, пізніше декан медичного факультету Українського таємного університету І.-Т.Куровець (1863−1931 рр.). Інтерес до просвітницької діяльності на український ниві прищепив молодому лікареві, який тільки-но повернувся зі стажування у Відні, І.Я. Франко, який давав йому природничі (зокрема видання польською мовою Дарвіна), медичні (фізіологію Фогга, Молешотта), біологічні праці іноземними мовами зі своєї бібліотеки. Крім того, він навчав його збирати й аналізувати статистичні дані, що на той час було новаторством (концепція «доказової медицини» з’явилася лише у 1960;ті рр.).

І.Т. Куровець був лікарем загальної практики, цікавився усіма тодішніми досягненнями іноземної наукової думки (зокрема фтизіатрією й променевою діагностикою), намагаючись перенести їх на українські терени. Довгий час він опікувався «Народною лічницею» Митрополита А. Шептицького, де виконував обов’язки отоларинголога й окуліста, відкривав шпиталі та дезінфекційні колонії під час епідемій [11].

Більшовицька окупація наприкінці 1919 р. поклала край відчайдушним спробам патріотів вивести українську медицину на міжнародний рівень. Уряд УНР в екзилі механічно призначав на посаду міністрів охорони здоров’я, проте вони не могли вплинути на життя співвітчизників. Серед цих міністрів варто згадати лише І.Л. Липу (1865−1923 рр.), політичного діяча, письменника й лікаря-практика. Його медична кар'єра скінчилася у м. Винники, в постійних переховуваннях від польської поліції, оскільки він не мав ліцензії на відкриття приватної амбулаторії [4].

У 1921;1941 рр. в Україні формується загальнорадянська адміністративно-командна система управління та аналогічна система державного управління медичною діяльністю. У роки війни діяльність органів державної влади та всього населення України підпорядковувалась законам воєнного часу, а після її закінчення командно-адміністративна форма управління системою охорони здоров’я ще більш утверджується [16].

У лінгвістичній сфері відзначаємо повне припинення процесів українського термінотворення та поступову уніфікацію медичного концептуального апарату української та російської мов. У 1930;х рр. випускають низку бюлетенів зі списком українських медичних термінів, що були заборонені. Поступово зникають із широкого вжитку питомі україномовні лексеми, такі як «гнояк» (абсцес), «ядуха» (сильна задишка), «ломець» (ревматизм), витіснені латинізмами [10], нові ж термінологічні одиниці формуються за російськими словотвірними моделями зачасту з порушенням норм української мови.

Висновки

На основі викладених вище фактів та власного аналізу можна сформулювати такі висновки:

• 1. Розвиток медичного перекладу в Україні на початку XX ст. ускладнювали як екзогенні (війна, голод, епідемії тощо), так і ендогенні чинники (мовна політика СРСР, домінуючий статус російської мови як мови науки).
• 2. Сучасні дослідження цієї епохи в медицині мають описово-історичний або політико-правовий характер. При цьому бракує компаративних та перекладознавчих досліджень наукового спадку засновників нової української держави.
• 3. У медичній науці новоствореної держави бурхливо розвивалися лексикографічний та термінотворчий напрямки, пропагувалось використання ресурсів української мови на противагу російськомовним. Греко-латинські терміноелементи за змогою замінювалися питомими.
• 4. Активна участь представників української держави в міжнародній політиці сприяла розвиткові усного перекладу, зокрема задля налагодження зв’язків із міжнародними доброчинними організаціями залучалися представники місцевих етнорелігійних спільнот, отже, був «community interpreting» (суспільний переклад, переклад як супроводження).
• 5. На чільному місці медицини серед інших напрямків державотворення, а отже,

й на поштовху до створення концептуальної бази вітчизняної науки, зауважувало широке представництво в уряді осіб із медичною освітою (часто отриманою за кордоном), а також активною суспільно-політичною діяльністю повітових лікарів.

6. Поява періодичних медичних видань сприяла поширенню перекладів наукових статей і повідомлень українською.

