Питання історії шкільної освіти та окремих навчальних закладів в роботах К.В. Харламповича

Аналіз біографій багатьох вчених доводить, що обрана для дослідження та захищена в якості магістерської/кандидатської дисертації тема, часто стає наскрізною темою їхньої подальшої науково-дослідницької діяльності. Це спостереження цілком відповідає фактам з історії життя К. В. Харламповича. Закінчивши у 1894 р. Санкт-Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я та розпочавши після цього викладання латини у Казанській духовній семінарії, вчений обрав для своїх наукових досліджень питання шкільної освіти на західноруських землях, звідки він сам походив. Його сумлінна та ретельна праця увінчалася заслуженим успіхом. 20 березня 1899 p. К. В. Харлампович отримав ступінь магістра, а його магістерська праця «Западно-русские православные школы XVI и начала XVII в., отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви», через рік була відзначена Карпівською та Уварівською преміями. З цього моменту і до кінця свого життя вчений поглиблював свої знання цієї тематики, а також розширював їх за рахунок дослідження нових її аспектів.

З більш ніж 160 праць відомого вченого, питанням шкільної освіти, боротьбі грецьких (східних) та латинських (західних) впливів, історії окремих навчальних закладів або біографіям викладачів, К. В. Харлампович присвятив майже 15 ґрунтовних праць, зауважень/заміток та рецензій. Його науковий доробок нараховує біля десяти рецензій на Наукові записки різних навчальних закладів радянської України. Варто зауважити, що чи не найважливішим у справі докладного вивчення обраної ним тематики, було те, що дослідник був не лише теоретиком, але й практиком.

Починаючи з 1895 р. і майже до 1924 р., К. В. Харлампович не полишав викладацької діяльності, пройшовши шлях від викладача духовної семінарії до професора університету. Недарма наприкінці життя, його досвід та заслуги в освітній справі (хоча й не в повному обсязі) були використані ВУАН, членом Педагогічної комісії якої, він був обраний.

Враховуючи значну кількість праць К. В. Харламповича, присвячених означений вище тематиці, і вельми обмежений обсяг даної розвідки, проаналізуємо лише основні твори вченого, які, з одного боку, були значимими в інтелектуальній біографії самого вченого, а з іншого — становили визначні віхи в розвитку історіографії даної проблематики.

Як свідчить огляд бібліографії вченого, «шкільна тематика», питання численних впливів, яких зазнала школа XVI-XVIII ст., просвітницький аспект діяльності представників духовного стану, зацікавили К. В. Харламповича набагато раніше, ніж була написана та захищена ним дисертація[1]. Збираючи матеріали до неї, вчений докладно вивчав окремі сюжети, які згодом були представлені на суд наукової спільноти як самостійні праці. До таких можна віднести статті «К истории западнорусского просвещения. Виленская братская школа в первые полвека ее существования» (1897)[2] та «Острожская православная школа (историко-критический очерк)» (1897)[3,с.363−388].

Остання праця є особливо цікавою не лише з огляду на її прямий стосунок до історії України, але й через те, що матеріал, представлений у цій розвідці, був згодом широко використаний істориком у магістерській дисертації. Сам К. В. Харлампович вбачав актуальність обраної ним теми у тому, що: «Судьба острожской школы представляет один из интереснейших, хотя, к сожалению, мало выяснениях и мало известных эпизодов истории западнорусскаго просвещения». До того ж історія острозького училища ще й тому мала, на його думку, велике значення, що протягом півстоліття ця школа стояла «на страже православ’я и русской народности» [4,с. 177]. Історик розподілив своє дослідницьке завдання на чотири складових: 1) походження острозької школи, 2) її характер; 3) зовнішня історія та 4) найвидатніші представники «острожской учености» .

Перш за все він спробував розібратися з часом заснування школи, через те, що сучасна йому історіографія подавала різні дати. Проаналізувавши джерела, співставивши повідомлення сучасників князя Острозького та деяких пізніших істориків, К. В. Харлампович дійшов висновку, що школа була заснована князем Костянтином Острозьким не раніше 1581 р. [4,с.182].

