Лицарі

Вокруг лицарів, яких лише називають безстрашними воїнами, відданими васалами, захисниками слабких, благородними слугами прекрасних дам, ґалантними кавалерами, інші — нестійкими в бою, порушують своє слово, жадібними грабіжниками, жорстокими гнобителями, дикими насильниками, кичливыми неуками, вертілась по суті історія європейського середньовіччя, оскільки вони у ті часи були єдиною реальною силою. Силою, котра була всім: королям проти сусідів та непокірних васалів, селян, церкви; церкви — проти іновірців, королів, селян, городян; владикам трохи дрібніших — проти сусідів, короля, селян; селянам — проти лицарів сусідніх владык.

Горожанам, щоправда, лицарі були потрібні, але завжди використовували їх військового досвіду. Адже лицар — це передусім професійний воїн. Не просто воїн. Лицар, рейтер, шевальє тощо. усіма мовами отже вершник. Але це непросто вершник, а вершник в шоломі, панцирі, зі щитом, списом і мечем. Усе це спорядження була досить дорогою: ще кінці Х в., коли розрахунок вівся не так на гроші, але в худобу, комплект озброєння, тоді не настільки багатого і найскладнішого, разом із конем коштував 45 корів чи 15 кобилиць. І це величина стада чи табуна цілої села. Але це замало взяти до рук зброю — вони повинні вміти відмінно користуватися. Для цього потрібні невпинні виснажливі тренування від юного віку. Недарма хлопчиків з лицарських родин зі дитинства привчали носити зброю — відомі повні комплекти для 6—8-летних дітей. Отже, тяжеловооружённый вершник може бути багатим людиною, які мають часом. Великі владетели могли утримувати при дворі тільки дуже невеличке число таких воїнів. Де взяти інших? Адже міцний селянин, як і має 45 корів, то ми не віддасть за купу заліза й гарного, але з придатного для господарства коня. Вихід нашёлся: король зобов’язував дрібних землевласників працювати певний час на великого, постачати його за потрібне кількістю продуктів і ремісничих виробів, а та має був готовим певний кількість днів на рік служити королю як тяжеловооружённого вершника. На таких стосунках у Європі вишикувалася складна феодальна система. І XI—XII ст. тяжеловооружённые вершники перетворилися на касту лицарів. Доступ до цього привілейоване стан ставав дедалі більше важким, заснованим вже в рід, яка підтверджувалася грамотами і гербами. Ще б пак: хто хоче тіснитися і допускати до жирного кусневі сторонніх. А шматок був жирним, і далі, тим більше коштів. За клятву вірності сеньйору лицар отримував землю які працюють нею селянами, право суду з них, право збирання й присвоєння податків, право полювання, право першої ночі й т.д. Вона могла їздити до дворах владик, розважатися цілими днями, пропивати, програвати у містах гроші, зібрані з мужиків. Обов’язки його зводились до того, щоб під час бойових дій служити у своїх харчах сеньйору близько місяця на рік, а зазвичай значно менше. За «понаднормову» службу ішов великий платню. Військова видобуток — трофеї, викуп за полонених, самі полонені — теж діставалася лицарю. Можна було з позаслужбове час і попрацювати «наліво» — найнятися до сторонньому сеньйору або до міському маґістрату. Поступово лицарі стали дедалі більше і більше манкірувати своїми обов’язками. Інколи з умовам ленного договору лицар мав може те кількість часу, на яке в нього вистачить продовольства. І такий хоробрий чоловік був з окостом, докладав всіх зусиль, щоб з'їсти його з дні, і поїхав на свій замок. А як лицарі воювали? По-різному. Порівнювати його з кимось дуже важко, оскільки вони у Європі був у воєнному сенсі виживатимуть самі. Зрозуміло, в боях брала й піхота — кожен лицар наводив з собою слуг, збройних списами і сокирами, та й великі владетели наймали великі загони лучників і арбалетчиков. Але до XIV в. долю бою завжди визначали деякі господа-рыцари, численні ж слуги-пехотинцы були для панів хоч необхідним, але тільки підмогою. Лицарі в розрахунок взагалі приймали. І що могла зробити натовп ненавчених