Перспективи застосування результатів дослідження ми бачимо у глибшому вивченні перекладених документів української держави на зламі століть, що описують медико-соціальну політику вітчизняного уряду, аналізі виданих у той час термінологічних джерел та періодичних видань, популяризації перекладознавчого, загальномовного та лексикографічного спадку видатних персоналій, які брали участь у заснуванні й розбудові незалежної України на початку XX ст.

Література

• 1. Верхратський С. А. Історія медицини / С. А. Верхратський, П.Є. Заблудовський. — К.: Вища школа, 1991. — 431 с.
• 2. Вороненко Ю. В. 85 років (1918;2003) Київській медичній академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шулика: літопис / Ю. В. Вороненко, Б. П. Криштопа. — К., 2003. — 410 с.
• 3. Гай-Нижник П. П. Отаманщина в період Директорії УНР: соціальна база, роль і місце в національно визвольній боротьбі / П.П. Гай-Нижник // Література та культура Полісся. — Вил. 58: Проблеми філології, історії та культури XX століття в сучасних дослідженнях. — Ніжин: Вид-во НДПУІм. М. Гоголя, 2010.-С. 105−114.
• 4. Ганіткевич Я.В. Українські лікарі-вчені першої половини XX століття та їхні наукові школи / Я.В. Ганіткевич. -Л., 2002. — 540 с.
• 5. Голяченко О. М. Історія медицини / О. М. Голяченко, Я.В. Ганіткевич. — Т.: ЛІЛЕЯ, 2004. — 248 с.
• 6. Грандо О. Визначні імена в історії української медицини І О. А. Грандо. — К.: Тріумф, 1997. — 336 с.

Занфірова Т. А. Правове регулювання медичної діяльності в Україні: генезис і тенденції розвитку Т.А. Занфірова, Я. Ф. Радиш II Елек тронна бібліотека юридичної літератури.

• 7. Козырева М. Э. Международная помощь голодающим на Юге Украины в 1921;1923 гг.: национальный компонент.
• 8. Криштопа Б. П. Управління вищою медичною освітою в Україні: системно-історичний аналіз.
• 9. Литвиненко Н. Стильові аспекти фахового мовлення (на матеріалі медичної лексики) / Н. Литвиненко II Урок української: науково-публіцистичний журнал-дайджест. — 2004. -№ 3. С. 24−26.
• 10. Лікарі Тернопільщини. Хронологія імен та фактів / Терноп. мед. ін-т ім. акад. І. Горбачевського; за ред. О. Голяченка. -Т.: ЛІЛЕЯ, 1996. -98 с.
• 11. Малая Л. Т. История медицины / Л. Т. Малая, В. Н. Коваленко, А. Г. Каминский, Г. С. Воронков. — К.: Лыбидь, 2003. — 416 с.
• 12. МаринжаЛ. О.В. Корчак-Чепурківський-фундатор соціальної медицини [Електронний ресурс] / Л. Маринжа II Здоров’я України. — 2010. — № 7(236). — С. 68.
• 13. Москаленко В. Він стояв біля витоків наукової думки / В. Москаленко //Дзеркало тижня. -2007. -№ 8, — С. 14.
• 14. Пиріг Р. Яку державу будував Павло Скоропадський? [Електронний ресурс] / Р. Пиріг II Дзеркало тижня. — 2008 — № 16(695).
• 15. Радиш Я. Державне регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров’я України: історичні та правові аспекти [Електронний ресурс] / Я. Ф. Радиш, Н. Б. Мезенцева, Л. О. Буравльов II Медичне право. — 2008. — № 8. — С. 26−37.
• 16. Радиш Я. Ф. Історія військової медицини/Я.Ф. Радиш.- К., 1997. 148 с.
• 17. Стеценко С. Г. Медичне право України: правові засади забезпечення медичного страхування / С. Г. Стеценко, В. Ю. Стеценко, Я. М. Шатковський. — К.: Атіка, 2010. — 189 с.