Проведення амністії у 1953-1955 роках в УРСР: перебіг, масштаби, наслідки

Смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 року на тлі наростаючої кризи радянського тоталітаризму висвітлила нагальну необхідність модернізації правлячого режиму в СРСР. Перші кроки щодо лібералізації суспільно — політичного життя в Радянському Союзі належать Л. Берії. У доповідній записці, адресованій Президії ЦК КПРС, 26 березня 1953 року міністр внутрішніх справ повідомляв, що у в’язницях, колоніях та виправно — трудових таборах перебувало 2 526 402 особи, в тому числі 22 145 осіб, яких вважалися небезпечними. Президії Верховної Ради СРСР був запропонований проект Указу «Про амністію», який було ухвалено 27 березня 1953 року та опубліковано на шпальтах газет «Правда» та «Известия». Згідно з Указом передбачалося амністувати 1,2 млн. в’язнів, засуджених терміном до 5 років включно. Стаття 2 Указу передбачала звільнення незалежно від терміну покарання за посадові, господарські, військові злочини, передбачені статтею 193, яка була відмінена у Кримінальному Кодексі РРФСР та кодексах союзних республік. Дія Указу поширювалася на вагітних жінок та жінок, що мали дітей віком до 10 років; неповнолітніх у віці до 18 років; чоловіків старших 55 та жінок старше 50 років, а також засуджених, які страждали важкими невиліковними хворобами. Проте Указ Президії Верховної Ради СРСР обійшов увагою засуджених за контрреволюційну діяльність.

Публікація Указу викликала неоднозначну реакцію серед населення Української РСР. Поряд зі схваленням дій радянського уряду, на кшталт: «В Указі Президії відчувається сталінська думка, яку втілили в життя його вірні соратники»; «Указ демонструє силу Радянського Союзу та гуманність радянської влади»; «Указ вибиває підґрунтя у антирадянських сил для наклепів, що будови комунізму будуються руками засуджених»; «Наш радянський суспільний та державний устрій настільки зміцнів, що вже немає більше необхідності ізолювати тих, які засуджені за службові та господарські злочини», деякі громадяни висловлювали побоювання щодо негативних наслідків амністії. Інженер мартенівського цеху заводу «Запоріжсталь» Жданко так прокоментував рішення вищого законодавчого органу країни: «Я думаю, що окремих осіб, особливо тих, які неодноразово здійснювали злочини не потрібно випускати, тому що вони невиправні і будуть розкладати своєю поведінкою молодь». Вантажник Одеського порту Григоренко в розмовах з колегами зазначав: «Масове звільнення з місць ув’язнення засуджених може викликати зростання дрібних пограбувань. До цього часу в трамваях і тролейбусах ми їздили спокійно, а тепер будемо побоюватися крадіжок».

У ході інструктивних нарад та семінарів агітаторів з роз’яснення указу на підприємствах, установах, колгоспах Харківської області лунали категоричні заяви про залишення чинними суворих заходів покарання для «злочинців-рецидивістів» або висувались пропозиції про встановлення випробувального терміну для амністованих на будівництві. Траплялися випадки, коли окремі присутні під час колективного ознайомлення зі змістом указу, висловлювали розчарування з приводу відсутності в нормативному документі згадки про засуджених за політичними звинуваченнями. Так, бухгалтер середньої школи № 1 м. Луцька М. Лисюк зауважувала: «За цим Указом із в’язниці вийдуть лише кримінальні злочинці, а чесних політичних людей із в’язниці не випускають»⁴⁰. Як відверто антирадянські були кваліфіковані судження працівниці клубу Сталінського заводу сільськогосподарського машинобудування Кнізберг: «Указ вийшов під впливом капіталістичних країн. Там пишуть, що в СРСР тюрми переповнені, тому уряд вирішив їх розвантажити, випустити бандитів та вбивць, а на їх місце додати політичних»⁴¹.

Незважаючи на діаметрально протилежні думки населення на започатковану новими господарями Кремля широку амністію, перший секретар ЦК КПУ Л. Мельников у листі до ЦК КПРС від 1 квітня 1953 року «Про реагування населення Української РСР на Указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію» запевнив вище політичне керівництво країни про позитивне ставлення широких верств республіки до кроків уряду в сфері карально-репресивної політики.

Втілюючи в життя статті указу, міністерство юстиції УРСР виявило в табірних колоніях, колоніях УВТТК, у дитячих виправно-трудових колоніях республіки 69 921 особу, яких необхідно було звільнити від подальшого відбування покарання. На 5 травня 1953 року за даними начальника І спецвідділу МВС УРСР полковника Подобєдова з тюрем, виправно — трудових колоній, камер попереднього ув' язнення, розташованих на території УРСР, кількість звільнених згідно указу складала 19 892 особи⁴².