селян проти закутого в зброю професійного бійця на могутньому коні? Лицарі зневажали власне ж піхоту. Горя нетерпінням поборотися з гідним противником, тобто лицарем ж, вони топтали кіньми заважаючих їм своїх піших воїнів. З тим-таки байдужістю лицарі ставилися і до вершників без обладунків, лише з мечами і легкими списами. У одній з битв, коли на групу лицарів налетів загін легких вершників, вони просто не зрушили місця, а й просто перекололи своїми довгими списами коней супротивника й тільки тоді ми поскакали на гідного ворога — лицарів. Ось і відбувався справжній бій: два закованих у залізо вершника, закритих щитами, виставивши вперед довгі списи, зіштовхувалися з нальоту, і зажадав від страшного таранного удару, посиленого вагою обладунків і вагою коня в поєднанні з швидкістю руху, ворог з тріснутим щитом і розпоротої кольчугою чи навіть оглушённый відлітав з сідла. Якщо ж зброю витримували, а списи ламалися, починалася рубання на мечах. Це була аж ніяк не витончене фехтування: удари були рідкісними, але страшними. Про їх силі кажуть останки воїнів, які загинули у боях середньовіччя, — розрубані черепа, перерубані гомілкові кістки. Ось заради такого бою та сидіти жили лицарі. У такій бій вони кидалися очертя голову, забувши про обережності, з приводу елементарного ладі, порушуючи накази командувачів. Хоча які там накази — лицарям лише пропонували тримати лад, їх просили. При найменшому ознаці перемоги лицар кидався грабувати табір ворога, забуваючи про все, — і задля того теж жили лицарі. Недарма деякі королі, забороняючи бійцям ламати бойової порядок в разі настання та перебіг битви через грабежу, будували перед боєм шибениці для нестриманих васалів. Бій міг бути досить довгим. Адже він розпадався зазвичай на нескінченне кількість поєдинків, коли противники ганялися друг за іншому. Лицарська честь розумілася своєрідними. Статут тамплієрів дозволяв лицарю нападати на супротивника спереду та ззаду, справа й зліва, скрізь, де можна завдати йому шкоди. Але якщо противнику вдавалося змусити відступити хоч кількох лицарів, їх соратники, помітивши це, зазвичай, ударялися в панічну втечу, яке може був зупинити жоден полководець (як, втім, й управляти ними боєм від початку атаки). Скільки королів втратили перемоги лише оскільки передчасно втрачали голову зі страху! Ніякої військової дисципліни у лицарів бо й не могло. Бо лицар — індивідуальний боєць, привілейований воїн з болісно гострим почуттям власної гідності. Він професіонал від його й у справі дорівнює будь-якій з свого стану до короля. У бою вони залежать лише сам себе й виділитися, бути першим може, лише показавши свою хоробрість, добротність своїх обладунків та жвавість коня. І він показував це усіма силами. Та хто тут міг щось йому вказати, наказати? Лицар сам знає все, і будь-яка наказ йому — шкоди честі. Таке самосвідомість лицаря було ж добре відомо полководцям, державним діячам — світським і церковним. Бачачи, що незламні вершники зазнають поразок через свою гарячність і сваволі, вилітаючи до атаки розрізненими групами, і знаючи, що важка кіннота непереможна, коли навалюється всієї масою, державна і церковна адміністрації вживали заходів, щоб навести хоч якийсь порядок. Адже при цьому лицарів майже немає. Наприклад, в усій Англії 70-х рр. XIII в. налічувалося 2750 лицарів. У боях брало участь зазвичай кілька десятків лицарів, і у великих боях вони обчислювалися сотнями, рідко перевалюючи за тисячу. Зрозуміло, що це мізерне кількість повноцінних бійців не міг розтринькувати, розпорошувати дрібниці. І тоді з кінця XI в., під час хрестових походів, стали виникати духовно-рыцарские ордена (см. ст. «Лицарські ордена») із суворими статутами, які регламентують бойові дії. Але найбільш міцний порядок був, зрозуміло, в бандах загонах лицарівнайманців, розплоджених у XII—XIV ст., пропонували свої послуги кому завгодно й грабивших всіх у час. Саме з боротьби з тими бандами й були створені