Характерні особливості творчої спадщини композитора

«В надрах життя. звідки виростали великі події, вже хвилювались неспокійні сили, вже накопичувалась бурхлива енергія. Музика Прокоф'єва була їх відображенням».

Асаф'єв Б.В.

Так в «Паганіні фортепіано» він, як бачимо, завжди надавав перевагу творчості більше, ніж виконавству. Кожне зіткнення з прекрасною «чужою» музикою майже завжди давало поштовх до створення власного твору. Новаторська діяльність композитора-піаніста виразилась як в створенні нових виразових можливостей в його фортепіанних творах, так і в находженні засобів та прийомів для їх втілення.

Асаф'єв назвав творчість молодого Прокоф'єва «проривом в сучасність», творчістю, в якій «переважають зерна майбутнього, невідомого нам духовного прозріння».

Жагу життя, силу її динаміки, яку Прокоф'єв утверджував в своїй музиці. Ця тематика стимулювала самобутнє перетворення багатьох виразових засобів композиційної техніки.

Талант Прокоф'єва був дуже швидко помічений сучасниками. Йому дуже пощастило. Дитинство його, як художника, пройшло щасливо.

Обдарування виявилося рано: «Коли мати чекала появи моєї на світ, вона грала по 6 годин в день: майбутній митець формувався під музику», — писав Прокоф'єв.

Його слава була завойована, перш за все, п'єсами для фортепіано в його власному виконанні. Цей інструмент він облюбував з дитинства і все життя використовував його для утвердження своїх новаторських ідей. Впевнено, навіть демонстративно відмовляючись від витонченої манери своїх попередників — Скрябіна і Дебюссі, Прокоф'єв часто використовував фортепіано для своїх трибунних, «ораторських» виступів.

Зараз, слухаючи платівки з дорогоцінними записами Прокоф'єва-піаніста, враження залишаються дуже неоднозначними. Що б не грав Сергій Сергійович (свою музику, Скрябіна, Рахманінова чи Мусоргського) — його виконання вирізняє звукова зібраність, натхненна лірика, ідеальне відчуття ритму, при вільних і пікантних rubato, витончена танцювальність, гостра характерність, широка динамічна шкала без сильних forte, схильність до невимушеної зміни темпераментів без розбивки п'єси на частини. Прокоф'єв-піаніст прекрасно відчуває тембр, легко перетворюючи той чи інший регістр фортепіано в специфічну оркестрову звучність. І якою б не була складною фактура, чується, що продумана кожна нота і лінія — це також підкреслює слух композитора, що мислить партитурним багатоголоссям. Яскраво образна манера гри, вміння доносити свій задум до слухачів викликали у аудиторії відповідну реакцію ентузіазму. А якщо слухач був художником, то він міг відгукнутися і своєю творчістю. Виконуючи твори композитора, ми повинні опиратися на дані нам знання манери виконання Прокоф'єва-піаніста.

Отже, музика Прокоф'єва живе. І не одне покоління піаністів виховується на ній, завойовує вершини мистецтва. Успадковуються його піаністичні традиції. Прославились виконавці творів Прокоф'єва Святослав Ріхтер, Еміль Гілєльс, Микола Петров, Михайло Плетньов, Женя Кісін. Майстер відходить з життя, а його творіння підлягають удосконаленню. Таким є закон мистецтва.

Генезис композиторського і піаністичного мистецтва більш за все розкривається в природній якості Прокоф'єва, фундаменті його художньо-естетичних принципів — динамізмі. Нова тематика його творів «вихоплена» з навколишньої дійсності, динаміка «оголених» ритмів, гострих гармоній визначила тип прокоф'євського піанізму. Виконавський стиль композитора суто інструментальний, слід особливо підкреслити синтез ритмічних, мелодичних, тембральних, гармонічних та інших засобів виразності. Завдяки такому синтезу кожен піаніст зможе «розсунути» межі фортепіанної звучності. Як вже згадувалось, важливим виразовим засобом, що передає дійсне начало прокоф'євських образів, є ритмічна пульсація. Визначене, ясне биття мікродолей музичної тканини в одному, або декількох її пластах, розкриває завдання піаніста, продиктовану ритмікою композиції - виявлення рівномірного по тривалості ритмічного «кістяка» творів.

Торжество ритміки Прокоф'єва було б неможливим без акцентних сил і розширення сфери їх діяльності. Високу активність акцентуації визначила рівномірна, багатопланова акцентність прокоф'євської музики.

