Крим у політиці джучидів (кінець XIII — третя чверть XV ст.)

Важливим аспектом історії Надчорномор’я були відносини Золотої Орди з мешканцями Криму. У данній статті ми розглянемо відносини Джучидів з князівством Феодоро та Каффою. При висвітленні цієї проблеми неможливо обійти питання відносин татар з Трапезундською та Візантійською імперіями, а також з Генуєю та Венецією. Відносини Каффи з Золотою Ордою досліджені у працях Л. Коллі, Д. Селівестрова, О. Мавріної, А. Григорьєва, В. Григорьєва¹. Питання відносин Феодоро з татарами досліджують В. Миц, А. Герцен та Х.Ф. Байєр². Завданням даної студії є визначення ролі татарського фактора у політиці республік Генуя та Венеція, а також князівства Феодоро.

Початок історії генуезців у Каффі оповитий мороком. Італійці відносили перші звістки про Каффу до 60-х роках ХІІІ ст. Зрозуміло, що приблизно десь у той час генуезці заснували це місто. Необхідно зауважити, що від самого початку Каффа була непідконтрольною Золотій Орді. Громада міста провадила політику, відмінну від тої, що здійснювали інші італійські колонії, котрі знаходились у містах, залежних від Золотої Орди. Можливо, територія міста була викуплена генуезцями у Джучидів. На думку О. Мавріної, генуезці поселились у Каффі вже у 70-х роках ХШ ст.Р. Груссе висловив припущення, що генуезці з 1266 р. мали консульство та торгову факторію у Каффі.М. Сафаргаліев вважав, що з 1289 р. у Каффі знаходився генуезький консул. І дійсно, тільки з 1289 р. у джерелах починають фіксуватися консули Каффи.А. та В. Григорьєви датували появу генуезців у Каффі 1266−1270 рр., а у 1274 р. вони з’явились у Судаці.Х. — Ф. Байєр вважає, що Каффа булла заснована генуезцями.

З 1292 р. у володіннях Ногая знаходився консул Венеції, яка конкурувала з Генуєю⁴. У 1291−1292 рр. Токта віддав Ногаю улус Крим. До складу улуса, крім степових теренів входили Готія та Херсон, завойовані Менгу-Тимуром у 1278 р. Внаслідок цього походу зазнали руйнувань Судак, Херсон, Алус — тон, Горзувіта, Тепе-Кермен, Ескі-Кермен, Сюйрень, Бакли, Мангуп. Втім, позиції Ногая у цьому регіоні не були міцними⁵. За свіченнями Рукн ад-Діна Бейбарса ал-Мисрі, під час одного з візитів у Каффу був вбитий онук Ногая Актаджи (Кара-Кибяк). Він збирав данину з приморських міст. Ногай пом — стився за онука. Рукн ад-Дін Бейбарс ал-Мисрі повідомляв, що Ногай спрямував до Криму велике військо. Воно пограбувало та спалило Каффу. У полон потрапило багато купців мусульманських, аланських та європейских (франкських у джерелі). Крім Каффи, були спустошені Сарукерман (Херсон), Кирк-Йєрі (Чуфут-Кале), Карш (Керч) та інші. Очевидно, Ногаю Рукн ад-Дін приписав руйнування, які були здійснені до цього.Х. — Ф. Байєр датував вторгнення до Криму 1298 роком, оскільки цей рік як дата подій був вказаний у судацькому синаксарі⁶.

Ібн Халдун повідомляв, що онук Ногая Караджін був відправлений у Крим, щоб захопити прибуток від цієї провінції. Ногай віддав місто Ескі - Кирим (Солхат) йому в улус, але місцеві вбили Караджіна. Помстившись, Ногай спустошив місто.В. Миц відзначає, що Ногай не руйнував Каффу, оскільки сприяв генуезцям. Ймовірно, не зазнали спустошення й інші міста. Місцем вбивства онука Ногая, на думку В. Мица, був Солхат, і руйнувань зазнало тільки це місто⁷. За правління у Золотій Орді хана Токти татари напали на Каффу, згадавши її мешканцям союз з Ногаєм. Рукн ад-Дін Бейбарс ал-Мисрі та ан-Нувайрі повідомляли, що у 707 р. х. (3 липня 1307 — 20 червня 1308 р.) Токта помстився генуезьким франкам (генуезцям). За італійськими данними, гарнізон Каффи у 600 чоловік спалив місто і врятувався втечею на суднах. Токта ж арештував генуезців в усій Золотій Орді і заарештував їх власність⁸. Тільки смерть Токти та прихід до влади Узбек — хана дозволили генуезцям нормалізувати відносини з татарами. У 1312 — 1313 рр. до Узбека прибуло генуезьке посольство Антоніо Грілло та Ніколо ді Пагана. У 1318 р. Каффа вже була цілком відбудована⁹.

У 1313−1314 рр. була заснована Оффіція Газарії, а у березні 1316 р. затверджений статут Каффи, а також план відновлення міста¹⁰. Відомо, що Каффу періодично атаковували татари. У 40-х роках XIV ст. хан Джанібек здійснив дві невдалі спроби здобути місто. До середини XIV ст. генуезці спорудили такі фортифікації, оволодіти якими було складно для будь-якого війська. Під час першої облоги Каффи татари втратили 15 тис. воїнів та багато машин для облоги. Під час другої облоги Каффи у війську Джанібека почалась чума. Гарбіеле де Мусі у своїй хроніці відзначив, що Джанібек наказав закидувати Каффу трупами померлих від чуми. Але навіть такі заходи не дали результату. Під час облоги Каффи папа римський з Авіньйону Климент VI закликав генуезців усіляко допомагати мешканцям Каффи. Після того, як каффинці змусили татар відступити, голова католицької церкви уславив мужність захисників міста¹¹.

Ібн Баттута називав Узбека грозою румійців, тобто ромеїв, або православних. У 1322 р. у Болгарії змінилась династія. Замість Тетеровичів Болгарією стали правити Шишмановичі¹². Болгарський цар став союзником татар, які у 20-х роках XIV ст. спустошували візантійську Фракію¹³. Перше вторгнення військ Узбека у Фракію, на думку І. Вашарі, відбулось у 1321 р.1⁴ У 1323 р. у Фракію вдерлось татарське військо під командуванням Тайтака і Тоглу-Тархана. Іоанн Кантакузин переміг татар у Промосулу та Черномена. Попри свідчення Іоанна Кантакузина, військо названих полководців навряд чи було чимось більшим за розвідувальні загони¹⁵. У 1331 р. татари знову з’явилися у Фракії, і на цей раз вже ромеї втікали від татар до Росо — кастрона¹⁶. Візантійська імперія сплачувала данину Золотій Орді. Коли ромеї припинили платити данину, татари у 1337 р. спустошили Фракію до самого Геллеспонта. Протягом 50 днів татари спустошували візантійські землі. У 1341 р. Узбек готувався до нового вторгнення у Візантію, і лише посольство Дмітрія Кідоніса відвернуло цю загрозу¹⁷.

За часів правління в Золотій Орді хана Узбека татари під командуванням намісника Солхата Тюлек-Тимура тричі (1322, 1323, 1328 рр.) спустошували Судак (Сугдею).Х. — Ф. Байер датує ці походи по-іншому — 1317, 1322, 1327 рр. Перша війна мешканців Судака з підданими Улуса Джучи взагалі відбулась у 1249 р., коли населення міста повстало проти збирачів данини. У відповідь на це війська Бату здійснили набіг і знову підкорили Судак своїй владі. У тому ж році відбувався перепис монголами населення у всьому Криму. Вільгельм Рубрук інфомував Людовіка Х Святого, що місто Судак залежить від Бату та Сартака¹⁸. У зв’язку з політикою Узбек-хана необхідно розглядати походи Тюлек-Тимура на Судак. Здійснювати свої набіги Тюлек — Тимур з клану кият міг тільки зі згоди Узбека та його санкції. Судак був володінням іншої держави ромеїв — Трапезундської імперії, проте для татар це не було важливим, оскільки для них на першому місці була здобич від походів на слабких православних сусідів.

З агрессивною політикою по відношенню до православних в Узбека контрастувала політика сприяння представникам італійських міст-держав. Генуезці дістали змогу торгувати у Кілії та Лікостомо. У цих містах знаходились генуезькі факторії, а самі міста залишались у складі Золотої Орди. Аналогічно було і у місті Азак (Азов). У місті знаходилось європейське поселення — Тана, сам Азак залишався під владою татар. Приклад Каффи, як керованої італійцями колонії, є виключенням з правил. Це пояснюється достатньо легко, оскільки всі інші поселення існували і до італійців. Каффу ж заснували італійці, й, ймовірно, від самого свого заснування вона мала особливий статус. У 1332 р. був підписаний договір Венеції з Узбеком. Хан видав спеціальний ярлик, який дозволяв венеційцям торгувати у володіннях хана. Це стало можливим завдяки місії А. Дзено та Н. Джустініано, котра прибула до татар за два місяці до публікації ярлика. Азак, у якому була заснована венеційська факторія, залишався золотоординським містом, а його правителем був Мухаммед-ходжа ал-Хорезмі. Поряд з татарами та венеційцями у Азаці були присутні й генуезці. Здавалось би, що зв’язує Азак з Кримом? Однак зв’язок таки є, оскільки від монетного двору Крим (Солхат) залежав грошовий обіг у Азаці до першої чверті XIV ст., проте навіть після появи у Азаці власного чекану регіон Азаку був міцно пов’язаний з Кримом. До округа Крим у географічному трактаті Шіхаб ад-Діна Абу-л-Аббса Ахмеда Алі ал-Калкашанді відносився навіть Укек на Волзі. Крим політично та економічно був пов’язаний з Поволжям та Надазов’ям¹⁹.

