Особенности етикету, моральності, моральних принципів, і побуту народів язичницької Руси

До чого даремно Держрезерв боротиметься з веком?

Звичай деспот між людей.

А. З. Пушкин.

У продовження VII і VIII ст., під час аварского панування по обом сторонам Карпат, східної й західної, східна гілка слов’ян, яка обіймала північно-східні схили цього хребта, помалу відливала Схід і північний схід. Він супроводжувався для східних слов’ян різноманітними наслідками. З положень цих наслідків і складався той побут східних слов’ян, який ми бачимо, читаючи розповідь Початковою літописі про Російської землі IX—XI ст. Зупинимося насамперед наслідки, що з побутом, моральністю і моральними принципами, якими супроводжувалося розселення східних славян.

СЛЕДЫ РОДОВОГО БЫТА.

На Карпатах ці слов’яни, очевидно, жили ще первісними родовими спілками. Риси такого побуту миготять в незрозумілих мізерних візантійських звістках про слов’ян VI й конкуренції початку VII в. За цією звісткам слов’яни керувалися численними царьками і филархами, т. е. племінними князьками і родовими старійшинами, і мали звичай збиратися на наради про справах. Очевидно, йдеться про пологових сходах і племінних вічах. У той самий час візантійські звістки свідчить про недолік згоди, на часті усобиці між слов’янами — звичайний ознака життя дрібними роз'єднаними пологами. Коли що можна з цих вказівок, то хіба одне припущення, що у VI в. дрібні слов’янські пологи починали стулятися в більші союзи, коліна чи племена, хоча родова відособленість ще преобладала.

Смутний переказ донесло з тогочасного інтерв'ю ім'я лише східного слов’янського племені — дулібів, що стояв на чолі цілого військового союзу. Важко уявити, як серед панівною родової та племінної ворожнечі складався і працював цей союз. Його можна навести в зв’язку з тривалими набігами карпатських слов’ян на Східну імперію. За своїми цілям і складу він був асоціацію, таку не на родові та племінні союзи, що міг діяти поруч, не чіпаючи прямо їх основ. Це був ополчення бойових людей, що виділялися із різних родів та племен тимчасово походу, після закінчення якого вцілілі товариші розходилися, повертаючись у середу своїх родичів, під дію звичних відносин. Подібною і потім племена східних слов’ян брали участь у походах київських князів на греків. З навалою аварів, коли припинилися слов’янські набіги на імперію і почалося розселення слов’ян, цей Союз мусить був сама собі распасться.

ВЛИЯНИЕ РОЗСЕЛЕННЯ НА РОДОВОЇ БЫТ.

Очевидно, за доби розселення родової союз залишався пануючій формою побуту у східних слов’ян. По крайнього заходу, Повістю временних літ лише цій формі зображує із певною виразністю: «живяху кождо з своїм родом на своїх местех, владеюще кождо родом своїм». Це означає, що родичі жили особливими селищами, не впереміж із чужеродцами. Але це чи були первісні цілісні родові союзи: хід розселення мав розбивати таке общежитие.

Родовий союз тримається міцно, поки родичі живуть разом щільними купами; але колонізація й властивості краю, куди вона спрямовувалася, руйнували спільне життя родичів. Розміщуючись пролягла рівниною, східні слов’яни зайняли переважно лісову її смугу. До неї належить зауваження Иорнанда, який, описуючи простір зі сходу Дністра, Дніпром і Дону, каже, що це дуже велика країна, покрита лісами і непрохідними болотами. Найбільш Київ виник на південної узліссі цього величезного лісу. У цьому вся пустельному лісистому краю прибульці зайнялися ловлею хутрових звірів, лісовим бджільництвом і хліборобством. Простору, зручні тих промислів, не йшли великими суцільними смугами: серед лісів і боліт потрібно було відшукувати відкритіші і сухі місця та розчищати їх задля ріллі чи лісом відомі пристосування для звероловства і бджільництва. Такі місця були віддаленими одне одного острівцями серед моря лісів і боліт. Цими острівцях поселенці і розраховували своє самотнє двори, обкопували їх і розчищали на околиці поля для ріллі, пристосовуючи лісом борті і ловища. У межах древньої Київської Русі досі лишались рештки стародавніх укріплених селищ, звані городища. Це зазвичай округлі, рідше незграбні простору, окреслені іноді трохи помітним валом. Такі городища розсіяні скрізь по Придніпров'ю з відривом 4—8 верст друг від друга. Їх походження ще поганську пору доводиться сусідством курганів, древніх могильних насипів. Розкопування цих насипів показала, що що у них небіжчиків ховали ще по-язичницьки. Не думайте, що це городища — залишки справжніх значних міст: простір, окреслений кільцеподібним валом, зазвичай ледь досить, щоб вмістити у собі добрий селянський двор.

