Поетика малої прози Винниченка

Винниченко розпочав свою літературу творчість на тлі згасання поетики реалістично-побутової школи, її народницько-етнографічної тематики (І.Нечуй-Левицький, П. Мирний). Починаючи з кінця ХІХ ст., згадана школа все більш і більш поступалася місцем модерній прозі та драмі (Л.Українка, О. Кобилянська, В. Стефаник).

Прихід В. Винниченка довершує в українській літературі перемогу неоромантизму. Хтось називав це неореалізмом, хтось неоромантизмом, хтось імпресіонізмом, хтось експресіонізмом… Можна сказати, це був синтез «ізмів» з тою чи іншою пропорцією компонентів, художньо вмотивованих для певного твору. В основі такого письма справді лежав принцип Винниченкового герояї6 «Людина — це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» Виноска: Панченко В. Енергія пошуку.- К.: Радянський письменник, 1983. 66с.

Так, саме він у своїх творах звертається до неоромантизму: пейзажі Винниченкові справді розмаїті, вони змальовані людиною, яка розглядає їх з висоти свого зросту, стоячи на землі. Жіночі образи у творчості В. Винниченка утворили цілу галерею найрізноманітніших типів — від цнотливої дівчини до байдужої повії, від замордованої працею робітниці до знудьгованої фаталістки.

В.Винниченко у своїх оповіданнях зображував не тільки центрально-провідне, героїчне, але й буденне, дріб'язкове, смішне, а інколи — шкідливе.

Герої Винниченка багато рефлексують, багато розмірковують про власні вчинки, слова та про відчуття.

Також письменник у своїх оповіданнях порушує проблеми релігії, віри в Бога, відкриття й трактування проблеми як філософської категорії, як пізнання сенсу людського життя. Однією з головних рис поетики Винниченка є його спосіб застосування тропів, тому що вони найчастіше служать для характеристики й індивідуалізації персонажів, змалюванню картин, визначення явищ, речей та інтер'єру.

Твори Винниченка багаті на порівняння. У нього будь-який матеріал є необмеженим джерелом несподіваних, завжди свіжих порівнянь. Змінюючи якусь рису, письменник, буває, часто повторює порівняння в одному оповіданні або переносить його до інших.

У поетиці Винниченка виділяємо три найголовніші засоби:

• 1) засіб контрасту;
• 2) засіб учуднення;
• 3) засіб несподіваного закінченого твору.

Прикладом є уже перший твір «Краса і сила», саме це оповідання є контрастом краси і сили. Але найповніше засіб контрасту викривається у нарисі «Контрасти». Нарис закінчується назвою свого тричі повтореного початку «Контрасти, контрасти, контрасти» Винниченко Володимир. Контрасти /Винниченко Володимир. Краса і сила.- К.: Дніпро, 1989. с. 43. Таке трикратне акцентування стало символічним; перший із своїх улюблених засобів та одну з форм — антитезу Винниченко проніс усю свою творчість. Отже, контраст — золоте кільце серед його образних засобів.

Лейтмотивом мистецького сприймання Винниченка є постійне звернення до природи — початкового ключа життя. Звідси таке широке застосування засобу учуднення. Несподівані зіставлення й закінчення в його оповіданнях інтригують, захоплюють і залучають читача до співпраці з автором. Читач постійно перебуває на порозі фінальної розв’язки головного конфлікту, але не може його переступити аж до самого кінця. Це одна із мистецьких причин того, що оповідання Винниченка ніколи не надокучають і часто вдруге читаються на рівні першого сприймання.

Публіцистика і тенденційність — органічні ознаки творчості Винниченка. Надмірний психологізм шкодив його творчості, але ця риса простежується майже в усіх оповіданнях.

Творячи свою літературну мову на ґрунті народної розмовної, автор широко доповнював її словами науки та власними неологізмами.

Наприклад, Винниченко створив групу абстрактних іменників-неологізмів: залізність, червоність, чорність тощо. Дуже ймовірно, що цей спосіб творення автор запозичив із французької літератури.

Винниченко у своїх оповіданнях канонізував багато тих слів, які раніш не були в літературі: звійки, сьорбати, уфкати тощо.

Звідси у Винниченка майстерність зображення й новаторство освіження літературної мови щирістю народного говору.

Наш автор перший в українській літературі найвиразніше застосував новоромантичний принцип: серед юрби побачив людину, звільнив її мистецькими засобами з моральної казарми і підніс її до гідності складної індивідуальності.

Винниченко, вивчаючи письменників та мислителів, завжди залишався собою. Цю ознаку він передав і своїм кращим героям, що ніби живими залишилися на крутих зворотах півстоліття української літератури.