У 1342 р. наступила криза у відносинах між венеційцями та генуезцями. Проте це деякий час не впливало на відносини з Золотою Ордою. Джанібек 30 вересня 1342 р. був лояльним до венеційців. За них клопотали еміри Нангудай, Алі, Могулбуга, Ахмат, Беклемиш, Куртка-бахші, Кутлуг-Тимур, Ай-Тимур²⁰. До конфлікту Золотої Орди з Венецією спричинили деякі зухвалі дії венеційців. У 1343 р. відбулось загострення відносин. У серпні чи вересні сталася суперечка між Андреоло Чіврано та Ходжою Омером, у результаті чого татарин загинув. Багато генуезців, венеційців, флорентійців та інших європейців було вбито та пограбовано татарами. Венеційці у листопаді 1343 р. надіслали слідчу комісію у Тану-Азак і заарештували Чіврано. Андреа Дандоло надіслав у Азак місію Ніколетто Райнеріо та Дзанаккі Барбафела. Після перебування у Азаці вони попрямували у ставку Джані - бека.28 квітня 1344 р. дож отримав інформацію від послів про перемовини. Татари очікували великого венеційського посольства. У червні 1344 р. Марко Лоредан та Коррадо Цигала вели перемовини про відшкодування збитків. Венеційці домовились з генуезцями про спільне посольство, проте генуезці не дотримали своєї обіцянки і вели сепаратні перемовини. Генуезці вже у 1344 р. торгували з татарами. Венеційці протестували, і генуезький дож був вимушений їх запевняти у тому, що порушники будуть покарані. Венеційці ж налагодили контакти з Азаком-Таною і відновили венеційське поселення у місті. Тим часом генуезці почали провадити політику, яку ніяк не назвеш мирною торгівлею. У 1344−1345 рр. генуезці здобули Чембало.М. Броневсь — кий вказує, що місто було відібране від гордих та незгодних між собою грецьких князів. Ситуація 40-х років XIV ст. характеризувалась конфліктом з Джанібеком. Правителі общин Готії знаходились під владою Золотої Орди, як і Судак. Ці землі також сплачували данину та підкорювались Трапе — зундській імперії. Просування генуезців на ці території було рівноцінно проголошенню війни. Татари відповіли на це походом. У 1345 р. військо Могулбуги взяло у облогу Каффу. Венеційці Азака та генуезці Каффи у тому році сплатили контрибуцію татарам. У 1346−1347 рр. генуезці та венеційці не залишали спроб домовитись з Джанібеком про відшкодування збитків, завданних у 1343 р. У грудні 1347 р. венеційцям вдалося добитися від татар відновлення факторії у Азаці та дозволу розмістити свої представництва у інших містах, зокрема, у Керчі-Воспоро. За венеційців клопотали еміри Могулбуга, Ягалтай та Кутлугбуга. У 1348 р. у Тану був призначений консул Філіппо Мікьєль. Події навколо Азака та Каффи отримали широкий розголос. Про них розповідав Іоанн Кантакузин. Він повідомляв про зіткнення в Азаці, і що кілька років іноземцям було неможливо плавати по Дону, і що венеційці прагнули відновити торгівлю. Було також вказано, що татари протягом двох років воювали з мешканцями Каффи, але не змогли досягти успіху²¹.

У 1355 р. венеційці та генуезці відправили посольства до Золотої Орди. Венеційське посольство, котре очолювпав Андре Венеріо, прибуло восени 1355 р. Татари грали на протиріччях між італійськими республіками. Переговори велись через намісника Кримського улуса Зайн ад-Дина Рамадана (Рамазана). Цей емір надіслав послання венеційському дожу Джованні Граденіго, де вказував на надання нових торгових можливостей. Лист був написаний 4 березня 1356 р. у Гюлістані. Лист намісника Криму був складений у ставці хана, з дозволу Джанібека. Тим самим числом було датоване повідомлення Зайн ад-Діна Рамадана венеційським купцям, що вони повинні сплачувати податок у 3%, а також і інші податки. Проте планувалось і послабити фіскальний тиск. У 1356 р. татари дозволили венеційцям влаштувати порт у бухті Провато²².

Смерть хана Джанібека внесла свої коррективи у політику італійців. Їм знову було подтрібно надсилати послів, щоб домовлятися на цей раз вже з Бердібеком. Послами були Джованні Квіріні та Франческо Бон. Вони отримали від дожа наказ досягнути відновлення венеційського кварталу в Азаці та колишніх гарантій для купців. Наприкінці травня 1358 р. посольство було вже в Азаці, а 20 липня венеційський сенат наказав направити в Азак консула Пьєтро Каравелло. У 1358 р. намісник Солхата Кутлуг-Тимур дозволив їм, окрім Провато, використовувати ще гавані Калієри та Судака для заснування торгових факторій. Венеційцям наказували суворо дотримуватись закону і сплачувати податки. Бердібек застеріг венеційців від негідних вчинків, щоб інцидент 1343 р. ніколи не повторився. Ярлик був виданий венеційцям у Сараї 13 вересня 1358 р. За венеційців клопотали Хусейн-Суфі, Могулбуга, Сарай-Тимур, Ягалтай, Кутлугбуга²³.

В той самий день було написано повідомлення Бердібека Кутлуг — Тимуру. У ярлиці Бердібека та повідомленні Кутлуг-Тимуру венеційці отримували кілька пільг на торгівлю у Судаці, Янгішехрі та Калієрі.20 вересня 1358 р. було складено повідомлення венеційцям від Кутлуг-Тимура. З 24 по 26 вересня усі три документи в оригіналах були вручені венеційським послам Джованні Квірині та Франческо Бону. В повідомленні Бердібека Кутлуг-Тимуру вказувалось, що між татарськими та венеційськими купцями відбувся інцидент у Константинополі. Двох татар було вбито, а двох інших два роки тримали у в’язниці. Венеційці пограбували татар на суму в 2330 сомов сріблом. Зайн ад-Дін Рамадан отримав наказ домогтися від венеційців відшкодування збитіків. Намісник Криму відправив посла до венеційців, але тому не було нічого відшкодовано. Також повідомлялось, що ще у одному випадку галеї венеційців напали на купця Бачмана і пограбували його товари на суму в 500 сомів. Кутлуг-Тимуру та Черкес-беку наказувалось звернутися до венеційського консула, щоб відшкодувати збитки. Цей документ підписали Могулбуга, Кутлуг-Тимур, Тимур, Кораган, Черкес-ходжа. Бердібек вимагав повернути позивачам до 300 тис. дирхемів, чи бл.50 тис. динарів. Бачману вимагали відшкодувати збитки на сумму у 10 263 динара, чи 60 тис. дирхемів. Вимагала відшкодування збитків і Тайдула-хатун. У її листі генуезцям, яке датоване 4 березня 1359 р., згадані ті самі випадки, що й у листі Бердібека Кутлуг-Тимуру. Тайдула-хатун бажала пом’якшити фіскальний тиск для венеційців Азака і обмежила сумму позова 550 сомами (102,96 кг срібла). Джованні Квіріні та Франческо Бон виступили проти таких дій Тайдули. Але хатун проігнорувала відмову послів, і відшкодування збитків татарським купцям відбулось 4 березня 1359 р. у Гюлістанському палаці. Того ж дня Тайдула-хатун надіслала платіжну відомість венеційському дожу з перерахуванням осіб, котрим потрібно було відшкодувати збитки. У цей перелік потрапили і татарські еміри, які клопотали у цій справі і представляли інтереси купців. Таким чином, ве — неційці повинні були сплатити і за послуги посередників при оформлені документів²⁴. Однак свої корректури внесла Велика Замятня у Золотій Орді.

Зупинимося на цікавому аспекті з утворення князівства Феодоро. Теодоро Спандуджіно описував конфлікт Андроніка Палеолога з князем Готії.Х. — Ф. Байер вважає, що королем Готії був насправді князь Молдавії, а В. Миц вважав, що проти ромеїв воював Добруджанський деспотат. Багато вченних у ХУІІІ-ХІХ ст. (І. Тунманн, П. Кеппен, А. Шльоцер) асоціювали Дмитра-солтана з білорусько-литовських хронік правителем Феодоро (Готії).Н. Маліцький, А. Васільєв, В. Залеська вбачали Дмитра у тумархі Хутайні одної з мангупських написів.Ф. Брун вважав Дмитра правителем Феодоро, мотивуючи це тим, що тільки у правителів Феодоро могло бути таке ім'я.О. Герцен та М. Крамаровський бачать у Дмитрі правителя міста Мангуп.О. Айбабін вважає, що мангупський князь залежав від татар під час битви на Синіх Водах.В. Миц вважає, что Дмитро-солтан — це татарський емір Темір (Темірез), котрий воював з литовцями у 1374 р. В особах Хутайні та Чичикії часто вбачали перших правителів Феодоро, проте такі здогади безпідставні. Хутайні відбудовував Мангуп і Пойку. Вищезгадані сотники були найманцями з кавказців лазів. Стосовно 60−70-х років XIV ст. ще не можна твердити про оформлення князівства Теодоро. Існували общини у Готії зі своєю аристократією у вигляді сотників²⁵.