Акценти Прокоф'єва виступають в ролі цінного багатоликого засобу управління ритмічною пульсацією і конкретизації образного змісту музики. Наприклад, чим інтенсивніше акцентування, тим «приземленішим» стає характер руху, в протилежному випадку воно набуває «польотності». Різноманітними засобами акцентування (гучностями, фактурними, регістровими, артикуляційними, агогічними) піаніст вносить суттєвий штрих в замальовку музичного образу і сприяє більш чіткій фіксації форми твору.

Ритм відіграє у Прокоф'єва головну роль в піаністичному процесі створення форми. В конструюванні цілого беруть участь і інші засоби «звукотворчої волі» музиканта, так як його логіка тимчасового розгортання музичної дії базується на глибокому обліку особливостей композиційної будови творів.

Для мистецтва Прокоф'єва характерною є ідея цілісності. Її практичний перелом — в єдності форми, складові частини якої відрізняються в свою чергу внутрішньою цілісністю. Автономність структурних одиниць твору — одна з основних особливостей їх поєднання в масштабах цілісного, так як лише при цьому вони одержують свій завершений художній зміст.

Могутня владна енергія прокоф'євського ритму проявилась в своєрідності його туше, для якого характерним є перевага різноманітних відривистих прийомів від staccatissimo до martellato, а також в характері речетативно-декламаційного інтонування, для якого показовими є короткі фразувальні групування з їх «відкритим» початком і завершенням. Однак, в тому, що піаніст протиставив злитій кантиленності звучання інструментальну роздільність, бачиться і дещо більше ніж лише вплив виконавської ритміки. Художньо-естетична направленість композиторського мистецтва Прокоф'єва — заперечення невиразності зображення, сентиментальної чуттєвості і утвердження строгої, воістину класичної організованості думок і почуттів, поєднання прози і рангу музичної поезії - визначила як ритмічну силу, так і напружений удар, і мовну виразність інтонаційної природи прокоф'євського піанізму.

В історії музичного мистецтва таке цікаве явище, як «пунктирне» пояснення Прокоф'євим фортепіанної звучності було небезгрунтовним. Фонічна роздільність фортепіано, вираження мовної інтонації, трактовка акустичних можливостей інструменту перетворилася в засоби передачі нових ідей музичної творчості ХХ століття.

«Пунктирне» тлумачення фортепіанної звучності в виконавському мистецтві Прокоф'єва дістало всестороннє і переконане вирішення. Роздільне туше виступає як особливість серед інших компонентів піаністичної мови, націлених на вирішення серйозних новаторських завдань.

«Природу покращують тим, що самою природою дано».

Ці шекспірівські слова можна з повним право зробити епіграфом до всієї роботи Прокоф'єва над розкриттям природи фортепіанного звуку. Про те, що він прагнув перевтілити звучання роялю закладеними в його ж «пунктирній» природі засобами, говорять фактурні особливості викладу власних творів, штрихи в нотному тексті, педалізації та інше. Про це ж свідчать багато численні вислови сучасників музиканта. І основне, саме в цій думці переконують нас наш власний досвід виконання прокоф'євських творів та слухання їх на платівках.

«Роздільно звукова» палітра включає в себе велику різноманітність фонічних нюансів і, одночасно, вражає багатством своїх тембрів. Замальовки звукових «одиниць» сприяють посиленню смислової виразності інтонаційного процесу. Мається на увазі графічність звуку та мовне фразування.

Звідси випливає і різноманітність в побудовах фраз.

Коротка фраза Прокоф'єва по своїй природі яскрава, дієва. Внутрішня цілісність фрази досягається деталізованою артикуляцією та акцентуацією, мінімальні прискорення (до змістового центру) і сповільнення (в характері tenuto), темпові вичленення окремих фраз, а також особливість фонічного порядку — ліпка фрази в одній звуковій «площині» і акустично-коротка, ритмічна педалізація.

Внутрішньо інтонаційні засоби виразності Прокоф'єва творять афористично коротку фразу-думку, залишену зовнішнього захоплення і ефективної розмальовки.

Зміна фонічного рівня частіше всього співпадає з моментами вводу нових тематичних, фактурних або гармонічних розділів. Нерідко такі зміни торкаються, наприклад, лише одного з голосів.

Варто торкнутися і функції прокоф'євської педалі. Педаль зустрічається частіше коротка, строго лімітована, аніж довга; вона здатна миттєво наситити обер тоновими призвуками співзвуччя-вертикаль. Від неї багато в чому залежить свіжіть звукових барв, їх чистота і визначеність, внутрішня наповненість. Ефективним є прийом в прокоф'євській творчості співставлення педальних побудов з суто безпедальними, яким він загострює контрастність «вогкого», «м'язистого» звучання з звучанням терпко-сухим, «кристалічним».