Щодо характеру острозької школи вчений зазначив, що незважаючи на певні відомості, відображені в джерелах, вона ніколи не була академією в сучасному розумінні цього слова, тобто вищим навчальним закладом. Однак, вона не могла належати й до нижчих, початкових шкіл. Скоріше за все вона була навчальним закладом середнього рівня, що не виключає права її прихильників називати її академією. В такий спосіб, вважав К. В. Харлампович, вони висловлювали бачення перспектив її розвитку на майбутнє. На користь своїх переконань вчений навів кілька найбільш вагомих аргументів: 1) «учреждение академий в польско-литовском государстве обуславливалось королевской или папской привилегией» (чого не мала острозька школа); 2) «с понятием академии неразрывно связано представление об известных правах, между прочим, о правах раздачи ученых званий, не говоря уже о высших науках в программе»; 3) «Герасим Данилович Смотрицький назвал острожское училище академией не потому, что оно было ею, а по чувству довольства им, гордости им и, быть может, из желания видеть его таковою»; 4) від того, що острозьку школу називали «академією», «колегіумом» чи «школою» абсолютно не залежало, який насправді статус вона мала; 5) 1603 р. в листі Йосифа Рутського до М. Радзивіла йшлося про бажання київського воєводи заснувати на Волині якусь академію, якщо в Острозі вже така була, задається питанням дослідник, то для чого тоді було засновувати ще одну; і нарешті, 6) на користь того, що острозька школа не була академією говорить назва вчителів — «дяки», що було притаманним лише для нижчих та середніх навчальних закладів на Русі[4,с.187−188].

Ґрунтовно висвітливши питання про так звану зовнішню історію острозької школи, К. В. Харлампович докладно зупинився на тих видатних постатях, які були пов’язані з цим навчальним закладом. Серед них були перший ректор острозької школи Герасим Данилович Смотрицький, його наступник Кирило Лукарис, один з перших викладачів грек Никифор, також Iob Княгиницький, пресвітер Даміан, доктор медицини та філософії краківського університету, який деякий час працював в Острозі, Іоанн Лятош, грек Кипріян, Андрій Римша (роль якого історику не вдалося до кінця з’ясувати). До складу так званого вченого гуртка, який існував при острозькій друкарні і, очевидно, брав участь в діяльності школи, К. В. Харлампович відніс Тимофія Анича, Тимофія Михайловича, Григорія Голубникова. До найбільш відомих вихованців острозької академії, на думку вченого, належали Максим (Мелетій) Смотрицький та гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, хоча до цього грона також можна було б віднести Іова Борецького, Афанасія Филиповича, Леонтія Карповича, Димитрія Самозванця[4,с.387]. харлампович шкільний освіта викладач Дослідивши історію заснування та особливості існування найбільших на західноруських землях шкіл — Віденської та Острозької, К. В. Харлампович приступив до написання більш узагальнюючої праці «Западнорусские православные школы XVI и начале XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви», в якій він досліджував процес створення і діяльності протягом XVI — початку XVII ст. переважної більшості колегіумів та шкіл, а також принципи їхньої навчальної роботи. Незважаючи на те, що у назві праці перевага віддана саме православним школам, історик намагався показати, як в межах реформаційних та контрреформаційних рухів, запровадження унії, особливостей культурного та релігійного життя в Речі Посполитій, відбувається розвиток освіти, а отже й взаємовплив, який мав місце між єзуїтськими (католицькими), протестантськими та православними навчальними закладами.

Протягом XVI ст., як зазначав історик, на теренах Речі Посполитої існувало чимало протестантських шкіл, зокрема Слуцька гімназія, Кайданська школа. К. В. Харлампович вважав, що між протестантськими та єзуїтськими школами було багато спільного. Зокрема, в методиці навчання і виховання, але навчальну програму протестантів не було регламентовано. Особливістю цих шкіл була віротерпимість, толерантність. Протестантські школи були достатньо розвинутими, але їх було мало. До того ж їх робота залежала від релігійних переконань засновників. Після смерті фундатора чи його переходу в іншу віру, школи закривали або надавали їм іншого статусу[ 1, с. 112]. Ці школи не мали такої підтримки з боку протестантської церкви, як єзуїтські від католицької. Саме тому в конкурентній боротьбі єзуїтські школи часто перемагали інші навчальні заклади чи домагалися зниження їхнього рівня.

