Людський розвиток в Україні: чинники та проблеми

Концепція людського розвитку є вирішальною в сучасній парадигмі суспільного прогресу. Людський розвиток, під яким слід розуміти безперервний процес нарощування можливостей людини через підвищення її потенціалу та розширення функцій, має забезпечити кожному члену суспільства максимальну реалізацію можливостей в усіх сферах життєдіяльності. При цьому ключовими умовами залишаються: довге та здорове життя, доступ до необхідних для забезпечення гідного рівня життя ресурсів, участь у житті суспільства. Забезпечення цих умов визначає і спосіб життя, і можливості вирішення інших життєвих питань. Політична, економічна та соціальна воля, воля зміни і вибору місця проживання, створення родини, реалізація творчих здібностей, гарантії прав людини, повага оточуючих і самоповага — це неповним перелік тих прав, що високо цінуються людьми в усьому світі. їх забезпечення часом неможливе, якщо не буде реалізоване право на охорону здоров’я, отримання відповідної освіти, безпечне довкілля, доступ до засобів існування. Без цього більшість життєвих перспектив залишаються недосяжними і можливості вибору є недоступними.

Людина є носієм людського потенціалу, вирішальною компонентою національного багатства, найважливішим стратегічним ресурсом кожної держави. Тому створення людям сприятливих можливостей для максимальної реалізації існуючого потенціалу в межах своїх потреб та інтересів визнається сьогодні світовою спільнотою пріоритетною ціллю.

Людський розвиток формує зміст сучасних підходів до проблем забезпечення сталого розвитку. У різні періоди наукова думка поверталася до цього поняття, воно було ключовим у філософії, економіці та соціології.

Перші прояви реалізації концепції людського розвитку простежуються ще на ранніх періодах історії людства в багатьох культурах та релігіях. Протягом віків філософи, економісти політичні лідери акцентували увагу на тому, що кінцевою метою розвитку є благо людини. Аристотель зазначав, що «достаток не є тим добром, яке ми шукаємо, він всього лише корисний для пошуків чогось іншого». Пошуки цього «іншого» і формують основу теорії людського розвитку.

Розвиток цієї концепції знайшов своє відображення в роботах засновників кількісної економіки та політичної економії. У XX ст. провідним став підхід до людського розвитку як до досягнення економічних цілей. Людина в економічних теоріях стала трактуватися лише як засіб виробництва, набуло популярності поняття «людський чинник». Наступним кроком у розвитку теорії людського розвитку стало введення поняття людського капіталу як міри втілення в людині здатності приносити дохідФишер С. Экономическая теория /С. Фишер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензи. — М.: Юнити, 2002. У 60-х роках минулого століття проблеми якості і розвитку людини привертають увагу різних шкіл світової науки. Проте лише в останнє десятиліття ХХ ст. в економічній теорії намітився суттєвий прогрес у вивченні цієї проблеми. Концепція людського розвитку, розроблена та введена в широке користування експертами ПРООН у 1990 р., нині визнається найбільш цілісною моделлю розвитку суспільства. Сьогодні питання людського розвитку та його окремі аспекти посідають чільне місце в сучасних дослідженнях зарубіжних і вітчизняних наукових установ та міжнародних організацій.

В Україні дослідження у сфері людського розвитку здійснюють фахівці інституцій НАН України, зокрема Інституту економіки та прогнозування, Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи, Інститут регіональних досліджень ім. М. І. Долішнього, Інститут економіки природокористування та сталого розвитку та ін. В останні роки концепція людського розвитку значно збагатилася змістовно та трансформувалася в реальну основу довгострокової стратегії соціально-економічного розвитку більшості країн. Проте науковий пошук у рамках багатогранних проблем людського розвитку та його компонент з урахуванням проблем сучасних тенденцій у суспільному розвитку залишається необхідним. В Україні його актуальність зростає в умовах складних системних трансформацій, що супроводжуються загостренням суперечностей у суспільстві. Це й визначає мету статті, якою є дослідження середовища, основних тенденцій та чинників впливу на систему забезпечення людського розвитку.

