Соціально-політична інтеграція українців у поліетнічне середовище Канади

Пошукова робота на тему:

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНЦІВ У ПОЛІЕТНІЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ КАНАДИ Однією з важливих для української політичної науки проблем є проблема соціально-політичної інтеграції українців у канадське суспільство. Чому йдеться про такі поняття, як «інтеграція українців» та «поліетнічне суспільство Канади»? Інтеграція — це сукупність процесів, котрі спрямовані на злиття етносів у рамках однієї держави. Канада ж може слугувати яскравим прикладом подібного явища. Усі канадці, за винятком корінного населення, є емігрантами або ж їх нащадками. З початком колоніального заселення Країна Кленового Листка постійно залежала від притоку нових людей як засобу кількісного збільшення свого населення. Не випадково прем'єр-міністр Канади Маккензі Кінг зазначав у 1947 році, що політика уряду має бути спрямована на приріст населення за рахунок імміграції [1].

Сьогодні поняття інтеграції входить у зміст етнополітики, активно вводиться у науковий обіг та суспільну практику України. Цілком зрозуміло, що в цьому плані важко порівняти Канаду та Україну. У першому випадку, країну з багаторічним досвідом розв’язання етнічних проблем. А в другому, країну з ледве десятирічним досвідом незалежного існування, котра намагається, хотілося б у це вірити, використати кращі приклади з історії інших країн для «безконфліктної» інтеграції етносів, котрі населяють Україну. «Задоволення потреб (соціальних, політичних, культурних) різних етнонаціональних компонентів суспільства та віднайдення оптимального співвідношення у задоволенні цих потреб титульного етносу (нації) і меншинних груп населення» [2], — на думку відомого українського дослідника В.Євтуха, є визначальним моментом в етнополітиці.

Оскільки Канада є країною іммігрантів, проблеми соціально-політичної інтеграції, в даному випадку української, тісно пов’язані з імміграційною політикою уряду. Імміграційними справами у Канаді тривалий час (з 1858 року) займалося міністерство сільського господарства. З 14 березня 1892 року їх перебрало міністерство внутрішніх справ, де був створений спеціальний (імміграційний) відділ на чолі із заступником міністра, що займався розселенням іммігрантів у Західній Канаді. У жовтні 1917 року федеральний уряд прийняв рішення про створення спеціального державного органу, який здійснював би цю політику, а саме: міністерства імміграції і колонізації. «Такі заходи свідчили про те, що уряд Канади відводив імміграції важливу роль у вирішенні певних економічних і соціальних завдань, зокрема в освоєнні… прерій заходу країни та збільшенні кількості населення в державі і, відповідно, приросту робочої сили» [3]. Декотрі науковці, і, зокрема, К. Виджинський та Р. Вайтекер [4], вважають, що для країни іммігрантів питання імміграційної політики є одним із центральних, оскільки сама імміграція є важливим елементом майбутнього демографічного розвитку країни.

Автор ставить за мету розкрити у цій статті перебіг соціально-політичної інтеграції українців у поліетнічне середовище Канади, розглянувши його крізь призму імміграційної політики тамтешніх властей. На думку чернівецького науковця Т. Лупула в минулому імміграційні потоки йшли у напрямку з розвинених країн до незаселених, неосвоєних, слабко розвинених регіонів планети. Тепер же вони йдуть у зворотному напрямку [5]. Щодо Канади, то документально підтверджений початок української імміграції до цієї країни датується 1891 роком. Ця країна, маючи статус домініону Великої Британії, не була тоді достатньо розвиненою і цілком залежала від імміграції.

Загалом, говорячи про дослідження в галузі канадської імміграційної політики, в першу чергу варто звернутися до роботи Д. Корбетта, яка вийшла у 1957 році [6]. Дану працю, як пише В.Євтух, можна розглядати «як історичне дослідження імміграційної політики та законодавства Канади, оскільки в ній вперше у суспільствознавчій літературі здійснено огляд важливих віх в історії імміграції, пов’язаних із прийняттям відповідних актів, котрі регулювали допуск в країну переселення з кінця XIX століття» [7].

Цікавим є також дослідження Р.Інгленда [8]. Цей автор проблему української імміграції розглянув на тлі міграційних рухів Канади наприкінці XIX — на початку XX століть. Його робота була написана на матеріалах спостережень канадських вчителів, котрі на початку 20-х років працювали в північних районах провінції Саскачеван, заселених здебільшого поселенцями небританського походження.