Коли у Золотій Орді почалась династична криза, італійці вже не вважали себе чимось зобов’язаними татарам. Генуезці повели наступ на татарські зони впливу. Захищатись довелось навіть татарам. Навколо міста Солхат у 1362−1365 рр. були споруджені земляні вали. Кримським Улусом у 13 62 — 1365 рр. правив Кутлуг-Буга. У 1361−1362 рр. почалось відбудування мурів Мангупа.М. Крамаровський вважав, що спорудження валів у 1363 р. було пов’язане з литовською загрозою. За свідченнями вірменського збірника, котрий у 1363 р. підготовив Степанос, син Натера у Солхаті, правитель міста наказав викопати ров навколо Мангула й багато будинків зруйнував. У 1364 р. за невідомих обставин загинули мешканці с. Лакі - Чупан та Олексій. У 1365 р. між Кутлуг-Бугою та Мамаєм назрів конфлікт. Мамай був киятом та родичем Тюлек-Тимура та Алі-бея, а Кутлугбуга був найманом. У вірменському рукописі вказано, що у Солхаті зібрались втікачі з усього Криму від Кеча (Керчі) до Сарукермана (Херсонеса). За свідченнями джерела, Мамай знаходився у дні шляху від Солхата у Карасу (Карасубазарі). За свідченнями вірменського літописця Аветіса, 23 серпня 1365 р. Кутлуг-Буга втік з Солхату. У 1368 р. у Солхаті від голоду загинуло багато міщан. Стан Кримського улусу був важким, і Мамай переформатував місцеву еліту та провів чистки серед аристократії. Мамай повинний був реагувати на експансіонізм генуезців і у 1375 р. приступив до спорудження мурів із каменю. Їх будівництво продовжувалось до 1380 р.²⁶

крим генуезьський золота орда Користуючись анархією у Золотій Орді, генуезці захопили ряд татарських володінь. У 1365 р. генуезці зайняли 18 поселень від Qosio до Osdafum (Qosio (с. Сонячна Долина Кози), Sancti Joannis (Сонячногірське, Куру — Узень), Tarataxii (долина Ай-Ван), de lo Sille (Громівка, Шелен), Vorin (Ворон), Osdafum (урочище Сотера поблизу Алушти), de la Canechna (курорт Луч), de Carpati (Зеленогір'я, Арпат), de lo Scuto (Привітне, Ускут), de Bazalega (Малоріченське, Кучук-Узень), de Buzult (Рибаче, Туак), de Cara ihoclac (Веселе, Кутлак), de lo Diauollo (Копсель), de lo Carlo (Морське, Капсхор), Sancti Erigni (Генеральське, Улу Узень), Saragaihi (урочище Карагач), Paradixii (Богатівка, Токлук), с. Межиріччя, de lo Cheder (Ай-Серес)) та місто Судак. Ці землі увійшли у Солдайське консульство. Поселення Ор — талан, Сартан и Отайя залишились у складі Золотої Орди²⁷. Території навколо Каффи належали Каффинській кампанії. Наявність генуезьких консулів у Алушті, Партеніті, Гурзуфі, Ялті у 1374 р. засвідчено книгою массаріїв Каффи. У Готію прибула місія Антоніо де Акурсу та Джованні де Бургаро. Завоювання цих територій генуезцями можна датувати 60−70-и роками XIV ст., тобто часом Великої Замятні²⁸.

Влітку 1365 р. Мамай блокував Каффу з суходолу. У відповідь 19 липня генуезці здобули Судак. Про ці події повідомляв Карапет з Каффи у пам’ятному записі від 15 серпня 1365 р. Він констатував, що прийшли складні часи, і що Нер (він же Чаліпег) ісмаїльтянин (мусульманин) вбив багатьох християн. Нарсес же вбив багатьох мусульман та іудеїв у Судаці.

Під контроль генуезців потрапив не тільки Судак, але й його сільська округа. Отузька долина, котра раніше належала татарам, також стала генуезькою. Отузи увійшли у 1366 р. у церковний округ Каффи, котрий підпорядковувався Костянтинополю. Важливо відзначити, що грецькі поселення краю у 1204−1364 рр. знаходились під протекторатом Трапезундської імперії. Ще у 1364 р. Замор'є (Ператеа) згадувалось у титулі імператора Олексія III. У написі в церкві Св. Троїці в с. Лакі згадано про Чупана, сина Янакі, та сина Чупана Олексія, котрі жили у часи Теміра (Кутлуг-Тимура). Відповідно до генуезького завоювання регіони Криму виявилися колонізованими елінізо — ванним населенням, котре перебувало під владою Трапезундської імперії та Золотої Орди. Генуезьке завоювання позначило кінець епохи кондоміната. У 1375 р. Мамаю вдалося повернути татарам контроль над Готією та сільською округою (18 поселень) Судака. Проте генуезці зберегли контроль над Судаком. Генуезці багато разів надсилали посольство до Мамая, бажаючи врегулювати відносини з татарами. Консул Джуліано де Кастро споряджував посольства до Мамая, Аги-Мухаммеда, неназваного імператора татар (так зазвичай називали правителя Солхату) та до Акбуги. Мамай та Ага-Мухам — мед вимагали повернення під контроль татар сіл між Каффою й Судаком. Вимоги татар були задоволені і управління над селами передано наміснику Солхата. У російських літописах вказано, що після поразки у Куликовській битві Мамай втік до генуезців у Каффу, де його й вбили. Проте у тюркських джерелах згадано про загибель Мамая від рук прибічника Токтамиша. За гіпотезою Р. Почекаєва, Мамай дійсно міг втекти до Криму та шукати допомоги у генуезців, але не був вбитий ними.

Адміністрація Токтамиша у Криму проводила відмінну від Мамая політику. Метою татар було оживити торгівлю з італійцями. У 1380 р. намісник Солхата Яркасс (Черкес), представник Конак-бега, підписав з генуезцями новий договір, за яким повертались завоювання 1365 р. В угоді від 23 лютого 1381 р. Джанноне де Боско та Ільяс, син Кутлубуги, підтверджував контроль Генуї над Готією та Судаком. Генуезцям поверталися землі приморської частини Готії та поселення Солдайського консульства. Консульства Гурзуфа, Ялти, Партеніту та Алушти спочатку були зорганізовані у вікаріат Готії. У 1387 р. він був реорганізований у капітанство Готії, яке простягалося від Алушти до Чембало. На думку А. Бертьє-Делагарда, кордони генуезької Готії простягались від Туака до Фороса. Воюючи з генуезцями, феодорит — ський князь Олексій у 1423 та 1433 рр. двічі захоплював Чембало, але був двічі вибитий звідти генуезцями. У Каффі був затверджений новий митник та чиновник для контролю над місцевими татарами. У 1382−1383 рр. між татарами та генуезцями були підписані додаткові угоди. У Каффі з’явився татарський тудун (намісник), котрий контролював татарське населення міста. Проте навіть ці кроки не призвели до примирення між татарами та генуезцями. У 1383−1385 рр. генуезці побудували другу лінію фортифікацій Каффи. У 1385−1386 рр. між татарами та генуезцями спалахнув конфлікт, відомий під назвою «Солхатська війна». Генуезці цілеспрямовано займали південне узбережжя Криму. У 1358 р. вони не допустили закріплення у гавані Калієри венеціанців. У 1365 р. вони зайняли територію навколо гавані, а в останній чверті XIV ст. спорудили там фортецю²⁹.

За даними генуезьких документів, у 1380−1381 рр. общини Готії були передані Ільясом, сином Кутлуг-Буги, з володінь імперії татар (Золотої Орди) під протекторат генуезців. Населення Готії брало участь у «Солхатській війні» на боці татар, і генуезцям навіть довелося направити галеру з метрополії, щоб придушити повстання. Початок будівельної діяльності в Мангупі під проводом Чичикія варто датувати 1386−1387 рр., оскільки у тексті є вказівка, що ці події відбувались за правління Токтамиша³⁰. У іншому ман — гупському написі згаданий тумарх (сотник) Хутайні. Напис датований 1361 — 1362 рр. У написі також згадана місцевість Пойка.В. Миц вважає, що Пойка — це духовний та культурний центр Феодоро.