Цифрові дані про кількість амністованих на початок травня 1953 року виглядали таким чином:

Як видно з таблиці, найбільший відсоток амністованих припав на категорію ув’язнених, звинувачених у хуліганстві, спекуляції, крадіжках, у здійсненні службових та господарських злочинів. Проте в загальне число «прощених» потрапили й звинувачені в антирадянській агітації та члени сімей зрадників Батьківщини. Вже на кінець травня 1953 року на підставі указу було звільнено: засуджених терміном до 5 років включно — 44 475 чол.; засуджених понад 5 років (звільнені згідно ст. 2 указу) — 1426 чол.; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за ст. 4 указу) — 5 286 чол.; засуджених на термін понад 5 років (звільнені за ст. 3) — всього 18 734 чол.

Проводячи амністію, адміністрація місць позбавлення волі виносила щодо кожного засудженого, який підпадав під дію указу, постанову, яка санкціонувалася прокурором області. Усім без винятку амністованим видавалися довідки про звільнення, документи на право проживання у вибраних населених пунктах. Крім того, за кошти таборів-колоній амністовані забезпечувалися проїзними документами до місця проживання. З метою налагодження чіткої роботи щодо відправки амністованих до місця майбутнього проживання додатково залучалися працівники, які разом із залізничною адміністрацією та органами міліції організовували відправлення колишніх ув’язнених, запобігаючи накопиченню їх на залізничних станціях та водних пристанях.

Станом на 21 липня 1953 року на територію УРСР прибуло і було прописано 165 566 осіб, звільнених з місць ув’язнення. Найбільша кількість амністованих прибула на Донбас та прилеглі до нього промислові області. Так, у Сталінській області було прописано 20 753 амністованих, у Харківській — 10 869, Ворошиловградській — 9 845, Дніпропетровській — 11 120 та Запорізькій — 6 134 осіб. Значний притік амністованих спостерігався і в інших областях республіки: Київській — 12 291, Одеській — 9 106, Полтавській — 7 502, Вінницькій — 7 055, Чернігівській — 6 143, Сумській — 5 949, Кам’янець-Подільській — 5 785, у м. Києві - 3 953. Наприкінці 1953 року в Україні перебувало 169,3 тис. осіб, звільнених за амністією, а на першу декаду серпня 1953 року кількість амністованих у республіці збільшилась до 172,4 тис. осіб.

Реалізуючи на практиці Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію», Рада міністрів СРСР, уряди союзних республік ухвалили низку постанов, які визначали порядок працевлаштування амністованих громадян. Виконання цих постанов покладалася на Головні управління організованого набору робітників при Радах міністрів союзних республік та їх відділи при обласних радах депутатів трудящих.

Як свідчать документи, соціальна адаптація колишніх в’язнів проходила з великими труднощами. Так, у деяких відділках міліції міста Києва траплялися випадки необґрунтованих відмов у прописці. Керівники підприємств та установ, незважаючи на дефіцит робочої сили, під будь — яким приводом відмовляли у працевлаштуванні амністованим. Упродовж квітня-червня 1953 року із загальної кількості амністованих, які мали прописку, знайшли роботу 108 224 особи (74,8%), у тому числі: по Києву — 1731 (43,8%); у обласних центрах — 18 839 (66,8%); у інших містах — 26 747 (69,6%), у решті місцевостей — 60 903 (82,3%). Так, в Запорізькій області, незважаючи на рішення облвиконкому, згідно з яким всі керівники обласних відділів були зобов’язані провести відповідну роботу з працевлаштування звільнених за амністією, на 25 травня 1953 року з 4247 осіб, які прибули в регіон, було працевлаштовано 2724 чол. (64%), 1523 чол. (36%) продовжували шукати роботу. Як з’ясувалося пізніше, вказівки щодо працевлаштування амністованих до конкретних виконавців в області доведені не були. Виправити ситуацію у своєрідний спосіб намагався виконуючий обов’язки прокурора міста Мелітополя Рубльов, який пропонував голові Мелітопольського райвиконкому «заслухати керівників заводів та підприємств з приводу відмови в роботі колишнім в’язням» .