Питанню прибуття українців до Канади та вкоріненню їх у канадське суспільство, або ж їх асиміляції, присвячена низка робіт, автори яких, будучи українцями за походженням, намагалися всебічно прослідкувати процеси, пов’язані із початковим періодом становлення української етнічності на території цієї держави [9]. У свою чергу англо-канадські дослідники розглядали, як правило, суспільно-політичні проблеми українських канадців крізь призму загальносуспільних процесів. Це стосується в нашому випадку як згаданої вище праці Р.Інгленда, так і праці Т. Рейтца [10], що з’явилася через п’ятдесят років після неї.

Для прикладу нами наведено лише декілька публікацій різного часу. Висвітлення ж даної проблематики є дуже широким. Воно включає в себе як роботи загального характеру, так і конкретні праці науковців Канади, України та інших держав. До робіт, що дають уявлення про канадську політичну систему, її еволюцію, соціальну історію політичної системи, необхідність розв’язання певних моментів у житті країни через імміграційну політику, належать роботи Е. Макініса, Р. Ландеса, Д. Джексона, М. Вітінгтона та Р. Ван Луна [11].

На сьогодні вже достатньо добре відомо, що саме з приходом до влади ліберального уряду на чолі з Уїлфредом Лор'є на виборах 1896 року почала здійснюватися енергійна та широкомасштабна імміграційна політика, необхідність активізації якої обумовлювалась цілим комплексом економічних, політичних, соціальних та демографічних чинників. З метою залучення іммігрантів до Країни Кленового Листка на агітаційну кампанію не шкодували коштів та зусиль. Саме в цей час було взято курс на масову колонізацію просторів канадського Заходу. Це, у свою чергу, спричинило до появи та розгортання діяльності різноманітних еміграційних бюро у східних провінціях Австро-Угорщини. У Львові, Чернівцях та інших західноукраїнських містах діяли представництва пароплавних, залізничних та інших компаній. Серед них були: «Голланд-Америка» (голландська), «Австро-Американа» (австрійська), «Кенедіан Пасифік Рейлвей» (канадська), «Кунард» (англійська). Вони створили в Галичині та на Буковині широку мережу агентств, котра за своєю розгалуженістю не мала аналогів в інших європейських країнах [12].

Не зважаючи на протидію властей, діяльність агентств по вербовці за океан набирала розмаху і з початком XX століття набула широких масштабів. Кожний агент, який завербував сім'ю до Канади, одержував п’ять доларів за чоловіка й по два долари за кожного члена сім'ї [13]. Австро-угорські власті намагалися обмежити еміграцію із своїх земель. Ще у 1897 році був прийнятий закон, який дозволяв діяльність агентств лише тих фірм, котрі мали угоду з цісарським урядом [14].

Проводячи загалом позитивну імміграційну політику, власті країни здійснювали і здійснюють суворий контроль за тими, хто прибував чи й сьогодні прибуває до Канади. Іммігранти розглядаються за потенційною економічною придатністю, причому крім фізичного здоров’я перевіряється й особистість людини. У 80-і роки XX століття канадські власті намагалися корегувати чисельність переселенців, враховуючи економічну потребу та наявність безробіття в країні. З початку 1981 року квота в'їзду стала затверджуватися парламентом і протягом деякого часу вона становила приблизно 85−100 тис. осіб щорічно. Вже в 90-і роки, незважаючи на економічний спад, що пройшов на початку десятиліття, канадські власті підтримують більш високий рівень імміграції: 220−250 тис. осіб на рік [15].

Д.Корбетт у вже згадуваній праці багато уваги приділив факторам, які впливали на формування канадської державної імміграційної політики. Такими, на його думку, були: по-перше, тиск на уряд з боку працедавцівпо-друге, ставлення до міграційної хвилі з боку англоканадців та франкоканадцівпо-третє, протиріччя між «старими» канадцями та новоприбулими. В 1951 році канадська Торгівельна палата запропонувала урядові враховувати в імміграційній політиці необхідність подвоїти населення Канади протягом чверті століття. Асоціація промисловців в тому ж році пропонувала кабінетові надати громадянам Великої Британії фінансові пільги, щоб полегшити їхню імміграцію до Канади [16].

