Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу українського націотворення

Не так багато часу минуло відтоді, як Головне управління взаємодії із громадськістю і в справах національностей та релігій Донецької ОДА оприлюднило на своїй сторінці інформацію про етнонаціональний склад Донецької області. В ній, зокрема, йшлося: «Провозглашение Украиной независимости государства изменило общественный статус … всех национальных меньшинств, проживающих на ее территории, и дало мощный толчок к их национальному возрождению и развитию. Культурный и интеллектуальный потенциал каждой из этнических групп — значимый и оригинально неповторимый. Это наглядно демонстрирует национальный симбиоз благодатной донецкой земли, где этносы сумели сохранить свои языки и самобытные культуры, объединившись общими духовными корнями. Культура каждого этноса стала тем источником, который питает самобытный донецкий характер с его работоспособностью, свободной, гордой, творческой и одновременно искренней психологией и с его постоянной настроенностью на любой культурный контекст. Дружба народов Донбасса воспринимается в обществе как норма и создает предпосылки для общеукраинского прогресса в будущую цивилизацию».

Не менш пієтетно піднесені висловлювання лунали тоді в інтелектуальному середовищі. Висловлювання на кшталт: «Схід України в цілому й Донбас зокрема стали зоною контакту цивілізацій і культур, що обумовило такі риси регіональної спільноти, як терпимість, адаптивність, сприйнятливість до інших культур (тільки в Луганську живуть представники близько 40 національних меншин)», — вважалися вичерпною характеристикою так званої регіональної ідентичності Донбасу. Нічого, здавалося, не передвіщало біди.

Події весни 2014 р., з легкої руки кремлівських масмедіа поіменовані поетичною назвою «Русская весна», заскочили українське суспільство загалом, і донбасівський соціум, зокрема, зненацька. Так, попри звичні заспокійливі мантри всі розуміли, що різниця між Донбасом та рештою України є, і суттєва. Це не було секретом ані для громадськості, ані для політикума, що впродовж незалежності звично існували в контексті політичного дискурсу «Двох Україн». Тим більше вони не були секретом для пересічних мешканців, шквал коментарів яких у соцмережах розставляв, що називається, всі крапки над «і» щодо реального стану речей у сфері, в якій за радянської влади панувала «дружба народів».

В круговерті подій і потрясінь, які розпочалися із розстрілу київського Майдану, втечі В. Януковича та його «команди», ленінопаду, штурмів адміністрацій та відповідно — політичної кризи, що спричинила вакуум влади як у центрі, так і на місцях, проблема протистояння «двох Україн» на короткий час втратила свою актуальність. Аж до анексії Криму протилежність між регіонами сприймалася радше як важіль політичного тиску, аніж перепустка у безодню. Вимоги донецьких пенсіонерок підключити російське телебачення із улюбленими шоу сприймалися як курйоз, а виступи широковідомого у вузьких колах «новообраного» Донецького губернатора П. Губарева на тлі С. Тарути, виглядали як першоквітневий жарт.

Мірою ускладнення ситуації, розгортання кримського сценарію спочатку в Слов’янську, згодом в Горлівці і, врешті, з перетворенням «гібридної війни» та самопроголошених республік на характерну прикмету політичного життя Східної України, «національна карта» розігрувалася чимдалі активніше. Врешті «російське питання» перетворилося на універсальний важіль зовнішньополітичного тиску РФ, що стояла за бурхливою політичною активністю ватажків віртуальних «народних» республік.

11 серпня 2014 Голова МЗС РФ Сергій Лавров заявив: «Складається враження, що мета так званої антитерористичної операції полягає в тому, щоб зрівняти із землею південний схід, щоб усі росіяни звідти пішли і, напевне, щоб потім його заселити тими, хто вже буде ставитися по-іншому до історії та до культури, до дружби, до багатовікових зв’язків наших народів». Згодом офіційний представник Слідчого Комітету РФ В. Маркін повідомив, що комітет порушив кримінальну справу про геноцид російськомовного населення південного сходу України.

Гнівні заяви очільника російського МЗС, російського представника в ООН, одіозних діячів Державної Думи були нічим іншим як передвісниками «гібридної» військової інвазії, що на штиках (а, вірніше, цілком сучасних «Буках», «Градах», «Ураганах») російських солдатів, переодягнених у ополченські однострої, будувала «русский мир» нового, третього тисячоліття.

Мірою наростання гуманітарної катастрофи, в яку занурювався російськомовний Донбас, і суспільство і науковці змушені були осмислювати і гасла, під супровід яких вона поглиблювалася, і минувшину, в якій шукали витоки сьогоденних проблем.

