Криза модернізму. 
Становлення постмодернізму

Одночасно з розвитком різноманітних напрямів модерністської культури її критики говорять про те, що вона одночасно має кризовий характер і якщо не вживати ніяких заходів, то будуть утрачені всі її досягнення. Не розглядаючи достатньо точно описаних в літературі рис модернізації, котра пов’язується хронологічно з розвитком індустріального суспільства, зазначимо, що теорія і практика модернізації породила низку глобальних нерозв’язаних проблем, таких як екологічна, проблема відчуження, однобічності раціоналізму, догматичного трактування світу, абсолютизації соціального активізму, часто руйнівного за своїми наслідками та інших. Така ситуація в умовах формування інформаційного суспільства і глобалістських процесів спричинює кризу модернізму, його методологічну неспроможність розв’язувати і нові, і «традиційні» глобальні проблеми людства. Натомість формується концепція та напрям досліджень, названий постмодернізмом, зміст, легітимність, час появи та сфери застосування котрого сьогодні активно дискутуються в науці. Наведемо думки видатних мислителів XX ст., що не вичерпують проблем західної культури, витоки яких сягають ще XIX ст.

У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовностіінтелектом, різноманітності природного середовища — похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва — примітними розвагами, глибоких відчуттів — швидкоминучими емоціями (О. Шпенглер).

Сучасна західна культура наскрізь проникнута чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень та насолод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується нова духовність, що несе нові моральні ідеали (П. Сорокін).

У XX ст. відбулося «повстання мас», які вороже ставляться до незрозумілої і недоступної для їх розуміння й сприйняття елітарної культури; внаслідок цього відбувається «дегуманізація» мистецтва, примітивне та стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство (X. Ортега-і-Гасет).

Сучасне західне суспільство все більше перетворюється на «мегамашину» — до країв раціоналізований та бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її на бездушну деталь, виконує відповідні їй обов’язки; особистісні зв’язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм та справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства (Л. Мамфорд).

Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії й Африки; послаблений внутрішніми суперечностями Захід може бути не в змозі протистояти руйнівним імпульсам, що виходять із цих країн, і може загинути в нових війнах, розв’язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках (С. Хантінгтон).

Очевидно, деякі з цих висловлювань дискусійні, інші - хоч і справедливі, проте можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією в ході свого подальшого розвитку. Можна виділити декілька аспектів, у яких виявляється конфліктна ситуація сучасної західної культури.

З узагальненого погляду на культурологічні та суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити, що, з одного боку, відбувається разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншого — спостерігається необмежений розмах насилля й знущання над людиною, крайнім виявленням якого є злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. У минулому насилля було буденним явищем, воно було необхідною умовою існування і функціонування суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва — середньовіччя). У сучасній західній культурі саме внаслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприймається як порушення норм людського буття.

Створення умов для збільшення свободи людини — одне з найбільших досягнень сучасної західної цивілізації.

До цих умов належать:

• — соціальна мобільність — відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини (переміщення її з одних прошарків суспільства в інші) і поліпшення матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар'єрі тощо);
• — розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера;

зростання часу для дозвілля й можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);

збільшення різноманітності та доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

зростання соціологічної захищеності особистості;

збільшення середньої тривалості життя, а отже, й можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

зміна стилів поведінки й мислення в межах одного життя, що закріплює ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

Отже, культура, зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.

Ще одна проблема сучасної культури — це засилля масової культури, що заполонила культурний простір. Знаменитий італійський учений-медієвіст, семіотик і спеціаліст із масової культури Умберто Еко в своїй лекції в Колумбійському університеті «Від Інтернету до Гутенберга» поставив проблему співвідношення нових засобів комунікації до попередніх. На думку філософа, острах людства, що новий спосіб комунікацій зруйнує попередній, можна висловити у формулі «Це вб'є те».

«Писемність, згідно з Платоном, може знищити пам’ять. Друкована книга зруйнує ту образність і наочність візуальної культури, яку представляли середньовічні собори (думка Віктора Гюго у романі „Собор Паризької Богоматері“). А в другій половині XX ст. подібні побоювання висловлює канадський культуролог Герберт Маршалл Маклюен: радіо та телебачення може знищити друковану книгу. Чи зможе гіпертекст замінити книгу? … чи існує така перспектива в реальності … й чи є різниця між візуальною і писемною комунікаціями, книгами та гіпертекстами? Спробуємо відповісти на це запитання. Навіть після того, як вигадали друк, книги ніколи не були єдиним способом отримання інформації. Були ще картини, гравюри, усне мовлення і под. Навіть якби було правильним, що сьогодні візуальна комунікація придушує писемну, то проблема полягає не у їх протиставленні, а в удосконаленні обох… Візуальні комунікації повинні співіснувати з вербальними, і насамперед з писемними». У. Еко. Від Інтернету до Гутенберга Масова культура стандартизує все — від умов побуту, харчування й одягу до бажань, думок та ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засобам масової комунікації), які нав’язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи.