Англоканадці та франкоканадці по-різному ставилися до питання імміграції. Якщо перші виступали за її розширення, то другі виступали проти цього.

Говорячи про імміграційну політику Канади в часи, коли туди масово почали прибувати українці, варто було б звернути увагу на діяльність міністра внутрішніх справ країни К. Сіфтона. Саме за його безпосередньою участю було налагоджене функціонування імміграційного апарату, пропагандистської кампанії по вербовці нових робочих рук, в якій широко рекламувався «останній найкращий Захід», дава-лись обіцянки, що переселенці зможуть «створити блочні поселення та продовжити свої традиції на новій землі» [17].

Життя згодом довело, що така політика принесла бажані результати. Так протягом 1896−1907 років до Канади іммігрувало близько 500 тисяч вихідців із Британських островів, 350 тисяч із континентальної Європи, а також близько 350 тисяч із Сполучених Штатів Америки [18]. Стосовно осіб українського походження за даними канадських архівів можна навести для прикладу наступні дані: протягом 1907 року до Канади іммігрувало 2 тисячі австрійців, 2 тисячі буковинців, 14 тисяч галичан, а також близько 1 тисячі русинів [19]. Деколи зустрічаються розбіжності щодо їх кількості. Таке цілком можливе через те, що українців тривалий час не називали українцями, а йменували їх за ознакою держави чи місцевості, звідки вони прибули. Тому вони реєструвалися чиновниками в пунктах прибуття до Канади «австрійцями», «поляками», «румунами» та ін.

Власне, імміграція кінця XIX — початку XX століття заклала основи формування української етнічної групи Канади [20]. Цьому процесові сприяло створення однорідних поселень у канадських провінціях Альберта, Саскачеван, Манітоба. Серед перших українських поселень слід назвати такі: в провінції Альберта — засновану 1894 року колонію у долині річки Бівер Крік і засновані 1896 року поселення в Брудергаймі та Ребіт Хілліу провінції Манітоба — поселення в Стюартбурні і Канорі, що з’явилися 1896 рокуу провінції Саскачеван перше українське поселення, засноване 1896 року в околиці Гренфель. Воно, однак, швидко зникло, але натомість у 1897 році з’явились поселення в Дак Лейк, Фіш Крік, Крупед Лейк. Відомий канадський дослідник Д. Крейтон називає вихідців з України серед тих поселенців, прибуття котрих привело до зміни етнічної структури населення Канади на початку XX століття [21].

Будучи найчисельнішою слов’янською імміграцією, українці вже до початку Першої світової війни складали близько 5% населення західних провінцій Канади. Наведений відсоток набуває особливого змісту, якщо враховувати першочергове значення для тогочасної Канади притоку населення для освоєння прерій, що, до речі, неодноразово підкреслювалося під час дебатів у федеральному парламенті [22].

Тут доречно згадати про досить бурхливу діяльність Осипа Олеськова, котра сприяла організації та спрямуванню західноукраїнського населення до Канади. Це був досить відомий на початку XX століття галицький економіст і громадський діяч. На жаль, про нього надовго «забули» дослідники української еміграції. Після відвідин Канади і переговорів із представниками канадського уряду він написав роботу «О еміграції», в якій детально роз’яснював умови імміграції, а також перспективи для переселенців із західноукраїнських земель до Країни Кленового Листка [23]. Його зусилля зводилися до спрямування переселення українців в організоване русло, з урахуванням реалій та особливостей Канади, а також надання деякої матеріальної допомогти першим поселенцям з метою сприяти їх адаптації у новому для них середовищі. Про це, зокрема, свідчить лист Олеськова, датований 14 квітня 1896 року, в якому автор просить імміграційного чиновника потурбуватися про транспорт для переселенців [24].

Під час перебування в Канаді, а також у подальшому листуванні з представниками канадських властей Олеськов постійно намагався з’ясувати позицію уряду Канади щодо умов прибуття українців. Він намагався також вплинути на поліпшення умов їх перевезення через океан, бо транспортні компанії, а особливо їх агенти, допускали численні зловживання. Йому доводилося опікуватися також і фінансовим становищем українських іммігрантів. А ще до їх виїзду з Батьківщини — роз’яснювати їм позицію австро-угорських властей по відношенню до еміграції.