Отже історія формування етнонаціонального складу Донбасу актуалізувалася з новою силою. Українські історики підчас захоплювалися прагненням довести, що Донбас впродовж століть є українським і залишатиметься через те зоною українського суверенітету. Не піддаючи сумніву цей принциповий висновок, зазначимо лишень, обґрунтовувати визнані міжнародною спільнотою сучасні кордони України означає і далі безпорадно «смикатись» на гачку російського імперського дискурсу, якому з історичної точки зору в принципі нічого довести не можна. Що ж до наших, так би мовити, внутрішніх завдань і потреб, найголовнішим з яких є інтеграція Донбасу в політичне, етнокультурне та соціогуманітарне поле України, важливо не стільки з’ясувати обставини колонізації краю та участь окремих етнічних груп у його господарському освоєнні, скільки принципи, форми й суть процесів етнокультурної взаємодії, стратегій етнокультурного виживання та суперечності, які вони генерували.

Донбас на шляху капіталістичної модернізації. Назва, що закріпилася за частиною території сучасних Донецької та Луганської областей з легкої руки Є.П. Ковалевського — харківського гірничого інженера, який в 20-і рр. ХІХ ст. досліджував Донецький кряж і розробив першу карту залягання вугільних пластів на теренах Слобожанщини та Приазов’я, виявилася значно живучішою за назви низки адміністративно-територіальних одиниць, в межах яких історично Донецький басейн (скорочено — Донбас) розміщувався.

Український Донбас охоплює територію у понад 53 тис. км з населенням близько 7 млн. осіб. Попри доволі міцно вкорінені стереотипи, що Донбас — суто шахтарський край, це регіон розвиненої металургійної, хімічної, коксохімічної промисловості. Крім кам’яного вугілля, надра Донецького басейну багаті на поклади солі, срібної руди, цинку, олова з домішками міді, срібла й золота, крейди, крейдяних мергелів, вапняків і доломіту, сланцевих газів, вогнетривких глин, кварцового та формовочних пісків, і навіть — алмазів (Волноваський район).

Не менш багатим є й етнонаціональний склад регіону, що впродовж принаймні останніх трьохсот років вирізняється з-поміж решти регіонів України надзвичайною строкатістю та рухливістю.

На запитання: «Що сучасним українським історикам відомо про особливості етнонаціональної історії Степової України загалом, Донбасу зокрема?», — сміливо можна відповідати — «Майже все». Достатньо погортати сторінки видання «Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник» та величезної кількості тематичних бібліографічних довідників, аби ствердитися в думці: майже не лишилося «шпаринок», яких би за роки незалежності оминуло допитливе око українського дослідника. Давно створені і плідно працюють центри дослідження регіональної історії в Донецьку та Луганську, навколо яких гуртуються ентузіасти вивчення історії Донбасу. Колективними зусиллями вітчизняних науковців етнонаціональна історія регіону відтворена у всій своїй суперечливості та різнобарвності.

Край, що отримав назву Південної України, територіально в кордонах імперських Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній сформувався найпізніше, порівняно з рештою історичних регіонів, і охоплював нинішні Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку, Дніпропетровську області, частину Донецької й Кіровоградської областей, а також Крим. Попри всі численні відмінності й місцеві особливості, ці землі складали географічну єдність, включаючи чорноземну степову й почасти лісостепову зони сучасної України з теплим, але посушливим кліматом. Історично ці території також становили єдність.

Що ж до історії заселення та господарського освоєння території, що в новітній історії отримала назву Донбас, вона за своїми основними тенденціями, є складовою історії Південної України. Тривалий час терена сучасного Донбасу були частиною величезної за площею етноконтактної зони, відомої в історичній літературі під назвою «Дике Поле», що власне й охоплювало сучасну Степову Україну.

Перебуваючи під контролем Кримського Ханства, вона тривалий час виконувала роль своєрідної буферної зони між кочовими цивілізаціями і землеробською цивілізацією Подніпров'я, що розбудовувалася після монголо-татарського нашестя під протекторатом Речі Посполитої. Безкраїми донецькими степами кочували татарські та ногайські орди; через них пролягали небезпечні міжнародні торговельні шляхи; ними з даниною та невільниками просувалися татарські загони після регулярних набігів на українські й російські землі; цими ж шляхами доставлялася дань, яку аж до кінця XVII століття сплачувала кримському хану Москва.

