Культура в Україні в 40-50-ые годы

Культурне життя в Україні було б невід'ємою частиною повоєнного ваідродження. У тяжкої становищі опинилися освітні заклади, особливо в сільських районах. Тому в Україні розгорнувся рух за відбудову й ремонт шкіл власними силами. Крім того, протягом першої половини 50-х років було б зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1958 р. в республіці було б здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти.

Наприкінці 50-х років в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 разу більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі понад відчувалося відірваність української школи від проблем національного виховання. Так, «Історія СРСР» у школі починалася історією Ро-сійської імперії, Яка мав потрапити у історію СРСР, а попередній період був історією багатьох народностей, що складали СРСР. Лише у 30% шкіл навчання проводилося російською мовою. З 1948 р. до 1954 р. кількість українських шкіл зменшилась із 26 тис. до 25 тис., а російських збільшилась із 2720 до 4051. У 1953 р. до шкіл із російською мовою навчання налічувалось 1,4 млн. учнів, а російських й змішаних — 3,9 млн.

Протягом першої повоєнної п’ятирічки було б відновлено роботу усі вищих навчальних закладів республіки, які напикінці 1950 р. було б 160. Тільки на стаціонарних відділеннях цих закладів навчалось понад 200 тис. студентів. У цілому за 1946 — 1950 рр. в Україні було б підготовлено понад 126 тис. спеціалістів з вищою освітою.

Вже за три рокта було б відновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почалися розробки та дослідження в галузях науки, як ядерна та теоретична фізика, металофізика та ін. Проте із новим витком репресій, пошуками «безрідних космополітів» у наукових колективах склалася напружена ситуація. У серпні 1947 р. з’явилася постанова ЦККП (б)У «Про політичні помилки й незадовільну роботу Інституту історії Академії наук УРСР». Безпідставній критиці в ній було б піддано роботи, видані в передвоєнні та воєнні рокта: «Короткий курс істроії України» за редакцією З. Білоусова, До. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією До. Гуслистого, Я. Ястребова.

Після сесії ВАСГНІЛ (серпень 1948 р.), котра завершила розгром «реакційної теорії менделізму-морганізму», жертвами лисенківщини сталі у Україні академік АН УСРР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор З. Гезшензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму й генетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне із Харківського сільсько-господарського інституту та ін. Було розкритиковано підручник для вузів «Курс генетики» М. Гришка й Л. Делоне.

Прийнята влітку 1946 р. постанова ЦК ВКП (б) про жунали «Зірка» й «Ленінград» в Україні мала своїм продовженням відповідні постанови ЦК КП (б)У: «Про перекручення й помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури""(24 серпня 1946 р.), «Про журнал сатири й гумору Перець"(19 вересня 1946 р.), «Про журнал «Вітчизна""(1 жовтня 1946 р.), «Про репертуар драматичних й оперних театрів УСРР й заходь щодо цого поліпшення"(20 жовтня 1946 р.) та багато інших.

У цих документах допускалися суб'єктивні оціенки і перекручення в аналізі загнального стану літератури й мистецтва.

Ідеологічна ситуація в Україні погіршилась после того, як ЦККП (б)У знову очолив Л. Каганович. У пресі з’явились з статтею, котрі вихваляли роль Кагановича в розгромі «хвильвизму» в Україні. У цей годину звинувачував в буржуазному націоналізмі відомих майстрів літератури П. Панча (за роман «Гомоніла Україна»), А. Малишка, З. Крижанівського. І. Неходу, У. Бичка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. та ін. Ганебному шельмуванню було б піддано кіносценарій Про. Довженка «Україна в огні».

[pic].

Довженка Олександр Петрович.

(1894−1956) письменник, кінорежисер

Народився Олександр Довженка 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця.

Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій й святий своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світло знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно.

У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту.

З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року і включало у собі природознавство і гімнастику, географію і фізику, історію і малювання.

Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює й вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Колі ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженка стає її слухачем.