У масовій культурі здійснюється «втеча від свободи»: особистість звільняється від вибору власної позиції, перегляду множинності можливих варіантів, з котрих потрібно вибрати, взявши на себе відповідальність. Право вибору передається іншому — авторитетовіу, лідеру, телеведучому, священикові чи просто владі.

Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднуються з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я — «як усі»), неприйняттям інших ідей, не збігаються із «загальною думкою»: «надлишковість» культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне для його сприйняття більшістю з низьким рівнем освіти.

Примітивізм та неосвіченість тут якоюсь мірою навіть роблять свій внесок у плюралізм сучасної культури: вони зрівнюють науку з міфом, логіку — з містичними одкровеннями, а це приводить до формування в суспільній думці «норм», що мають право на існування так само, як і високі зразки творчого розуму.

«Новизна сьогоденної ситуації полягає у вирівнюванні антагонізму між культурною й соціальною дійсністю шляхом відторгнення опозиційних, чужих і трансцендентних елементів у високій культурі, завдяки яким вона створювала інший вимір реальності. Ліквідація двомірної культури відбувається не засобом відхилення та відкидання „культурних цінностей“, а засобом їх повного вбудовування в усталений порядок і масового тиражування й демонстрації … Те, що засоби масової комунікації гармонійно, часто непомітно змішують мистецтво, політику, релігії та філософію з комерційною рекламою, означає, що ці сфери культури приводяться до спільного знаменника — товарної форми. Музика душі стає ходовою музикою. Визнається не істинна цінність, а грошова вартість. Тут — зосередження раціональності status quo і початок будь-якої відчуженості реальності». Г. Маркузе. Одновимірна людина Ще одна проблема сучасної культури — її технізація. Загальновідомий факт — проникнення техніки в галузі буття тим більший, чим далі просунулася країна на шляху до цивілізації західного типу. Технізація життя є невід'ємною стороною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, доводиться розраховуватися: зростання продуктивності праці призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту — до збільшення відірваності людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери (губиться природа). Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, який функціонує згідно з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином, у цих умовах зав’язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сцієнтизм й антисцієнтизм, про які йшлося у темі 3.

У XX столітті виникає нова форма соціокультурної кризи — глобальна. В цей період виникає загальнолюдська культура, що ґрунтується на змінах соціального, політичного і культурного планів.

Спочатку глобальна соціокультурна криза, тобто криза в масштабах усієї планети, усвідомлювалась у негативній формі: як загальне руйнування матеріальної і духовної культури. Те, що доля людини та доля людства становлять єдине ціле, показала вже Перша світова війна. Люди усвідомили, що для світової війни не існує меж держав, тут тил і фронт об'єднані в єдине ціле. Недарма одне з яскравих філософських учень XX ст. — вчення про ноосферу виникло саме в цей час. Ноосфера є цілісним планетарним явищем, і думка про це прийшла В.І. Вернадському в період світової катастрофи та катаклізмів: «Перша світова війна 1914;1918 років особисто в моїй науковій праці відбилася найрішучішим чином. Вона змінила докорінно моє геологічне світорозуміння».

Не випадково видатний вітчизняний мислитель саме «в атмосфері цієї війни» дійшов ідеї про входження в ноосферу як завершальний стан еволюції біосфери, де людина представлена як найбільша геологічна сила, що змінює зовнішність Землі.

Римський клуб у 1972 р. представив відому книгу «Межі зростання. Доповідь Римському клубові». В ній з усією гостротою поставлене питання про можливості людини покладатися на стихійний еволюційний процес розвитку суспільства. Проблема полягає в тому, що сучасні тенденції світового розвитку, зорієнтовані за принципом кількісного зростання, ведуть до катастрофічних наслідків. Звичайно, загальне уявлення про обмеженість Землі як місця виробничої діяльності людини, досить абстрактне. Зараз цей тип кризи усвідомлюється більш конкретно, як «обмеженість деяких видів ресурсів».

Друга криза пов’язана з виникненням небезпечних тенденцій у використанні різного виду ресурсів. Унаслідок безконтрольного перероблення ресурсів виникає непомірне навантаження на екологічну сферу. В результаті - чим більше використовується ресурсів, тим більшою стає небезпека. Тут мається на увазі знищення лісів — легенів планети, парниковий ефект, зменшення озонового шару.

Ці глобальні проблеми є актуальними і зараз, оскільки не розв’язана проблема економічного зростання на основі тотальної індустріалізації. Проблеми голоду, питної води, неграмотності, відставання країн, що розвиваються, ведуть до необхідності економічного зростання. При цьому немає можливості здійснити це зростання без збільшення споживання енергії та ресурсів. Тому криза в найближчій перспективі буде розширюватися й поглиблюватися.

Іншим видом глобальної кризи, розглянутим Римським клубом, була криза внутрішнього розвитку самого суспільства. По-перше, ціна науково-технічного прогресу виявляється занадто великою. Справа в тому, що збільшується ризик виникнення масштабних техногенних катастроф (типу Чорнобильської). Сучасна промислова й енергетична інфраструктура вразлива з боку впливу природних стихійних сил і соціальних катаклізмів (війн та революцій).

