Український Чорноморський флот у виданнях підпільної пошти України середини ХХ ст

УКРАЇНСЬКИЙ ЧОРНОМОРСЬКИЙ ФЛОТ У ВИДАННЯХ ПІДПІЛЬНОЇ ПОШТИ УКРАЇНИ СЕРЕДИНИ ХХ ст.

У статті розглянуті раритетні видання, присвячені історії мореплавства в Україні та підняттю українського державного прапора на кораблях Чорноморського флоту 29 квітня 1918 р. Проаналізовано пам 'ятні поштові марки та блоки підпільної пошти України, випущені в 1950;х роках у діаспорі. Звернена увага на необхідність подальшого дослідження і викриття фальсифікацій історії українського флоту.

Ключові слова: підпільна пошта України, Л. Рихтицький, український Чорноморський флот, військовий прапор.

історія мореплавство український прапор флот Підпільна пошта України (далі - ППУ) займає особливе місце в українській історії, культурі і мистецтві. Поштові марки і блоки, випущені у діаспорі, належать до рідкісних в історії філателії, зокрема й самою назвою держави-емітента — «Підпільна пошта України». В умовах, коли Україна перебувала у складі іншої держави (СРСР), ця назва засвідчувала продовження змагань за її самостійність.

У фондах Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького зберігається колекція видань ППУ, сформована з предметів, отриманих у дар від українців із діаспори: Степана Ґоляша (США), Івана Максимчука (США), Надії Кашуби (США), М. Слободяна (Великобританія). Окрім пам’яток із Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, у нашому дослідженні використані видання з приватної «Колекції Петра Й. Потічного про підпільну і протипідпільну боротьбу в Україні» при Торонтському університеті (Канада).

Випуск друкованої продукції започаткували на території Західної Німеччини. В 1949 р. під патронатом Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів створився Закордонний поштовий відділ Підпільної пошти України. Офіційним центром відділу вважався Мюнхен. Біля витоків ППУ стояли відомий український філателіст Юліян Максимчук та старшина 1 Української Дивізії Української Народної Армії Любомир Рихтицький. Останній невдовзі перетворився на справжнього натхненника, ініціатора і організатора всіх наступних видань ППУ та керівника поштового відділу.

Л. Рихтицький, за словами Олександера Малицького, був «душею видань ППУ»¹. На зламі 1946;1947 рр. після табору полонених у Ріміні (Італія) він оселився в Реґенсбурзі (Баварія), де і познайомився із Ю. Максимчуком, який мешкав там само. На початку 1950;х рр. Л. Рихтицький переїздить до Чікаґо (США), де продовжує працювати над філателістичними виданнями, їх випуск припиняється лише із смертю видавця².

На новоутворений поштовий осередок покладалися відповідальні завдання матеріального та пропагандистського сприяння підпіллю на Батьківщині. Реалізація випусків ППУ серед емігрантів сприяла збору коштів для підтримки збройної боротьби в Україні. Крім того, надзвичайно важливим було ідеологічне значення поштової продукції. Марка є візитівкою держави, тим більше, коли така країна веде боротьбу за свою самостійність. Визнавали та особливо наголошували на ідейному навантаженні марок також у Радянській державі: «ми — за політичну, агітаційно-пропагандистську роль наших марок, за те, щоб ці маленькі агітплакати достойно представляли наш спосіб життя»³. Українські емігранти на конвертах приклеювали марки ППУ поряд із марками тієї держави, де вони проживали. Тим самим скромні агітаційні плакати гідно представляли Україну в світі.

Сюжети випусків ППУ різнопланові, серед них відмітимо філателістичні видання на військову тематику. У 1957;1958 рр. з’являються марки та блоки на відзначення 40-річчя збройних сил України⁴. На одному з пам’ятних блоків згадана низка українських військових формувань різного часу: УСС, УГА, армія УНР, УВО, ОУН, Карпатська Січ, Українська повстанська армія, 1 УД УНА. Всім безіменним українським військовим, які полягли на полі бою присвячувався поштовий блок «Во славу українському незнаному воїнові», що вийшов у 1961 р. Доповнює тематичний діапазон видань ППУ сюжет свята українського Чорноморського флоту. Низка пам’яток, які викликають особливе зацікавлення, присвячена підняттю українського державного прапора на Чорноморському флоті 29 квітня 1918 р. З цієї тематики Підпільною поштою України випущені меморіальні серія марок та два поштові блоки у 1951, 1953 та 1958 рр., які розглянемо детальніше.

У 1951 р. в Німеччині з’явився перший пам’ятний поштовий блок «Вітай Чорне море!», на відзначення 33-річчя підняття українського державного прапора на кораблях Чорноморського флоту. Автором проекту виступив Любомир Рихтицький. Пам’ятне видання вийшло у двох різновидах кольорів на звичайному папері накладом по 1260 од. кожний (Ф-3046, Ф-3047). Крім того, існував обмежений наклад у 250 од. на білому крейдованому папері.

Блок складається із чотирьох різних марок номіналом 100 шагів кожна. Над ними зазначені дати: «1918;29.IV.1951». Вздовж периметру блоку написи українською, англійською та німецькою мовами: «Вітай Чорне море!», «Вільна Україна це мир над Чорним морем!», «Free Ukraine — peace on the Black sea», «Die freie Ukraine — frieden am Schwarzen Meer».