Концепція людського розвитку охоплює найважливіші проблеми суспільного розвитку, такі як економічне зростання, зайнятість, розподіл матеріальних і духовних благ, соціальний захист, надання соціальних послуг, рівноправність. Вона розглядає їх з точки зору інтересів людини, розширення індивідуальних можливостей вибору у всіх сферах діяльності. Концептуальна схема людського розвитку, запропонована фахівцями ООН, сформована на чотирьох основних елементах — продуктивність, рівність, стійкість, розширення можливостей, сутність яких полягає в такомуThe Human Development Index and Other Social Indicators // Measuring the Well-Being of Aboriginal People: An Application of the United Nations' Human Development Index to Registered Indians in Canada, 1981;2001. — Toronto: Indian and North Affairs Canada, 2004. — C. 34−39.

Продуктивність. Люди повинні мати можливість підвищувати продуктивність своєї діяльності, повноцінно брати участь у процесі формування доходу і трудитися за справедливу грошову винагороду. Тому економічне зростання, динаміка зайнятості і заробітної плати є складовою частиною моделей людського розвитку.

Рівність. Усі люди споконвічно повинні мати рівні можливості. Будь-які бар'єри, пов’язані зі статтю, расою, національністю, класовою приналежністю, походженням, місцем проживання, рівнем добробуту тощо, які можуть стати перешкодою при досягненні якихось можливостей в економічному і політичному житті, повинні бути ліквідовані. При цьому справедливість, забезпечуючи рівність можливостей, не обов’язково припускає рівність кінцевих результатів.

Стійкість. Стійкий людський розвиток — це такий розвиток, що призводить не лише до економічного зростання, а й до справедливого розподілу його результатів; який відновлює навколишнє середовище, а не знищує його; який підвищує відповідальність людей, а не перетворює їх на бездушних виконавців. Доступ до можливостей має бути забезпечений не тільки нинішнім, а й майбутнім поколінням. Слід забезпечити заповнення всіх форм фізичного, людського, природного капіталу, не залишаючи в спадщину майбутнім поколінням надмірних боргів. Стійкість передбачає справедливий розподіл можливостей розвитку між нинішніми і майбутніми поколіннями, а також усередині кожного покоління.

Розширення можливостей. Розвиток має здійснюватися зусиллями людей, а не лише в інтересах людей. Люди повинні всіляко брати участь у процесі ухвалення рішень та інших процесів, що визначають їхнє життя. Саме в цих питаннях надзвичайно велику роль відіграє соціальна політика держави, громадських організацій, цивільного суспільства, демократії, що передбачає відповідальність влади перед виборцями. Розширення можливостей означає підвищення відповідальності людей за долю своєї родини, країни і людства загалом.

У площині цієї концепції ПРООН, починаючи з 1990 р., щорічно розраховує індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що враховує три аспекти життя: довголіття, освіченість, рівень життя. Рейтинги України за індексом людського розвитку та його зміни в контексті загальних тенденцій рейтингів країн протягом 1992;2014 рр. мали складну динаміку (табл. 5.7). У зазначений період Україна переміщалася у межах 45−102 місць, періодично змінюючи напрям тенденції. Згідно зі Звітом ООН про людський розвиток — 2014, наша країна перебуває на 83-му місці у світовому рейтингу (серед 187 країн); найближчими «сусідами» у цьому році є Перу та Бразилія.

Таблиця 1. Позиція України в рейтингу ІРЛП за період 1993;2014 рр.

Найкращі за цим рейтингом пострадянські країни — Естонія, Литва та Латвія — посідають відповідно 33-тє, 35-те та 48-ме місця у світі та входять до групи країн-лідерів. Країни Балтії, подолавши значні труднощі перехідного періоду, наполегливо тримаючи курс на європейську інтеграцію, здійснили постсоціалістичну трансформацію з меншими для себе втратами, ніж інші пострадянські республікиЗ 2004 року держави Балтії стали повноправними членами НАТО та Європейського Союзу. Україна, Білорусь, Російська Федерація, Казахстан та країни кавказького регіону посідають позиції в другій групі країн, значно поступаючись у цьому вимірі високорозвиненим країнам. Найгірші показники індексу людського розвитку серед країн колишнього СРСР мають середньоазійські країни та Молдова, вони входять до групи країн із середнім рівнем розвитку (табл.).