«В обсязі 7-и октав фортепіано поєднує в собі об'єм всього оркестру і 10-и людських пальчиків достатньо для втілення та відображення гармоній, які в оркестрі можуть бути передані лише поєднанням багатьох музикантів».

Цитуючи цей вислів Ф. Ліста надзвичайно близький творчості Прокоф'єва. Він продовжує і розвиває традицію симфонічної трактовки фортепіано, але вже в своєму власному прокоф'євському ключі. Його новації, в першу чергу, пов’язані з передачею ритмоінтонаційного і тембрового багатства оркестру. На відміну від лістівської симфонічної трактовки інструменту, прокоф'євська поєднує «концентроване повнозвуччя» (спосіб al fresco) з досягненням різко окреслених контурів музичного матеріалу творів (і по вертикалі, і по горизонталі). Використовуючи живописну термінологію можна сказати, що прокоф'євське al fresco ввібрало в себе елементи графіки.

Поряд з «графічним повнозвуччям» утверджується рівноправність всіх регістрів інструменту. Чіткість, прозорість звукового колориту, зіткнення звучань різних, часто крайніх регістрів, вібрація повітряного простору, чи навпаки — її розрядження, «спустошеність» — ось основні особливості прокоф'євського «фортепіанного оркестру».

Мистецтво новаторів завжди несподіване, воно вражає покоренням непоборного. Це пошук правди в музиці, композиції, виконавстві, інтерпретації. Саме ця основна скоринка творчості музиканта визначає живий зв’язок прокоф'євського напряму з високими традиціями минулого, з теперішнім життям і майбутнім світового музичного мистецтва.

Читаючи біографію Прокоф'єва, я помітила, що крайнощі в його музиці страшенно турбували сучасників, але поряд з цим їх заряджав його оптимізм і молодеча завзятість. Проте згодом на допомогу мені прийшов сам композитор: несподівано я наштовхнулась на аналіз основних шляхів, по яких розвивалася творчість Прокоф'єва.

Такими є «лінії творчості» композитора:

перша — класична — бере свій початок в ранньому дитинстві, коли Прокоф'єв слухав в виконанні матері сонати Бетховена;

друга — новаторська. Вона іде від знаменитої зустрічі з Танєєвим, коли той звернув увагу на «простенькі» гармонії юного композитора. Через декілька років після влучного зауваження Танєєва, «новизна» Прокоф'єва вже звертала на себе увагу. До цієї лінії композитор вже відносить відомі твори «Наваждение», «Скіфську сюїту». Назвавши цю лінію творчості «новаторською», Прокоф'єв висловився, мабуть, не зовсім вірно. Адже новаторство — пошуки нових шляхів — може виражатися не лише в ускладненні форми твору, але і в спрощенні її, якщо композитор ставить собі таку ціль. Так що цю лінію швидше можна назвати «винахідницькою»;

третя лінія — токатна або моторна, що іде, ймовірно, від «Токати Шумана», яка справила на Прокоф'єва величезне враження, композитор вважав найменш цінною;

четверта лінія — лірична. Ось що про неї пише Прокоф'єв: «Спочатку вона з’являється як лірико-споглядальна, часом не зовсім пов’язана з мелодикою. Ця лінія залишалась непомітною або ж її помічали заднім числом. В ліриці мені на протязі довгого часу відмовляли зовсім, і тому вона розвивалася повільно. Зате в подальшому я звертав увагу на неї все більше та більше «.

Отже, головного таланту спочатку в Прокоф'єві не помітили, а, може, і не прагнули помітити. А саме в цій ліричній лінії, як в дзеркалі, відобразився сам Прокоф'єв. В цьому я ще більше переконалась, звернувши увагу на походження всіх перелічених композитором ліній його творчості. Всі, окрім ліричної, народжені в результаті сильних вражень дитинства і одержали з роками більш чи менш ґрунтовний розвиток. Ліричність, натомість, пробивалася з глибини душі.

«Прокоф'єв володіє даром свободи та легкості творчості. Він не надумує і не труситься над кожною темою. Він їх кидає щедро, пригорщами. Йому ніколи відшліфовувати або випилювати їх. Та й навіщо? Йому важливо утвердити свою бурхливу волю і висловити в музиці його жагу життя, здорову і модну, що йде напролом, та ні перед чим не зупиняється і не схиляться. Прокоф'єв — буян, але його буйство — радісне та заразне», — ось так писав про творчість Прокоф'єва в ті далекі роки В. Асаф'єв.