Як виникли й що таке були ці городища? Гадаю, що це залишки самотніх укріплених дворів, якими розселялися колись східні слов’яни і куди вказує візантійський письменник Прокопій, кажучи, що задунайські слов’яни його часу жили, в поганих, розкиданих поодинці хатинах. Такі самотні двори чи, інакше кажучи, однодворные села ставили слов’янські поселенці, селясь Дніпром і на його притокам. Такими однодворными селами і потім колонизовалось Верхнє Поволжі. Двори обкопувався земляними валами, мабуть, з частоколом, захисту від ворогів, і особливо для оборони худоби від диких зверей.

З таких самотніх дворів виріс замкненим і самий місто Київ. Повість минулих років пам’ятає про створення цього міста — знак, що він з’явився в порівняно близький до час. Переказ розповідає, що у гірському березі Дніпра, на трьох сусідніх пагорбах оселилися три брата, займалися звероловством в околишніх лісах. Вони побудували тут містечко, який назвали під назвою Кия, старшому братику, Києвом. Так Київ виник із трьох одно-дворных сіл з загальним укріпленим притулком, поставлені були трьома звіроловами, колись поселившимися березі Дніпра. Як старшого брата. Кий був князем в початковому сенсі родового старійшини; місцеве переказ чи припущення вченого редактора літописі перетворило їх у знатного родоначальника можновладного роду живуть у племені полян, в князя, як розуміли це слово в XI в.

СМЕНА РОДА ДВОРОМ.

Такий перебіг розселення неминуче мав коливати міцні доти родові союзи східних слов’ян. Родовий союз тримався двома опорах: на влади родинного старшини і неподільності родового майна. Родовий культ, шанування предків освящало і скріплювало обидві ці опори. Але влада старшини ні з однаковою силою сягати попри всі родинні двори, розкидані на великому просторі серед лісів і боліт. Місце родовладыки у дворі мав заступити домовладыка, господар двору, глава сімейства. У той самий час характер лісового господарства та землеробського господарства, розпочатим в Подніпров'ї, руйнував думка про неподільності родового майна. Ліс приспособлялся до промислам зусиллями окремих дворів, полі расчищалось працею окремих сімейств; такі лісові і польові ділянки рано мали отримати значення приватного сімейного майна. Родичі могли пам’ятати своє кревну спорідненість, могли шанувати загального родового діда, зберігати родові звичаї й перекази; але у області права, в практичних життєвих відносинах обов’язкова юридична зв’язок між родичами засмучувалася дедалі більше. Це спостереження чи цей здогад ми пригадаємо, як у найдавніших пам’ятниках російського громадянського права шукатимемо і знайдемо виразних слідів родового порядку наслідування. У ладі приватного громадянського гуртожитки старовинний російський двір, складна сім'я домохазяїна з дружиною, дітьми і неотделенными родичами, братами, племінниками, служив перехідною щаблем з древнього роду до новітньої простий сім'ї та відповідав древньої римської прізвища. Це руйнація родового союзу, розпадання його за двори чи складні сім'ї залишило собою деякі сліди у народних повір'я і обычаях.

КУЛЬТ ПРИРОДЫ.

У збережених древніми і пізнішими пам’ятниками убогих рисах міфології східних слов’ян можна розрізнити два порядку вірувань. Дехто з на них можна визнати залишками вшанування видимої природи. У російських пам’ятниках вціліли сліди поклоніння небу під назвою Сварога, сонцю під іменами Дажбога, Хорса, Белеса, грому й блискавки під назвою Перуна, Богу вітрів Стрибогу, вогню та інших силам і явищам природи. Дажбог і божество вогню вважалися синами Сва-рога, звалися Сварожичами. У такий спосіб російському олімпі розрізнялися покоління богів — знак, що у народної пам’яті зберігалися ще моменти міфологічного процесу; але нині важко поставити це все в будь-які хронологічні межі. Вже VI в., по свідоцтву Прокопія, слов’яни визнавали володарем всесвіту одного бога громовержця, т. е. Перуна. За нашою Початковою літописі Перун — головне божество російських слов’ян поруч із Білястому, що характеризується назвою «скотьего бога» себто заступника стад, і може бути розглянуті і у значенні бога багатства: мовою цієї літописі слово худобу зберігало ще старовинне значення грошей. У давньоруських письмових пам’ятниках нема ясних вказівок на сімейства богів крім синів Сварога. Але араб Ибн-Фадлан на початку Х в. бачив на волзької пристані, цілком імовірно в міста Болгар, велике зображення якогось бога, оточене малими кумирами, представляли дружин і доньок цього бога, яким російські купці приносили жертви й молитви; не зрозуміло тільки, які купці тут розуміються, варязькі чи славянские.

