Трансформація міфопоетичних образів та сюжетів у сучасній постмодерній прозі

Проаналізовано специфіку функціонування і трансформації міфопоетичних образів та сюжетів у творчості письменників-постмодерністів, що ґрунтується на взаємодії химерного й іронічного способів представлення художнього світу митців. У такому контексті постає питання і про особливості рецепції читачів їхньої творчості, які привносять своє розуміння сюжетно-образної «палітри» сучасних прозових творів.

Ключові слова: міфопоетичні образи та сюжети, рецепція, епос, іронія.

Постановка проблеми. Постмодерний період кінця XX ст. прискорив те, що багато теоретиків розглядають як кризу репрезентації, в рамках якої символічне бере на себе головну роль у формуванні нашого світу.

Постмодерністські романи описують наше сьогодення: це своєрідний розтин сучасного життя. Ідеї постмодернізму певною мірою протиставляються ідеї мистецтва творити вічне. Ще століття тому літератори намагалися абстрагуватися від певних місць, предметів, подій: створювались неіснуючі міста «N». Постмодерністи ж, навпаки, наполягають на акценті на конкретних, а не абстрактних місцях та предметах. Це своєрідний бунт проти вічності та мистецтва. Попри це сучасна література наскрізь пронизана духовно-екзистенційним відчуттям генетичного зв’язку надбань минулого з явищами прогресу сучасності, зокрема, освоєнням людиною в нових реаліях. У контексті літератури відкриття невідомого, чи «зачиненого», досі хронотопу набуває, відповідно, нового сакрального сенсу, що провокує з’яву наступного витка рецепції та інтерпретації міфологічно-фольклорних образів і сюжетів.

Наявність міфу в основі генезису літератури засвідчує його тривале функціонування в подальших інтерпретаціях крізь призму рецепції сюжетно-образної палітри тексту, що забезпечує зв’язок традицій. Фольклор у такий спосіб виконує роль «провідника» між світом міфу й літератури.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження особливостей міфу й фольклору є підґрунтям характеристики багатьох сучасних літературознавчих студій. Зокрема, А. Нямцу у праці «Міф. Легенда. Література» з’ясовує трансформацію та інтерпретацію аксіологічних параметрів традиційних образів і сюжетів у загальнокультурному аспекті [1]. Подібна тематика також розвідок «Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі» «В. Антофійчука, А. Нямцу [2] й «Традиційні сюжети та образи (деякі питання теорії)» А. Волкова [3] тощо.

Творчість письменників-постмодерністів, зокрема Ю. Андруховича, ретельно досліджували такі компетентні фахівці, як Н. Бернадська, Т. Гундорова, Т. Денисова, Д. Затонський, Р. Харчук. Меншою мірою досліджено прозовий доробок його побратимів по літературному угрупуванню Бу-Ба-Бу О. Ірванця та В. Неборака. Значення архетипних образів і міфологем у прозі Ю. Андруховича простежувала Н. Зборовська. Ретельно схарактеризував міфопоетику його прози М. Павлишин. Однак названі дослідники не акцентували на взаємозв'язку сюжетно-образної «палітри» прози названих письменників з погляду рецептивної впливовості тексту авторів. Цим і зумовлена актуальність пропонованої розвідки.

Мета статті - проаналізувати роль та елементи трансформації міфопоетичних образів і сюжетів у прозовому доробку письменниківпостмодерністів.

Виклад основного матеріалу. Важливу роль у дослідженні творчості письменників-постмодерністів відіграє рецептування художнього тексту, без якого неможливо уявити повноцінну реалізацію авторських імпліцитних інтенцій. Посутнє значення у цьому контексті набуває й рівень досвідченості реципієнта, його внутрішній духовний потенціал та вміння декодувати авторські знаки, оскільки будь-який текст першопочатково спрямований на діалогічність. Як зазначила О. Червінська, «у підоснові міркувань про „досвід“ прихована аксіома про те, що сприйняття того самого твору не може бути одвічним і тим же, точно так само, як не можна двічі (адекватно) втілити в образ ту саме ідею» [4, 68].