Щодо внутрішнього устрою західноруських єзуїтських шкіл з часу їх появи і до середини XVII ст., то тут К. В. Харлампович зазначив, що вони традиційно ділилися на два відділення: нижнє (studia inferiora) і вище (studia superiora). Насправді ж у більшості випадків діяли тільки нижчі - п’яти-, а частіше чотирьох-, трьохабо навіть двокласні відділення, вищі ж часто були недоступні через відсутність матеріальних засобів, необхідних для утримання особливих вчителів. Отже, повна єзуїтська studia inferiora складалася з п’яти класів (з них три — граматичних, четвертий — поезії і п’ятий — риторики)[ 1, с.92−95]. Навчальний день в єзуїтських школа становив чотири години: два до обіду і два після обіду. Взагалі треба зазначити, що в єзуїтських школах в учнях розвивали переважно пам’ять, а не розум, щоб вони могли утримувати в голові масу різноманітних відомостей з різних галузей знань, часто логічно не пов’язаних між собою. Велику увагу викладачі приділяли розвитку вміння виступати перед великою аудиторією і винахідливості в суперечках, вважаючи, що якщо в людині не розвинена здатність дискутувати, то його знання мертві.

Вивчаючи виховну практику єзуїтів, К. В. Харлампович відзначив, що вони широко застосовували як покарання, так і заохочення. Заохоченнями були премії за успіхи в науках, нагородження титулами декуріон, цензор, претор, імператор. Вони служили не лише для поліпшення успішності й дисципліни, але й мали іншу мету — вплив на знатних учнів — майбутніх вищих посадовців у державі. Орден прагнув показати високий рівень своєї освіти, правильність методики й справедливість своїх членів, тому покарання за порушення дисципліни затверджувалися префектом або навіть ректором. Виконавцем покарання, як правило, була людина, не пов’язана з орденом, але утримувана за рахунок колегіуму[1,с.67].

Таким чином, в результаті ретельно продуманої навчально-виховної програми та її успішного втілення в життя з навчальних закладів ордену в переважній більшості виходили люди католицького віросповідання. Ця обставина була окремо підкреслена К. В. Харламповичем, який писав, що єзуїтські школи «редко выпускали своих православных воспитанников с православными же убеждениями>>[1,с.231]. При цьому слід зазначити, що вказаний процес відбувався мирно, без застосування насильства над совістю дитини.

Єзуїтська система освіти та виховання мала як позитивний, так і негативний вплив на систему освіти XVII ст. в цілому. По-перше, єзуїтське навчання формально було безкоштовним. По-друге, освітньо-виховний план єзуїтів був рівноцінним сучасним йому планам європейських університетів із гуманітарного (філологічного) профілю й був більш ніж достатнім для дітей східноєвропейської шляхти. По-третє, внутрішня дисципліна, упорядкованість режиму, що так вражали сучасників, були важливою складовою єзуїтської системи освіти. По-четверте, показові церемонії, іспити й вистави демонстрували відкритість і сприяли популярності цих навчальних закладів[1,с.113].

Однак, як з’ясував вчений, при всіх своїх перевагах єзуїтська шкільна система мала великі недоліки, як з точки зору загальнопедагогічних вимог, так і з позицій тих вимог, які висували польська та московська держави до ордену, залученого на теренах Західної Росії до процесу вдосконалення освіти. Недоліки полягали в однобічності освіти, більшій увазі до старовини, ніж до сучасності, розвиткові не мислення, а пам’яті, у перевазі вивчення філологічної сторони творів, замість ідейної. Нарікання викликала і тривалість навчання в єзуїтських навчальних закладах.