У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженка на службі у Червоній Армії. Після Визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.

Так тривало до июля 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було б зараховано співробітником цого поважного відомства й спрямоване на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а й у Берлін. Там він продовжує малювати і студіювати малярство.

У 1923 році О. Довженко повертається в Україну. Частка заносити його до Харкова, того годину столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вістей», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором.

На тридцять третьому році життя О. Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою ставши фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але й Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур'єра», в якій окрім всього ще знявся й в ролі кочегара.

Мрією О. Довженка було б національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва.

У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я — не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець.

Наступною роботою О. Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля».

Цей фільм — гімн життю — було б названо серед двадцяти кращих кінострічок всіх часів й народів. Фільм, у якому О. Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тим: життя, і смерть, людина й земля, старе й нове — вже знімався на Київській кінофабриці, якої лише розпочали будувати. У цей годину на її територї Довженка й закладає свій знаменитий сад.

Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя.

На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику й переїздить до Москви. Згодом разом із дружиною Ю. Солнцевою та письменником О. Фадєєвим вирушає на Далекий схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження ставши фільм «Аероград».

Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», із основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР.

З початком війни змінюється й життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Червона Армія», «Червона зірка» «Вісті». Пише серію оповідань.

У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні».

Після війни О. Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін».

На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

Сповнений творчих планів, О. Довженко раптово помирає 25 листопаду 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік…

Вже после його смерти виходить вибране О. П. Довженка, дознімаються дружиною Ю. Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О. П. Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.

Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика і поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думи: де ж витоки того світу краси й гармонії, що таким чистимо світлом, мудруємо й невмирущим, постає зі сторінок його творів? Коли ж саме могло купити заздалегідь в душу й підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?

Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та і підказку ними дає сам О.Довженко. Віддана і щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду і народу, добро, чуйне, мудре ставлення до всього живого — вісь тих орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість й одвічну магію його творчості.

О.Довженко опоетизовував світло й намагався життям своїм не порушувати природну красу й гармонію, а примножувати її де б то ми не було б й яким бі то не було б чином.

Мабуть, ніхто краще і проникливіше не сказавши про тієї оберіг чистої духовної і емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, якої аби «ніхто і не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею й погребом», про дитинство, яку минуло серед неповторних краєвидів, про людей, котрі були наче органічним доповненням казкової природи.

У одному із ліричних відступів у «Зачарованій Десні» письменник так казав про тієї незабутній період життя: «Колі ж обертаюсь я годиною до криниці, із якої пивши колися воду, й до моєї білої привітної хатинки й посилаю їм у минулому минуле своє благословення, я роблю ту лише „помилку“, якої роблять й робитимуть, стільки і світло стоятиме, душі народні живі всіх епох й народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, усі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно й погано людині, коли висихає й сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вон дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будити радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, якої посаду не посідала б вон, й працю її, не зігрітий теплим промінням години, безбарвний».

О.Довженко вважав, що людина, Яка ненавидьте природу, не розуміє її, — не може статі справжнім митцем. Ота благоговійність й, головне, сприйняття людини в органічному єднанні із нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в всіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів.

«Жили ми в повній гармонії із силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили бруд, а весною нас заливало водою, й хто цого не знає, не знає тієї радості й повноти життя».

І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. «Благословенна чи, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тобі уже багато літ, я завжди добрішав, почував собі невичерпно багатим й щедрим. Так багато дала ти Мені подарунків попри всі життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пивши у незабутні рокта твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах й казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що і досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коли, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але й после смерти О. Довженка смердоті шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчости: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думи, романтична піднесеність й патетична пристрасність насичують й струмують у кожному слові чи кадрі художника. Змальовуючи своїх предків, О. Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, котрі «нікому і ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали працю й світ, щедроти і добро».

Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — «усє життя грати етюд на інтелігентність»? І чи не саме це так магічно приваблює у його творчості?

