Сутність лінгвістичного аспекту у вивченні звуків

Як уже зазначалося, звуки можна вивчати у фізичному (акустичному) і фізіологічному (артикуляційному) аспектах. Третім аспектом у вивченні звуків є лінгвістичний, який розглядає функції звуків у мові. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим.

Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.

Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant «доречний, до діла»), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] - [и] - [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, диму дум. В англійській мові релевантною є опозиція [е] - [л] - [і] - [і:] - [о] - [о:] - [аг] - [u:]: bet [bet] «заклад, парі», but [bAt] «але, крім», bit [bit] «кусок, трошки», beat [bi:t] «бити», «удар», bot [bot] «личинка овода», bought [bo:t] «купив», bat [baet] «кажан», boot [bu:t] «черевик» .

Опозиція довгих і коротких голосних для української мови є нерелевантною (nop. мама і ма-а-ма, де значення від довготи [а] не залежить), тоді як для англійської і німецької мов є релевантною (англ. cart [ka:t] «віз» — cut [kAt] «різати», нім. saat [za:t] «посів» — satt [zAt] «ситий»). Для російської мови нерелевантною є опозиція [г] - [у]: [гол] - [уол], а для української мови вона є релевантною: ґніт [ґн'іт] «шнур, що використовують у деяких освітлювальних приладах — гасових лампах, керогазах тощо» — гніт [гн'іт] «гноблення». фонема мовленнєвий релевантний звуковий Як бачимо, в українській мові довгота чи короткість звука не впливає на розрізнення слів, так само як заміна [г] проривного на [g] фрикативний у російській мові.

Фонема — мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів.

Отже, звуки [а], [и], [у], [ґ], [г] в українській мові є окремими фонемами, бо вони, як свідчать вищенаведені приклади, служать для розрізнення слів, так само як звуки [е], [л], [і], [і|], [з], [о:], [ае], [u:] - в англійській, [о:], [а] - в німецькій. Іншими словами, фонема — це мінімальна релевантна звукова одиниця.

Фонема виконує дистинктивну (від лат. distinctio «пізнання») — тобто смислоі форморозрізнювальну функції. Так, у словах як [jax], так, пак фонеми, ,, нім. Капіеикра&", Tante «тітка» фонеми, , фр. coыte [kut] «варто», toute [tut] «уся» фонеми і виконують смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки, англ. man [пне.п] «чоловік», men [men] «чоловіки, люди» фонеми і, і мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми у першому випадку називного і родового відмінків, а в другому — однини та множини. Загалом, можна було б не акцентувати на форморозрізнювальній функції фонем, оскільки зміна форми завжди зумовлює зміну смислу (різні форми мають різний смисл).

Додатковою є делімітативна функція (від фр. delimitation «визначення кордону»), яка вказує на межі слів чи морфем. Так, скажімо, в англійській мові фонема не може знаходитися на початку слова чи морфеми. У японській мові фонема трапляється тільки на початку слова, а в інших позиціях вона реалізується в звуці [т]].

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

• 1) фонема — соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук — індивідуальне явище;
• 2) фонема — мовна одиниця; звук — мовленнєва;
• 3) фонема — абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук — конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;
• 4) фонема — величина стала; звук — величина залежна (у слові боротьба звук [т*] під впливом сусіднього

[д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д' ] представляє фонему).

Про те, що фонема і звук — різні речі, засвідчують також такі факти:

• 1) у ролі однієї фонеми можуть виступати різні звуки. Так, у словах просити і просьба [проз'ба] фонему представляють звуки [с] і [з'], а в російських словах вол [вол], волы [валы], валовой [въллвоЈ] фонема представлена трьома звуками — [о], [л], [ъ];
• 2) у ролі однієї фонеми можуть виступати два звуки разом (за умови, коли дифтонги трактувати як поєднання двох голосних у межах одного складу, а не один складний голосний звук): англ. boy [bol] «хлопець», house [haus] «будинок», time [taim] «час», note [nout] «записка», beer [Ьіз] «пиво»; нім. Eisen ['aezen] «залізо», heute ['hoete] «сьогодні», Haus [haus] «будинок». Тут дифтонги [oi], [au], [ai], [ои], [із], [ае], [ое] є окремими фонемами, бо кожне слово протиставляється всім іншим дифтонгом, а не якоюсь його частиною. Наприклад: boy [bol] «хлопець», by [bal] «при, біля», bay [bei] «бухта», be [bi:] «бути», bar [ba:] «хвіртка», bow [bau] «кланятися». Фонеми, які складаються з двох звуків, завжди належать до одного складу, характеризуються однією артикуляцією, не перевищують довготи монофтонгічної фонеми. Така фонема функціонує як одне ціле, хоч і складається з двох звуків;
• 3) в одному звукові можуть збігатися дві фонеми. Так, у слові сміється [с'м'цец'а] звук [ц*] представляє фонеми і, а в російському слові сшить [Й1ыт'] звук [пі] представляє фонеми і ;
• 4) крім сегментних фонем, за деякими теоріями, зокрема теорією фонем американської фонологічної школи, існують суперсегментні фонеми — фонеми тону і наголосу. У словах мука і мука, скажімо, сегментні фонеми одні й ті самі, однак ці слова різняться значенням, і єдиним засобом розрізнення є наголос, що дає підставу інтерпретувати його як фонему.

Отже, фонеми існують у нашій свідомості як єдині комплекси звуків. У філософському плані співвідношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища.

Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

Саму фонему розщепити на елементи, які б ішли один за одним (див.: речення можна розбити на слова, морфеми на фонеми), неможливо. Однак фонема є не простим, а складним явищем. Вона складається з низки ознак, які являють собою узагальнені артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і не-диференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки. Так, наприклад, фонема характеризується передньо-язиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю. Ці ознаки відрізняють її від інших фонем: дар — бар (і протиставляються передньоязиковістю/губністю; інші ознаки — дзвінкість, проривність, твердість — у них є спільними); дам — зам (тут і протиставляються лише за проривністю/фрикативністю); дар — тар (і протиставляються за дзвінкістю/глухістю); діда [д їда] - дідя [д'ід'а] (у другому складі і протиставляються за твердістю/м'якістю). Отже, передньоязиковість, проривність, дзвінкість і твердість фонеми — це ознаки, які служать для розрізнення слів, тобто диференційні.

Диференційні ознаки (від лат. differentia «різниця, відмінність») — ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем.

Якщо розглянути в такому ж плані фонему російської мови, то виявиться, що вона має також чотири ознаки: дзвінкість, задньоязиковість, проривність і твердість. Дзвінкість і задньоязиковість фонеми служать для розрізнення слів (гол — кол, гор — бор), а проривність і твердість фонеми такій меті не служать (у російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися звуками [г] проривним і [у] фрикативним, [г] твердим і [г] м’яким), тобто ці ознаки є недиференційними.

Недиференційні, або інтегральні, ознаки (від лат. integralis «нероздільно пов’язаний з цілістю») — ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється.

Однакові звуки різних мов можуть бути різними фонемами. Якщо в російській мові звуки [г] і [у] представляють одну фонему, то в українській і німецькій мовах — дві різні фонеми. Пор.: грати «виконувати що-небудь на музичному інструменті» і ґрати «переплетення металевих прутів, що використовують для загорожі», нім. Hans (чоловіче ім'я) і Gans «гусак, гуска». Якщо в українській мові окремими фонемами є і (рад і ряд [р'ад]), то в білоруській мові є тільки одна фонема, оскільки там протиставлення і немає. У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різними фонемами (пор.: укр. рак і лак, Марина і малина), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-яке [л] замінюється звуком [р]: Лісабон -" Рісабой, Лондон Рондон, Волга -" Воруга. У корейській мові [р] і [л] - варіанти однієї фонеми: [р] вживається перед голосними і [h], а [л] - в інших позиціях: тарі «нога», тал «місяць». У китайській мові [л] використовується на початку складу (Лома «Рим», Кайло «Каїр»), а [р] - в кінці (Улаершань «гори Урал»). Як бачимо, з корейській і китайській мовах вібрантність і плавність не є диференційними ознаками, через що два різні звуки [р] і [л] становлять одну фонему. Отже, для того щоб встановити, належать певні звуки якоїсь мови до різних фонем чи є різновидами однієї фонеми, треба поставити їх в однакові умови вимови і з’ясувати, чи розрізняють вони смисл. Якщо розрізняють (за наявності навіть однієї пари слів), то це різні фонеми, якщо ні, то це представники однієї фонеми.

Диференційними ознаками фонем можуть бути:

• 1) ознаки за участю голосу і шуму (дзвінкість/глухість): бір [б'ір] - пір [п'ір], зад [зад] - сад [сад], жал [жал] - шал [шал];
• 2) ознаки за місцем творення (губність, передньоязиковість, задньоязиковість, гортанність тощо): бук [бук] - сук [сук], бар [бар] - дар [дар];
• 8) ознаки за способом творення (проривність, фрикативність, африкативність, зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність тощо): дим [дим] - зим [зим], рук [рук]- лук [лук], джміль [джм'іл'] - хміль [хм'іл'];
• 4) твердість/м'якість: стан [стан] - стань [стан'], син [син] - синь [син'], п’ят [щат] - п’ять [піат'], вяз [в'аз] - вязь [в'аз'], біла [б'іла]- біля [б'іл'а]; рос. мел [м'эл] - мель [м'эл'], вон [вон] - вонь [вон'], топ [топ] - топь [топ'], кров [кроф] - кровь [кроф']. У західноєвропейських (німецькій, англійській, французькій та ін.) мовах такої диференційної ознаки немає. В них твердість чи м’якість звуків є інтегральною ознакою;
• 5) короткість/довгота: англ. sit [sit] «сидіти» — seat [si:t] «місце для сидіння», ship [fip] «корабель» — sheep f fi: p] «вівця», mitt [mit] «рукавичка» — meat [mi:t] «м'ясо», live [livj «жити» — leave [li:v] «покидати», pot [pot] «горщик» — port [po:t] «порт», cut [kAt] «різати» — cart [ka:t] «віз», rid [rid] «звільняти» — read [ri:d] «читати»; нім. im [im] «в» — ihm [i:m] «йому», Bett [bet] «ліжко» — Bett [be:t] «клумба», Riff [rif] «риф» — rief [ri:f] «кликав», Schiff Ції] «корабель» -schief [Ўii] «косий, кривий», Bann [ban] «вигнання, заслання» — Bahn [bam] «дорога»; фр. Paul [pol] «Павло» — pфle [po:l] «полюс», sol [sol] «ґрунт» — saule [so:I] «верба». Із слов’янських мов розрізнення довгих і коротких голосних має чеська мова: pas [pas] «паспорт» -pas [pa:s] «пояс» ;
• в) назальність/неназальність: англ. sin [sin] «гріх» — sing [sin] «співати», thin [Gin] «тонкий» — thing [Oinj «річ», польськ. bok [bok] «бік» — bqk [bok] «ґедзь, овід» ;
• 7) відкритість/закритість голосних: фр. fait [fe] «факт» — fee [fe] «фея»; нім. Дhre [е :гз] «колос» — Ehre [е:гз] «честь» .

Як довів американський мовознавець Р. Якобсон, у мовах світу існує 12 ознак, які можуть попарно поєднуватися, що дає можливість шляхом їх комбінування утворити 4096 фонем.