На кожній марці зображений інший прапор, проте підписи відсутні. Рисунки всіх чотирьох прапорів у виконанні Святослава Шрамченка та Миколи Битинського були опубліковані в українських військово-історичних часописах довоєнного часу. Напевно вони стали джерелом для створення Л. Рихтицьким поштових мініатюр ППУ.

На першій марці зображений прапор військового флоту. У довоєнній, а згодом і в діаспорній літературі його називали «прапор Української Воєнної Флоти». Чорно-білий рисунок цього знамена авторства С. Шрамченка опубліковано в збірнику «За Державність» у 1930 р. Він мав відповідний підпис та важливі уточнення щодо вигляду прапора — синій хрест, золотий тризуб на блакитно-жовтому полі⁵. Зауважимо, що нерідко державний прапор автори того часу описували як жовто-блакитний, натомість рисунок засвідчує синю смугу вверху та жовту внизу.

Злам 1917;1918 рр. позначився вагомими подіями в історії флоту України. У грудні 1917 р. Українська Центральна Рада (далі - УЦР) схвалює закон про утворення морського міністерства — Генерального Секретарства Морських Справ. На знак підтримки цієї події 24 грудня 1917 р. лінкор «Воля» підняв державний прапор України⁶. 10 січня 1918 р. у Києві відбувся І Український морський з'їзд, на якому, зокрема, розглядався стан і перспективи Чорноморського флоту. В січні 1918 р. УЦР приймається «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки». Згідно цього закону всі кораблі колишнього російського флоту на Чорному морі - військові, транспортні, торговельні - проголошувались флотом Української Народної Республіки, окремим параграфом встановлювався перший воєнно-морський прапор УНР⁷. Як згодом зазначав Святослав Шрамченко, закони були оголошені лише після повернення УЦР до Києва. Згодом, весною 1918 р., під юрисдикцією Міністерства морських справ у Києві була заснована державна геральдично-прапорна комісія, яка мала затвердити низку службових прапорів для українського флоту, армії, дипломатичної служби тощо⁸. Певну роль у розробці державних службових прапорів для морфлоту зіграла морська геральдична комісія в Севастополі (згодом, в Одесі), яка складалася із семи осіб⁹.

Державна геральдично-прапорна комісія розробила новий варіант військово-морського прапору, який затвердив 16 липня 1918 р. гетьман Павло Скоропадський, а вже 18 липня про це було оголошено наказом по морському відомству. Восени відбулося схвалення посадових прапорів українського державного флоту. Наступні марки пам’ятного блоку представляють прапори морського міністра, генерального консула, консула і віце-консула Української Держави, командувача Чорноморського флоту, які були затверджені у той час¹⁰.

Другий за чергою пам’ятний блок на честь 40-річчя підняття українського державного прапора на кораблях Чорноморського флоту вийшов у Чікаґо 1958 р. Відомі два різновиди блоку, які складаються з багатоколірних марок із тотожним рисунком. На кожному блоці марки мають інше забарвлення (Ф-2579, Ф-4483, Ф-4484). Друк виконаний на білому крейдованому папері накладом по 1000 од. кожного різновиду. Блок налічує вісім однакових марок номіналом 25 шагів. На марці центральне місце займає зображення прапора військового флоту. Над ним вміщений напис: «На пам’ятку 29.IV.1918». Внизу на полі блоку інший напис: «1918 Чорне море, українське море 1958».

До 35-ї річниці підняття українського державного прапора на кораблях Чорноморського флоту у 1953 р. виходить пам’ятна серія марок ППУ. Друк серії цікавий тим, що марки утворюють тет-беш: дев’ять марок на поштовому аркуші розташовані у перевернутому положенні відносно дев' яти інших. Таким чином, на кожному поштовому аркуші знаходиться по дві марки із однаковим зображенням та номіналом.

Видання мало два різновиди, що вирізнялися кольором рамки, яка слугувала відмежуванню рисунка марки від поштового аркуша. Навіть таку невеличку деталь, як забарвлення рамки, Л. Рихтицький наповнив глибоким символічним змістом. Були використані барви, які відповідають кольоровій гамі українського національного прапора та революційного знамена ОУН. Червоно-чорні барви не були випадковими. Нагадаємо, що ППУ створювалася під опікою Закордонних Частин ОУН. У верхній частині рамки було закомпоновано герб — Тризуб.

Одна серія марок оздоблювалася синьо-жовтими рамками і мала наклад у 5000 од. (Ф-6215), інша — червоно-чорними рамками, її наклад становив 2000 од.¹¹. Сюжети марок привертали увагу до історії України, яка постійно піддавалася активній фальсифікації. На дев’яти графічних мініатюрах Л. Рихтицький подав кілька штрихів до історії розвитку мореплавства в Україні, що сягає глибокої давнини. Морські навички та досвід слов’ян VIVIII ст. були розвинуті їх нащадками, які ходили, зокрема, Чорним морем. Сюжет першої марки пов’язаний з Нептуном, богом моря (номінал 5). В даному контексті мініатюра засвідчувала, що Україна є морською державою. На другій марці зображений давньоукраїнський військовий човен (номінал 10). Зважаючи на те, що поштові видання виходили підпільно, Л. Рихтицький при створенні графічних мініатюр вдавався до залучення вже відомих рисунків. Нами з' ясовано, що було взято малюнок з писемної пам’ятки про житіє Бориса і Гліба, який було доповнено вертикальним орнаментом¹².