Постмодерністи втратили надію на пізнання світу та його поліпшення, вони вважають, що людина вже неспроможна створити щось нове, бо все вже було. У них залишилась тільки карнавальна гра образами, цитатами, мовними засобами, гра простором і часом. Саме тому у мистецтві та літературі постмодернізму особливої популярності набула практика текста-пастишу (від античного вірша, повністю складеного з рядків, узятих від інших віршів).

Роман Ю. Андруховича «Рекреації» якраз складений з безлічі міфологічних символів та цитат, «позичених» у класиків та сучасних авторів, із Біблії. У ньому багато слідів впливу культового роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита»: звідти потойбічні сили, а саме доктор Попель, який нагадує Воланда. Його «крайслер-імперіал» скидається на авто, яким Маргарита прилетіла на бал до того ж Воланда. На цей бал дуже схожий бенкет нечистої сили у середньовічному маєтку, змальований Ю. Андруховичем.

У його творчості ми часто зустрічається своєрідну міфологізацію всього, що відбувається навколо. І це виявляється не лише в образі Мольфара, який вештається Карпатами, а в загальному підпорядкуванні всього, що відбувається, якимось таємничим законам та силам, осягнути які ми нездатні. Цей несвідомий потяг до ірраціонального може бути пояснений бажанням особистості вирватися за свої соціальні рамки, якими нагородила їх постіндустріальна цивілізація. Постмодерністи виробили безліч власних варіантів сприйняття простору, зберігаючи при цьому традиційно велику увагу до урбаністичного простору. Дії творів вище згаданих авторів відбуваються переважно у містах. Загалом сучасна постмодерністська проза переважно урбаністична. І «Рівне/ Ровно» Олександра Ірванця не становить тут винятку. Це типово міське тло, на яке надмірно докладно, до фізичного відчуття присутності викладена топографія Рівного — його сучасні обриси — вулиці, будинки, громадські споруди, старий парк, невеличкі кафе та пам’ятники.

Роман «Базилевс» В. Неборака — ще одна докладна портретна характеристика міста Лева. Сюжет роману побудований навколо двох основних інтриг, пов’язаних з картотекою жителів міста, які продали місту душу, та з неймовірною долею кішки одного з героїв.

Перша — «суспільна», полягає в тому, що з давніх часів місто Львів, окрім звичайних людей, населяли особливі жителі. Серед них є представники найрізноманітніших професій — і двірники, і художники, і бармени, і злочинці, і пияки, і повії, і, звичайно, чаклуни. Але все це маскарад. Бо те, ким вони є насправді, заховано від людського ока, часто вони й самі не здогадуються, хто ж вони такі. Це душі, продані Львову. Місто їх ніколи не відпускає, а вигадує для них все нові й нові ролі, розігруючи на своїх вулицях такі собі безкінечні серіали.

Ще М. Гоголь вважав місто невід'ємним від життя його мешканців, показав диявольський, холодний чиновницький Петербург, Рим із його минулою величчю і меркантильний Париж; у И. В. Гете, Е.Т. А. Гофмана і Дж. Байрона знаходимо мінливу «амфібійну» природу Венеції. Своєрідні образи Петербургу булі створені також М. Булгаковым та Ф. Достоєвським, А. Бєлим та О. Блоком. Так, у літературі з’явилося поняття «петербурзького тексту», яку досліджував В. Топоров: «І примарний міражний Петербург („фантастична вигадка“, „сонна мрія“), і його (чи про нього) текст, свого роду „мрія про мрію“, все ж належать до тих перенасичених реалій, які… вже невід'ємні від міфу й усієї сфери символічного. На іншій глибині реальності такого роду виступають як поле, де розігрується основна тема життя і смерті і формуються ідеї подолання смерті, шляхи до оновлення і вічного життя» [5,1]. Ця думка багато в чому може бути характеристикою міського простору в аналізованих романах Ю. Андруховича. Хоча в них зображений не Петербург, а український Чортопіль та Москва, видно, що апокаліптичні настрої, які супроводжують зображення цих міст, схожі на елементи петербургського тексту. І дослідження В. Топорова допомагають чіткіше зрозуміти роль використаних Ю. Андруховичем просторових образів.