На початковому етапі проведення заходів, пов’язаних з адаптацією амністованих, окрім виконкомів обласних рад, не зуміли визначити увесь обсяг передбаченої роботи і органи МВС. Відповідні підрозділи ЦК КПУ інформували вище політичне керівництво республіки, що в умовах проведення амністії складна ситуація в областях спостерігалася з обліком підлітків, які повернулися з місць ув' язнення. Наприклад, у Вороши — ловградській області за спостереженнями контролюючих інстанцій «гірше за все йдуть справи з обліком підлітків, звільнених по амністії. Міліція зовсім не займається обліком цієї категорії людей, не цікавляться також і органи освіти. В зв’язку з цим невідомо скільки прибуло в область підлітків».

Після запровадження амністії значно збільшилась кількість клопотань від колишніх в’язнів про відміну вироків судових органів у частині конфіскації їх майна або звільнення від сплати коштів на покриття збитків, заподіяних ними державним і громадським підприємствам та організаціям (до застосування загальної амністії подібні клопотання надходили в Президію Верховної Ради УРСР поодиноко, після обнародування відповідного указу їх число зросло до 300−350 на місяць). Більшість клопотань після розгляду відхилялись, оскільки вироки судових органів у частині конфіскації майна засуджених вже були приведені до виконання. Лише в окремих випадках, коли родина засудженого за малозначні злочини потрапляла в скрутне становище у зв’язку з конфіскацією помешкання та коли такий вирок ще не було виконано, конфіскація майна скасовувалась. Клопотання засуджених про звільнення їх від покриття заподіяних збитків державним і громадським підприємствам або організаціям, як правило, відхилялись.

Труднощі з працевлаштуванням, фінансова скрута, неувага з боку громадськості спонукала деяких амністованих займатися злочинною діяльністю. Статистика свідчить, що з 1 квітня до 20 червня 1953 року в межах республіки було зареєстровано 6696 злочинів, з них 1196 злочинів (17,9%) скоєно особами, звільненими за амністією. Притягнуто до відповідальності 1383 особи. Найбільше кримінальних проявів з боку амністованих було зафіксовано у Сталінській, Ворошиловградській, Запорізькій, Одеській областях, у місті Києві.

Вкрай незадовільне виконання постанови союзного уряду щодо працевлаштування осіб, звільнених за амністією, спонукало Раду міністрів УРСР 6 червня 1953 року ухвалити постанову «Про усунення недоліків у працевлаштуванні звільнених за амністією громадян». Уряд звертав увагу на прикру статистику, що спостерігалася у Миколаївській та Волинській областях, де було працевлаштовано лише 55% звільнених за амністією, Ворошиловградській — 58%, Сумській — 62%, Чернігівській — 65%, у м. Дніпропетровську — 58%, м. Одесі - 66%. У зв’язку з цим Рада міністрів УРСР зобов’язала керівників підприємств, будівельних організацій беззаперечно приймати на роботу звільнених із ув’язнення, створюючи їм необхідні виробничі та житлово-побутові умови. Контроль за неухильним дотриманням вказівок уряду було покладено на республіканські органи прокуратури. З метою пришвидшити процес адаптації амністованих громадян виконкоми районних та міських рад для осіб, які не мали спеціальності, організовували навчання за професіями шляхом індивідуального та бригадного навчання. Працівники паспортного столу при видачі паспортів знайомили амністованих з переліком вакантних посад на підприємствах району чи області. Завдяки вжитим заходам республіканського уряду з 169,3 тис. осіб звільнених за амністією станом на 1 вересня 1953 року 86% було працевлаштовано, зокрема в містах України — 76,3 тис.⁵⁵

Процес зменшення ув’язнених у системі ГУЛАГу, розпочатий після смерті Й. Сталіна масовою амністією 1953 року, був продовжений в наступні роки на основі застосування інших указів керівництва СРСР: від 24 квітня 1954 року «Про порядок дострокового звільнення від покарання засуджених за злочини, здійснені у віці до 18 років»; від 14 липня 1954 року «Про застосування умовно-дострокового звільнення з місць ув’язнення»; від 17 вересня 1955 року «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941;1945 років» і переглядом справ стосовно осіб, засуджених за контрреволюційні злочини.

За даними Міністерства внутрішніх справ УРСР, упродовж 1953;1955 років у міста і села УРСР прибуло з місць ув’язнення понад 330 тис. чоловік (звільнені за амністією та відбули строк покарання). У полі зору органів міліції та відділів організаційного набору робітників при обласних радах на початок лютого 1956 року перебувало понад 23 тис. Амністованих, які не були працевлаштовані протягом 1953;1955 років:

амністія радянський звільнений працевлаштування.