Руська держава не мала регулярного військового флоту. Для морських походів кожного разу будували довбанки, виготовлені з великих стовбурів дуба, липи. Кожна довбанка містила близько 40 людей як окремий бойовий загін. У 2012 р. поруч острова Хортиця підняли з Дніпра стародавній раритет — восьмиметровий дубовий човен-довбанку. Ця знахідка є цінним історичним джерелом, яка при дослідженні надасть нову інформацію про суднобудування Руської держави.

Незважаючи на значну втрату першоджерел давньоукраїнської державності, відоме ім'я київського хакана (сИасапш) Аскольда (Оскольда)¹³.

Вважається, що під його проводом 18 червня 860 р. ескадра складом від 200 («Хроніка» Симеона Логофета) до 360 («Хроніка венетів» Іоанна Диакона) одиниць здійснила напад на Константинополь¹⁴. Історики припускають укладання в той час першого в історії Київської Русі міжнародного договору¹⁵. З правлінням князя Аскольда пов’язується утворення Київської Русі¹⁶ та її першого хрещення¹⁷.

Не випадково було вирішено на одній з перших марок представити давньоукраїнський військовий човен. Видавці тим самим звертали увагу на те, що передісторія українського Чорноморського флоту розпочинається принаймні з IX ст., що підтверджено джерелами. Із цим періодом історії України пов’язаний один із міфів російської історії, який формувався, удосконалювався впродовж століть і сьогодні загорнутий політтехнологами Росії у блискучу патріотичну обгортку. Російський дослідник Горський дуже влучно вказав: «2012 год отмечен сразу тремя юбилейными датами отечественной истории. Это 200-летие Отечественной войны 1812 г., 400-летие освобождения Москвы от интервентов в 1612 г. и 1150-летие … чего? Вот тут возникают затруднения» .

На ці «затруднения» дав відповідь тогочасний президент Російської Федерації Дмитро Медвєдєв в указі № 267, опублікованому 5 березня 2011 р. — «Про святкування 1150-річчя зародження російської державності». Хоча так званого «зародження» російської державності у 862 р. не відбулося. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 р. До цього моменту інша держава — Київська Русь існувала понад 300 років¹⁹. Фальшю є думка про заснування Москви Юрієм Довгоруким у 1147 р. Не було достатньо людей, які б приймали участь у такому процесі. Адже російська православна церква не знає жодного храму із відповідною паствою, який би існував не тільки в межах Москви, але й на території сучасної Московської області до 1272 р.²⁰

Московське князівство (з 1547 р. — царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі. На думку Карла Маркса, на час володарювання Івана III Європа навряд чи підозрювала про існування Московії як країни²¹. Промовистим є зауваження О. Ратшина про обставини заснування Данилова (Спаського) монастиря у XIII ст., коли Москва «возникала из ничтожества и… была под владычеством Монголо-Татарским».

Принагідно зауважимо, що у XIX ст., коли російськими дослідниками посилюються фальсифікації, Іван Могильницький першим серед західноукраїнських мовознавців обґрунтував визначення української мови як однієї з реально існуючих окремих східнослов'янських мов²². Цим заперечив поширені у той час хибні твердження про українську мову, як ніби діалект польської або російської мови, бо начебто ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути²³. Освітні заклади, що знаходилися на українських землях, загарбаних Російською імперією, керувалися з 1870 р. роз’ясненням міністра освіти Д. Толстого про зросійщення, як мету освіти всіх інородців, до яких входили і українці. У 1896 р. Б. Грінченко зауважив, що українська історія викинута з шкільних читанок, замість української історії скрізь «історія московська викладається так, ніби вона нашому чоловікові рідна»²⁴. У 1908 р. російським сенатом україномовна культура і освітня діяльність були оголошені шкідливими, які можуть «викликати наслідки, що загрожують громадському спокою»²⁵. Відтак цензурою з текстів вилучалися слова «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя», «козак» тощо.

Щоб привласнити історію Київської землі, — а це було першочерговим завданням великоросів — знадобилося придушити український народ, загнати його в рабство-кріпосництво, позбавити власного імені²⁶. Цілеспрямована фальсифікація процесу утворення та подальшого розвитку Київської Русі зумовила те, що морські походи, здійснені скажімо, руськими князями Олегом, Ігорем, Святославом у Х ст. також були привласнені і вписані до історії Московщини²⁷.

Інша пам’ятна марка ППУ репрезентує подальший розвиток мореплавства. На мініатюрі (номінал 30) представлено рисунок вітрильника вікінгів. Він відтворений за роботою українського митця М. Білинського, виконаного автором технікою лінориту. Вікінгів на Русі називали варягами. Питання про їх роль у ґенезі Руської держави належить до неоднозначних, маючи значну історіографію із різними поглядами²⁸. Варяги справили певний вплив на покращення та подальший розвиток мореплавства на Русі. Дослідники також висловлюють думку про перебування варягів на місці майбутньої Запорозької Січі²⁹.