В канадських архівах збереглися документи, які стосуються перебування українців в імміграційних розподільчих центрах, де протягом різного часу доводилося жити переселенцям, чекаючи виїзду на гомстеди [*]. Упорядниками документів були представники канадської адміністрації. Так, в одному із документів за лютий 1900 року писалося про перебування галичан в імміграційному будинку у південній частині Едмонтона. Ця будівля, згідно з документом, складалася «з двох великих кімнат та кухні - навісу позаду будинку. Сам будинок, — продовжував автор звіту, — без значних видатків на ремонт, які перевищують загальну вартість будівлі, не придатний для прийому англомовних сімей» [25].

У документах за травень 1914 року вказувалкому урядеренаселеність та відсутність відповідних санітарно-гігієнічних умов у приміщеннях, котрі використовувалися для розташування новоприбулих в Едмонтоні" [26].

Однозначно стверджувати, що всі поселенці з України перебували у таких умовах на початку свого перебування в Країні Клинового Листка, підстав немає. Цілком закономірно, що коли країна приймає велику кількість переселенців, вона не може відразу ж таки забезпечити їм усім належні умови. Імміграційне законодавство поряд з економічними критеріями враховувало й національні ознаки. Право першочергового в'їзду до Канади надавалось вихідцям із Британських островів та Сполучених Штатів, як, рівно ж, забезпечення їм належних умов проживання. Отже, заздалегідь закладалась нерівність у ставленні до новоприбулих.

Здається, що офіційні власті Канади спочатку практично не звертали на українців уваги і не покладали на них якихось особливих надій в освоєнні новостворених степових провінцій. Таке їх сприйняття стало наслідком неадекватного стереотипу українця, який сформувався в офіційних колах держави та серед англосаксів, — ні на що, окрім чорної праці, нездатного селянина. З часом цей стереотип, звичайно, зазнав суттєвих змін. Цікаво й те, що деколи міністерство імміграції намагалося поборювати упередження супроти українців, вказуючи, що вони — «добрий поселенський елемент», що українці «чесні в грошових справах» і що за короткий час свого перебування в Канаді «вони зробили великий поступ» [27].

Цікавою, на думку автора, з цього приводу є стаття Д. Лера та Д. Муді [28] про полеміку з питань української імміграції у вінніпезькій періодичній пресі. З 1897 по 1905 роки, як зазначають вони, у трьох вінніпезьких газетах — «Манітоба Фрі Прес», «Вінніпег Триб’юн» та «Вінніпег Телегрем» — було опубліковано 317 статей, в яких приверталась увага до українських поселенців. З них 169 з’явилось на сторінках «Вінніпег Телегрем», 118 — «Манітоба Фрі Прес», 30 — «Вінніпег Триб’юн». У статтях порушувалися питання асиміляційних перспектив поселенців, їхнього сільськогосподарського вміння, рис характеру, здоров’я і т.п. Автори розділили оцінки на позитивні, негативні та нейтральні. В результаті постала наступна картина.

Газета «Вінніпег Телегрем» представляла своїм читачам в основному негативні думки про українців (95,3% публікацій). У «Фрі Прес» переважали позитивні судження стосовно представників української імміграції (60,2% публікацій), в нейтральному плані українці оцінювались в 35,6% статей. Третя газета — «Вінніпег Триб’юн» — також в основному подавала негативні відгуки щодо української імміграції - 56,7%, 36% складали нейтральні публікації, 6,7% - позитивні. Важливо при оцінці даної інформації враховувати той факт, що, наприклад, «Фрі Прес» притримувалась ліберальної орієнтації і певним чином відстоювала інтереси імміграційної політики уряду У. Лор'є. Тому саме там і переважали позитивні погляди стосовно представників українського етносу. І навпаки, «Вінніпег Телегрем» притримувалась консервативних позицій і тому всіляко намагалась зобразити, як писали автори статей, слов’янських переселенців «покидьками суспільства» за їхні «бандитські нахили», котрі змушували австрійський уряд депортувати їх із своєї країни [29].