На думку С. Бочарова, Провато у 1382 р. контролювалося татарами, оскільки венеційцям була дозволена зупинка у цій гавані. Дослідник вважає, що регіон між Каффою та Судаком у 1382−1386 рр. знову контролювався татарами. «Солхатську війну» з генуезцями почав Тука-Тимурид Бек-Булат. Він вимагав від генуезців визнати його як імператора татар (законного представника Токтамиша у Солхаті). Генуезці відмовились, і в червні 1386 р. почалась війна. Військами татар командував намісник Солхата Кутлуг-Буга. У травні 1387 р. гарнізон Каффи відбив напад татар. Флот генуезців блокував Керченську протоку й шляхи в Азак-Тану.17 червня 1387 р. генуезці Каффи влаштували фейєрверк на честь перемоги у Солхатській війні. Регіон від Каффи до Судака знову став генуезьким володінням. Про Солхатську війну повідомлялось і у написі на вірменському Євангелії. Автор напису Саргіс повідомляв, що коли Полат-хан воював з Каффою, при відступі татар це Євангеліє було захоплене генуезцями. Татари були змушені підписати мирний договір з генуезцями³¹.

Війни Токтамиша з Тамерланом не мали безпосереднього впливу на Крим. Еміри Тимура спустошили татарські улуси на Дніпровському Лівобережжі, але тимуридські хроніки на фарсі нічого не повідомляли про перебування Тамерлана або його полководців у Криму. Війська Тамерлана дійшли тільки до річки Узі (Дніпро). Арабські хроністи ж повідомляли про спустошення Криму і сприяли появі такого історичного фантома, як похід Тамерлана на півострів. Ібн Дукмак повідомляв, що Тимур оволодів Кримом, 18 днів тримав у облозі Каффу та здобув її. Практично ті самі свідчення зустрічаються у Ібн ал-Фората. Ал-Макрізі просто повідомляв, що Тимур зайняв Крим і здобув Каффу. Ібн Шохба Ал-Асаді повідомляв, що Тимур зайняв Крим. Ібн Хаджар ал-Аскалані писав, що у 1394−1395 рр. Тимур 18 днів тримав у облозі Каффу, здобув та спустошив її. Через два роки після описуванних подій повідомлялось, що Токтамиш воював проти генуезьких франків. Тимуридський хроніст Муїнн ад-Дин Натанзі лише вказував, що володіння Токтамиша простягались до Каффи. Османський історик XVII ст. Ібрахім Печеві був переконаний, що Тимур два чи три рази особисто вторгався у Крим. Але свідчення османської хроніки не знаходять підтвердження навіть у арабських хроніках, не кажучи вже про тимуридські. Тимуридські хроністи Нізам ад-Дін Шамі та Шараф ад-Дін Йазді повідомляли про просування військ Тамерлана до Азака та Узі, а не Криму³².

Однак вплив свідчень арабських хронік позначився на історіографії. Припущення про вторгнення Тамерлана у Крим першими висловили В. Смір — нов, Ф. Брун та Н. Маліцький. Слідуючи за цією історичною традицією, А. Якобсон, О. Герцен та М. Крамаровський також не сумнівалися у тому, що Тамерлан здобув Каффу і спустошив Крим. Археологічні дослідження не підтверджують гіпотези вчених. Ні генуезькі, ні вірменські джерела, що походили з Криму, не зафіксували перебування ворога біля своїх мурів. Єдиною зачіпкою, здавалося, могли б стати свідчення ієромонаха Матфея про спустошення міста Феодоро, проте ворогами ним названі «агаряни», а взагалі ними міг виявитися будь-хто з татар. Оскільки феодорити дружили з татарами Токтамиша, то їх ворогами могли бути лише татари Койричака, Тимур-Кутлуга, Ідегея та інших супротивників Токтамиша³³.

Окремо варто звернути увагу на уявний похід Вітовта у Крим. Тривалий час вчені вірили свідченням Яна Длугоша про похід Вітовта на Нижній Дон. Цьому вірили М. Грушевський та Ф. Шабульдо. Свідчення писемних джерел критично проаналізував Я. Дашкевич. За свідченнями Йохана Посільге, тевтонці та литовці перебували у пониззі Дніпра. Продовжувач Дітмара Лю — бекського у хроніці міста Любека вказував, що литовці під Каффою перемогли татар і підкорили їх собі. У іншій хроніці В Любека, котру написав Руфус, повідомлялось, що Вітовт, допомагаючи Мосатану, зібрав велике військо з ливів, русинів та вірних царю татар і увірвася в край у напрямі до Каффи, спустошив і підкорив його собі. Проте про литовців мовчать вірменські, генуезькі та татарські документи. Каффа у німецьких хроніках була позначенням Криму.Я. Дашкевич припустив, що литовці зі своїми союзниками воювали у напрямі до Криму на территорії Пониззя Дніпра. У зібранні листів Вітовта сам литовський князь жодного разу не згадував про похід у Крим. Литовці ніколи не воювали у Криму³⁴.

А. Якобсон вважав, що у Крим вдерлись війська Ідегея. Думки про кримський похід Тамерлана притримувались М. Сафаргалієв, А. Романчук та О. Герцен.В. Миц вважає, що археологічний матеріал, зібраний А. Романчук та О. Герценом, не підтверджує гіпотез про спустошення Херсона та Ман — гупа. Вторгнення військ Тамерлана у Крим В. Миц кваліфікує історіографічним міфом. У поемі ієромонаха Матфея повідомляється про дев’ять років ворожнечі мешканців міста Феодоро з агарянами (мусульманами). Оскільки край входив у склад володінь Золотої Орди, то власне похід 1394 — 1395 рр. Тимура проти золотоординців призвів до відособлення князівства Феодоро; общини Готії раніше були лояльні до хана Токтамиша. Звичайно, що татари не подарували цього місцевому еллінізованому населенню і зруйнували місто Мангуп-Феодоро. Місцевому населеню довелось заново відбудовувати його³⁵.

" Агаряни" у Матфея — це татари.Н. Маліцький вважав їх воїнами Ідегея. За данними одного з написів, татари здійснили набіг і захопили дві підводи. Коли феодорити почули про це, то відразу спрямували кінноту на переслідування татар. Вони нищили їх аж до поселення Зазале. Феодоритські вершники, очолені утаємниченю людиною з Пойки, переслідували татар до річки Бельбек. Ці події передували зруйнуваню міста Мангу-Феодоро. Зрозуміло, що феодорити могли завдати татарам лише локальних поразок під час невеликих набігів; коли ж татари збирали потужне військо, то феодорити були безсилі проти них³⁶.

Дії феодоритів проти агарян були пов’язані з внутрішнім протистоянням Ідегея та Токтамиша. У травні 1396 р. Токтамиш повернувся з Литви до Криму і проголосив себе ханом цієї території. Восени 1396 р. чи взимку 1396−1397 рр. Тимур-Кутлуг та Ідегей об'єднали свої сили проти Токтамиша. Вже навесні 1397 р. Тимур-Кутлуг вигнав Токтамиша з Криму і надав тарханний ярлик Мухаммеду (сину Хаджі Байрама) ³⁷. Але Токтамиш повернувся в Крим, а могутній клан Ширинів визнав його легітимним правителем Золотої Орди³⁸.

Поразка Токтамиша та Вітовта у битві на Ворсклі повинна була сприяти відновленню у Криму влади Ідегея. Приймаючи до уваги свідчення ієромонаха Матфея, можна стверджувати, що феодорити повернулися під владу Ідегея тільки у 1404 р., коли Матфеєм було написано поему. Займатися одними тільки феодоритами Ідегею заважала активність Токтамиша у різних улусах Золотої Орди, крім того, наприкінці свого життя Токтамиш досягнув порозуміння з Тамерланом, і очікувався їх спільний виступ проти Ідегея. Проте цьому завадили майже одночасні смерті Токтамиша та Тамерлана. У наступні роки литовський князь Вітовт, користуючись військами Токтами — шевичів, турбував прикордоння Золотої Орди. Різні оглани здійснювали походи на територію, підконтрольну Ідегею. У 1407−1419 рр. Ідегей боровся за владу з Токтамишевичами, а також з Тимур-ханом. У Кримському улусі калейдоскопічно змінювались правителі. У 1419−1422 рр. на золотоординсь — ких монетах чеканились імена Бек-Суфі, Дервіша та Девлет-Бірди. Девлет — Бірди правив Кримом у 1422−1424 та 1426−1428 рр. У 1427 р. контакти з Вітовтом налагодили беї з роду Ширинів. Представники цього роду не втрачали нагоди «потурбувати» Каффу. У 1424 р. намісник Солхата Тегене з роду Ширинів отримав дарунок для Улуг-Мухаммеда у кілька сот аспрів. Перший свій лист османському султану Улуг-Мухаммед надіслав з берегів Дніпра у 1428 р. У 1428−1432 рр. Кримом правив Улуг-Мухаммед, котрий був союзником Вітовта³⁹.

У географічному трактаті ал-Калкашанді майбутня Феодоро була позначена, як «країна асів (аланів)». Інші ж території Криму належали округу Крим (степовий Крим та Солхат) та округу Азак (котрий, крім власне земель поблизу Азову, включав кримське місто ал-Карш, тобто Керч). Основним населенням Феодоро були готи та алани. У ХІУ-ХУ ст. у регіоні були також присутні лази та черкеси. Населення регіону було вже у значній мірі еллі - нізоване, і тому сторонні спостерігачі іноді називали місцевих жителів греками. Проте добре знайомі з ними візантійці та італійці засвідчували наявність у Феодоро усіх згаданих етнічних груп⁴⁰.