Періоду Козаччини, позначеному формуванням України як національної держави, її виходом на арену світової історії, присвячено наступні кілька марок. Четверта та п’ята марки ППУ представляють флот козацьких чайок (за рисунком Боплана, номінал 20) та козацьку чайку (за рисунком М. Івасюка, номінал 25). Традиції керування човнами козаки багато в чому перейняли від давньоукраїнських мореплавців. Боєздатність човнів запорожців була значною і давала змогу вести успішні воєнні дії у Чорному й Азовському морях. Карта, на якій позначений цей регіон, зображена на окремій марці меморіального випуску (номінал 15). Про всебічний розвиток морської справи свідчить розмаїття суден, які будувалися із різних матеріалів і мали своє призначення. Скажімо, у ХУІ-ХУІІІ ст. використовувалися легке військове судно «байдак»³⁰, великий вантажний човен «будара»³¹. Біля північно-західних берегів Чорного моря у ХУІІІ ст. послуговувалися дерев’яним вітрильним вантажним човном «дуб», який у довжину сягав 20 м, мав палубу і дві щогли³². Від 1578 р. відомі згадки про шкіряні човни козаків під назвою «чайка»³³. Докладний опис козацьких чайок подає П. Шевальє в своїй праці «Історія війни козаків проти Польщі»³⁴. У першій половині ХУІІ ст. західноєвропейські джерела занотовують володарювання козаків майже скрізь на Чорному морі і тим самим засвідчують опановування ними чорноморсько-азовського басейну за кілька століть до появи там військового флоту Російської імперії³⁵. Недаремно на генуезьких картах Чорне море називається Руським³⁶. Досягнення українського мореплавства були використані згодом при створенні Петром І російського флоту, перші кораблі якого як військовий флот з’явилися на Чорному морі лише в 1772 р.

Характерною особливістю українського історичного процесу була перервність державної традиції. Восьма марка з пам’ятної серії ППУ переносить глядача в іншу епоху (номінал 40). На ній зображено лінкор-дредноут «Воля», якому судилася складна доля — на ньому майоріло п’ять прапорів різних держав та чотири рази мінялася назва човна³⁷.

Революція 1917 р. зруйнувала багато нашарувань минулого, українці, які на той час відбували військову службу у російському війську, почали організовуватись через створення комітетів, рад. Весною 1917 р. відбуваються гарнізонні віча українців, зокрема, в Сімферополі, Севастополі, Одесі³⁸.

Виразом реального стану справ у Чорноморському флоті був виступ на першій українській маніфестації у Севастополі 7 квітня 1917 р., командувача Чорноморського флоту віце-адмірала О. Колчака: «Ось мені припадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити своє існування. Чорноморська Фльота, керувати якою я маю собі за честь, на 90 відсотків складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки існують на світі[…]». У одній з таких маніфестацій «в мальовничому полтавському старовинно-козацькому жіночому строю» брала участь Оксана Колчак, дружина командувача, яку згодом було обрано почесним членом Севастопольської Української Чорноморської Громади³⁹.

На продовження потреби українізації Чорноморського флоту звернув увагу перший Український військовий з'їзд, який проходив у Києві 5−8 травня 1917 р.⁴⁰. Зауважимо, що тоді зібралося понад 900 делегатів, які представляли 1,5 млн. військових-українців з усієї Російської імперії. За даними чеського історика російського флоту Рене Грегера особовий склад Чорноморського флоту станом на 1 січня 1917 р. складався з 65% українців і 28% росіян⁴¹. Революційна наснага моряків севастопольського флотського півекіпажу, які стали на шлях українізації, знайшла свій вияв весною 1917 р. Вони першими (на той час — в російській армії та флоті) мали прапор із портретом Т. Шевченка та оркестром півекіпажу виконувався гімн «Ще не вмерла Україна»⁴².

В процесі українізації Чорноморського флоту мореплавці вимагали від свого керівництва надання дозволу на підняття українських прапорів. Слід зазначити, що українізовані військові частини виділялися із загальноросійських, однак повністю підпорядковувалися російському військовому командуванню Тимчасового уряду⁴³. В липні 1917 р. есмінець «Завидний» був першим кораблем, який підняв український прапор⁴⁴. На середину 1917 р. половина Чорноморського флоту була під українськими стягами⁴⁵. В липні 1917 р., перед переходом з Миколаєва до Севастополя, мореплавці щойно збудованого дредноута «Воля», зображеного на ювілейній марці, намагалися підняти над ним український прапор. На той час українцям не вдалося цього зробити через спротив офіцерів. Натомість в Севастополі дредноут зустрічали українські організації з національними прапорами⁴⁶.