Розглядаючи ці землі лише як місце кочовищ, татари, ногайці та кримчаки не дозволяли закріпитися тут жодному постійному населенню. Та, попри всі небезпеки, безкраї степи, багаті на живину й птицю, та рибні промисли приманювали мешканців прикордоння. Принадність регіону багатократно зросла в епоху посилення кріпосницького гніту як у Речі Посполитій, так і в Московському царстві. Масове покріпачення селянства разом із ужорсточенням експлуатації стали спонукальним чинником для шукачів волі. Поява козацтва, як особливого стану особисто вільних воїнів та Запорозької Січі, як території їхньої свободи, стало відправною точкою стихійної селянсько-козацької колонізації Дикого Степу, яка, попри всі небезпеки, набула незворотного характеру. Важливо розуміти, що вже на початковому етапі цей процес набув дихотомічного вигляду: тут зустрілися два потоки стихійних колонізаторів — запорозьких та донських козаків, «вичавлюваних» сюди кріпосницькими системам Речі Посполитої та Московії. Про цей час згодом відомий дослідник історії колонізації Південної України А. Клаус писав: «Но главнейшую часть русских колонизаторов издавна, и особенно в течение прошлого века, составляли толпы беглых, искавших простора, разгула и свободы. На Яик, низовое Поволжье и Дон, в Малороссию и нынешнюю Новороссию являлись дворяне, убегавшие от царской службы; попы, монахи и сектаторы, изгоняемые давлением Москвы; крестьяне, которым крепостная кабала становилась невмоготу. Весь этот сброд или сливался с вольным козачеством, или селился особыми способами, хуторами и уметами, в местах возможно глухих о отдаленных от враждебной Москвы. Но тут же колонизаторы эти сталкивались с кочевыми хозяевами степей, уступавшими свои привольные пастбища только силе и, конечно, не даром; а следом Москва, шаг за шагом раздвигая свои рубежи, вновь захватывала в переделку своих беглецов и „нещадно“ гнула их, по прежнему, под свое железное ярмо».

Початковий етап заселення, що припав на середину XVI — першу половину XVII ст., був найбільш небезпечним: ногайські орди (Єдисанська, Буджацька, Джамбуйлуцька та Єдичкульська) та кримчаки, що тут кочували, перешкоджали спробам будь-якого населення осісти на цих теренах. На свій страх і ризик козаки створювали зимівники і хутори, займалися риболовецьким і звіроловним промислом, варили сіль.

У 70-і — 80-і роки XVII ст. колонізація краю відбувається силами донських, запорозьких козаків та «покозаченої людності». Козацькі зимівники, що являли собою багатогалузеві аграрні господарства фермерського типу, здавна вкривали всю вищезгадану територію і поклали початок її економічному освоєнню. Попри всі небезпеки, чисельність постійного українського населення причорноморських степів у додержавний період перевищувала 20 тис. осіб.

Колонізація Донбасу росіянами та українцями відбувалася на тому етапі синхронно, втім, вона ніколи не була симетричною внаслідок специфіки соціально-економічного розвитку Московії та Гетьманщини. Так, як зазначав В. Пірко, українці та росіяни, колонізуючи Донецькі степи, рухалися назустріч один одному, а в місцях, де вони перетиналися, утворювалися змішані україно-російські поселення. Однак, можливості особисто вільних козаків важко порівнювати із можливостями та спонукальними чинниками давно вже закріпачених російських селян, їхніх власників — російських дворян, а тим більше — співвідносити із інтересами державної стратегії укріплення південно-західних кордонів Російської імперії у епоху закріплення останньої у Причорномор'ї.

Влітку 1663 р. на Маяцькому городищі було споруджене перше на правобережжі Дінця укріплене містечко, що складалося з «черкас» й існувало на умовах козацького самоврядування. Під прикриттям Маяцького острога розвивалося казенне солеваріння, згодом ближче до соляних варниць побудували містечко Соляне (Тор, з 1784 р. — Слов'янськ), що заселили українськими козаками. Наприкінці XVII ст. розпочалося будівництво системи укріплень, що тяглася від Сіверського Дінця по Голій Долині до Сухого Торця, Казенному Торцю до його впадіння в Сіверський Донець. Лінія прикривала всі поселення навколо соляних промислів та Святогірський монастир. Торська лінія своєю чергою була частиною Ізюмської лінії, зведеної слобідськими козацькими полками впродовж 1679−1681 рр. Згодом всі поселення в межиріччі Дінця і Тору приписали до Ізюмського слобідського полку. В 1686 р. відбулася знакова і водночас драматична подія в історії українського народу: за «Вічним миром» частина земель Війська Запорозького увійшла до складу Росії. Лівобережжя України та Слобожанщина вступили в епоху болючих трансформацій базових засад соціально-економічного, політичного й культурного життя суспільства, що відбувалися під тиском Москви, яка поволі перетворювалася на доволі потужний і ненаситний імперський центр. Поза цією датою російська історіографія на загал не залишає місця українській колонізаційній енергії, що тускніє на тлі «грандіозних» планів російських самодержців.

Спонукальним чинником активізації діяльності молодого амбітного російського імператора на південно-західному напрямі стало стратегічне значення торських сольових промислів. Згідно з указом Петра І в 1701 р. навколо давніх соляних промислів розпочинається будівництво укріпленого містечка Бахмут, що з 1703 р. став провінційним центром Азовської губернії. Втім і після включення до сфери інтересів міцніючої Російської імперії, регіон залишався буферною зоною із низкою ризиків, що перешкоджали її розвитку: населення було нечисленним, тимчасовим і неповним (переважно чоловіки), що мешкало не в повноцінних поселеннях, а в військових заставах, між якими курсували військові дозори, що несли прикордонну і розвідувальну службу. Так само нечисленним і змінюваним залишалося населення соляних промислів, що приваблювали шукачів удачі, як з українських, так і російських земель. Набіги кочовиків, епідемії, збройні сутички між козацькими загонами, повстання, перетворювали життя зайшлої сюди людності на щоденне випробування. Фактично, це було існування не лише на цивілізаційному пограниччі, а й на грані життя та смерті. З переходом Російської та Османської імперій у смугу тривалого протистояння (цей процес не в останню чергу спонукало відкриття тут покладів кам’яного вугілля та залізної руди) Дике Поле перетворилося на спірну територію, яку на зовнішньому рівні оспорювали названі імперії, на внутрішньому — запорозькі та донські козаки.