в XIV в. французьким королям вперше у середньовічний Європі регулярні армії — маленькі, що складалися із різних пологів військ, де воїни служили за плату постійно. Треба сказати, що все строгість лицарських військових розпорядків випаровувалася у його розділах, які трактували бойові дії. Тобто строгість була, але вимоги були найзагальнішими: не залишати і ламати лад, оборонятися при невдачі, а чи не відразу бігти. Не починати до перемоги грабувати табір супротивника. Отже, чого ж воювала лицарська кіннота? Аби зберегти експлуатацію до вирішального моменту сутички, вона підходили до противнику кроком, була «спокійна і незворушна, під'їжджала неквапом, коли б хтось їхав верхом, посадивши перед собою на сідло наречену», як один середньовічний автор. І лише під'їхавши потрапить до ворога зовсім поруч, лицарі кидали коней на більш швидкий алюр. Повільне зближення мало ще й всього, що заощаджувало сили коня для вирішального кидка і сутички. Мабуть, найзручнішим побудовою був здавна придуманий для важкій кінноти «клин», «кабаняча голова», чи «свиня», як його називали російські дружинники, що любили, до речі, це побудова нітрохи незгірш від своїх західних «колег». «Кабаняча голова» мала вид колони, злегка звуженою попереду. Давно відомо, що кінноту водити в колонах дуже вигідний, позаяк у цьому разі найкраще зберігається сила її масованого, таранного удару. Це й не так бойове, скільки похідне побудова — коли «клин» врізується в ряди противника, воїни, які у задніх лавах, негайно «розливаються» в боку, щоб кожен вершник не топтав передніх, але у повною мірою виявив свої бойові якості, як і якості коня та зброї. У «клину» був і ще ще одна перевага: фронт побудови був вузьке. Річ у тім, що лицарі дуже любили боротися, але хотів вмирати — нізащо сеньйора, нізащо святу церква. Вони були і лише перемагати. Цьому, власне, і служили їх зброю. Цьому правила і «клин». Бо коли загін лицарів повільно, крок по кроку, наближався потрапить до ворога, він ставав чудової мішенню для лучників противника. Добре, якщо в того немає влучних лучників. Але є? Якщо в них ще й чудові далекобійні, потужні луки? Монголи при Лігниці та англійці під Крессі і Пуатьє саме з луків буквально розстріляли чудово защищённых обладунками лицарів. При побудові «клином» перед ворожими стрілками чинився лише кілька вершників у самому надійному захисному спорядженні. Так, лицарі вмирали дуже неохоче. Їм ліпше було бігти чи здаватися в полон разі невдачі. У європейських війнах гинуло їх обмаль — одиниці, і у найбільших битвах, які вирішували долі країн, — кілька сотень. І йдеться у обладунках. Лицарі до XIII в. відчули себе якимось всесвітнім орденом, кастою, на яку байдужі ніякі територіальні кордону, ніяке підданство. Адже кордону постійно змінювалися, області переходили від однієї короля до іншого, а лицарі сидів у тієї ж замках, висловлювалися французькою і всі, одностайно, вважалися слугами святої католицькій Церкві. І вбивати побратима, ніхто й не і звідки він був, ставало непристойним. Ось подолати його — збити з коня, взяти в полон, і, головне, отримати викуп — це перемога. Хіба користь від трупа? Війни перетворювалися на масові турніри. Не перетворилися. Не дозволили «грубі мужики» — селяни і городяни, воювали в піхоті. Їм лицарі пощади перешкоджали. Але і вони у боргу не залишалися — полонених не брали. І коли в XIV в. сформувалася боєздатна піхота, яка бореться в щільному строю, не боящаяся кінних атак і з довгими алебардами сама бросающаяся у бій, лицарі зверталися до втеча за одного вигляді швейцарських «баталій» і гуситських візків, з і обуренням розповідаючи про незвичних кривавих побоїщах: в швейцарців, наприклад, під страхом смерті заборонялося брати полонених. І коли лицарі теж стали дедалі частіше застосовувати глибокі щільні побудови, отже загін перетворювалася на залізногодикобраза, їх знову змела — сьогодні вже назавжди — піхота, збройна вогнепальною оружием.