Інша іпостась художнього оспівування митця — праця. Просто й ненав’язливо виступає зазначена тема в роботів О. Довженка, але й своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще й ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про ті, що основним моральним й естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує й визначає все найпрекрасніше на нашій землі. «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цого не якщо щастя нам й дітям нашим ані на якій планеті».

Звернення до простих й святих зрозуміти, чесне і проникливе осмислення їхнього роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі і болі свого години й свого народу. При зверненні до безсмертної творчости митця переконуємося у цьому постійно.

І ще О. Довженко — великий гуманіст, який не мислив собі без людей, своєї діяльності для народу без органічного свого єднання із ними, а них — із самим життям. «Я сін свого години й весь належу сучасникам своїм», — так мовивши про собі Олександр Петрович Довженка, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід'ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

На пленіумі спілки письменників у вересені 1947 р. Про. Корнійчук у своїй доповіді звинуватив М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського, редколегію журналу «Дніпро» та його редактора А. Малишка в «націоналізмі».

Починаючи із 1948 р., в СРСР, за вказівкою Сталіна, почалася боротьба із «безродними космополітами» серед творчої інтелігенції. Завершилася ця кампанія процесом Єврейськогго антифашистського комітету й «справою лікарів». Було заарештовано 110 осіб, з які 10 засуджено до розстрілу. Їх всіх було б звинувачено у зв’язках із «міжнародним сіонізмом».

А свого піку наступ на інтелігенцію в Україні досяг 1951 р., коли у «Правді» за 2 июля було б надруковано статтю (редакційну, тобто без підпису) «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У ній ішлося проте, що написань ще в 1946 р. вірш У. Сосюри «Любіть Україну» викликає почуття розчарування, протесту… Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу із націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера та ін. Авторами з статтею були Каганович та деякі його літературні консультанти із України.

І усе ж таки за цих гнетючих умів українська література поповнилась багатьма творами, котрі здобули визнання. Це, зокрема, драматична поема «Шевченка й Чернишевський» П. Тичини, збірка поезій «Троянди й виноград» М. Рильського.

як значне досягнення української прози були оцінені цикл романів «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб й сіль» М. Стельмаха, «Хазяї» З. Скляренка, «Лейтенанти» Про. Копиленка, «Київські оповідання» Ю. Яновського, твори М. Рибака, У. Собка, гумористичні опопвідання Остапа Вишні, який свого години ставши жертвою репресій. Одним з яскравих явищ у літературі стала творчість російськомовного письменника-фронтовика У. Некрасова із Києва, автора книжки про війну «У окопакх Сталинграда».

Різноманітністю композиційних рішень позначено твори образотворчого мистецтва Про. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема війни був домінуючою в творчости художників. Характерні в цьому плані «Бабин Яр» У. Овчинникова, «Ми ще повернемося» Л. Мучника, «Визволителі Києва» З. Бесєдіна. Страждання, героїзм й трагізм народних мас у боротьбі із ворогами стали темою для творчости композиторів До. Данькевича й Д. Клебанова, котрі відповідно в опері «Богдан Хмельницький» та симфонії «Бабин Яр» відтворили незабутні й трагічні сторінки нашої історії.

Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло майже 70 професіональних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, М. Ужвій, Р. Юрі та ін. Сприяли відродженню нашого музичного мистецтва гастролі в Україні І. Козловського, У. Давидової та ін.

Працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська. Популярними стали кінокартини «Сільська вчителька», «Педадогічна поема», «Весна на Зарічній вулиці» та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм кінорежисера І. Савченка «Антарктика». На вухо 1946 р. понад 100 кіножурналів «Радянська Україна» випустила Українська студія кінохроніки.

Українська культура повоєнного години зазнала на собі і руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу тяжких відбудовних років.

Реферат із історії України учня # групи.

# #.

#MASTER#.

на тему:

«Культура Україні в другій половині 40-х -.

першій половині 50-х років ХХ століття".

Київ — 2001.