Наприкінці 1708 р. після створення Азовської губернії Бахмут став центром однойменного повіту, до якого увійшли всі населені пункти від Айдару до Осколу. Впродовж 1713−1738 рр. Бахмут був центром прикордонного повіту. Перенесення російсько-турецького прикордоння в межиріччя р. Самара та Орель вкотре перетворило ці землі на небезпечні для проживання, загальмувавши соціально—економічний поступ краю. Лише після повернення до Росії запорожців, переможної російсько-турецької війни 1735−1739 рр. та переміщення кордонів на узбережжя Азовського моря небезпека минула. етнонаціональний донбас капіталістичний Зробивши черговий крок у напрямку Чорного й Азовського морів, Росія потурбувалася про закріплення на здобутих територіях. Місія їхнього утримання була покладена на військових поселенців, рекрутованих з числа «природних ворогів» Османської імперії. В 1752 р. на площі близько 1,4 млн. десятин створюється військово-адміністративна одиниця під назвою Нова Сербія, в межах якої селились вихідці з Балкан: серби, чорногорці, валахи та ін. В 1761 р. їх налічувалося понад 7,5 тис. осіб. З мігрантів були сформовані два військово-поселенські полки для захисту кордонів. Аналогічну структуру мала й створена в 1753 р. в Бахмутській провінції Слов’яносербія, яку населяли українці, росіяни, серби, хорвати, чорногорці, молдавани. Нова Сербія та Слов’яносербія проіснували до 1764 р. і були ліквідовані під час оформлення Новоросійської губернії. Необхідність в їхньому існуванні відпала відразу після удач Росії у війні із Туреччиною: передній край оборонних рубежів доволі швидко перетворився на глибокий тил, отже, докорінним чином змінилася логіка його існування. Зрозуміло, що тимчасові за своїм змістом адміністративно-територіальні одиниці (перша з яких проіснувала 12, а друга 11 років) не лишили ані стійких соціально-економічних, ані стійких ментальних слідів. Вже в середині XIX ст. місць компактного проживання сербського і взагалі південнослов'янського населення практично не залишилось: воно розчинилося безслідно.

Новий етап у заселенні краю розпочинається в середині XVIII ст. після того, як, за затвердженим «Планом про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення» (22.03.1764 р.), розпочалася державна програма колонізації. У відповідь на неї кримський хан двинув сюди Буджацьку та Єдишанську орди та 10 тис. яничар. Військове протистояння вкотре загострилося. Врешті в ході війни 1768−1874 рр. Росія зміцнила тут свій вплив і вибудувала нову захисну лінію від р. Берда і Дніпро до р. Кальміус. З цього часу уряд вживає низку заходів, що стимулювали приплив мігрантів. Після поділу Польщі 1772 р. сюди переселилася невелика кількість білорусів, а після усталення території Азовської губернії (якій була передана Катерининська провінція (1776 р.)) згідно з планами зміцнення Української лінії, сюди скерували два гусарські та три пікінерські полки з пістрявим з етнічної точки зору складом.

Після трагічного для української нації 1775 р. міграційні шлюзи запрацювали на повну силу. До регіону хлинув потік переселенців (зокрема, й запорожців), що добровільно оселялися на дворянських землях. Втім, аж до вирішення «Східного питання» та анексії Криму приріст населення залишався незначним. Так, населення Бахмутської провінції на 1774 р. складали 29 395 чоловіків та 26 931 жінка. Після утворення губернії її людність поповнилася 6 652 мешканцями поміщицьких слобод. Про перспективи економічного розвитку регіону красномовно свідчить той факт, що на майже 63 тис. мешканців припадало 349 осіб, яких переписчики назвали цеховими та купцями.

Попри щедру роздачу «рангових дач» урядам Катерини ІІ та Олександра І так і не вдалося досягти рішучого перелому в їх заселенні. Так, скажімо, за Катерини ІІ в Бахмутському повіті виникло лише 3 поселення. «Живих душ» катастрофічно не вистачало. Крім того, формуванню постійного місцевого населення не сприяли постійні переходи поселенців з метою отримання слобод. Це позначалося на поселенській структурі регіону, в якій переважали військові та приватновласницькі поселення. В 1780-х рр. близько половини селян регіону були кріпаками. Роздача земель тривала. Навіть керівники іноземних військових формувань, що переходили на службу Російській імперії, отримавши землі під військові поселення, незабаром перетворилися на великих поміщиків.