До криз внутрішнього, суспільного характеру належить і проблема нерівномірного розподілу негативних впливів науково-технічного прогресу на різні прошарки населення, країни й регіони світу. Так, країни, що володіють енергоресурсами та здійснюють їх первинну переробку, створюють велетенське навантаження на екологію.

Засновник Римського клубу А. Печчеї говорив про проблеми, що поширюються по всій планеті, незважаючи на різні соціально-політичні умови: «З усього цього випливає висновок, що наша самозростаюча система сама прирекла себе на шлях, котрий позбавляє її цієї можливості. Висновок напрошується сам собою: абсолютно нереалістично ставити в цьому культурному і функціональному безладді які б то не було нові амбіційні цілі глобального зростання. Людство опинилось у порочному колі».

Отже, на початку XXI ст. західна культура все наполегливіше шукає шляхи виходу з названих суперечностей. У 70−80 роках XX ст. відбувається широкомасштабний «соціокультурний зсув», що дістає назву постмодерн (від лат. роst — після та франц. тоderne — сучасний). Саме в цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки прогресу поставили під загрозу знищення часу й простору самої культури.

Е. Гідденс обґрунтував появу постмодернізму «втомою від прогресу». Характерними рисами постмодерну є:

• Ш принцип «подвійного кодування», що полягає в одночасній орієнтації на маси та еліту;
• Ш звернення до забутих художніх традицій;
• Ш стильовий плюралізм (багатоманіття);
• Ш звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;
• Ш художній експансіонізм, який розширює та ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

«Це дослідження має якості об'єкта, умови пізнання в найбільш розвинутих суспільствах. Ми вирішили назвати їх постсучасними (postmodernes). Вони означають стан культури після змін, які вплинули на правила гри в науці, літературі й мистецтві, починаючи з кінця XIX ст. Насамперед термін „постмодернізм“ відбиває стан духовності європейського типу в наші дні, який пов’язаний з відчуттям віджитості якогось важливого етапу в розвитку цивілізації, віджитості сучасності. По-друге, постмодернізм — це комплекс філософських учень, що так чи інакше виголошують кінець Історії, коли структурованість і впорядкованість людського світу будуть зруйновані, й зникне сам розподіл на „моє“ та „інше“. По-третє, це характеристика сучасної художньої практики, що ґрунтується на особливому типі письма, пов’язаного з ентропією смислу, деканонізацією матеріалу, радикальною іронією, карнавалізацією тощо». Ж.-Ф. Ліотар. Постсучасний стан Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної й художньої трансформації духовного світу сучасної людини. В усякому разі є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури XXI ст.

Постмодерн — це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стає свобода в усьому, в тому числі й у діяльності людини. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-яких норм і традицій — етичних, естетичних, методологічних тощо, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм та закінчуючи поведінкою людини у спілкуванні.

Термін «постмодерн» уперше використав Р. Панвіц (німецький поет і представник філософії культури) на початку XX ст. для позначення кризових явищ у європейській культурі. У кінці 40-их років XX ст. А. Тойнбі позначив цим терміном культуру Європи після Нового часу.

Європейська гуманітарна культура Нового часу ґрунтувалась на таких ключових поняттях і настановах, як романтизм, символізм, закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, метафізика, істина й ін. Цей інтелектуальний набір засобів та способів пояснював за допомогою раціональної думки відповідну першопочаткову реальність, «заглянути» по той бік повсякденної емпіричної реальності, осягнути істину.

Постмодернізм сприймає це як намагання розуму панувати над усіма сферами людської життєдіяльності, що виявилось у технократичному пануванні людини над природою і соціально-політичним пануванням людей над людьми. Позбавитись від претензій на будь-яке всезнання — одна з головних установок постмодерну. Визнається можливість безмежної кількості картин світу, жодна з яких не може претендувати на істину, бо не існує способів та методів осягнення дійсності, що були б вільними від впливу людських бажань, потреб, мотивацій.

Постмодерністські письменники створюють художні твори, в яких немає ані героїв, ані особистостей, ані лідерів, де все спрямоване на руйнування ієрархії цінностей, зміщуваність стилів, забуття імен і дат.

Література

• 1. Кравець М. С., Семашко О. М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. — Львів, 2003.
• 2. Культурологія: Навч. посібник / А. Г. Баканурський та ін. — К., 2005.
• 3. Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб. пособие. — Спб., 1996.
• 4. Культурология: Учеб. пособие для студентов негуманитарных спец. /В.И.Добрынина, М. С. Киселёва. — М., 1993.
• 5. Культурология. ХХ век. Антология. — М., 1995.
• 6. Культурология. Словарь. — Спб., 1997.
• 7. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник — К., 2005.
• 8. Подольська Є.А., Лихвар В. Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник — К., 2006.
• 9. Глобалистика: Энциклопедия / Гл. ред. И. И. Мазур, А. Н. Чумаков; Центр научных и прикладных программ «Диалог». — М.: ОАО Издательство «Радуга», 2003.