Проблематика, пов’язана з визначенням рівня суспільного розвитку та якості життя, наразі є об'єктом досліджень й інших міжнародних організацій, науково-дослідних інституцій, якими розроблені композитні індикатори, що застосовуються для міжнародних порівнянь, такі як індекс благополуччя країн світу (Legatum Institute — Legatum Prosperity Index), індекс якості життя (OECD), індекс якості життя (Economist Intelligence Unit), індекс щастя (New Economics Foundation), індекс сталості суспільства (Sustainable Society Foundation) та ін. У більшості міжнародних рейтингів, як і у вищезгаданому, наша країна зі значним відривом програє високорозвиненим країнам європейського простору, демонструючи невтішні тенденції практично в усіх сферах суспільного розвитку та високий рівень вразливості до дії внутрішніх і зовнішні чинників.

Таблиця Показники людського розвитку країн колишнього СРСР (звіт ПРООН 2014 р., дані 2013 р.).

*Складники індексу освіченості.

В Україні створено власні методики, що дають змогу дослідити стан людського розвитку на регіональному рівні. Серед них обґрунтованістю та комплексністю розгляду зазначеної проблеми вирізняються методики оцінки рівня регіонального людського розвиткуЛюдський розвиток в Україні: 2003 рік (колектив авторів): Щорічна науково-аналітична доповідь / За ред. Е. М. Лібанової. — К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2004. — 194 с. й кількісного оцінювання сталого розвитку регіонів України. Дослідження на їх основі здійснюються щорічно, що дозволяє порівнювати регіони України як за інтегральним показником, так і за окремими аспектами людського розвитку за конкретні роки та в динаміці. Вони слугують базою для оцінювання стану та тенденцій регіонального розвитку з метою формування управлінських рішень щодо розподілу і перерозподілу суспільних ресурсів, вирівнювання можливостей для розвитку всіх територій.

Щорічні міжнародні та вітчизняні дослідження людського розвитку свідчать про накопичення в Україні серйозних проблем у різних сферах суспільного життя, негативними проявами яких є: низькі показники якості життя, поширення асоціальних явищ, несприятлива медико-демографічна ситуація, несприятливий соціально-психологічний клімат у суспільстві тощо. Така складна ситуація спричинена дією численних чинників соціально-економічного характеру, що виступають гальмом на шляху втілення визнаних світовою спільнотою принципів людського розвитку. Насамперед це стосується чинників, що безпосередньо впливають на рівень та якість життя населення. Зупинимось детальніше на деяких з них.

Так, потенційні можливості придбання товарів та послуг, необхідних для задоволення життєвих потреб населення, визначаються купівельною спроможністю, що передусім залежить від рівня доходів. Водночас сьогодні в Україні значна частина населення (3,2 млн осіб, або 8,6%) має середньодушові доходи на місяць нижче прожиткового мінімуму, необхідного для забезпечення нормального функціонування організму людини. В окремих областях, таких як Рівненська, Тернопільська, частка такого населення сягає 30%. Це свідчить про бідність великої кількості людей та значну просторову нерівність за доходами населення в Україні.

Зазначена ситуація склалася переважно внаслідок низького рівня доходів від зайнятості. Розмір заробітної плати, що є індикатором загального життєвого рівня працівників у минулому році, в середньому по країні лише у 2,9 раза перевищував розмір мінімальної. У 20 областях України спостерігається менший розрив між цими показниками, і тільки в Дніпропетровській, Донецькій, Київській областях та м. Києві розмір середньомісячної заробітної плати був вищим за середній по Україні. Найнижчі показники середньомісячної заробітної плати зареєстровано в Чернівецькій, Херсонській і Тернопільській областях, тут вона не перевищує 75% від середнього рівня по країні. Коефіцієнт диференціації регіонів за розміром середньомісячної заробітної плати в останні роки коливається в межах 1,5−1,6. Варто зазначити, що значна регіональна диференціація найчастіше зумовлена галузевою спеціалізацією регіону: промисловою чи аграрною спрямованістю його економіки. Як правило, у промислових регіонах рівень доходів значно вищий, ніж в аграрних. При цьому серйозною проблемою є порушення міжгалузевих пропорцій оплати праці, що свідчить про наявність системних вад у цій сфері.