1789 р. імперський уряд визначив межі для кочування татар і ногайців, заборонивши їм наближатися до «російських помешкань, що наново заводяться». З цього часу небезпека набігів кочовиків перестає суттєво впливати на перспективи колонізації краю. Вже після Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) масштаби переселення значно зростають. Причорномор’я надовго стає основним районом заселення й колонізації. Складний, деінде мозаїчний, характер розселення етнічних громад на теренах Південної України загалом, Донбасу, зокрема, повною мірою віддзеркалював перипетії збирання причорноморських земель під скіпетром російських самодержців. На кінець ХІХ ст. у найбільш космополітичних причорноморських портових містах проживали представники п’ятдесяти етносів. Зрозуміло, що їхня чисельність, господарський, соціальний та політичний потенціал громад не були рівноцінними.

Характерною рисою демографічної ситуації в Південній Україні за часів російсько-турецького військового протистояння була стрімка змінюваність основних етносоціальних показників. Вперше національний склад тут було визначено в 1779 р. Тоді українці становили 64,76% всього населення регіону, молдавани — 11,3%, росіяни — 9,85%, греки — 6,31%, вірмени — 4,76%, грузини — 0,45%, інші — 2,57%. Українці становили більшість, але при цьому їхній соціальний вплив значно поступався навіть групі іноземних колоністів, не кажучи вже про росіян, що безроздільно домінували на всіх щаблях управлінської вертикалі. До середини XIX ст., незважаючи на активне переселення німців, молдаван, євреїв, питома вага українців на півдні зросла до 73,52%. В 1858 р. найбільше українського населення було в Верхньодніпровському (98,35%), Новомосковському (94,75%), Олександрійському (91,07%), Павлоградському (86,09%), Катеринославському (77,01%) повітах, найменше — в Тираспольському (54,11%) повіті. Отже, українці становили переважну більшість в повітах, що примикали до Лівобережної України, в решті повітів Степової України вони складали більше половини населення. Фактично стихійне заселення прилеглих до історичного етнічного українського ареалу земель відбулося природним шляхом: українці, всі ті, яким не вистачало землі у власних селах, спустилися південніше і почали окультурювати всі вільні землі, що були на той час доступні. Згодом етнографи зафіксували наслідки культурного обміну та запозичення елементів традиційної української культури Полтавщини, Черкащини, Слобожанщини населенням південноукраїнських сіл.

Етнодемографічна структура території сучасного Донбасу формувалася під дією чинників, універсальних для Південної України. Втім частка російського населення тут була суттєво вищою, аніж пересічно в районах новітньої колонізації. На теренах Азовської губернії ревізія 1778−1779 рр. зафіксувала 27 етнічних груп. Чисельно домінували українці: вони становили 61,3%. Майже втричі поступалися їм росіяни (20,51%), греки становили 7,33%, вірмени — 6,13%, молдавани — 2,5%, на решту громад припадало трохи більше 2%.

Втім, кількісні показники мало що говорили про сутність процесу господарського освоєння Донеччини. Стартові умови укорінення «піонерів» донецької цілини були неспівставними. Мізерна частка російських поміщиків отримала дачі, що обчислювалися тисячами десятин; штабні офіцери — по 1 тис. дес.; обер-офіцери — 500 дес.; іноземні колоністи — по 30−60 дес. на господарство і пільговий період майже в чверть сторіччя. Українські і російські селяни, які були особисто вільними, мали задовольнятися наділами у 56 дес. і до того ж сплачувати податки.

Попри це потік вільних переселенців сюди набуває розмаху, що приводить до сталого скорочення питомої ваги кріпаків у селянському стані регіону (з 44,71% у 1806 р., 43,02% у 1808 р., 37,8% у 1836 р. до 31,89% у 1858 р.). Наплив мігрантів трохи зменшився на час нетривалої російсько-турецької війни 1812−1815 рр. та епідемії чуми, що її супроводжувала, і з новою силою розпочався в 1813 — 1824 рр. Це й не було дивним: Бахмутський повіт на той час лишився фактично єдиним районом офіційно дозволеного заселення, отже — прихистком для всіх селян центральних українських та російських губерній, що шукали тут спасіння від закріпачення.