Громадське богослужіння ще встановилося, і навіть у останні часи язичництва бачимо лише слабаки його зачатки. Непомітно ні храмів, ні жрецького класу; але окремі волхви, чарівники, яких зверталися за ворожіннями і який мали великий вплив на народ. На відкритих місцях, переважно на пагорбах, ставилися зображення богів, яким відбувалися деякі обряди і приносилися треби, жертви, навіть людські. Так було в Києві на пагорбі стояв ідол Перуна, якого Ігор 945 р. приносив клятву дотримання укладеного з греками договору. Володимир, утвердившись у Києві 980 р., поставив тут не пагорбі кумири Перуна зі срібною головою золотими вусами, Хорса, Дажбога, Стрибога та інших богів, яким князь і народ приносили жертвы.

ПОЧИТАНИЕ ПРЕДКОВ.

Очевидно, більшого розвитку одержав, і міцніше тримався інший ряд вірувань, культ предків. У старовинних російських пам’ятниках осередком цього культу є багатозначно охранителя родичів рід відносини із своїми рожаницами, т. е. дід з бабусями, — натяк на господствовавшее колись між слов’янами багатоженство. Той-таки обожнений предок чествовался під назвою чура, в церковнослов’янською формі щура; цій формі досі вціліла у дивовижно складному слові пращур. Значення цього деда-родоначальника як охранителя родичів досі збереглося в заклинанні від нечистої сили, чи нежданої небезпеки: цур мене! т. е. бережи мене дід. Охороняючи родичів від будь-якого лиха, цур оберігав і їх родове надбання. Переказ, що залишило сліди у мові, надає чуру значення, однакове з римським Термом, значення сберегателя пологових полів і кордонів. Порушення межу, належної кордону, законної заходи ми бачимо тепер висловлюємо словом надто; отже, цур — міра, кордон. Цим значенням чура можна, здається, пояснити одну риску похоронного обряду в росіян слов’ян, як він описує Початкова літопис. Небіжчика, зробивши з нього тризну, спалювали, кістки його збирали в малу посудину і розраховували на стовпа на распутиях, де схрещуються шляху, т. е. сходяться межу різних володінь. Придорожні стовпи, у яких стояли судини з прахом предків, — це межові знаки, які охороняли кордону родового поля чи дідівської садиби. Звідси забобонний страх, який заволодівав й російською людиною на перехрестях: тут, на нейтральній грунті родич почувався на чужині, не вдома, поза рідного поля, поза сферою мощі своїх охоронних чуров. Усе це, повидимому, говорить про первісної широті, цілісності родового союзу. Та у народних переказах і повір'я цей чур-дед, хранитель роду, є ще безпосередньо з ім'ям дідусі будинкового, т. е. хранителя не цілого роду, а окремого двору. Отже, не коливаючи народних вірувань і переказів, що з первісним родовим союзом, розселення мало руйнувати юридичну зв’язок роду, замінюючи кревність сусідством. І це заміна залишила певний слід мові: сябр, шабер по початкового, корінному значенням родич, потім отримав значення сусіда, товарища.

ФОРМЫ ПОГАНСЬКОГО БРАКА.

Ця юридична розкладання родового союзу уможливлювала взаємне зближення пологів, однією з коштів якої служив шлюб. Початкова літопис відзначила, хоча й зовсім повно і чітко, моменти цього зближення, які позначилися на формах шлюби й мали деяку зв’язку з ходом тієї самої розселення. Початкові однодворки, складні сім'ї найближчих родичів, якими розміщувалися східні слов’яни, з часом розросталися в родинні селища, пам’ятали про своє загальному походження, пам’ять якому зберігалася в отческих назвах таких сіл: Жидчичи, Мирятичи, Дедичи, Дедогостичи. Для таких сіл, хто перебував лише з родичів, важлива справа було добування наречених. За панування багатоженства своїх бракувало, а чужих не поступалася їх рідня добровільно і задарма. Звідси необхідність викрадень. Вони відбувалися, з літопису, «на ігрищах межю селы», на релігійних святах на вшанування загальних неродовых богів «у води», у священних джерел чи берегах рік і озер, куди збиралися обивателі і обивательки різних сел.