Поразки від Тамерлана, а також внутрішні усобиці відволікли увагу татар від Криму і зробили можливим виокремлення Феодоро зі складу Золотої Орди. Першим відомим і достовірно встановленим правителем Феодоро був Олексій І. Початок його правління відноситься до липня 1411 р., коли генуезькі документи вперше зафіксували його ім'я. Першу згадку про Олексія (Кіріалесі, Алесі) зафіксував генуэзький нотарій Джо — ванні Лабаїно, котрий перебував при консулі і вів перемовини з правителями грецьских держав. У травні 1411 р. магістрат Каффи надіслав до татар дипломатичну місію Джорджо Торселло. Невідомо, до кого і з якою метою було надіслано посольство. Оскільки Феодоро залишилось незалежним, то, швидше за все, мова йшла про торгові справи генуезців. Необхідно зазначити, що хан Пулад у 1410 р. спустошив поселення в Азаці - Тану. До хана Тимура посольство було спрямоване, вірогідно, для того, щоб домогтись відшкодування збитків і обговорити умови торгівлі, які з часів хана Ток — тамиша не змінювались. Після візиту до татар Джорджо Торселло знаходився з дипломатичною місією в Готії (тобто Феодоро).24 жовтня 1411 р. в Каффу прибув Кеасій з Феодоро. Можливо, таким чином Феодоро та Генуя встановили дипломатичні відносини. У 1420 р. в Каффу знову прибув посол феодоритів. Каффинці домовились з ним про постачання продовольства⁴¹.

Після «Солхатської війни» традиційна напруженість у відносинах татар з італійцями вже майже не відчувалась. Проте новий спалах ворожнечі спричинила підтримка татарами Феодоро. Приводом для суперечок стали приморська частина Готії та порт Чембало. Вихід до моря був життєво важливим для феодоритів. У 1422 р. феодорити спорудили фортифікації Фуни. Князь Олексій також наказав спорудити фортеці в Дегерменкой, Гелінкая та Учанс — су-Ісар. Вони знаходились вище у горах, над генуезькими володіннями — Партенітом, Гурзуфом та Ялтою. У 1422−1423 рр. феодоритський князь Олексій за допомоги солхатського намісника (можливо, Тегіне-бія) воював проти генуезців. Каффа намагалась нейтралізувати татарський фактор. Для того, щоб улестити татар, 26−27 березня 1423 р. сарацину (мусульманину) Бексаде, який перебував у місті, було подаровано дарунок на суму в 100 аспрів. Схожий дарунок був зроблений і у 1457 р. Караіхібе, котрий преставляв інтереси Хаджі-Гірея.28 березня 1423 р. Бексада прибув до феодоритів. Намісник Солхата досягнув миру між генуезцями та феодо — ритами. Однак каффинці і не думали припиняти війну. Вони витратили значні кошти на військо.

Переговори з татарами їм були потрібні тільки для того, щоб ті не могли надати допомогу феодоритам. У жовтні війна продовжувалась. Генуезці повернули під свій контроль Чембало. Феодорити ж заснували фортецю та порт Каламіта. Татарам за допомогою Феодоро було зручно тиснути на Каффу. З боку Генуї у 1424 р. магістрату Каффи наказувалось будь-якими засобами утримуватись від конфлікту з татарським імператором (правителем Кримського улусу). Також влада Генуї рекомендувала підписати мирний договір з Олексієм. Спроба ж генуезців встановити прямі контакти з великим князем литовським Вітовтом закінчилась невдачею. Посол з Каффи Даріо Грілло у 1430 р. був пограбований невідомим імператором татар. Можливо, контакту генуезців з Литвою завадив Улуг-Мухаммед. Зять Улуг-Мухаммеда Айдер у 1431 р. пограбував прикордоння Великого князівства Литовского. Період 20−3 0-х років XV ст. позначився посиленням напруженості на кордонах. У 1420 р. татари напали на прикордоння Великого князівства Литовського, у 1422 р. постраждало прикордоння Польщі. За припущенням В. Гулевича, ці напади здійснили воїни Девлет-бірди. У 1424 р. брат Улуг-Мухам — меда Худайдат напав на прикордоння литовців у Одоївському князівстві⁴².

Вимушений мир у Криму пояснювався тим, що союзники феодоритів татари були зайняті внутрішніми проблемами. У Криму утвердився Девлет — Бірди, що зафіксовано італійськими та арабськими джерелами. Ал-Айні повідомляв, що той почав правити у 1427 р. У листі францисканця з монастиря Оипаззі великому князю литовському від 2 травня 1426 р. вказано, що Девлет-Бірди вже утвердився як хан. У листі були переказані слова самого Девлет-Бірди, що він ніколи не ворогував з Вітовтом та бажає встановити з ним дипломатичні відносини. Цими словами татарський ватажок намагався відхреститися від нападів татар з степів пониззя Дніпра на Велике князівство Литовське та Королівство Польське. Мацей Стрийковський та укладач «Похвали Вітовту» повідомляли, що Девлет-Бірди утвердився як клієнт Вітовта. Проте це не підтверджено жодним нелитовським джерелом, як, утім, і твердження Свидригайла у листі великому магістру Тевтонского Ордену, що він звів на ординський престол Саїд-Ахмеда. Доля Кримського улусу залежала швидше від волі біїв та окремих сильних Джучидів. Добрі відносини з Великим князівством Литовським були оцінені ним як васалітет. Община Каффи заплатила значну суму, щоб Девлет-Бірди не заважав постачанню продовольства у місто.

Його супротивник Улуг-Мухаммед у 1427−1428 рр. знаходився у степах Дашт-і-Кипчак, звідки написав листа османському султану. До кінця 1428 — на початку 1429 р. Улуг-Мухаммед підкорив землі між Дніпром та Волгою. У листі від 9 вересня 1429 р. до князя Вітовта він писав, що володарює над царством та ордою. Він пропонував литовцям новий союз. Улуг-Мухаммед був союзником Вітовта з 1424 р., коли у листі великому магістру великий князь литовський писав про нього, як про царя тих татар, які перебували при ньому у Литві. Доки у Девлет-Бірди знаходився під боком Улуг-Мухаммед, він не міг думати про якусь загрозу Каффі. Тим часом, у 1425−1427 рр. князь Феодоро Олексій та митрополит Готії Даміан вжили заходів для того, щоб зміцнити фортифікації Фуни та Каламіти. Також були посилені фортифікації міста Феодоро та активно розбудовувались цивільні споруди. Каффа почала чеканити власну монету. Двомовний номінал чеканився у її передмісті Шор — Базарі. Там були відчеканені монети Бек-Суфі та Девлет-Бірди. Монетний двір мав офіційну назву Каффа ал-Джадід. На генуезько-татарських монетах зображені татарська тамга та Святий Георгій. З 1453 р. почав функціонувати монетний двір генуезької Каффи, а місто перебувало під контролем Банку Святого Георгія⁴³.

У 1432 р. Олексій встановив контакт з венеційцями і задумував здобути Чембало. Це був чудовий замок з фортифікаціями, які збудували ще під час «Солхатської війни». Протиріччя, що існували між татарами та генуезцями, стали помітнішими, коли у 1433−1434 рр. Олексій скористався війною між Генуєю та Венецією. У 1433 р. князь Феодоро уклав союз з татарами. Зусиллями Олексія у Чембало було інспіровано повстання місцевого еллі - нізованого населення. У березні 1434 р. з Пери на Босфорі генуезцями була відправлена ескадра Бартоломео де Леванто. Після того, як феодорити змогли відбити напад і утримати Чембало, з самої Генуї було надіслано ескадру з 20 суден під командуванням Карло Ломелліно. На початку червня він здобув перемогу. У листі адмірала Карла з Каффи своєму племіннику Матео Лом — лелліно у Геную у переліку перемог згадувались Чембало, Каламіта, Брозоні та вся Готія.

Проте 22 червня 1434 р. у селища Карагоз (Кастадзон) військо Карло Ломелліно було атаковане на марші татарами. За свідченнями документа Гатарі, військо генуезців нараховувало до 8 тис. осіб. Ніколо де Порта ж повідомляв про чисельність у 10 тис. В авангарді було 300 вершників. Основу війська складали 1200−1300 арбалетчиків. За оцінками Д. Селі - вестрова, Карло Ломелліно командував 5,5 тис. воїнів. Це військо рухалось у напрямі до Солхату. Після перемоги над феодоритами генуезці вважали себе достатньо сильними, щоб протистояти татарам. Супротивниками Карла Ломелліно у документі Гатарі названо 5 тис. татар.Д. Селівестров вважає, що усього було 4 тис. татар та 1 тис. феодоритів. Поблизу Карагоза, за даними Ніколи дела Порта, татарський караул почав обстріл супротивника, що викликало паніку серед генуезців. Карло Ломелліно відзначав ганебну втечу війська з поля битви. За свідченнями документа Гатарі, татарам вдалося деморалізувати генуезців. Згідно з цим документом та свідченнями Ніколо дела Порта, відступ поступово перетворився на панічну втечу. Татари ж, витративши стріли, кинулися переслідувати ворога, знищуючи шаблями. Як зазначає Ніколо дела Порта, втрати генуезців сягали 2 тис. воїнів. Карло Ломелліно був готовий продовжувати війну, але інші командувачі виступили проти цього. Як свідчить з документа Гатарі, коли 200 татар підійшли до Чембало, почались перемовини. Місто Чембало залишилось під владою Каффи та Генуї, але генуезькі колонії були вимушені сплачувати данину татарам. Лаонік Халкондіол повідомляв, що скіфи (татари) підкорили своїй владі і примусили сплачувати данину готів та каффинців. Генуезці викуповували 25 людей з татарського полону за величезну суму в 50 тис. аспрів. Війна між Феодоро та Каффою тривала ще сім років, але мляво. Жодних помітних успіхів без татар феодорити не здобули і за мирною угородою 1441 р. вони зберегли за собою Каламіту на узбережжі Чорного моря, тобто володіння, яке мали до конфлікту⁴⁴.