Д. Замятін у своїй книжці «Метагеографія: простір образів і образи простору» зауважує, що в процесі подорожі відбувається фрагментація та розщеплення простору. Ці частини потім чинять опір мандрівникові, рух крізь них можливий лише з певними зусиллями, чи то фізичними, чи то моральними [6, 12]. Внаслідок цього мандрівник починає по-новому сприймати й відчувати навколишній світ.

Українська дослідниця Ю. Запорожченко [7] на основі аналізу творів Ю. Андруховича та В. Стасюк виділяє такі риси мотиву подорожі у цих авторів, які простежуються у досліджуваних романах:

• — подорож фрагментованим простором відповідає сучасному стану хаосу в світі або хаосу в душі головного героя. В реалізації цього принципу важливе значення має вже згадувана нами карнавальність, яка підсилює прагнення героя-мандрівника осмислити оточуючий його світ.
• — безцільність подорожі. Ця особливість базується на уявленні про те, що світ і життя в ньому перетворюється на хаос:" … Лишилися тільки плани, схеми і умовні знаки, що за ними легко зорієнтуватись у маршруті, однак маршруту як такого вже не передбачено" [7, 14]. Важливим для героїв стає сама ідея пошуку, а не точне місце призначення. Тому в романах «Рекреації» та «Московіада» герої мандрують у пошуках самих себе, з метою знайти істину.

Ю. Андрухович є представником галичанського постмодернізму, який творився в регіонах, на колишніх теренах Австро-Угорської імперії, де панувало чотири мови, перепліталося коріння різноманітних культур. Центром цього простору стає Львів — «місто стертих кордонів, клаптиковість, змішаність, поєднання непримиренного і непоєднуваного». Таким чином, в українському постмодернізмі твориться образ містичного міста Львова або збірного образу українських міст (таким є Чортопіль Ю. Андруховича), який стоїть поруч з міфічними Петербургом та Венецією.

Тенденція до художнього осмислення складної, а подекуди й незбагненної специфіки феномена міста актуалізувалася ще у поетіввісімдесятників, до яких належали Ю. Андрухович, О. Забужко, Н. Білоцерківець та ін. У їхній творчості були створені такі художні моделі топосу міста: місто як беззахисне немовля (О. Забужко «Квітневий Хрещатик», «Іронічний ноктюрн»), місто-спогад (О. Забужко «Мов дзеркальце заднього огляду…», «Нічні метелики»), місто-мозаїка, місто-міф (Ю. Андрухович, цикл «Цирк «Вагабундо», В. Неборак, збірка «Літаюча голова»), місто-безодня.

На зламі тисячоліть міський простір в українській літературі набуває здатності трансформуватися в Місто-Рай чи Місто-Пекло відповідно до поширеного в Біблії уявлення про два типи міста: Вавилон — місто прокляте, що чекало на заслужену кару за гріховність, і Небесний Єрусалим — оновлене, святе місто. Зображення міста як символу пекла і смерті стає лейтмотивом урбаністичної лірики та прози Ю. Андруховича, для якого, як і для більшості поетів із галицькими витоками, притаманне есхатологічне світовідчуття і негативне сприйняття процесу урбанізації як порушення гармонії між людиною і природою. Чортопіль — місто пекельне, в чому ми повинні пересвідчитись, досліджуючи наявні у ньому просторові образи дороги, ресторану, борделю, маєтку та балу в ньому, які пов’язуються між собою карнавальністю.

Постмодернізм приніс із собою новий погляд на світ, як той, що вже неможливо пізнати, і в якому неможливо створити щось нове. Саме це спонукає сучасних письменників до гри з цитатами, тобто складання власних творів за допомогою чужих цитат та образів, наче складання мозаїки. Таким чином вони передають відсутність цілісності у світі, його фрагментарність. У цьому відношенні автори, зокрема Ю. Андрухович, звертаються до концепції М. Бахтіна про карнавальність. Карнавал у постмодернізмі постає як спроба осмислення цього розщепленого світу.

