Загальна характеристика культури Північної Америки

Населення країни дуже строкате: європейці, що почали заселяти Північну Америку наприкінці XVI ст., кольорове населення — американські індіанці, чисельність яких за часів Колумба становила 5- б мли, метиси (нащадки білих та індіанців), африканці (нащадки переселених сюди рабів), мулати (нащадки від шлюбів білого та африканського населення), китайці, японці та ін.

Потрапивши до Північної Америки, всі вони надзвичайно швидко сприйняли англійську мову й культуру.

Матеріальна культура Північної Америки розвивалася дуже стрімко.

Найдавніші пам’ятки художньої культури цього регіону — це вали й кургани, зведені із землі і каміння в штатах Огайо, Іллінойс, городища в Цінціннаті, Луїсвіллі та Сан-Луї. Археологи знайшли тут вази з прикрасами, курильні люльки з глини або каменю із зображенням голови людини, домашнє начиння, прикраси зі срібла тощо.

Після ліквідації рабства (1865 р.) почався період надзвичайно інтенсивного розвитку виробництва. І наприкінці XIX ст. США зрівнялися з провідними державами світу.

Швидке зростання міст на початку XX ст., мільйони іммігрантів зі Східної Європи, Скандинавії, Ірландії, Італії, багато з яких здобули славу цій країні, зробили Північну Америку країною гомінких вулиць Нью-Йорка і пустель, країною білосніжної усмішки, країною, де реклама канонізує спосіб життя її населення, країною, де все працює, не зупиняючись на ніч (хмарочоси, дивовижна архітектура яких не підпорядкована законам естетики, порожні офіси залишаються освітленими, машини серед білого дня їдуть із ввімкненими фарами)…

Енді Уорхолл — «батько поп-арту» — сказав: «У цій країні кожний був або буде знаменитим принаймні упродовж десяти хвилин». І це так. Ефемерна слава приходить до того, хто переплутав рейс літака, — у нього беруть інтерв'ю. Найменшого відхилення від середньостатистичної моделі поведінки досить для того, щоб нагородити його увагою.

В американців розвинене почуття просторової свободи. Якщо європейці є вільними у своєму мисленні, то американці вільні у своїх діях. Рух — природний стан американця.

Культура в Америці - це простір, швидкість, кіно, технології… і великі письменники. Пригадаймо деяких із них: Фенімор Купер, Уолт Уїтмен, Герман Мелвілл, Генрі Лотфелло, Едгар По.

Едгара По мучили привиди, і він зробив важливе відкриття: єдиний засіб боротися з ними — перетворювати на оповідання.

Вершиною американського реалізму XIX ст. є творчість Марка Твена, діапазон якої надзвичайно широкий: під газетного гумору до філософської багатозначності. А його герої Том Сойєр та Гекльберрі Фіни утілені в бронзовому пам’ятнику в маленькому американському містечку Ганнібал, що на річці Міссісіпі. Саме тут у 1835 р. народився Семюель Клеменс — розумний, жвавий хлопчик, мрійник і фантазер, який став відомим на весь світ під літературним ім'ям Марка Твена.

XX ст. літературної Америки — це Джек Лондон, Роберт Фрост, Юджин О’Ніл, Скотт Фіцджеральд, Ернест Хемінгуей та багато інших.

Коли батько Е. Хемінгуея прочитав першу книжку сина, він у листі повідомив його, що не бажає бачити у своєму домі ні подібної мерзоти, ні його самого. А річ була в тому, що герої твору розмовляли не літературною мовою, а вживали вислови, які їм здавались доречнішими.

Відтоді молодий письменник перестав сповіщати батьків про свої літературні успіхи і продовжував жити так, як жив, — бадьоро й весело. Писав про кориду, полювання на левів, іспанську війну… Потрапив у п’ять аварій і у сім катастроф і залишився живим лише завдяки щасливому випадку. Любив жінок, а закохавшись, вважав своїм обов’язком одружуватися з ними.

Усі його звали коротко й шанобливо — Тато. Усе життя Ернест Хемінгуей випробовував свою хоробрість усюди, де тільки траплялася нагода. А якщо нагоди довго не було, він знаходив її сам. Іншого життя письменник не уявляв. І жінок він кохав відчайдушних — автогонщицю, актрису, військову журналістку — самостійних, сильних і сміливих.

У 62 роки, будучи ще не старим, але дуже хворим, він наклав на себе руки. Нагадали про себе старі рани і шрами, отримані у війнах та аваріях. Він не міг писати, навіть надиктовувати свої тексти — не тільки літери, а й слова, думки розтікалися, перетворюючись на кашу, а каші зі слів Хемінгуей не терпів, поклавши усе своє життя Хемінгуей на те, щоб слова були твердими, а фрази — викарбуваними.

Не менш цікавою є біографія авторки «Віднесених вітром» Маргарет Мітчелл. Вона народилась в Атланті, в родині ветеранів громадянської війни між Північчю та Півднем.

З дитинства заслуховувалась оповіданнями бабусі про історію роду, про героїчні подвиги предків. Згодом ці яскраві історії стали основою майбутнього роману. Писати оповідання Маргарет почала приблизно з дев’яти років, проте ховала їх подалі. У коледжі, де вона не бажала вчитися, стала бунтаркою і затятим ворогом гарних манер. У січні 1919 р. раптово померла мати і дівчина повернулася додому. Сподівалися, що вона стане однією з перших леді Атланти, даватиме розкішні бали й обіди з нагоди гучних історичних свят, проте Маргарет мріяла вирватися з цього середовища якомога швидше. Вона пішла працювати репортером в одну з найбільших газет Атланти. І вже після перших матеріалів, написаних блискучою відточеною мовою, газета стала її другою домівкою.

Писати історичний роман М. Мітчелл почала, щоб трошки відволіктися від сумних думок, що мучили її після перелому ноги. Нога незабаром зрослася, але біль залишився, почався тяжкий артрит. Близько року Маргарет не могла ходити. Тяжкі передчуття і страх смерті непокоїли її. Отже, зрозуміло, чому письменниця почала роман із розв’язки, з останнього розділу, сповненого трагізму, сумних звісток, фатальних непорозумінь у стосунках між Батлером і Скарлетт.

До 1935 р. роман було практично завершено й покладено під купу журналів. А через місяць Маргарет впала і зламала хребет. Нерухома, замурована у гіпсовий корсет, вона безнадійно запитувала себе: «За що?» .

Одного дня до Атланти приїхав відомий нью-йоркський видавець Гарольд Летем, що подорожував країною в пошуках нових літературних талантів. З великими сумнівами Мітчелл віддала йому свій твір. Не встиг видавець дочитати його до кінця, як йому принесли телеграму від Маргарет: «Я змінила рішення. Негайно поверніть рукопис» .

Упродовж року Маргарет бомбардувала Летема то благальними, то загрозливими листами, за рядками яких вгадувалися сором, страх, самоприниження. Жодні клятви видавця і найнятих ним незалежних рецензентів не могли переконати авторку, що роман справді гарний. *Якщо вони його надрукують, я буду знеславлена на всю країну" , — плачучи казала Маргарет чоловіку.

Роман «Віднесені вітром» побачив світ у 1936 р. Він був одностайно визнаний видатним літературним явищем.

Не менший успіх очікував у 1939 р. і на однойменний фільм — «один з кращих фільмів усіх часів і народів» .