Тим не менш, завдяки важкій, виснажливій праці, українській громаді вдалося завоювати симпатії як з боку урядових кіл, так і з боку канадського суспільства в цілому чи його окремих етнічних груп. Головним підсумком колонізації західних земель стало перетворення цього регіону в основний центр вирощування пшениці та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Неодноразово українські поселенці здобували призи та премії на різного роду сільськогосподарських виставках.

Влиття основної маси прибулих українців саме у сільськогосподарське виробництво сталося не лише внаслідок природного тяжіння західноукраїнського селянина, що постійно страждав від земельного голоду в себе на батьківщині, до звичного для нього роду занять та ще й на власній ділянці землі. Хоча й цей фактор мав неабияке значення. Не менш важливим фактором, як вже зазначалося вище, було також те, що канадська економіка на той час потребувала робочих рук саме для заселення і освоєння величезних земельних просторів. Уряд системою заходів сприяв розв’язанню цієї проблеми. Про це свідчить офіційний циркуляр імміграційного відомства від 4 червня 1909 року, в якому зазначалося, що дії адміністрації, а також кошти повинні бути спрямовані в першу чергу на забезпечення тих іммігрантів, чиєю життєвою метою є фермерство [30].

Поза сумнівом, українська етнічна група винесла на собі всі труднощі політичної та соціальної інтеграції у нове суспільство, наражаючись постійно на складні проблеми. Наприклад, при співставленні середньої кількості грошей, які привозили з собою до Америки європейські емігранти на початку XX століття, в найгіршому становищі перебували українські поселенці. При середніх 28,95 дол. на одну особу «середній» француз привозив 86,18 дол., чех — 41,6 дол., поляк — 14,76 дол., українець — лише 14,39 дол. [31]. У одному з регіонів Канади із 832 опитаних українських сімей половина розпочинала своє життя у цій країні, не маючи грошей взагалі, 42% - менше ніж 500 доларів. Тільки 40% з новоприбулих сімей не мало боргів [32].

Аналіз проблеми соціально-політичної інтеграції українців у поліетнічне суспільство Канади дає змогу зробити певні висновки. На рубежі століть Країна Кленового Листка проходила етап інтенсифікації розвитку і саме на імміграційну політику було покладене завдання збільшення населення країни. Так Р.Інгленд відзначає, що протягом 1881−1929 років до Канади іммігрувало близько 5,5 мільйонів осіб переважно з Британських островів, Сполучених Штатів Америки та європейських країн [33]. Кількість же українського населення, котре іммігрувало протягом так званої «першої хвилі» (1891−1914 років), становить близько 172 тисяч осіб [34].

Шлях, який пройшли вихідці з України, був складним і неоднозначним, сповненим пошуків свого місця в новому суспільстві. Після прибуття до Канади страждання й виснажлива праця українських іммігрантів фактично тільки починалися. Декого з переселенців відразу ж повертали додому, головним чином через хвороби. Канада, звісно, потребувала здорових і міцних людей, та й канадська дійсність виявилася не такою, якою уявлялася. Дуже часто замість обіцяного численними агентами раю, українські іммігранти вже у перші дні перебування у Канаді потрапляли у скрутне становище. Вони зазнавали тут голоду, потрапляли у нестерпні житлові умови, відчували зневагу до себе.

Закономірно й те, що за час перебування в Країні Кленового Листка та завдяки напруженій праці українська етнічна група досягла значних успіхів, соціальний статус поселенців зазнав відчутних змін. З бідних поселенців частина з них перетворилася на досить заможних власників фермерських господарств, чимала частина зайнята в інших сферах національної економіки Канади, освіти, науки тощо.

ПРИМІТКИ І ЛІТЕРАТУРА.

[*] 3емельні наділи у 160 акрів, які отримували новоприбулі іммігранти за символічну платню у 10 дол., але вони зобов’язувалися у визначені строки їх освоїти.

[1] Фурсова Л. Иммиграция и национальное развитие Канады 1946;1970 гг. — М., 1975. — С. 29.

[2] Євтух В. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. — К., 1998. — 216 с.

[3] Руснак І. Розвиток українського шкільництва в Канаді (кінець XIX — XX століття). — Чернівці, 2000. — С. 18.

[4] Wydkzynski С. Canadian Immigration Law and Procedure. — Ontario, 1983. — 511 рр.- Whintaker Canadian Immigration Policy since Confederation. — Ottawa, 1991. — 27 рр.