• 12 жовтня 1917 р. команда есмінця «Завидний» вдруге підняла український прапор, незважаючи на опір російського командування. У відозві мореплавці зауважили: «Мы, украинцы эскадренного миноносца „Завидный“, подняли свой национальный украинский флаг на гафеле для того, чтобы показать, что, несмотря на вековой гнет, все-таки живы сыны нашей славной матери-Украины, следовательно жива та сила, которая должна восстановить права нашей славной, дорогой матери-Украины. Нашим недоброжелателям и тем людям, которые, не ознакомившись с нашими убеждениями, обвиняют нас в анархии мы заявляем, что мы больше, чем кто бы то ни был, не желаем раздора, что мы только лишь стараемся провести в жизнь лозунг свободы, равенства и братства, чтобы они не остались только гласом вопиющего в пустыне, как это было до сих пор»⁴⁷.
• 12 листопада 1917 р. в Севастополі, на площі біля пам’ятника адміралу Нахімову, відбувся військовий парад команд з кораблів та частин севастопольської воєнно-морської фортеці - так відзначали проголошення Української Народної Республіки. На кораблях Чорноморського флоту поруч андріївських та червоних прапорів були підняті синьо-жовті та просигналено «Слава Українській Народній Республіці»⁴⁸.

Питання про українізацію, про підняття українських прапорів на своїх кораблях замість російських завжди наштовхувалося на контрпропагандистську та організаційну роботу матросів та офіцерів росіян та більшовиків. Зокрема, на зборах представників росіян, які служили на флоті було заявлено про недопустимість українізації флоту⁴⁹. Відмітимо, що газета «Единение» (орган сімферопольської ради солдатських депутатів) публікувала статті, сповнені погрозами українцям: «близок час расплаты и мы имеем на это право»⁵⁰. Під впливом антиукраїнського тиску 14 листопада 1917 р. на кораблях були спущені як національні українські, так і андріївські прапори, натомість підняти червоні⁵¹.

Слід наголосити, що протягом 1917 р. над Чорноморським флотом піднімалися українські національні синьо-жовті прапори. На той час військовий прапор, як і, скажімо, герб УНР не були затверджені⁵².

• 22 квітня 1918 р., зусиллями моряків-українців Севастополя видано прокламацію Центрофлоту, в якій зазначалося приналежність чорноморського флоту до УНР. Тоді ж по радіо було оголошено наказ адмірала Сабліна: «Всі кораблі, портове майно і укріплення, які знаходяться на узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. Тому скрізь де треба, наказую підняти український прапор». 23 квітня 1918 р., коли німецькі війська та відділи УНР підходили до Сімферополя, було наказано підняти українські прапори не лише на кораблях, але і по всьому кримському узбережжю та зазначено, що всякий збройний напад проти УНР, її влади та майна, виступ окремих осіб і організацій вважається розбійним⁵³.
• 29 квітня 1918 р. віце-адмірал Михайло Саблін, який незадовго до цього погодився прийняти посаду командувача, офіційно оголосив весь Чорноморський флот українським. Він надіслав до Києва телеграму, в якій заявив про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію УНР. Того дня о шістнадцятій годині за сигналом з флагманського корабля «Георгій Побєдоносєц» на човнах та установах Чорноморського флоту були підняті синьо-жовті прапори⁵⁴.

Саме цій важливій історичній події присвячений сюжет сьомої марки ППУ (номінал 35). На тлі карти чорноморсько-азовського регіону зображений дредноут «Воля», українські національний та військовий прапори. Для історичного увічнення пам’яті утворення українського воєнно-морського флоту, у квітні 1919 р. морське міністерство постановило вважати 29 квітня як «День Свята Українського Державного Флоту» та святом Українського Моря. У 1918 р. міністерство встановило бронзову медаль для відзначення учасників події, для всіх, хто перебував на службі у флоті⁵⁵.

Остання марка пам’ятного випуску представляє шість прапорів держав чорноморсько-азовського регіону (номінал 70). Ліворуч згори вниз розташовані прапори України, Туреччини, Грузії. Праворуч на марці згори вниз представлені стяги Всевеликого Війська Донського, Болгарії, Румунії.

Відразу зауважуємо, що не позначений прапор більшовицької РСФРР. Певним чином на це дає відповідь важливий для науковців документ — карта України, видана відомою картографічною фірмою «Фрайтаг і Берндт» у Відні. На думку фахівців, це оригінал історичної карти Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського — станом приблизно на вересень — жовтень 1918 р. Карта була недоступна для професійних дослідників, тому що зображувала лінію українського кордону зовсім інакше, ніж подавала радянська пропаганда.

Звернемо увагу, що на карті Крим позначено як українську територію, і це є ще одним спростуванням брехливого твердження російської влади про Крим, як нібито дарунок Хрущова Україні у 1954 р. Принагідно відзначимо, що нині досить часто можна почути від північного сусіда думку про те, що «Крим наш» і це є «исконно русские земли», яка вибудовувалася російською пропагандою упродовж століть. Хоча пращури українців — русичі, у Криму з’явилися досить давно: «при кінці IV віку по Христі маємо на се виразні звістки, що тоді сі племена східнослов'янські, від котрих пішли наші українці, стали поширюватися на полудні - і, йдучи з півночі, почали наближатися до Чорного моря. Трохи пізніше вони вже напевно займали приблизно ті краї, в яких живуть тепер: тільки на схід, в Донщині, на Кавказі, в Криму розселилися в пізніших віках»⁵⁶. Згодом, у генуезький період (XIIIXV ст.) в кожному великому місті Криму проживали українці (можливо навіть займаючи цілі квартали), побудувавши там свої церкви⁵⁷. У XIX ст. очевидець дає яскраве свідчення стану справ у Криму: «здесь русского населення почти совсем нет. Живущие тут десятки лет культурные и не культурные русские люди отнюдь не считают себя здесь дома»⁵⁸.