Окремим є питання про те, хто керував татарами у цій битві. Ще В. Смірнов висловив припущення, що військами командував Хаджі-Гірей. Раніше М. Мурзакевич припустив, що на чолі татар перебував Хаджі-Гірей, але він ототожнював останнього ще й з Девлет-Бірди, хоча для цього немає жодних підстав. Версію В. Смірнова підхопили Л. Коллі та М. Сафаргалієв. На даний момент цю точку зору підтримують Д. Селівестров та В. Миц. Проте, як відзначає А. Якушечкін, свідчень джерел для цього немає жодних. Єдиний документ, що проливає світло стосовно цього питання, це лист Ніколо дела Порта. За його данними, Крим управлявся коллективним органом, який, швидше за все, був радою карачі-біїв. Кримський дослідник припустив, що формально Кримом правив Улуг-Мухаммед, хоча фактично керували бії. Перо Тафур відмічав фактичну незалежність Кримського улусу від інших татар у 30-х роках XV ст. Формально Тегене з Ширинів, Айдер з Кунгратів та інші бії у 1433−1441 рр. визнавали владу Саїд-Ахмеда. За припущенням ж О. Гайворонського, у Криму степами у той час мав правити Саїд-Ахмед. Це ж випливає з інформації листа Свидригайла великому магістрові Тевтонського Ордену. Великий литовський князь спирався на бія кунгратів Айдера, який при Улуг-Мухаммеді перебував у опалі. Тегене з Ширинів був відсторонений від управління державою, і цей клан повернувся до влади з новим ханом — Хаджі-Гіреєм. Це зробив карачі-бей Мамак. Мамак був ханським намісником у Каффі і титулувався генуезцями титаном, тобто тудуном. Бій продовжував займати цю посаду і при Нур-Девлеті з Менглі - Гіреєм — до самої своєї смерті у 1473 р.4⁵

Після битви під Кастадзоном татари протягом кількох десятиліть підтримували мир з Каффою. У 1442 р. Кримом став правити Хаджі-Гирей. Саме до нього (у документі він названий як імператор татар) з даниною від польського короля прибув подільський намісник Теодор Бучацький. У 1445 р. останній сплачував упоминки (тиш) з Поділля цьому ж правителю. Саме Хаджі-Гірей був першим правителем незалежного Кримського ханату. Він змагався за владу з Саїд-Ахмедом і остаточно переміг його у 1452 р. Крім того, здобути цю перемогу йому допомогли Олельковичі, здійснивши несподіваний напад на військо Саїд-Ахмеда. Хаджі-Гірей уклав союз із ВКЛ та Польщею. Генуезці ж називали Хаджі-Гірея timor, тобто страхітливий. Хан користався з цієї репутації, і під час візитів у Каффу його родичів щедро обдаровували.

Під час демонстрації військової спроможності флота османів капудан Дамір-Кая у 1454 р. двічі зустрівся з турецьким адміралом. Перший раз він це зробив, коли турки перебували поблизу генуезької колонії Воспоро (Керч), а вдруге, коли ті були поблизу Каффи. У Каффі відбулись зіткнення між каффинцями та турками, які поводили себе відверто провокативно. Щоб врегулювати конфлікт, Хаджі-Гірей підійшов з 6-тисячним військом. Після перемовин між ханом та капуданом османи відступили.М. Грушевський вважав, що татарин та осман не домовились, однак сам факт перемовин налякав Каффу. На думку М. Сафаргалієва, хан визнав залежність від османського султана.І. Зайцев стверджував, що турки не мали на меті здобути Каффу, а намагалися виключити кримського хана з можливої антиосманської коаліції. Папа римський через свого посла Людвіга Болонського, король Польщі та великий князь литовський Казимир IV пропонували Хаджі-Гірею долучитися до антирутецької ліги. Від участі у ній хан ухилився. Костянтин з Островіци в «Нотатках Яничара» зафіксував, що кримському хану не подобалось сусідство османів і він разом з правителем Ак-Коюнлу віддавав перевагу сусідству з трапезундським імператором. У цьому уривку, очевидно, знайшов відбиток той факт, що до 1365 р. землі Гірського Криму формально залежали від Трапезундської імперії, а правителя Феодоро серб не знав. Ян Длугош перебільшує ступінь лояльності Хаджі-Гірея до Казимира IV, вказуючи, що якби король наказав здійснити хрестовий похід проти турків, то той би його підтримав.

При цьому Хаджі-Гірей мав вагомий привід для того, щоб відмовитись від такого кроку. На сході була Велика Орда (Тахт Елі), хан якої Махмуд у 1465 р. здійснив похід против кримців. До того Махмуд листувався з турецьким султаном і бажав укласти з ним договір проти Хаджі-Гірея, але підтримки від Османів так і не дочекався. У 1466 р. османи не споряджували флот і військо проти кримських татар. Очевидно, перед тим між ханом та султаном було досягнуто домовленості про те, що вони не будуть підтримувати ворогів один одного. Місія венеційця Джана Батіста де ла Вольпе у Крим для створення антитурецької ліги провалилася, і він був вимушений шукати щастя вже серед росіян. У 1469 р. хан Менглі-Гірей пішов на зближення з Османами, надіславши султану листа, а у 1470 р. війська кримських татар атакували ворога султана — молдавського князя. Того ж року військо кримського калги-султана (спадкоємця престола, сина Менглі-Гірея) було переможене молдаванами у битві під Ліпніком. А у 1475 р. кримський хан визнав себе вассалом Османської імперії⁴⁶.

Кримський хан виступав у якості покровителя Феодоро, а як портову гавань для ханства використовував Каламіту. Користаючись з проблем генуезців, до останньої чверті XV ст. феодорити поширили свою владу на Алушту та Партеніт. Торгівля через Каламіту та торгові контакти феодоритів із Молдавією через Аккерман та Каламіту завдавали великих збитків Каффі, й генуезці вели торгову війну проти Феодоро. Вона не переросла у військове зіткнення тільки завдяки тому, що Хаджі-Гірей підтримував феодоритів. У 1446 р. поблизу володінь генуезців у Криму з’явилась флотилія Трапе — зундської імперії. Великих комнінів у цьому конфлікті підтримали мешканці Синопу та Кастамону, а також феодоритський князь Олубей та кримський хан Хаджі-Гірей. У гавані Каламіти стояв трапезундський флот. Від торгівлі через Каламіту збагачувались і кримські татари. Від цього порту страждала тільки торгівельна монополія Каффи. Та й османські турки складали конкуренцію генуезцям. Успіх феодоритів та їхніх союзників у 1446 р. виявився тимчасовим, напад турків у 1447 р. на узбережжя Готії та Трапезундської імперії позбавив їх можливості ще сильніше тиснути на Каффу⁴⁷.

За даними листа А. Вінья, у 1456 р. син Хаджі-Гірея здійснив державний переворот у Кримському ханстві. Проте він зміг протриматись при владі лише кілька місяців. Переворот взагалі став можливим тільки завдяки тому, що Хаджі-Гірей здійснив похід на якихось валахів. Необхідно звернути увагу, що у документі Штефана чел Маре львівським купцям від 3 липня 1460 р. вказано на татарську данину, встановлену у Мокастро (Четатя-Албе, Аккермані). Аккерман був татарсько-молдавським кондомінатом. Генуезці ж називали Хаджі-Гірея проклятим татарським імператором. На думку Х. Іналджика, переворот Айдера був інспірований генуезцями та здійснений їх агентурою у Кримському ханстві. Генуезці були вкрай незадоволені тим, що у ярликах Хаджі-Гірей згадував Каффу як частину своїх володінь. За посередництва князя Олубея з Феодоро вони тільки налагодили зв’язки з ним у 1455 р. У відносинах татар з генуезцями також відігравали роль співправителі Олубея Караіхібе та Біксі. Користуючись підтримкою татар, у 1458 р. вони почали займати території капітанства Готія. Протягом усього свого правління Хаджі-Гірей чинив тиск на генуезців⁴⁸.