Важливе значення у пошуках істини відіграє концепт подорожі, широко використаний у романах «Рекреації» та «Московіада». Герої постмодерних романів (і названих творів зокрема) подорожують з метою віднайти своє «я», знайти вихід із свого душевного лабіринту у фрагментованому просторі. Ця подорож у своєму фіналі приводить до оновлення героя-мандрівника, зміни його поглядів на світ та настроїв. Шлях до оновлення, подорож виявляється центральним поняттям у названих романах. Саме мотив подорожі допомагає виразити прагнення героїв знайти своє «я» в епоху загальної кризи культури. Герої Ю. Андруховича долають простір з метою осмислення фрагментованої дійсності.

Одним із найпотужніших архетипів, які використовують постмодерністи, є пошук святого Граалю. Майже всі герої їхніх творів шукають цю єдину істину, але зрештою лишаються ні з чим. У романі «Дванадцять обручів» Ю. Андруховича героям дають можливість розгадати дивні загадки про 12 обручів весни, Отто фон. Ф. у «Московіаді» того ж автора, кружляє Москвою у пошуках нікому не потрібних подарунків, які для нього відіграють важливу роль: «І ти ідеш з великою торбою на подарунки, хоча прекрасно знаєш, що це сьогодні майже неможливо — купити в Москві комусь якийсь подарунок. Це місто вже не спроможне робити подарунок. Це місто втрат» [8, 56−57].

Іноді архетипні образи відкрито демонструються, як символ перешкод дорогою до мети (Грааля). Це зокрема, лабіринти, темні підземелля, лісові стежки і т.д. Активізується мотив виходу героя з глухого кута (пастки, пекла, лабіринту), що співставляєгься з мотивами спасіння. Герой роману «Перверзія» Ю. Андруховича, подібно до Орфея, повертається з підземного царства. Окрім того, виходить із лабіринту за допомогою мали. «Вихід з лабіринту Ада купила за пару сотень лір: то був кіоск, а в ньому нарешті мала — не зовсім така, яку вона забула у готелі… Ми справді вийшли з лабіринту за допомогою тієї мали» [9, 73−74]. Герой «Московіади» Отто фон Ф. шукає вихід із московського підземелля, що також нагадує лабіринт.

Постмодерністи будують світ, як загадку. Але ця загадка не відкрита для людини, вона прихована за так званим «загальноприйнятим образом світу». «Раніше існувало багато речей і подій, які були готові відкрити свою істинну природу по першому твоєму погляду … тільки потім розумієш, що перемовлятися з Богом неможливо, оскільки ти сам і є його голос, який помаленьку стає все глухішим і тихішим» [10, 230]. У цій думці сформульована одна з основних ідей постмодернізму: сучасна Людина перестала відчувати світ, вона разом із усіма відчуває лише створений суспільством макет цього світу. Але цей макет, окрім того, що не справжній, химерний, ще й сміхотворний. Лише діти, психічнохворі, наркомани, митці та люди, не обтяжені тягарем логічного мислення та дискурсивного поля культури, ще можуть жити справжнім життям і бачити цей світ реальним.

В часи запровадження суспільної масовізації міф сприймається як повернення людини до самої себе, до своїх витоків. Андрухович використав для цього легенду про Антонина (митця-майстра), яку, ймовірно, він якщо й не вигадав від початку до кінця, то значно прикрасив власними домислами. Постать Антонина автора цікавить, навіть, не стільки постать цього лемківського поета, скільки той дух нового мистецтва, який він вносить в українську культуру. В текст роману «Дванадцять обручів» інтертекстуально вставлена лекція про Антонина, де в лекційній формі описується його життя та творчість. Цікаве також трактування смерті поета від суїциду. Тут бачимо певне епатажне захоплення такими особистостями в постмодерністичній літературі.