Для тих українців, хто відчував себе вдома — застосовувалося випалювання історичної пам’яті шляхом вилучення та вивезення, знищення старовинних документів. Російські можновладці використовували різного часу ті самі методи як щодо українців, так і кримських татар. У 1736 р. з Києва було вивезено до Петербурга архів міста з давніми пергаментами, щоби містяни навіть забули зміст своїх привілеїв⁵⁹. Так само вивозилися з Криму ярлики Золотої Орди, шертні грамоти кримських васалів. У 1833 р. за наказом з Петербургу в мечетях Криму конфіскували історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів стосовно України. Що не могли вивезти — знищували вогнем⁶⁰. Аналогічно у 1811 р. була вдруге спалена книгозбірня Києво-Могилянської академії. Нищення української та кримськотатарської історико-культурної спадщини продовжувалося у ХХ ст.

Радянсько-українська війна, яка розпочалася в грудні 1917 р., бомбардування більшовиками Києва викликало пожежі⁶¹, у яких, як казав М. Грушевський, згоріла орієнтація на Московщину і Росію, «накидувана нам довго й уперто силоміць». Проголошення УНР поставило Українську Центральну Раду перед багатьма важливими викликами, зокрема тривало формування української державної території. З часу постання незалежної України її урядами проводилася активна дипломатична діяльність, спрямована на повернення територій, які через низку обставин опинилися за її межами, в тому числі вороття Криму, Кубані на правах автономії⁶².

На марці пам’ятного випуску ППУ представлені прапори України, Туреччини, Грузії, Всевеликого Війська Донського, Болгарії, Румунії, які мали вихід до Чорного і Азовського морів. З цими державами Україною були встановлені дипломатичні відносини⁶³.

Представлені меморіальні філателістичні випуски ППУ середини ХХ ст. слугували для увічнення, пропаганди історії України, викриття її фальсифікацій. Маленькі агітплакати виступали як засіб патріотичного виховання молоді. На це зверталася особлива увага, щоб символ українських державно-військових традицій «не випав нам з рук у час наших мандрів по світах і щоб серед наступних поколінь не забракло ентузіастів — носіїв цього символу й репрезентантів потенціяльних українських державно-збройних сил у слушний час у зовнішньому світі»⁶⁴. Попри те, що численні поштові видання Підпільної пошти України середини ХХ ст. випускалися у підпіллі, вони фактично продовжили розвиток державної української філателії, започаткованої за часів Української Народної Республіки.