Заробітна плата за соціально-економічною сутністю є головним рушієм суспільного розвитку, первинним і основним джерелом доходів працюючого населення. В Україні частка заробітної плати в загальних обсягах доходу населення загалом по країні перебуває на рівні 40%, у західних же областях ледь сягає 30%-ї позначки. Таким чином, значущим джерелом доходів населення залишаються державні соціальні трансферти, найбільш суспільно витратним видом з яких є пенсійні виплати. Незважаючи на намагання держави забезпечити всім особам, старшим працездатного віку, мінімально необхідний рівень захисту, в країні сума місячних пенсійних виплат понад 5% пенсіонерів не перевищує розмір встановленого прожиткового мінімуму. За цим показником також спостерігаються регіональні розбіжності: на початок 2015 р. у Закарпатській та Тернопільській областях частка пенсіонерів, що перебувають «за межею виживання», становила понад 7%, у 9 регіонах була на рівні 6−7%, мінімальну (менше 4%) було зафіксовано у Дніпропетровській, Донецькій, Київській і Луганській областях. При цьому споживчі витрати домогосподарств становлять у середньому 92%, а витрати на продукти харчування, що є також важливим мірилом матеріальної забезпеченості, у 2014 р. в Україні сягнули 52% від обсягу сукупних витрат (в економічно розвинених країнах на продовольчі цілі населення витрачає 8−20%). Максимальне значення цього показника серед регіонів України спостерігається в Херсонській та Одеській (близько 60%) областях, мінімальне — в Чернівецькій і Чернігівській (менше 50%). Низький рівень матеріальної забезпеченості значної частини населення України та поглиблення просторової диференціації негативно позначаються на рівні споживання, якості життя, можливостях людського розвитку, гальмують процеси формування середнього класу й подолання бідності.

Негативні прояви у сфері добробуту населення зумовлені насамперед довготривалими негативними процесами, що спостерігаються у трудовій сфері. Згідно з офіційними даними Державної служби статистики України кон’юнктура ринку праці в країні останнім часом характеризується значним перевищенням пропозиції робочої сили над її попитом. Рівень безробіття (за методологією МОП) у середньому по Україні за останні п’ять років перебував на рівні 7,3−9,3%, у першому півріччі 2015 р. цей показник сягнув позначки 9,6%. За результатами 2014 р. в окремих регіонах країни, де ситуація на ринку праці характеризується найгіршими в країні показниками (Чернігівській, Полтавській та Кіровоградській областях), рівень безробіття становив 12%. Навантаження на одне вільне робоче місце (вакантну посаду) в середньому по Україні становить 14 осіб. Критичний дефіцит робочих місць у 2014 р. зареєстровано в Луганській, Запорізькій, Вінницькій, Хмельницькій та Черкаській областях. Дніпропетровська, Одеська і Київська області в останні роки демонструють найбільш сприятливу ситуацію на ринку праці порівняно з іншими регіонами країни. Загалом загрозлива ситуація щодо невідповідності попиту та пропозиції робочої сили (навантаження на вільне робоче місце понад 20 осіб) спостерігалася у 2014 р. у 15 регіонах країни. Надлишок пропозиції робочої сили «прихований» також у поширенні практики вимушеної неповної зайнятості. Щороку частка штатних працівників, які перебувають в умовах вимушеної неповної зайнятості, становить в останні роки в середньому близько 10%. Загрозливих масштабів у 2014 р. набула неповна зайнятість у регіонах із значним спадом промислового виробництва: Запорізькій, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Львівській, Полтавській, Кіровоградській, Харківській областях.

Щодо інших негативних тенденцій розвитку ринку праці, то найбільш загрозливою з них є збільшення тривалості безробіття. Перебування значної частини населення у стані безробіття протягом тривалого часу не тільки знижує шанси безробітних осіб на працевлаштування, а й погіршує якість трудового потенціалу країни. Довгострокові безробітні становлять групу високого ризику за різними ознаками. Фахівці вважають, що упродовж 12 місяців у осіб, не зайнятих трудовою діяльністю, втрачається здатність до самоорганізації (у минулому році в Україні питома вага безробітних, термін пошуку роботи яких становив 12 місяців і більше, сягнула 12,8%). Після двох-трьох років їх бездіяльності держава практично втрачає цих людей як робочу силу. Для повноцінної реінтеграції до ринку праці їм необхідна довготривала реабілітація, що потребує додаткових витрат. В Україні середня тривалість пошуку роботи становить п’ять місяців, у 8 областях країни (Вінницькій, Дніпропетровській, Житомирській, Запорізькій, Кіровоградській, Львівській, Полтавській та Чернівецькій) цей показник перевищує п’ятимісячний термін.