Стурбованістю проблемами амністованих переповнений лист заступника завідувача відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ Б. Шульженка першому секретарю ЦК КПУ О. Кириченку, датований 1.02.1956 «Є чимало випадків, коли окремі керівники підприємств, відомств і установ безпідставно відмовляють їм у роботі, проявляють до них зневагу і байдужість, а інколи навіть грубо ображають їх. Так, у березні 1955 року в Одеську область прибув з місць ув’язнення гр. Заварзін О.П., який звертався до місцевих радянських органів і керівників підприємств з проханням допомогти йому в працевлаштуванні. Однак, Заварзіну було відмовлено в цьому на тій підставі, що він має судимість. В останній час Заварзін вибув з Одеси. В жовтні 1955 року в м. Сімферополь прибув з місць ув’язнення гр. Карпов Г. М. При спробах влаштуватись на роботу керівники ряду підприємств міста заявляли йому: «Звідкіля прибув, туди і повертайся», і на роботу його не приймали. Лише після втручання Міністерства внутрішніх справ УРСР він був прописаний і влаштований на роботу.

Неправильне ставлення окремих керівників організації до справи працевлаштування колишніх ув’язнених викликає у частини з них незадоволення і озлоблення, а в ряді випадків проводить до того, що вони, будучи позбавлені можливості одержати роботу, а значить і засоби для існування, знову стають на шлях злочинів, повторно попадають на лаву підсудних.

В жовтні 1955 року, наприклад, до Ворошиловграда повернувся з місць ув’язнення гр-н Фадєєв М. Т. Зразу ж по прибутті у місто він намагався влаштуватись на роботу і звернувся з проханням про це спочатку до дирекції заводу ім. Жовтневої Революції. Але тут Фадєєву відмовили. Тоді він звернувся з аналогічним проханням до адміністрації хлібзаводу № 3. Проте і тут йому без будь-яких причин роботи не дали. В результаті, Фадєєв, не маючи засобів до існування, знову став на злочинний шлях, пограбував магазин і зараз заарештований.

За даними Міністерства внутрішніх справ УРСР, з числа осіб, які були звільнені з місць ув’язнення протягом 1953;1955 років уже повторно заарештовано 49 994 чол., в тому числі: за вбивства — 592 чол., бандитизм і розбій — 2 636 чол., за різні крадіжки — 16 619 чол., за спекуляцію і інші злочини — 16 260 чол.

Найбільша кількість повторних кримінальних злочинів припадає на Сталінську і Ворошиловградську області. Так, у Сталінській області протягом 1953;1955 рр. повторно притягнуто до кримінальної відповідальності 9 891 чол., а у Ворошиловградській області - 4 049 чоловік".

Для поліпшення роботи з особами, які повертаються з місць ув’язнення, Б. Шульженко вважав за необхідне: «1. Звернути увагу партійних, радянських, профспілкових, комсомольських і господарських органів на те, що робота по своєчасному трудовлаштуванню і вихованню колишніх ув’язнених має велике державне значення. 2. Покласти персональну відповідальність за своєчасне трудовлаштування колишніх ув' язнених на заступників голів обласних, міських і районних Рад депутатів трудящих. 3. Зобов’язати партійні, радянські і господарські органи створити нормальні виробничі умови для роботи колишніх ув’язнених, організувати виробниче навчання їх та створити навколо них обстановку довір' я і товариської взаємодопомоги з тим, щоб вони почували себе повноправними членами колективу і могли наполегливою працею повернути собі ім' я чесних радянських людей. 4. Зобов' язати партійні організації підприємств, транспорту, будов, установ, закладів, колгоспів, МТС і радгоспів, де працюють колишні ув’язнені, виділити найбільш підготовлених комуністів-агітаторів для проведення з ними групових і індивідуальних бесід повсякденно надавати допомогу агітаторам у проведенні виховної роботи серед цих людей. 5. Запропонувати партійним організаціям та керівникам підприємств, установ і відомств відзначати хороші починання і сумлінну працю колишніх ув’язнених на зборах, нарадах, доповідях і бесідах, в пресі, залучати їх до активної участі в роботі громадських організаціях, добровільних товариств тощо».

Таким чином застосування амністії у початковий період десталінізації мало і позитивні, і негативні соціальні наслідки. З одного боку, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів, за рішенням вищого представницького органу — Верховної Ради СРСР — зміцнило авторитет нової влади. З іншого боку, акт амністії, на нашу думку, не знизив існуючі антагонізми суспільних і політичних стосунків у державі. Соціальна адаптація амністованих осіб у радянський соціум виявилася вкрай складною і тривалою.