Остання чверть XVIII — перша половина XIX ст. стали часом грандіозних для свого часу державних демографічних проектів. Перманентна експансія імперії, одномоментні прирощення величезних територій, які роками мали невизначений статус і перебували на напіввоєнному становищі, обмеженість внаслідок безперервних воєн матеріальних і людських ресурсів, які б можна було задіяти в їх інтеграції, спонукали царат вдатися до політики урядової колонізації, яку в не менших масштабах та не безуспішно здійснювала низка європейських монархій, зокрема й Австрійська. Питаннями міграційної політики опікувалася Канцелярія Опікунства іноземних колоністів. Указ від 9 червня 1763 р. дозволяв всім іноземцям, що переселялися до Росії, «будувати і містити по їх законах церкви в тих місцях, де вони селитися побажають». Попри детально розроблену законодавчу базу масового характеру іноземна колонізація набула лише з кінця XVIII ст. Переселенський рух стимулювався чутками про привілеї та успіхи колоністів у Новоросії. Постачальниками нових підданих імперії стали Пруссія, Швейцарія, Голландія, Австро-Угорська імперія, Блискуча Порта. Якщо з європейських країн до Росії переселялися за релігійними мотивами та в пошуках матеріальних вигод; з земель, що перебували під контролем Туреччини, відбувалися масові переселення політичних вигнанців, біженців (Росія, зокрема, надавала притулок балканським і малоазійським повстанцям, з яких формувалися спеціальні військові підрозділи), а також потенційних союзників у боротьбі із Портою. Таким чином виникла низка військово-землеробських поселень (зокрема й Слов’яносербія) та Маріупольський грецький округ, що прихистили потенційних союзників російського імператорського двору в просуванні Балканського та Грецького «проектів». Слов’яносербія, була скороминущою відповіддю на виклики часу. Попри те, що господарських очікувань Росії вона не виправдала, свою основну місію — сприяти поваленню влади Османської імперії в Причорномор'ї — вона почасти виконала. Грецький Маріупольський округ проіснував до епохи Великих реформ і був ліквідований лише тоді, як місія повалення потуги Османської імперії в метрополії була цілковито виконана.

Переважна більшість іноземців, що вирішили пов’язати своє майбутнє із Росією, створили в регіоні мережу колоній. Колонії мали право на внутрішнє самоврядування, але підпорядковувалися нормам російського цивільного права. Окружні колоністські начальники призначалися для них з числа росіян. Компактно розташовані колонії об'єднали в колоністські округи — адміністративно-територіальні одиниці, які користувалися автономією в питаннях соціально-економічного і духовного життя. Колонії сучасних Миколаївщини та Одещини складали Березанський колоністський округ з адміністративним центром у Ландау. На Півдні України містилася й решта німецьких колоністських округів — Лібентальський, Дучурганський, Молочанський, Бердянський і Маріупольський. Окрему сторінку в історії Південної України складає історія Маріупольської грецької округи, що цілком розміщувалася на теренах сучасного Донбасу.

Таким чином, унаслідок складних дипломатичних операцій російського уряду наприкінці ХVШ — на початку ХІХ ст. тут сформувалися численні діаспори європейських етносів, які, щоправда, чимдалі кількісно поступалися українським і російським переселенцям. Становлячи незначну частину населення, вони мали суттєві переваги над левовою часткою людності: державними та кріпосними селянами. Іноземні колоністи були неоднорідними в соціально-економічному, етнічному, культурному та конфесійному відношеннях. До епохи Великих реформ вони користувалися визначними для свого часу суспільними привілеями та економічними можливостями. Найбільшу проблему колоністських общин становили складнощі з підтриманням доволі високих стандартів культурного життя, збереженням національно-культурних ознак і подальшим прогресуванням етносів в умовах кріпосницької Росії. Переважна частина колоністів не була інтегрована до загальноімперського політичного та культурного середовища, становлячи стан підданих з розмитою ідентичністю. Значна їх частина не виключала можливості повторної еміграції у пошуках більш сприятливих умов життєдіяльності.

Ще більш суперечливого характеру набуло становище єврейської громади, що стрімко зростала тут після створення смуги далекі або дуже незначною мірою, долучені до європейської культури) разом з сибірськими туземними племенами, самоїдами, калмиками Астраханської та Ставропольської губернії, киргизами, горцями Кавказу, туземцями Туркестану та ординцями Закаспійської області. Внаслідок розділів Польщі (1772, 1793 і 1795 рр.) підданими Росії упродовж неповних 20-ти років стали близько мільйону євреїв, які густо заселяли землі Королівства Польського та Литви; 20-тисячна єврейська громада опинилася в зоні російського впливу разом із Бессарабією у 1812 р. Включення Поділля, Полісся та Білорусії до складу імперії відбувалося на тлі голоду, в якому царські експерти (зокрема М. Державін) звинуватили євреїв. Намагання відмежувати закріпачене село від руйнівного, на їхній погляд, впливу єврейських посередників, арендарів та корчмарів викликало до життя програму соціалізації єврейської громади, віхами якої стала низка обмежувальних законів. У 1795 р. була встановлена смуга єврейської осілості (1835 р. до неї входили землі, отримані від Речі Посполитої та Кримського ханства), 1827 р. запроваджений рекрутський набір до шкіл кантоністів, з 1859 р. поза смугою осілості дозволили мешкати купцям 1-ї гільдії, євреям, що мали вчені звання та деяким категоріям ремісників.