Серйозною проблемою суспільства є високий рівень безробіття серед молоді. Матеріальні проблеми, психологічний дискомфорт через відсутність роботи й неможливість налагодити стабільний спосіб життя змушують молодь займатися нерегламентованими видами діяльності, які часто є небажаними та небезпечними як для самої особи, так і для держави. Повернення молодої особи, яка протягом тривалого часу була безробітною, у поле зайнятості є практично неможливим, особливо враховуючи невисокий рівень оплати праці на першому робочому місці.

Водночас на вітчизняному ринку праці гостро стоїть проблема структурної диспропорції між попитом на робочу силу та її пропозицією за професіями, що обмежує можливості працевлаштування безробітних і задоволення потреб роботодавців у працівниках. На початок 2015 р. найбільшою була потреба у кваліфікованих робітниках з інструментом (6,4% від загальної кількості вільних робочих місць), найменшою — кваліфікованих робітників сільського, лісового господарства, рибальства та технічних службовців (0,4% від загальної кількості вільних робочих місць). Відбувається скорочення потреби у робітниках з обслуговування, експлуатації та контролю роботи технологічного устаткування, складання устаткування і машин, технічних фахівцях у галузі прикладних наук та техніки тощо. Це свідчить, з одного боку, про поглиблення проблеми створення нових робочих місць для економіки інноваційного типу, оскільки остання потребує насамперед фахівців інженерного профілю, ІТ і сфери обслуговування, з іншого — про те, що структура підготовки кадрів є деформованою.

Невідповідність змісту освітніх послуг потребам ринку праці демонструє офіційна статистика працевлаштування випускників ВНЗ. Серед випускників вищих навчальних закладів щороку менше третини отримують направлення на роботу, серед яких левову частку становлять випускники, які навчалися за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів.

Серйозною проблемою у сфері зайнятості в Україні залишаються незадовільні умови праці, що призводять до погіршення якості та втрати трудоресурсного потенціалу, збільшення навантаження на системи соціального захисту, охорони здоров’я, пенсійний фонд тощо. Нині в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, у країні працює третина робітників, а в промислових областях (Луганській, Дніпропетровській, Донецькій) частка таких працівників сягає 40−50%.

Комплексна негативна дія чинників економічного та соціально-трудового характеру негативно відображається на умовах життя населення, рівень і якість яких безпосередньо визначають добробут людей, динаміку розвитку та їх самореалізації. Так, одним із найважливіших соціальних благ і складників якостей життя населення є забезпеченість житлом. Реалізація права на житло, задекларованого Конституцією України (ст. 47) Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Офіц. текст із змін. станом на 11 грудня 2007 р. / Законодавча база Верховної Ради України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi і міжнародними правозахисними документами (такими як Загальна декларація прав людини (ст. 25) та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 11) є одним із головних завдань державної соціальної політики. На сучасному етапі виконання цього завдання забезпеченість населення житлом на території окремих регіонів суттєво відрізняється: якщо у 2014 р. середній показник по Україні становив 22,1 м² на одну особу, то в Київській, Івано-Франківській, Луганській, Херсонській, Донецькій та Кіровоградській областях, де спостерігаються найбільш задовільні житлові умови, його значення перевищує 23 м². Найнижчий середній показник зафіксовано у Волинській та Рівненській областях — менше 19 м². При цьому нагальним залишається питання розвитку соціальної інфраструктури в усіх регіонах України. Зокрема, це стосується забезпеченості медичними та дошкільними закладами. Незважаючи на той факт, що останнім часом у країні призупинено процес закриття дошкільних навчальних закладів та активізовано дії щодо відновлення й розширення їх мережі, забезпеченість такими закладами в середньому по країні становить трохи більше 60%. Слід зазначити, що на такі заклади покладено надзвичайно важливі функції: освіта, навчання, виховання, усебічний розвиток, оздоровлення дітей дошкільного віку, а також надання можливості їхнім батькам поєднувати професійну зайнятість із виконанням батьківських обов’язків. Але, на жаль, нині в окремих регіонах України дефіцит місць у дошкільних закладах сягає понад 50%.

Про складність умов життя свідчить ситуація у криміногенній сфері: річна кількість виявлених злочинів у країні сягає 500−560 тис. (унаслідок злочинних діянь у 2014 р. загинуло 12,2 тис. осіб). В окремих областях, таких як Луганська та Запорізька, коефіцієнт злочинності становить понад 17 випадків злочинів на 100 тис. населення (середній показник по Україні - 12,4). У найбільш благополучних з цього погляду західних областях показники злочинності не перевищують позначки 8. Загалом рівень регіональної диференціації за цим показником є високим і становить 3,5.