Проводячи аналогії між їх художніми біографіями, можна помітити багато спільного. В українській літературі постмодерний герой виконує роль руйнівника шкідливих стереотипів, штампів, кліше. Образ лемківського поета у Андруховича — невіддільний від образа Львова. В ньому живе поет, що своїм єством трансформує його у мистецтво. Цей мотив поета, кохання і міста, об'єднаних у одну фантасмагорію, можна зустріти у Булгакова в романі «Майстер і Маргарита». Ще більш показовим запозиченням мотиву є фінальна історія про режисера Ярчика Волшебніка, який в конверті замість грошей його гонорару, які там лежали, виявляє туалетні папірці. Така ж історія, лише навпаки, відбувається і у Булгакова.

Поява Антонина в кінці твору на полонині серед героїв показує зверхність його талану над смертю і взагалі усім. Він безсмертний і підкоряє собі час і простір. Коли Пепа у своєму сні з’ясовує, хто запросив їх на цю полонину, і для чого взагалі відбувалося це дійство, перед нами постає Воланд Андруховича. Покровитель поета-майстра, який цю ніч вирішив провести з дівчиною Коломеєю.

Насправді Коломея пройшла певну ініціацію, яку влаштував їй професор. Він загадав знайти відповідь на запитання, що для неї є дванадцять обручів весни. Коля немовби повинна була довести, що вона також носій того божественного (чи диявольського, але беззаперечно трансцендентального) дару, який урівнював її з Антоничем. Тому віднайдення сакральних дванадцяти обручів було для неї немовби сходженням по довжелезних східцях до храму, під час якого вона мала звільнитися від посередності, приземленості.

Багато подій в цьому романі супроводжуються магічні ритуали. Так, наприклад, вкрадена у сні писанка раптом опиняється в кишені уже в реальності. Андрухович часто використовує сни. Вони у нього виконують багато функцій, по-перше, глибше розкривають образи, показуючи несвідомі бажання героїв, по-друге, показують ілюзорність реальності, де між сном та дійсністю, і навіть смертю (недарма Пепа окрім снів часто провалюється у своє тахокардійне запаморочення, а потім Цумбруннен після смерті літає по світу) — один крок, і цей крок може бути у вигляді писанки, що невідомо як опинилася у кишені. Цей мотив зникнення межі між сном та дійсністю зустрічається у Карлоса Кастанеди, твори якого мають величезний вплив на постмодернізм.

У романі «Дванадцять обручів» єдиною можливістю упорядкувати світ є усвідомлення його крізь призму поета-майстра, лише через його існування цей світ стає реальним (хоча ми розуміємо, що у цьому випадку він стає ірраціональним).

Домінування життя над смертю, властиве міфологічним уявленням наших предків, фольклорна віра в реінкарнацію душі - лейтмотив фінального епізоду роману «Московіада». Головний герой Отто фон Ф. наприкінці твору помирає в Москві, але згодом «воскресає» і повертається в Україну. «Бо я сьогодні не втікаю, а повертаюся. — каже він — Злий, порожній, до того ж із кулею в черепі» [8, 138]. Отто фон Ф. вбиває в собі раба, бо так жити неможливо, зло заповнило душу. Останній патрон пістолета входить у голову поета. Так самовбивця знищує українця, народженого та вихованого Радянською владою, який має померти для того, щоб відродилася нова, незалежна Україна. Так само під страхом розстрілу відроджуються і герої «Рекреацій», і знову знаходить своє виявлення концепція «верху» і «низу» М. Бахтіна. Акт самовбивства може пояснюватися ще й бажанням принести спокуту вану жертву.

Всесвітній потоп ставить крапку в існуванні столиці імперії. Чорні дощові води заливають площу перед Київським вокзалом: «Всесвітній потоп робився дедалі очевиднішим. Москва переставала існувати. Видершися з метро, я опинився майже по пояс у чорних дощових водах» [8, 75].