Державна програма інтеграції єврейства до станової системи неодноразово змінювалася і включала низку напрямків. В 1802 р. був створений особливий комітет по благоустрою євреїв. Згодом (у 1809 р.) Єврейський комітет на чолі з сенатором Поповим дійшов висновку, що вигнання багатотисячної єврейської громади не сприяє політичній стабілізації. 9 грудня 1804 р. Олександр І затвердив «Положення про євреїв», яке визначило базові принципи облаштування громади у Росії. Ним зокрема передбачалося примусове виселення євреїв з сільської місцевості та надання натомість можливості купувати незаселені землі в деяких губерніях. Незаможних євреїв держава зобов’язалася переселити на землі скарбниці, звільнивши від податків та надавши позики. Відповідно до Положення тисячі євреїв примусово були виселені з обжитих місць. З 1817 р. держава взяла програму облаштування єврейських сільськогосподарських колоній під цілковитий контроль. Амбітна довгострокова програма аграризації мала на меті створення чисельного прошарку особисто вільних євреїв-селян. Хоча єврейські колонії отримали автономний статус, уряди пильно відстежували їхнє становище, зокрема й «громадянську позицію» за часів Кримської кампанії. Упередженість щодо євреїв не зменшувалася, а мовний бар'єр та недовірливість колоністів тільки підживлювали її, тим більше, що на середину ХІХ ст. економічна підоснова аграризації втратила сенс — Новоросія вже була освоєна зусиллями решти іноземних колоністів та українських селян. Врешті уряд дійшов висновку, що подальше фінансування проекту недоцільне. В 1866 р. Державна рада ухвалила рішення про скасування постанов стосовно переселення євреїв, 30 травня 1866 р. його затвердив Олександр ІІ. — Див.: Никитин В. Н. Евреи земледельцы. Историческое, законодательное, административное и бытовое положение колоний со времени их возникновения до наших дней. 1807−1887 г. — СПб., 1887.; Боровой С. Я. Еврейская земледельческая колонизация в старой России. — М., Издание Сабашниковых, 1928.; Лернер О. М. Евреи в Новороссийском крае. Исторические очерки. — Одесса, 1901.; Высочайше утвержденное 9 декабря 1804 г. Положение О устройстве евреев. Печатается по изданию: Полное собрание законов Российской империи. Собрание первое. Том 28. осілості та примусового виселення євреїв з Литви та Білорусі (1804 р.). Оскільки смуга осілості саме й проходила Донеччиною, єврейська складова донецьких містечок зростала доволі стрімко: в 1864 р. вони складали 15% городян Бахмуту, на кінець століття їхня частка в населенні міста зросла до 23%, при цьому вони становили 36,4% торговців, 59,1% промисловців міста.

Впродовж 1820-х рр. в контексті урядової політики аграризації єврейства в Донбасі виникала низка єврейських землеробських колоній, що поступово розбудовувалися під кураторством і за подобою сусідніх німецьких.

Механізм взаємодії колоністських органів самоврядування та місцевої гілки влади ефективно працював у першій половині XIX ст. Він стояв на сторожі виняткового статусу іноземних колоністів у кріпосницькій Росії, але чимдалі стримував соціально-економічний та національно-культурний поступ регіону загалом. Після скасування кріпосництва реформування в сфері прав іноземних переселенців стало неминучим. У 1859 р. Грецький округ, в 1865 р. — азовське козацьке військо, в 1871 р. — німецькі та єврейські колонії підпорядкували громадянському управлінню. Колишні колонії об'єднали у волості, зберігаючи водночас їхню етнічну однорідність. В 1869 р. був скасований Грецький суд. І, нарешті, в 1874 р. запровадили загальний військовий обов’язок. Таким чином ліквідацію станових привілеїв колоністів було завершено.

Аналіз перебігу та результатів заселення й господарського освоєння Донбасу в XVIII — першій половині XIX ст. свідчить про те, що вони відбувалися двома зовні схожими, але по суті різними шляхами. Урядова колонізація була спрямована на якнайшвидшу інтеграцію цих земель до складу Російської імперії, використання їх вигідного стратегічного положення та величезних природних ресурсів в інтересах правлячих кіл держави. Саме внаслідок урядової колонізації сюди потрапила переважна більшість росіян, а також решта етнічних меншин.

Час показав, що в умовах кріпосництва іноземні колонії із завданням прискореного освоєння регіону справитися були неспроможні: відсутність повноцінного ринку товарно-грошових відносин замикала їх у власних межах і ставила на шлях господарської стагнації. Виходу с окресленої ситуації не було: освоєння донецької цілини було пов’язано із низкою випробувань і втрат. Від самих же етнічних груп мало що залежало, оскільки вони, попри пільги, залишалися лише об'єктом державної переселенської стратегії.

Натомість для українського населення регіону, що закономірно склало його більшість, заселення та господарське освоєння Причорномор’я органічно продовжувало багатовіковий процес зростання тіла нації, розширення її етнічного ареалу. В зазначений період цей процес внаслідок сприятливої геополітичної ситуації набрав небаченого розмаху, перетворившись на масову народну колонізацію. Масштаби її рік від року зростали.