Слід зауважити, що Молдавія мала певний вплив на Феодоро. За допомоги молдаван був позбавлений престолу князь Ісаак, прихильний до турків. Його місце зайняв союзник молдавського господаря Штефана III чел Маре — князь Олександр. Феодоро переорієнтувалось з Кримського ханства на князівство Молдавія. Молдавський господар запропонував створити антиос — манську лігу з Молдавії, Феодоро та Генуї, проте генуезці відмовились підтримати його, і єдиним реальним союзником феодоритів виявилися тільки молдавани. У 1454 р. вони відбили спробу капудана Демір-Кая заволодіти Четатя-Альбе (Аккерманом). У князівстві Феодоро у 70-х роках XV ст. з’явився воєвода Влад, який, очевидно, і привів до влади Олександра. Кримські татари притримувалися нейтралітету під час піврічної облоги османськими турками міста Мангуп-Феодоро у 1475 р.4⁹

Правителі Золотої Орди у другій половині ХІІІ - першій половині XIV ст. здійснювали грабіжницькі набіги на християнських сусідів у регіоні Надчорномор’я. Тільки планомірне зміцнення фортифікацій Каффи дозволило цьому місту витримати дві облоги військами хана Джанібека у 40-х роках XIV ст. Формальною причиною першого великого конфлікту стала агресія генуезців на землі общин Готії. Генуезька експансія у Надчор — номор’я може датуватись 60−70-и роками XIV ст., коли генуезці зайняли поселення південного берега Криму, який до того знаходився у залежності від Золотої Орди та Трапезундської імперії. Мамай на деякий час у 70-х роках зміг відвоювати захоплені генуезцями землі (крім Судака та Чембало), проте у 80-х роках XIV ст. беї Кримського улусу, з санкції на те хана Токтамиша, практично легітимізували завоювання генуезців. Відособлення володарів Мангупа-Феодоро зі складу Золотої Орди можна датувати 90-и роками XIV ст. Тамерлан не спустошував Каффу, а в Криму проти феодоритів воювали намісники Ідегея. Оформлення Феодоро як самостійного князівства можна датувати початком XV ст. У битві при Кастадзоні татар, швидше за все, очолював бій ширинів Тегене. Хан Хаджі-Гірей намагався не кофліктувати з османами, був прихильний до феодоритів і чинив тиск на генуезців Каффи.