[5] Лупул Т. Сучасна імміграція в Канаді: основні тенденції та особливості: Автореф… дис. канд. істор. наук. — Чернівці, 1999. — С. 1.

[6] Corben D. Canada’s Immigration Policy. A.Critique. — Toronto, 1957. 215 рр.

[7] Євтух В. Иммиграция и национальные отношения в истории Канады // Проблемы историографии Канады. — М., 1981. — С. 111.

[8] England R. The Central European Immigrant in Canada. — Toronto, 1929. — 238 р.

[9] Стечишин Ю. Історія поселення українців у Канаді. — Едмонтон, 1975. — 315 с.- Марунчак М. Історія українців Канади. — Вінніпег, 1968. — Т.1. — 464 с.- Rozumnyj J., ed. New Soil — Old Roots. The Ukrainian Experience in Canada. — Winnipeg, 1983. — 317 р.- Lupul M. Ukrainian Canadians: Their Precarious Situation Today / Ukrainian and Canadian Society. — New Jersey, 1976. -309 р.

[10] The Survival of Ethnic Groups. — Toronto, 1980. — 292 р.- Ukrainian in American and Canadian Society / Еd. by Isaijw W. — Jersey City, 1976. — 355 р.

[11] McInnis E. Canada. A Political and Social History. — Toronto, 1982. — 775 рр.- Landers R. The Canadian Polity: A Comporative Introduction. — Ontario, 1991. — 503 рр.- Jackson R. and Jackson Р. Canadian Government in Transition. — Ontario, 1999. — 306 рр.- Whittington. And Van Loon R. The Canadian Political System: Environment< Structure and Process. — Toronto, 1987. — 879 pp.

[12] Макар Ю.І. Діяльність агентів по вербовці до Канади на західноукраїнських землях наприкінці XIX — початку XX ст. // Питання історії нового та новітнього часу: 36ірник наукових праць. — Чернівці, 1994. — Вип.3. — С. 44−50.

[13] Євтух В., Ковальчук О. Українці в Канаді. — К., 1993. — С. 18.

[14] Martynowych O. Ukrainians in Canada. The Formative Period, 1891−1924. — Edmonton, 1991. — Р. 12.

[15] Современная Канада. Справочник. — М., 1998. — С. 177.

[16] Фурсова Л. Вказ. праця. — С. 27−28.

[17] Francis R., Smith D. Readings in Canadian History: Post-Confederation. — Canada, 1982. — Р. 122.

[18] Saskatchewan Archives Board, film 2.621, vol.98, file 12 681 — В, рart 4.

[19] Ibid, рart 5.

[20] Євтух В., Ковальчук О. Українські канадці: проблеми соціально-демографічної інтеграції // Український історичний журнал. — 1991. — № 8. — С. 65.

[21] Creighton D. Canada’s First Century, 1867−1967. — Toronto, 1982. — Р. 108−109.

[22] Canada: Pariament. House of Commons Debates. — 1904. — Vol. 4б. — Р. 44.

[23] Олеськів О. О еміграції. — Львів, 1895. — 70 с.

[24] ЦДІА України м. Львів, ф. 309, оп.1, спр. 2559, арк. 6−7.

[25] Saskatchewan Archives Board. film 2.621, vol.98, file 12 681 — В, рart 4.

[26] Ibid.

[27] Марунчак М. Вказ. праця. — С. 51.

[28] Leer J., Moodie D. The Polemics of Pioneer Settelment: Ukrainian Immigration and the Winnipeg Press // Canadian Ethnic Studies. — 1980. — Vol. XII. — № 2. — Р. 88−101.

[29] Ibid. — Р.93.

[30] Шлепаков А. М. Українська трудова еміграція у США і Канаді (кінець XIX — початок XX от.). — К., 1960. — С. 116.

[31] Макарчук С. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западно-украинских землях в период империализма. — Львов, 1983. — С. 52.

[32] Ukrainian Rural Communities: Report of Investigation by Bureau of Social Research Governments of Manitoba, Saskatchewan and Alberta. Manitoba. — Manitoba. Provincial Archives, мicrofilm reel M7, MG 10, B17.

[33] England R. Op. cit. — Р. 17.

[34] A Statistical Compendium in the Ukrainans in Canada, 1891−1976. — Ottawa 1980. — Р. 501−502.