Умови життя населення великою мірою визначаються станом природного навколишнього середовища, що є вагомим чинником якості життя населення — його погіршення створює значні ризики й загрози його здоров’ю та життю. Згідно з дослідженнями фахівців у структурі чинників, що формують ризик здоров’ю людей, перше місце посідає якість повітряного середовища (66,7%), друге — якість харчових продуктів (13,5%) і третє - шумове навантаження (12,6%)Боев В. М. Гигиеническая оценка формирования суммарного риска популяционному здоровью на урбанизованных территориях / В. М. Боев, В. И. Дунаев, Р. М. Шагеев // Гигиена и санитария. — 2007. — № 5. — С. 12−42. Проте нині екологічно чистою в Україні вважається лише 6% її території. За даними міжнародного рейтингу екологічних досягнень (Environmental performance Index), що розраховується фахівцями Єльського університету (США) за 25 характеристиками екосистем, Україна серед 178 країн світу у 2014 р. посіла 95-те місце.

Антропогенне і техногенне навантаження на навколишнє природне середовище в Україні у кілька разів перевищує відповідні показники у розвинених країнах світу. Щорічно в повітряний басейн на території України потрапляє близько 7 млн т різноманітних речовин, кожна з яких небезпечна й негативно впливає на якість повітря, ґрунтів, водних ресурсів, рослинного покрову, зміну клімату та створює загрози для здоров’я населення. Середня щільність таких викидів на території України становить близько 11 т/км², в окремих регіонах значення цього показника в десятки разів перевищує його середнє значення по країні. Зокрема, це стосується промислових регіонів, де щільність річних викидів у повітряний басейн становить від 20 до 60 т/км².

Недбале ставлення до природних водних об'єктів та нераціональне використання водних ресурсів, що відіграють вагому роль у розвитку економіки й життєдіяльності населення, призвели до значного погіршення їх якості. Для України питання збереження водних ресурсів є надзвичайно актуальним з огляду на недостатній рівень їх забезпеченості та загострення проблем водокористування, пов’язаних із надмірним забрудненням промислового й комунально-побутового характеру водних об'єктів, високим рівнем зношеності основних фондів водозабезпечувального та водоохоронного призначення, низькою продуктивністю очисних споруд, порушенням самовідновлюваної й самоочисної здатності водних систем.

Загострення проблем в екологічний сфері зумовлено утворенням та накопиченням значних обсягів відходів побутового й виробничого походження, що суперечить принципам екологічно збалансованого природокористування. Щорічні обсяги утворення відходів перевищують 400 млн т на рік (близько 10 т на душу населення).

Складна ситуація у сфері поводження з відходами спричинена комплексом проблем, до яких належать: недосконалість організаційно-управлінської системи регулювання у сфері поводження з відходами; низькі темпи впровадження маловідходних технологій, створення інфраструктури у сфері поводження з відходами, у тому числі з небезпечними; недосконалість механізму поводження з відходами та відсутність єдиного органу, на який покладено функції у сфері поводження з відходами.

За екологічними показниками у найгіршому стані перебувають промислові Донецька, Дніпропетровська та Луганська області, де щорічно в атмосферне повітря потрапляють значні обсяги шкідливих речовин, утворюються й накопичуються відходи промислового та побутового характеру, під впливом високого антропогенного навантаження й нераціонального господарювання погіршується якість води, ґрунтів, лісів. Найбільш сприятливий екологічний стан зберігається в західних регіонах країни. Проте і їх значні території, як і в країні загалом, характеризуються високим рівнем негативних екологічних наслідків господарської діяльності, що призводить до руйнування традиційної системи життєзабезпечення з вкрай негативними соціальними наслідками та проявляється насамперед у погіршенні медико-демографічної ситуації і порушенні процесів розширеного відтворення людського потенціалу.