Література

• 1 Малицький О. Огляд видань марок і пропам’ятних блоків Закордонного поштового відділу Підпільної пошти України // Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто; Львів, 2009. — Т. 47. — С. 16.
• 2 Докладніше про Л. Рихтицького див.: Денисова Т. Прапори українського Чорноморського флоту у виданнях Підпільної пошти України зі збірки Національного музею у Львові ім. А. Шептицького // Збереження й дослідження історико-культурної спадщини в музейних зібраннях / Міжнародна наукова конференція (Львів, 25−27 вересня 2013 р.). — Львів, 2013. — С. 41.
• 3 Левітас Й., Басюк В. Все про марки. — К., 1975. — С. 47.
• 4 Денисова Т. Місто Лева у виданнях Підпільної пошти України // Літопис Національного музею у Львові ім. А. Шептицького. — Львів, 2007. — № 5. — С. 123.
• 5 За Державність: матеріяли до історії війська українського. — Каліш, 1930. — Зб. 2. — С. 96−97.
• 6 Шрамченко С. День свята Української Державної Фльоти // Літопис Червоної Калини. — 1933. — Ч. 6. — С. 13.
• 7 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. — К., 1997. — Т. 2. С. 78−79; Шрамченко С. Закон про державну національну фльоту та його виконавці // Військо України. — 1993. — № 4. — С. 28.
• 8 Трембіцький В. Прапори України 1918 року // Знак. — 1993. — Ч. 4. — С. 1.
• 9 Батьківщина. — 1963. — Ч. 7. — 18 травня.
• 10 Про найтиповіші помилки відображення військового прапора (у тому числі в рисунках С. Шрамченка, М. Битинського, В. Трембіцького) див.: Денисова Т. Прапори українського Чорноморського флоту у виданнях Підпільної пошти України зі збірки Національного музею у Львові ім. А. Шептицького. — С. 42−44.
• 11 Боровець З. Підпільна пошта України // Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто; Львів, 2009. — Т. 47. — С. 129.
• 12 Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.; Відень, 1921. — С. 74.
• 13 Гедеонов С. Варяги и Русь. — М., 2011. — С. 315.
• 14 Полонська-Василенко Н. Дві концепції історії України і Росії. — Мюнхен, 1964. — С. 5; Котляр М. Початки Русі. Довкола 862-го року // Український історичний журнал. — 2012. — № 2. — С. 31; Гордієнко Д. Похід росів на Константинополь 860 року в історіографії та культурі Русі // Рюцшо<;: сборник статей к 60-летию проф. С. Б. Сорочана. — Харьков, 2013. — Т. 2. — С. 140; Сахаров А. Дипломатия Древней Руси. IX — первая половина Х в. — М., 1980. — С. 48−82; Його ж. 860 год: начало Руси // Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років / Матеріали міжнародної наукової конференції (19−20 листопада 2010 р., м. Чернігів). — Луцьк; Чернігів, 2011. — С. 20.
• 15 Сахаров А. Дипломатия Древней Руси. IX — первая половина Х в. — М., 1980. — С. 48−82; Його ж. 860 год: начало Руси // Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років. — С. 20.
• 16 Ключевский В. Курс Русской истории. — М., 1923. — Т. 1. — С. 175.
• 17 Оглоблин Н., прот. Тысячелетие евангельской проповеди в Русской земле // Киевские епархиальные ведомости. — № 7. — 1 апреля 1866 г. — С. 224−234; Кузенков П. Поход 860 г. на Константинополь и первое крещение Руси в средневековых письменных источниках // Древнейшие государства Восточной Европы. 2000 г. Проблемы источниковедения. — М., 2003. — 440 с.; Шумило С. Оскольд и христианизация Руси. — К., 2010. — 120 с.
• 18 Горский А. Первое столетие Руси // Средневековая Русь. К 1150-летию зарождения российской государственности. — М., 2012. — Т. 10. — С. 7.
• 19 Дашкевич Я. Як Московія вкрала історію Київської Русі - України // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://sribnazemlja.org.ua/2 014 042 913 731/istoria/ukraina/ 2014;04−29−08−23−34−13 731.html
• 20 Ратшин А. Полное собрание исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах в России. Составлено из достоверных источников. — М., 1852. — С. 265, 325−326.
• 21 Marx K. Secret Diplomatic History of the Eighteenth Century. — London, 1899. — Р. 81.
• 22 Денисова Т. Герб та печатка перемишльського єпископа Михайла Левицького (1813−1818) // Генеалогічні записки. — Л., 2013. — Вип. XI (нової серії V). — С. 64.
• 23 Хрестоматія з історії України. — К., 1993. — С. 141−142.
• 24 Вартовий П. Яка тепер народня школа на Вкраїні // Житє і слово. — 1896. — Кн. 4. — С. 256.
• 25 Щеголев С.Н. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — К., 1912. — С. 276.
• 26 Білінський В. Країна Моксель, або Московія: Історичне дослідження. — К., 2009. — Кн. 1. — С. 17.
• 27 Боевая летопись русского флота. — М., 1948. — С. 8; Мавродин В. Русское мореходство на южных морях. — Симферополь, 1955. — С. 40; Мацьків В. Море і ми // Альманах Українського Національного Союзу на 1977 рік. — Джерсі Ситі; Нью-Йорк. — 1977. — С. 29−30.
• 28 Bayer G. S. De Varagis // Commentarii Academiae Scientiarum Imperialis Petropolitanae. — Petropoli, 1735. — T. IV. — P. 276−279; Bodenstedt F. Die poetische Ukraine: Eine Sammlung kleinrussischer Volkslieder. — Stuttgart;Tьbingen, 1845. — S. 1, 12; Богомолов Н. О значении слов: варяг, казак, росс и рет, или как должно понимать эти слова в истории. — Тифлис, 1849. — С. 2−16; Дорошенко Д. Нарис історії України. — Мюнхен, 1966. — Т. 1−2. — С. 39; Нильсен Й. Рюрик и его дом. Опыт идейно-историографического подхода к норманнскому вопросу в русской и советской историографии. — Архангельск, 1992. — 69 с.; Фомин В. Варяги и варяжская Русь: к итогам дискуссии по варяжскому вопросу. — М., 2005; Шевченко Н. Варяги і початки Русі у наукових студіях М. О. Максимовича // Український історичний збірник. — К., 2013. — Вип. 16. — С. 281 — 295.
• 29 Bodenstedt F. Die poetische Ukraine…- S. 1, 12; Lud ukrainski, jego piesni, bajki, podania, klechdy, zabobony, obrzзdy, zwyczaje, przyslowia, zagadki, zamawiania, sekreta lekarskie, ubioiy, tance, gry i t.d. / Zebral i stosownemi uwagami objasnil Antoni Nowosielski. — Wilno, 1857. — T. 2. — S. 179−180; Васильев А. О древнейшей истории северных славян до времен Рюрика, и откуда пришел Рюрик и его варяги. — СПб., 1858. — С. 69.
• 30 Львівський літопис XVII ст. // Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — К., 1971. — С. 108.
• 31 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 158.
• 32 Тушин Ю. П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях (XVII в.). — М., 1978. — С. 56−57.
• 33 Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. — К., 2007. — С. 429.
• 34 Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі / Пер. з фр. видання 1663 р. — К., 1960. — С. 40−41.
• 35 Історія українського козацтва: Нариси у 2 т. — К., 2007. — Т. 2. — С. 229.
• 36 Мавродин В. Русские на Дунае // Ученые записки Ленинградского госуниверситета / Серия гуманитарных наук. — Саратов, 1943. — № 87. — С. 12.
• 37 Флот в Белой борьбе. — М., 2002. — С. 283.
• 38 Юртик Г. «Перший» Симферопольський полк ім. гетьмана П. Дорошенка // Літературно-науковий вісник. — 1923. — Кн. 1. — С. 32−35; Неклієвич М. На Українській

Чорноморській флоті 20 років тому // Літопис Червоної Калини. — 1938. — Ч. 4. — С. 4; Пилишенко В. День українського моря // Свобода. — 1965. — Ч. 80.