Примечания

• 1. Колли Л. П. Хаджи-Герай хан и его отношения (по генуэзским источникам). Взгляд на политические сношения Кафы с татарами в XV веке // Известия Таврической Ученно — Архивной Комиссии. — Вып.50. — Симферополь, 1913. — С.99−139; Селивестров Д. А. Сражение при Солхате (Кастадзоне) 22 июня 1434 года // Военное дело Золотой Орды. — Казань, 2011. — С.183−198; Григорьев А. П., Григорьев В. П. Коллекция золотоордынских документов XIV века из Венеции: Источниковедческое исследование — СПб., 2002.; Мавріна О. С. Виникнення Кримського ханства в контексті політичної ситуації у Східній Європі кінця XIV — початку XV ст. // Сходознавство — № 25−26 — К., 2004 — С.57−77; Её же. Некоторые аспекты генуэзско-татарских отношения в XIV веке // Сходознавство. — № 29−30. — К., 2005. — С.89−99; Її ж. Від улусу Золотої Орди до Кримського ханства: особливості політичної еволюції // Сходознавство. — № 33−34. — К., 2006 — С.108−119; Її ж. Протистояння Тимура і Тохтамиша та зміна політичної ситуації на півдні Східної Європи наприкінці XIV ст. // Сходознавство. — № 35−36. — К., 2006 — С.66−76; Її ж. Кримське ханство як спадкоємець Золотої Орди // Україна-Монголія: 800 років у контексті історії. — К., 2008 — С.27−34; Її ж. Ширіни у ранній історії Кримського ханату // Сходознавство. — № 47. — К., 2009. — С.53−65.
• 2. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — Симферополь, 2009. — 528 с.; ГерценА.Г. Описание Мангупа-Феодоро в поэме Иеромонаха Матфея // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. — Вып.Х. — Симферополь, 2003. — С.562−589; Байер Х. — Ф. История крымских готов как интерпретация Сказания Матфея о городе Феодоро. — Екатеринбург, 2001. — XX, 477 с.
• 3. Маврина О. С. Некоторые аспекты генуэзско-татарских отношения в XIV веке — С.89−90; Григорьев А. П., Григорьев В. П. Коллекция золотоордынских документов XIV века из Венеции: Источниковедческое исследование — С.9; Байер Х. — Ф. История крымских готов как интерпретация Сказания Матфея о городе Феодоро. — С.171; Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — Саранск, 1960. — С.63; Груссе Р. Империя Степей. Аттила, Чингисхан, Тамерлан // История Казахстана в западных источниках. — Т. II. — Алматы, 2005. — С.152; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — Одесса, 1837. — С.8−9, 14; Иналджик Х. Крым под властью Османов и спор озаключении соглашения: по материалам новых документов // Золотоордынское обозрение. — № 1. — Казань, 2013. — С.154.
• 4. Руссев Н. Молдавия в темные века: материалы к осмыслению культурно-исторических процессов // Stratum Plus. — СПб.; Кишинев, 1999. — № 5. — C.379−407.
• 5. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — C.29.
• 6. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Т. Р Извлечения из сочинений арабских. — СПб., 1884. — С.111−112; Золотая Орда в источниках. — Т.1: Арабские и персидские сочинения. Составление, вводная статья и комментарии Р. П. Храпачевского. — М., 2003. — C.61, 80; БайерХ. — Ф. История крымских готов как интерпретация Сказания Матфея о городе Феодоро. — C.172.
• 7. Золотая Орда в источниках. — Т.1. — C.172; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.58.
• 8. Золотая Орда в источниках. — Т.1. — C.66, 80; Почекаев Р. Ю. Цари ордынские. — СПб., 2010 — C.86; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — C.24.
• 9. Груссе Р. Империя Степей. Аттила, Чингисхан, Тамерлан — C.152; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — C.24.
• 10. Груссе Р. Империя Степей. Аттила, Чингисхан, Тамерлан — C.153; Bratianu G.I. Recherches sur le comerce gйnois dans la mer noire au XlIIe siecle. — Paris, 1929. — P.220.
• 11. Wheelis M. Biological warfare at the 1346 Siege of Caffa // Режим доступу: http://wwwnc. cdc.gov/eid/article/8/9/01−0536_article. htm; Маврина О. К вопросу о генуэзско-татарских отношениях конца XIV века — С.238−240; Груссе Р. Империя Степей. Аттила, Чингисхан, Тамерлан — C.154; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — C.27−29.
• 12. Vasary I. Cumans and Tatars. Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 11 851 365. — Сambridge, 2005 — P.122−123.
• 13. Ibid. — P.123.
• 14. Ibid.
• 15. Vasary I. Cumans and Tatars. Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 11 851 365. — P.126−128; Павлов П., Владимиров Г. Златната Орда и българите. — София, 2009. — C.118.
• 16. Географическое описание Золотой Орды в энциклопедии ал-Калкашанди // Тюркологический сборник — 2001: Золотая Орда и ее наследие. — М., 2002. — С.286−287.
• 17. Григорьев А. П., Григорьев В. П. Коллекция золотоордынских документов XIV века из Венеции: Источниковедческое исследование. — C.10−11, 14, 26, 43−44, 74.
• 18. Типаков В. А. Общины Готии и Капитанство Готии в уставе 1449 г. // Культура народов Причерноморья. — № 6. — Симферополь, 1999. — С.218−224; Григорьев А. П., Григорьев В. П. Коллекция золотоордынских документов XIV века из Венеции: Источниковедческое исследование — C.79−86, 118−121; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.6; Кантакузин Иоанн. Истории. Электронная версия. Перевод Хвальков Е. В. 2011. — Режим доступу: http://www.vostlit. info/Texts/rus14/ Kantakuzin/text2. phtml? id=9675; Груссе Р. Империя Степей. Аттила, Чингисхан, Тамерлан — C.154; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — C.27−29.
• 19. Бочаров С. Г. Отуз и Калиера // Золотоордынское наследие / Материалы второй Межд. науч. конф. «Политическая и социально-экономическая история Золотой Орды», посвященной памяти М. А. Усманова. Казань, 29−30 марта 2011 г. — Вып.2. — Казань, 2011. — С.255; Григорьев А. П., Григорьев В. П. Коллекция золотоордынских документов XIV века из Венеции: Источниковедческое исследование. — C.122, 169, 171−172, 178 179.
• 20. Григорьев А. П., Григорьев В. П. Коллекция золотоордынских документов XIV века из Венеции: Источниковедческое исследование. — C.123, 130, 148, 157−159, 163−164, 166.
• 21. Там же. — C.185, 187−189, 192−194.
• 22. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.14−15, 18−19, 23, 30−34, 54−55; Мыц В. Л. Битва на Синей Воде 1363 г. Тумарх Хутайни мангупской надписи 1361/1362 г. или мнимый князь Феодоро Дмитрий // Античная древность и средние века. — Вып.32. — Екатерибнбург, 2001. — C.245−256; Bratianu G.I. «Demetrius, princeps tartarorum» // Revue de Йtudes roumanies. — IX-X. — Paris, 1965. — P.39−46.
• 23. Крамаровский М. Г. Человек средневековой улицы. Золотая Орда. Византия. Италия. — СПб., 2012. — С.220−227; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.41−42.
• 24. Бочаров С. Г. Заметки по исторической географии генуезской Газарии XIV—XV вв.еков. Консульство Солдайское // Античная древность и Средние века. — Вып.36. — Екатеринбург, 2005. — С.282−285, 289−292.
• 25. Типаков В. А. Общины Готии и Капитанство Готии в уставе 1449 г. — С.218−224.
• 26. Маврина О. С. Некоторые аспекты генуэзско-татарских отношения в XIV веке — С.94−96; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.39; Пономарев А. Л. «Солхатская война» и «император» Бек Булат // Золотоордынское наследие. — С.18−21; Бочаров С. Г. Отуз и Калиера. — С.254−255, 260−261; Почекаев Р. Ю. Цари ордынские. — C.232−233; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — C.45, 52−56; Типаков В. А. Общины Готии и Капитанство Готии в уставе 1449 г. — С.218−224.
• 27. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.28−30; БайерХ. — Ф. История крымских готов как интерпретация Сказания Матфея о городе Феодоро. — C.184−191.
• 28. Маврина О. С. Некоторые аспекты генуэзско-татарских отношений в XIV веке. — С.96; Пономарев А. Л. «Солхатская война» и «император» Бек Булат. — С.18−21; Бочаров С. Г. Отуз и Калиера. — С.254−255; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.7, 33; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — C.55.
• 29. Золотая Орда в источниках. — Т.1. — C.154, 168, 197, 201, 204, 315; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.45−47, 57−63; Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — C.168.
• 30. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.45−63.
• 31. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.16−18; Дашкевич Я. Р. Литовські походи на золотоординський Крим в кінці XIV ст.: між історією та фікцією // VIII сходознавчі читання А. Кримського. / Тези міжн. наук. конф., м. Київ, 2−3 червня. — К., 2004. — С.133−135.
• 32. Мавріна О. С. Протистояння Тимура і Тохтамиша та зміна політичної ситуації на півдні Східної Європи наприкінці XIV ст. // Сходознавство. — № 35−36. — К., 2006 — С.72−73; Герцен А. Г. Описание Мангупа-Феодоро в поэме Иеромонаха Матфея // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. — Вып.Х. — Симферополь, 2003. — С.580−587; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.4655, 57−61; Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — C.168.
• 33. Герцен А. Г. Описание Мангупа-Феодоро в поэме Иеромонаха Матфея — С.577; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.31.
• 34. Мавріна О. С. Кримське ханство як спадкоємець Золотої Орди // Україна — Монголія: 800 років у контексті історії. — К., 2008 — C.30; Мавріна О.С. Від улусу Золотої Орди до Кримського ханства. — С.112−113; Заплотинський Г. Емір Едігей: основні віхи державницької політики // Український історичний збірник. — Вип.8. — К., 2005. — С.40.
• 35. Шабульдо Ф. М. Витовт и Тимур: противники или стратегические партнеры // Lietuva ir jos kaimynai. Nuo normanu iki Napoleono. — Вильнюс, 2001. — C.95−106.
• 36. Черкас Б. Огеповий щит Литви. Українське військо Гедиміновичів (XIV-XVI ст.). — К., 2011. — С.50; Валиди Тоган Заки. Восточно-европейская политика Тимура // Золотоордынская цивилизация. — Вып.3. — Казань, 2010. — С.214; Zdan M. Stosunki litewsko — tatarskie za czasow Witolda, w. Ks. Litwy // Ateneum Wilenskie. Czasopismo naukowe poswiecone badaniom przeszlosci ziem Wielkiego X. Litewskiego. — Rocznik VII. — Zeszyt 34. — Wilno, 1930. — S.564−569; Герцен А. Г. Рассказ о городе Феодоро. Топограические и археологические реалии в поэме иеромонаха Матфея // Античная древность и Средние века. — Вып.32. — Екатеринбург, 2001. — С.257−282; Его же. Описание Мангупа — Феодоро в поэме Иеромонаха Матфея — С.576−578; Гулевич В. П. Северное Причерноморье в 1400—1442 гг. и возникновение Крымского ханства // Золотоордынское обозрение. — № 1. — Казань, 2013. — С.111−112, 114−115, 118−121; Пономарев А. Л. Первые ханы Крыма: хронология смуты 1420-х годов в сечтах генуэзского казначейства Каффы // Золотоордынское обозрение. — Вып.2. — Казань, 2013. — С.158−190; Жаксылык С. Золотоордынский клан Бек-Суфи: история и вопросы генеалогии // Золотоордынское наследие. — Вып.1. — Казань, 2009. — С.180−183.
• 37. Герцен А. Г. Молдавия и княжество Феодоро // Античная древность и Средние века. — Вып.35. — Екатеринбург, 2004. — С.227−228; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.34; Григорьев А. П., Фролова О. Б. Географическое описание Золотой Орды в энциклопедии ал-Калкашанди. — С.286−288, 290−291.
• 38. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.69−71; Байер Х. — Ф. История крымских готов как интерпретация Сказания Матфея о городе Феодоро. — C. 206.
• 39. Селивестров Д. А. Сражение при Солхате (Кастадзоне) 22 июня 1434 года // Военное дело Золотой Орды. — Казань, 2011. — С.185; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.72−79, 86−87; Гулевич В. П. Северное Причерноморье в 1400—1442 гг. и возникновение Крымского ханства. — С.111−113, 115.
• 40. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.110−147, 151 — 152; Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — С.232−233; Крамаровский М. Г. Джучиды и Крым: ХШ-Х^ вв. — С.525; Беспалов Р. Битва коалиции феодалов Верхнего Поочья с ханом Куйдадатом в 1424 г. // Верхнее Подонье: Археология. История. — Вып.4. — Тула, 2009. — С. 205−210; Гулевич В. П. Северное Причерноморье в 1400 — 1442 гг. и возникновение Крымского ханства. — С.113.
• 41. Крамаровский М. Г. Джучиды и Крым: XIII—XIV вв. — С.523; Селивестров Д. А. Сражение при Солхате (Кастадзоне) 22 июня 1434 года. — С.188−192, 194−198; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. — С.107, 156−178; БайерХ. — Ф. История крымских готов как интерпретация Сказания Матфея о городе Феодоро. — С.211−213, 215; Сафаргалиев М. Г. Распад Золотой Орды. — С.239−240; Колли Л. П. Хаджи-Герай хан и его отношения (по генуэзским источникам). Взгляд на политические сношения Кафы с татарами в XV веке // Известия Таврической Учено-Архивной Комиссии. — Вып.50. — Симферополь, 1913. — С.111−113; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — С.60−62; Мавріна О. С. Виникнення Кримського ханства в контексті політичної ситуації у Східній Європі кінця XIV — початку XV ст. — С.67−68; Мыц В. Л. Война 1433−1441 гг. между Каффой и Феодоро // Античная древность и средние века. — Вып.31. — Екатеринбург, 2000. — С.337−351.
• 42. Якушечкин А. В. К вопросу о возможности участия Хаджи Гирая в событиях, произошедших в Крыму в 1433−1433 // V наукові читаня пам’яті У. Боданінського. — С.78; Гайворонский О. Повелители двух материков. — Т.1: Крымские ханы XV-XVI столетий и борьба за наследие Великой Орды. — К.; Бахчисарай, 2010. — С.23−28; Мавріна О.С. Ширіни у ранній історії Кримського ханату. — С.53−56; Колли Л. П. Хаджи — Герай хан и его отношения (по генуэзским источникам). Взгляд на политические сношения Кафы с татарами в XV веке. — С.116−120; Мурзакевич Н. История генуэзских колоний в Крыму. — С.72−74; Мавріна О. С. Виникнення Кримського ханства в контексті політичної ситуації у Східній Європі кінця XIV — початку XV ст. — С.66−68; Мыц В. Л. Война 1433−1441 гг. между Каффой и Феодоро. — С.349−350; Гулевич В. П. Северное Причерноморье в 1400—1442 гг. и возникновение Крымского ханства. — С.123−125.
• 43. Гайворонский О. Повелители двух материков. — Т.1. — С.28−36; Колли Л. П. Хаджи-Герай хан и его отношения (по генуэзским источникам). Взгляд на политические сношения Кафы с татарами в XV веке. — С.121−132; Зайцев И. Л. Между Москвой и Стамбулом. Джучидские государства, Москва и Османская империя (нач. XV — пер. пол. XVI вв.). — М., 2004. — С.82−89; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.236−240, 405; Мавріна О. С. Виникнення Кримського ханства в контексті політичної ситуації у Східній Європі кінця XIV — початку XV ст. — С.69−73; Гулевич В. П. Северное Причерноморье в 1400—1442 гг. и возникновение Крымского ханства. — С.128−129; Иналджик Х. Крым под властью Османов и спор о заключении соглашения: по материалам новых документов. — С.157.
• 44. Гайворонский О. Повелители двух материков. — Т.1. — С.28−36; Типаков В. А. Общины Готии и Капитанство Готии в уставе 1449 г. — С.218−224; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. — С.356−358; Мыц В. Л. Война 1433−1441 гг. между Каффой и Феодоро // Античная древность и средние века. — Вып.31. — Екатеринбург, 2000 — С.358−359.
• 45. Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.353−356; Иналджик Х. Крым под властью Османов и спор о заключении соглашения: по материалам новых документов. — С.157.
• 46. Герцен А. Г. Молдавия и княжество Феодоро. — С.228−238; Мыц В. Л. Каффа и Феодоро в XV в. Контакты и конфликты. — С.238, 403−404.