Негативний розвиток кожної з означених сфер призвів до подальшого погіршення медико-демографічної ситуації в країні. На жаль, в Україні нині стан у цій сфері визначається як критичний та характеризується масштабною депопуляцією у поєднанні з погіршенням якісних характеристик населення (насамперед здоров’я). Процес депопуляції (тобто перевищення кількості померлих над кількістю народжених) в Україні спостерігається протягом досить тривалого періоду. Однак темпи і масштаби цього явища суттєво різняться залежно від регіону країни. Так, у 2014 р. при середньому показнику природного приросту по країні 0,74, в окремих областях (Сумській, Полтавській, Донецькій, Луганській та Черкаській) він ледь наближається до 0,60, а в Чернігівській становить лише 0,47. Загальними ж чинниками депопуляції залишаються надзвичайно високий рівень смертності, у тому числі передчасної, та відносно невисокий рівень народжуваності.

Високий рівень смертності, зокрема передчасної, зумовлений погіршенням стану здоров’я, поширенням нездорового способу життя і соціально детермінованих захворювань, нераціональним харчуванням, стресами, екологічними умовами, погіршенням умов праці, високим рівнем смертності від зовнішніх причин, підвищенням рівня травматизму (і виробничого, і побутового характеру) тощо. За показниками очікуваної тривалості життя при народженні, що є інтегральним критерієм медико-демографічної ситуації та враховує основні чинники здоров’я населення (соціально-економічні, біологічні, екологічні, дієвість системи охорони здоров’я тощо), Україна традиційно для періоду незалежності значно поступається країнам Європи. Нині в нашій країні цей показник зафіксовано на рівні 71,4 року, в західних регіонах його значення дещо вищі, а в Житомирській та Кіровоградській областях — нижчі за 70 років.

Негативні тенденції у перебігу основних демографічних процесів призводять до погіршення ситуації на ринку праці, збільшення навантаження на системи соціального захисту та охорони здоров’я, загострення проблем щодо наповнення фондів соціального призначення тощо.

За таких невтішних тенденцій в Україні, що склалися в тривалий період не досить ефективних та результативних суспільних трансформацій, найбільш очевидними і небезпечними з погляду людського розвитку на сучасному етапі в Україні є загрози ускладнення проблем унаслідок воєнних дій на сході країни. Тривалість і характер перебігу воєнного конфлікту зумовлюють збільшення кількості насильницьких смертей та підвищують ризики для здоров’я, головним чином серед його учасників та мирного населення в зоні проведення АТО. За даними ООН, загальна кількість загиблих у цьому регіоні з квітня 2014 р. по серпень 2015 р. сягає 8 тис., поранених — 17,8 тис. Окрім того, розвиток конфлікту на сході України супроводжується пошкодженням та руйнуванням системи життєзабезпечення населення на цих територіях, що є обтяжуючим чинником прогресивного суспільного розвитку.

якість життя людський розвиток Підсумовуючи, слід наголосити на тому, що людський розвиток є одночасно і головною метою, і критерієм розвитку суспільства. Зростання значущості його забезпечення в Україні зумовлено насамперед тим, що на тлі посилення соціальної орієнтації передових економік і суттєвого підвищення ролі соціальних чинників у глобалізованому просторі в нашій країні прогресивна концепція людського розвитку недостатньо усвідомлена та не реалізується на практиці. Про це свідчать серйозні проблеми, накопичені в основних сферах суспільного розвитку: виробничій, соціальній, трудовій, медико-демографічній тощо. їх подолання потребує формування й реалізації соціально спрямованої моделі сталого розвитку на засадах соціального благополуччя, економічного зростання та екологічної безпеки.

У забезпеченні умов для розширеного людського розвитку вирішальна роль сьогодні належить державі, політика якої має бути спрямована на реалізацію пакета першочергових реформ, орієнтованих на підвищення добробуту населення, стимулювання його активності та прагнення до соціального прогресу; покращення життєвих умов; реформування соціальної інфраструктури, сфери соціального захисту населення та системи доходів; створення сприятливого клімату для розвитку суб'єктів економічної діяльності та формування стабільного і конкурентоспроможного ринку праці України, адаптованого до сучасних реалій. Враховуючи євроінтеграційні прагнення нашої держави, варто звернути увагу на позитивний досвід реформування сфери людського розвитку у країнах Балтії та Вишеградської четвірки, які здійснили низку успішних економічних, соціальних і політичних перетворень, та стати лідерами розвитку у своїх регіонах. Дії щодо формування ефективної системи стимулювання людського розвитку повинні мати комплексний характер і виходити з ідеології її цілісності.