Творчий і життєвий шлях Мікеланджело

Творчий і життєвий шлях Мікеланджело займає майже дев’яностолітній період історії Італії. Творчість великого майстра не обмежується рамками Високого Ренесансу. У межах цього періоду минула лише перша половина його творчого шляху. На відміну від переважної більшості інших майстрів цього етапу, діяльність яких вичерпувалася саме цим проміжком часу, Мікеланджело зберіг усю повноту творчої активності й у наступній, фінальній фазі епохи — у період Пізнього Відродження. Звідси видно, що творчість Мікеланджело оголошує два найбільші етапи, кожний з яких позначений колом ідей і образів різної спрямованості, своїми особливими засобами художньої мови.

Слід зазначити ще один важливий момент — протягом усього життя, що прийшлося на обидва етапи ренесансного мистецтва, Мікеланджело завжди знаходився в авангарді художнього процесу, був провідником у пошуку нової художньої мови, визначаючи своєю творчістю магістральну лінію епохи. У чому ж причина цієї обставини, що настільки помітно виділила Мікеланджело серед інших великих майстрів XVI ст. Тут зіграли свою роль два взаємозалежні фактори: насамперед — специфічні особливості його художнього світосприймання творчого методу, а потім — всебічна обдарованість, що дозволила Мікеланджело з такою надзвичайною енергією виявити себе у всіх видах пластичних мистецтв.

Спочатку про перший з цих факторів. Як відомо, мистецтво Відродження знаменувало собою відкриття реальної людини й оточуючого її реального світу. Для італійського Відродження в цій формулі завжди була характерною перевага людського образу над його оточенням — своєрідний антропоцентризм творчого світосприймання. Мікеланджело втілює собою титанізм, породжений протиборством між світськими поглядами і «божественним» началом; згодом таке протиборство винагороджується, і людина звеличується, звільняючись від догм незбагненності світу, що сковували її волю. У Мікеланджело не існує світу поза людиною — людський образ обіймає й вичерпує собою все. Що ж до показу реального середовища перебування людини, то вона майстра не цікавить або майже не цікавить. У людині, і тільки в ній, у її вигляді, внутрішньому світі, у її почуттях і вчинках він виявляє невичерпні можливості для розкриття всього сущого.

Ренесансний ідеал людини — сильної, упевненої в собі, у якій тілесна краса поєднувалася з енергією пристрастей і силою розуму, — був втілений у різних своїх аспектах багатьма попередниками й сучасниками Мікеланджело. Мікеланджело не шукає своїх героїв у світі ідей, не прагне до абстрактної досконалості, не звертається до божественної потойбічності. Він більшою мірою, ніж інші майстри, виділяє в людському характері серцевину: героїчне начало, що розуміється насамперед як здатність людини до активної дії, до подолання всіх перешкод, що стоять на її шляху. Людина у творах Мікеланджело зображена у вирішальні хвилини життя, у моменти, коли визначається її доля і коли особиста доблесть піднімає її діяння на рівень подвигу. Цьому великому майстрові вдалося знайти те, що змушує найсильніше відчути биття серця людини, її плоть і кров, зрозуміти її почуття й переживання.

«Теперішні живописці пишуть за стереотипною схемою, — занотовує Мікеланджело у своїх щоденниках. — У їхніх роботах не знайдеш проблиску яких-небудь нововведень. Власне, вони й не намагаються внести нічого нового в мистецтво. У кожного тепер перед очима тисячі прикладів готових рішень, що залишилися від часів розквіту тосканського мистецтва. Куди спокійніше малювати фігури, ніж піддавати себе ризику, вносячи рух у застиглі композиції того ж Гірландайо або Росселлі».

Тому персонажі Мікеланджело постають перед нами у найвищому напруженні сил — у моменти похмурої замисленості, утвердження своєї перемоги, або ж у своєму болі й муці, або ж у героїчній загибелі. Тому вони так вражаюче трагічні, коли нерозв’язний конфлікт міститься в них самих, виявляючись у свідомості несумісності належного й можливого, коли зазнає краху їхня колишня впевненість у собі й наростає почуття безсилля перед невикорінним злом життя.