Початкова літопис зображує різноманітні форми шлюбу, як різні ступеня людскости, культурності русско-славянских племен. У цьому плані вона ставить все племена на нижчу щабель порівняно з полянами. Описуючи поганські звичаї радимичів, вятичів, північан, кривичів, вона помічає, що за тими «бісівських ігрищах умыкаху дружини собі сім'ю з ним-таки хто свещашеся». Умычка і був у очах древнього побутописця нижчою формою шлюбу, навіть у його запереченням: «браци не бываху у яких», лише умычки. Відома гра сільській молоді обоего статі в пальники — пізній залишок цих дохристиянських шлюбних умычек. Ворожнеча між пологами, вызывавшаяся умычкою чужорідних наречених, усувалася веном, отступным, викупом викраденої нареченої біля її родичів. З часом вено перетворилася на пряму продаж нареченої нареченому її родичами по взаємному угоді рідні обох сторін: акт насильства замінявся угодою з обрядом мирного ходіння зятя (нареченого) по наречену, що теж, очевидно, супроводжувалося сплатою вена. Подальший момент зближення пологів літопис відзначила у полян, які вийшли, з її зображенню, з дикого стану, що не залишалися інші племена. Вона помічає, що з полян «не хожаше зять по наречену, але привожаху вечір (наводили її до нареченого ввечері), а заранку приношаху за нею, що вдадуче», т. е. наступного дня приносили за нею, що були: у тих словах бачать вказівку на посаг. Так читається це місце Лаврентіївському списку літописі. У Іпатіївському інше читання: «завтра приношаху, що у ній (за неї) вдадуче». Цей вислів скоріш говорить про вені. Отже, обидва читання відзначили дві нові фази в еволюції шлюбу. Отже, ходіння нареченого за нареченою, заменившее умычку, своєю чергою змінилося приводом нареченої до нареченому із отриманням вена чи із видачею посагу, чому законна дружина, в язичницької Русі називалася водимою. Від цих двох форм шлюбу, ходіння нареченого і приводу нареченої, йдуть, очевидно, висловлювання брати й видавати заміж: мову запам’ятав багато старовини, свеянной часом з людський памяти.

Умычка, вено, себто відкупу за умычку, вено, як продаж нареченої, ходіння за нареченою, привід нареченої зі сплатою вена і потім і з видачею посагу — всі ці сменявшие одна іншу форми шлюбу були послідовними моментами руйнації пологових зв’язків, подготовлявшими взаємне зближення пологів. Шлюб розмикав рід, як кажуть, з обох кінців, полегшуючи як вихід із роду, а й долучення до нього. Родичі наречених ставали своїми людьми друг для друга, свояками ", властивість зробилося виглядом кревності. Отже, шлюб вже у поганську пору ріднив чужі одна одній пологи. У первинному, недоторканому собі рід представляє замкнутий союз, недоступний для чужаків: наречена з роду поривала споріднену зв’язок із своїми кревними родичами, але, ставши дружиною, не ріднила його з ріднею свого чоловіка. Родинні села, про які каже літопис, були такими первинними спілками: вони утворилися з уламків роду, розрослися із окремих дворів, куди розпадався рід в епоху расселения.

ЧЕРТЫ СІМЕЙНОЇ ПРАВА.

Я ввійшов у деякі подробиці про форми поганського шлюбу в українських слов’ян, щоб ближче розглянути сліди раннього ослаблення вони родового союзу, що у епоху розселення. Це нам пояснити деякі явища сімейного права, що їх надибуємо в найдавніших наших пам’ятниках. Тут дуже багато важить останню з перелічених форм. Придане служило основою окремого майна дружини; появою посагу почалося юридичне визначення становища дочки чи сестри у ній, її правового ставлення до сімейному майну. По Російської Правді сестра при братів не спадкоємиця; але брати зобов’язані влаштувати її долю, видати заміж, «како сі можуть», з посильною посагом. Як накладна обов’язок, що лягає на спадщину, посаг неможливо було приємним для спадкоємців інститутом. Це позначилося лише у прислів'ю, виразно яка зображує різні почуття, розпочаті в членах сім'ї появою зятя: «Тесть любить честь, зять любить взяти, теща любить дати, а шурин очі примружує, не хоче». За відсутності братів дочка — повноправна спадкоємиця батьківського майна в землевладельческой служивої сім'ї та зберігає декларація про частина Селянського майна, якщо залишилася після батька незаміжньою. Усі відносини з спадкуванню укладено в тісні межі простий сім'ї; спадкоємці з бічних не передбачаються, як випадкові учасники в спадщину. Будуючи таку сім'ю і дбайливо очищаючи його від залишків поганського родового союзу, християнська Церква мала у тому побутової матеріал, заготовлений ще поганську пору, ніби між іншим, у шлюбі із приданим. ———————————;

10?