Безперечним визнанням успіхів єзуїтів у Західній і ПівденноЗахідної Росії, слід було вважати кількість учнів у їх колегіях. Спочатку більшість колегій налічувала лише по десятку учнів, але в наслідок розширення контрреформації, посилення ордену і переходу представників панівних верств у католицьку віру, їх кількість неухильно зростала. К. В. Харлампович наводив відомості, з яких випливає, що в цей час в єзуїтських колегіях рідко навчалося менше ста чоловік, в найбільших училищах число учнів доходило до 400 — 600 (у Вільно, наприклад, до 800). Він пояснював цей факт не лише контрреформацією та окремими перевагами єзуїтської навчально-виховної системи, але й обставинами їхньої появи в Західній Росії. Орден єзуїтів з’явився тут саме тоді, коли місцеве католицьке населення почало відчувати брак освіти і непристосованість існуючих шкіл до нових умов. У той же час і у православного населення не існувало училищ, вище за рівень церковнопарафіяльної школи. Потреба в освіті призвела до збільшення числа навчальних поїздок православних до Кракова і далі до Європи[1,с.111−113].

Оцінюючи заслуги єзуїтів у справі західноруської освіти, К. В. Харлампович зазначив, що поява ордена та його навчальних закладів, підштовхнуло розвиток освіти, як католиків, так і іновірних, спонукавши православних, протестантів і уніатів розширити мережу своїх шкіл і підняти їх на рівень, достатній для боротьби з місіонерськими успіхами єзуїтських колегій. Водночас посилений наступ католицької церкви та поширення єзуїтських навчальних закладів не міг не занепокоїти православний Схід, зокрема Московську державу, яка після епохи Смути, зацікавилася необхідністю створення власних шкіл, у тому числі й вищих. Новим типом шкіл, які зацікавили московітів, були братські школи Південно-Західної Русі. Фундаментальне дослідження діяльності цих шкіл належить тому таки К.В. Харламповичу[5,с.372−390]. Відповідно до його праці «Западнорусские православные братства и их просветительская деятельность в конце XVI и начале XVII в.>>, ці громади виникли у Південно-Західній Русі у XV ст. серед міських товариств Львові, Вільна та інших міст Політична ситуація того часу робила життя православного населення в цих регіонах дуже складним: Південно-Західна Русь опинилася під владою литовських князів, а потім польських королів, що обумовило тривалу боротьбу за збереження віри та індентичності. У цих умовах освіта, яку надавали православні братства, була дієвим засобом боротьби народу за своє виживання, за збереження своєї віри. Оскільки братським школам доводилося існувати в умовах жорсткої конкуренції з католицькими єзуїтськими школами, вести богословську полеміку з отцями-єзуїтами з питань віри, то їм довелося істотно розширити програму навчання[1,с.140−141].

Продовжуючи і водночас розширюючи свої дослідження, К. В. Харлампович видав у 1902 р. велику узагальнюючу працю «Борьба школьных влияний в допетровской Руси» [6]. У ній він в основному зосередив свою увагу на зіткненні двох педагогічних впливів (грецького та латинського), які мали місце наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Західній Русі, та наприкінці XVII ст. — в Московській[7,с.1]. На думку К. В. Харламповича, до 80-х років XVI ст. відносилася поява у західній Русі цілої низки шкіл грецького характеру, але з елементами латинської науки та польської освіченості (найкраще ці риси проявилися у Києво-Могилянській колегії). Натомість протягом 80-х років XVII ст. в Московщині виникла латинська школа Сильвестра Медведева та друкарське грецьке училище, що злилися з слов’яно-греко-латинською академією. Східний вплив, таким чином, підтримувався в основному греками, а західний — «малороссами и беларуссами>>[7,с.2].

У першій частині цієї праці К. В. Харлампович представив короткий огляд історії грецького впливу, який він виводив від часів київського князя Володимира. Історик звернув увагу на той факт, що на Русі не було створено системи освіти. Виходячи з цього, К. В. Харлампович зробив висновок, що у домонгольській Русі «в области педагогической проявлялось влияние греческое, благодаря тем церковным, политическим и литературным отношениям, которые связывали нас с Византией, но при отсутствии правильно поставленных школ оно не укрепилось и имело приложение только в немногих, сравнительно, случаях частого, домашнего обучения. Никаким другим школьным влиянии места тога не было>>[7,с.7]. Історик зазначив, що грецький вплив носив такий самий випадковий характер не лише у домонгольський, але й у наступний період. Особливістю монгольного періоду було лише те, що «грецька наука» проникала у тогочасне суспільство не лише через Київ, але й через Ростов, який тоді мав прямі контакти з Царгородом. Важкі політичні обставини XIII — XIV ст., ослаблення зв’язків з Візантією, падання Константинополя, призвели до зменшення грецького впливу на Русь. Захоплення Східної Римської імперії турками у свою чергу підірвало «умственные интересы греков и возможность их удовлетворения», у зв’язку з чим грецькі вчені та манускрипти почали переходити на Захід, де згодом розквітло західне відродження. Таким чином, на думку К. В. Харламповича, з XVI ст. на руську школу з заходу розпочинається подвійний вплив: видозмінений грецький та латинський. Відповідно саме з цього часу бере свій початок і зіткнення двох просвітницьких течій — греко-візантійської та західноєвропейської/ латино-римської.