Важливу семантико-естетичну функцію в аналізованому епізоді виконує й архетипний образ-символ води, що зазнає природних трансформацій: дощ — це надія на життя й оновлення, а брудні стічні води — це ще один крок до прірви й безодні. У такий семантичний ланцюг традиційних смислів митець привносить власне бачення стихії, виявляючи індивідуально-авторський художній стиль. Архетипний образ води, що належить, безперечно, до традиційних, у прозі автора наділений різноманітними додатковими конотаціями, які залежно від ситуації виринають у текстах.

Розглянувши просторові образи підземної Москви в романі Ю. Андруховича «Московіада», можна зробити висновок, що автор майстерно змалював картину загибелі Радянської імперії, використавши багато символів, архетипних образів (лабіринт, блазень), звернувся до вчення М. Бахтіна про хронотопи. СРСР у романі, окрім студентського гуртожитку, зруйнованого будинку та магазину «Дитячий світ», символізують підземні лабіринти, клітка та сімка мерців на симпозіумі. Використавши біблійні мотиви про гріховне місто Вавилон та його загибель, автор символічно описує розпад СРСР. Головний герой Отто фон Ф., пройшовши кола Дантового пекла, повертається додому. Загинувши, переживши страшне падіння, він очищується та відроджується.

Загальнолюдські морально-етичні цінності є вічними й невмирущими, як і віра в перемогу добра над злом. У такий спосіб реалізується ще одна традиційна міфологема національного фольклору — опозиційна пара «добро-зло» .

Висновки. Отже, художня дійсність, яку моделюють письменникипостмодерністи, проектує певну універсалізацію сприйняття, внаслідок чого відбувається звернення до традиційних образів-символів чи бінарних опозицій «добро — зло», «юність — старість», «життя — смерть», які передбачають здатність реципієнта до проведення паралелей із фольклором. Окреслені параметри характеристики засвідчують, що творчість сучасних письменників не є закрита й акумульована в собі, а звернена в глибину художньої культури загалом і національної міфопоетики зокрема. Зазначена особливість індивідуального стилю письменників-постмодерністів налаштовує реципієнта на відповідне сприйняття й осмислення художньої дійсності відповідно до власного досвіду й авторських інтенцій, закладених у текстах.

міфопоетичний письменник постмодерніст рецепція.

Список використаної літератури

• 1. Нямцу А.Е. Миф. Легенда.

  Литература

  (теоретические аспекты функционирования) / А. Нямцу. — Черновцы: Рута, 2007. — 520 с.

• 2. Антофійчук В.І. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі / В.І. Антофійчук, А.Є. Нямцу. — Чернівці: Рута, 1997. — 200 с.
• 3. Волков А. Р. Традиційні сюжети та образи (деякі питання теорії) / А. Р. Волков / / Питання літературознавства. — Вип. 2 (59). — Чернівці: Рута, 1995. — С. 3−15.
• 4. Червінська О. В. Комплекс ідей рецептивної поетики в актуальній методологічній перспективі/ О.В. Червінська // Червінська О.В., Зварич І.М., Сажина А. В. Психологічні аспекти актуальної рецепції тексту: науковий посібник. — Чернівці: Книги XXI, 2009. — С. 7 — 100.
• 5. Топоров В. Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ: Исследования в области мифопоэтического: Избранное. — М.: Издательская группа «Прогресс» — «Культура», 1995 -С. 259−367.
• 6. Замятин Д. Феноменология географических образов // Новое литературное обозрение. — 2000. — № 6. — С. 255 — 274.
• 7. Запорожченко Ю. Концепт подорожі в сучасному постмодерністському тексті: (Ю. Андрухович, В. Стасюк) / Ю. Запорожченко // Слово і час. — 2009. — № 7. — С. 11 — 18.
• 8. Андрухович Ю. Московіада. Роман жахів. / Юрій Андрухович. — ІваноФранківськ: Лілея-НВ, 2000. — 152 с.
• 9. Андрухович Ю. Перверзія / Юрій Андрухович. — Львів: ВНТЛ-Класика, 2004. — 304 с.
• 10. Пелевин В. Желтая стрела / Пелевин Виктор. — М. 1999. — 230 с.