• 39 Нова Рада. — 1917. — 18 мая; Христич Я. Українські зелені свята у Севастополі. Спогад учасника // Дороговказ. — 1969. — Квітень-червень. — Ч. 24. — С. 9−10.
• 40 Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції 1917;1920. — Відень, 1921. — Т. 1. — С. 54.
• 41 О^єг Я. Ріоїа икгаіпу w МасИ 1917;1919 // Окг^їу wojenne. — 1998. — № 2
• 42 Шрамченко С. Рідкий Ювилей // Літопис Червоної Калини. — 1937. — Ч. 9. — С. 7.
• 43 Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. — К., 2005. — С. 45.
• 44 Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / Упор. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. — Л., 1992. — С. 435.
• 45 Трембіцький В. Чорноморська проблема України // Альманах Українського Народного Союзу 1998. — Нью-Йорк; Парсіппані, 1998. — С. 148.
• 46 Крымский вестник. — 1917. — 5 июля.
• 47 Там же. — 20 октября.
• 48 Киевская мысль. — 1917. — 14 ноября; Известия Севастопольского Совета военных и рабочих депутатов. — 1917. — 15 ноября; Неклієвич М. На Українській Чорноморській флоті 20 років тому // Літопис Червоної Калини. — 1938. — Ч. 4. — С. 4.
• 49 Киевская мысль. — 1917. — 17 ноября.
• 50 Вістник Українського Військового Генерального Комітету. — 1917. — № 5−6. — С. 3.
• 51 Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917;1918. Утворення та боротьба за державність. — Львів, 1997. — С. 124.
• 52 Денисова Т. Георгій Нарбут, Антін Середа — творці перших українських державних фіскальних та поштових марок 1917;1920 років // Літопис Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. — Л., 2008. — № 6. — С. 185.
• 53 Центральний державний архів вищих органів влади України. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 3; Матвієнко В.М. До питання про самовизначення Криму в 19 171 918 рр. // Український історичний журнал. — 2002. — № 5. — С. 83.
• 54 Шрамченко С. День свята Української Державної Фльоти // Літопис Червоної Калини. — 1933. — Ч. 6. — С. 14; Шрамченко С. Піднесення Українського прапору в Чорноморській флоті // За Державність. — Каліш, 1930. — Ч. 2. — С. 123; Лисяк О. Мрія Чорноморського прапора // Свобода. — Джерсі Сіті, 1958. — Ч. 80; Климчак М. Українському військово-морському прапорові - 90 років // Свобода. — 2008. — № 17. Зауважимо, що згодом, під час німецької окупації в 1918 р., крейсер «Пам'ять Меркурія» стояв в Севастополі під українським синьо-жовтим прапором.
• 55 Трембіцький В. Чорноморська проблема України. — С. 158. Відзначимо, що у 1918 р. закріплено державний титул гетьмана України Павла Скоропадського — «Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України, Військ Козацьких і Державної Фльоти». В 1919 р. Головного Отамана Збройних Сил України Симона Петлюру титулували — «Головний Отаман Військ і Фльоти УНР».
• 56 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 39.
• 57 Мащенко С. Українці в Криму: етнодемографічні аспекти (УІІІ-ХХ століття) // Етнічна історія народів Європи. — К., 1999. — С. 42.
• 58 Многогрешный А. Значение южной полосы России. — Одесса, 1877. — С. 33−34.
• 59 Демкович-Добрянський М. Україна і Росія: історичні нариси на теми російського імперіялізму. — Рим, 1989. — С. 30.
• 60 Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. Від доби Романових до сьогодення. — К., 2012. — С. 27.
• 61 Дикий А. Красная свитка. — М., 2007. — С. 151.
• 62 Січинський В. Крим. Історичний нарис. — Нью-Йорк, 1954. — С. 28; Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. — Мюнхен, 1968. — С. 43−47; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — Мюнхен, 1969. — С. 294; Польовий Р. Кубанська Україна. — К., 2002. — С. 78; Дикий А. Красная свитка. — М., 2007. — С. 186.
• 63 Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле: 1901;1914 рр. — Вінніпег-Манітоба, 1949. — С. 365; Кобилянський Л. Українське посольство в Туреччині // Нова Україна. — 1925. — Ч. 2−3. — С. 85; Дорошенко Д. Історія України 1917;1923 рр. — Т. ІІ: Українська Гетьманська Держава 1918 року. — Ужгород, 1930. — С. 138−214; Січинський В. Крим. Історичний нарис. — Нью-Йорк, 1954. — С. 28.
• 64 Пилишенко В. Чорноморці в українській революції // Альманах Українського Національного Союзу на 1977 рік. — Джерсі Ситі; Нью Йорк, 1977. — С. 20.