У другій частині своєї праці К. В. Харлампович докладно розібрав такі питання, як: час початку перших контактів руських земель з європейським просвітництвом; поява перших на західноруських землях шкіл та особливості програм протестантських, католицьких/ єзуїтських та православних/грецьких шкіл; поява протягом XVI — XVII ст. нового типу шкіл — братських та їх особливості; необхідність викладання латинської мови в школах різного типу; процес зближення греко-слов'янських шкіл з латино-польськими; наявність опозиції західному впливу в особах православного духовенства (Іоан Вишинський, Гедеон Балабан), яке цуралося наукової освіти, та латино-уніатського суспільства тощо.

Окремим сюжетом в праці представлено питання отримання КиєвоМогилянським колегіумом статусу академії. Історик зауважив, що грамоту Петра І від 26 вересня 1701 p., слід розглядати не як таку, що надавала київському колегіуму статусу академії, а лише підтверджувала його[7,с.66].

В останньому розділі своєї праці К. В. Харлампович зазначив, що на всю силу боротьба представників двох шкільних напрямків — латино-польського та грецького на теренах Московської Русі, що мала літературний та практичний бік, розігралася у 1680-х роках після смерті Є. Славинецького та ще за життя С. Полоцького. Загальний висновок К. В. Харламповича свідчив про те, що він визнав перемогу латинського впливу у московській Русі, бо латина, яку вивчали в академіях, була ключем до «умственного капитала, которым владела западная Европа и к которому направлял Россию ея великий предобразователь… Школа, служившая доселе главным образом церковным интересам, теперь расширяет свои задачи до служения общегосударственным нуждам>>[8,с.60−61]. Великі державні потреби Росії на початку XVIII ст. обумовили, на думку історика, спеціалізацію навчання, виникнення станових та професійних шкіл, поїздки за кордон, і це у свою чергу, викликало новий вплив на шкільну освіту, який продовжувався й до часів, за яких жив сам автор.

Однією з останніх праць вченого, які була присвячена питанням шкільної освіти, була доповідь К. В. Харламповича «Казанские новокрещенские школы: (К истории христианизации инородцев Казанской епархии в 18 в.)», яку він прочитав 28 квітня 1903 р. на засіданні Товариства археології, історії та етнографії при Імператорському Казанському університеті. Опублікована вона була на сторінках «Известий» даного товариства у 1905 р.

Огляд історії казанської школи для новохрещених інородців історик почав з аналізу причин і передумов заснування цього навчального закладу. К. В. Харлампович відзначив, що окремі спроби організації інститутів освіти серед неросійських народів Середнього Поволжя, робилися ще до початку XVIII ст. Початковою датою систематичного навчання новохрещених в Казанській єпархії історик вважав 1707 — 1709 рр. Спочатку К. В. Харлампович коротко виклав своє бачення щодо умов навчання у тій школі. Особливо ним був відзначений факт важких умов утримання учнів, що згодом стало причиною закриття школи[9,с.7].

К. В. Харлампович зазначив, що комплектування шкіл для новохрещених відбувалося насильницьким шляхом. Однак поступово почав відбуватися перехід до використання матеріального стимулювання родин учнів. Причиною цього автор вважав позицію Святішого Синоду та побоювання зростання невдоволення з боку мусульманського населення, викликаного насильницькими заходами.

Причинами недовгого існування згаданих шкіл дослідник вважав недостатнє фінансування та незадовільні умови проживання учнів у цих закладах. Намагання централізувати місіонерську освіту в єпархії К. В. Харлампович пов’язував із прагненням до зменшення витрат на утримання шкіл; підвищенням якості викладацького складу; підвищенням якості підготовки місіонерів з-поміж «інородців», потребою поширення медичних знань серед неросійських народів краю[9,с.37].

К. В. Харлампович розглянув внутрішнє життя шкіл: програму і систему навчання; структуру організації навчального процесу[9,с.47]. Дослідник особливо відзначив, що одними із суттєвих недоліків освіти в новохрещенських школах було формальне освоєння «інородцями» російської мови, відсутність вчителів, які б володіли неросійськими мовами, а також відсутність в програмі навчання практики вивчення місцевих говірок.

Крім розглянутої праці K В. Харлампович написав ще кілька, присвячених історії Казанської Духовної академії[10], чим зумів суттєво доповнити уявлення істориків з питання становлення системи релігійної освіти неросійського населення Середнього Поволжя. Ним було уточнено та доповнено багато фактів, що викладені в ранніх роботах церковних істориків; більш докладно висвітлено причини невдач політики уряду та церкви з христіянізації інородців, а також становлення релігійної освіти неросійських народів.

Таким чином, проаналізувавши основні праці вченого, присвячених історії шкільної освіти XVI — XVIII ст. на теренах Західної Русі (нинішніх територій Литви, Білорусі та України) та Московської держави, можна зазначити, що зміст цих праць доводить високий рівень обізнаності автора з джерелами та історіографію питань, які він досліджував. Приступаючи до написання узагальнюючих творів, історик попередньо ретельно вивчав окремі сюжети теми. Іноді ситуація виглядала інакше. He маючи можливості ґрунтовно розкрити те, чи інше питання на сторінках однієї праці, вчений повертався до його висвітлення в іншій. Територіальна на хронологічна широта наукових зацікавлень К. В. Харламповича також вплинула на залучення ним значної кількості різномовних матеріалів, що суттєво вплинуло на об'єктивізацію висновків його досліджень. Ґрунтовні та глибокі знання зазначеної теми зробили вченого справжнім фахівцем своєї справи, рівним якому на той час (а ще більше за радянських часів) не було.

Список використаних джерел

• 1. Харлампович К. В. Западнорусские православные школы XVI и начале XVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. — Казань, 1898. — XIV, 524, LXII с.
• 2. Харлампович К. В. К истории западнорусского просвещения. Виленская братская школа в первые полвека ее существования // Литовские епархиальные ведомости, 1897. № 16 — 22. — Вильна, 1897. — 67 с.
• 3. Харлампович К. Острожская православная школа (историко-критический очерк) // Киевская старина. — 1897. — Т.57. — № 5. — Отд.1. — С.177 — 207; № 6. — Отд.1. — С.363 — 388.
• 4. Харлампович К. В. Острожская православная школа (историко-критический очерк) // Киевская старина. — 1897. — Т.57. — № 5. — Отд.1.
• 5. Харлампович К. В. Западнорусские православные братства и их просветительская деятельность в конце XVI и начале XVII в. // Христианское чтение, 1899. 4.1.
• 6. Харлампович К. Борьба школьных влияний в допетровской Руси // Киевская старина. — 1902. — Т.78. — № 7/8. — Отд.1. — С.1 — 76; № 9. — Отд.1. -

С, 358 — 394; Т.79. — № 10. — Отд.1. — С, 34 — 61.

• 7. Харлампович К. Борьба школьных влияний в допетровской Руси // Киевская старина. — 1902. — Т. 78. — № 7/8. — Отд. 1.
• 8. Харлампович К. Борьба школьных влияний в допетровской Руси // Киевская старина. — 1902. — Т.79. — № 10. — Отд.1.
• 9. Харлампович К. В. Казанские новокрещенские школы: (К истории христианизации инородцев Казанской епархии в XVIII в.). — Казань, 1905.
• 10. Харлампович К. В. Казанская духовная академия. — Казань, 1907; Он же. Материалы для истории Казанской духовной семинарии в XVIII в. — Казань, 1903.