Складна й своєрідна національна структура регіону стала важливим чинником його подальшого розвитку. Населення було строкатим у етнічному, соціальному, конфесійному та культурному відношенні. Подорожуючих вражала «різноплемінність» Південної України загалом, Донеччини зокрема. І для цього були підстави: на середину ХІХ ст. тут мешкали представники понад 30 етнічних груп: хазяйновиті й неквапливі «хохли», підкреслено манірні німці чотирьох віросповідань, містечкові євреї та євреї-колоністи, осілі й кочові цигани, болгари, гагаузи, старообрядці, молокани, духобори, пилипони, греки-елліни й греко-татари, грузини, вірмени, волохи, а також низка скалок європейських та азійських етносів, що опинилися тут в епоху російсько-турецького протистояння.

Втім, незвичне для ока мешканця середньої полоси Росії скупчення представників різних народів та конфесій на теренах південних губерній на той час сприймалося радше як певна «цікавинка», аніж привід до серйозних висновків та розробки відповідних урядових програм. До середини ХІХ ст. громади мало контактували між собою, хоча історикам відомі плідні кураторські взаємини між німцями та євреями-колоністами, приклади меценатської та культурно-освітньої діяльності німців в середовищі оточуючих слов’янських громад. До епохи Великої реформи взаємини між етнічними громадами на загал носили епізодичний, суто обмінний характер. Станова осібність залишалася визначальним чинником соціально-економічного та етнокультурного життя регіону. В той час як менонітські та німецькі громади створювали земляцтва, клуби, систему органів благодійності, мережу освітніх установ та піклувальних закладів, започаткували видання преси національними мовами, маріупольські греки існували в умовах добровільної етнокультурної ізоляції, що спричинила їхню поступову деградацію. Єврейські колоністи під кураторством німецьких наглядачів освоювали навички сільськогосподарської праці та підприємництва. Життя оточуючого малоземельного українського і російського селянства поруч колоній було позбавлене радості повноцінного господарювання та перспектив розвитку, як господарського, так і культурного внаслідок критичної нестачі земель та кріпосної залежності.

Поряд із цим, формування в приморській зоні півдня України великих транспортних вузлів значно збільшило можливості спілкування людей різних національностей та верств населення. Прикметною рисою регіону було те, що він із самого початку становив арену інтенсивних міжнаціональних процесів, що найбільш виразно відбувалися в поселеннях міського типу. Такого бурхливого процесу виникнення і розвитку міст перед тим не знав жоден регіон України. Ця обставина привертала увагу низки дослідників. Так, Н. Полонська-Василенко зазначала, що поряд із давніми містами-фортецями (такими як Бахмут) проектувалися і виникали нові міста, що швидко перетворювалися на адміністративні і торгівельно-промислові осередки (Катеринослав, Херсон, Маріуполь). На кінець ХІХ ст. Південна Україна вже була найбільш міським регіоном України: рівень урбанізації тут сягнув 17,76%, що перевищувало середньоукраїнський показник у 1,4 рази, Правобережжя — у 1,9, Лівобережжя — в півтора рази.

Загалом історія заселення і господарського освоєння Південної України практично на має аналогів у тогочасній світовій практиці. Кількість населення регіону зросла з кількох тисяч осіб на початку.

XVIII ст. до понад 1 млн. в середині XIX ст. і надалі продовжувала стрімко збільшуватись. Згодом на перешкоді механічного зростання населення постає низка перепон. Вже наприкінці першої чверті XIX ст. вільні землі в Донбасі закінчуються і уряд переходить до політики стримування переселень, а також переглядає свої взаємини з громадами іноземних колоністів, відбираючи у них неосвоєні землі (як це було, скажімо, із маріупольськими греками). В середині XIX ст. колонізація в основному завершується, вільних земель практично не залишається, чисельність та національний склад населення поступово стабілізуються, але і надалі зберігають сталу тенденцію зростання, що обумовлюється не менш бурхливими, аніж демографічні, соціально-економічними процесами.

Результати періоду освоєння Донбасу в системі координат кріпосництва з кінця XVIII ст. до 1858 р. виглядали наступним чином: населення зросло більш ніж у 2,5 рази, 71,99% були українцями, 19,06% — росіянами, переважна частка населення мешкала в невеликих селищах. До найбільш значних поселень належали Лисичанськ, Скотовате, Новоекономічне, Авдіївка. Лише в середині ХІХ ст. починає вирівнюватися співвідношення між жіночим і чоловічим населенням регіону, що стало підвалиною його майбутнього природного відтворення.

Історія заселення і господарського освоєння Донбасу виглядає яскравим унаочненням суперечностей і потенційних можливостей, що отримало суспільство внаслідок непослідовної, половинчастої, а все ж — історично прогресивної Великої реформи. Навіть у контексті непересічної історії колонізації Південної України історія післяреформеного піднесення Донбасу виглядає історичним феноменом.

Реформування 1860−1870-х рр. стало висхідною точкою руйнування етнічної гомогенності колишніх колоністських округів. Ліквідація автономії німецьких, грецьких, єврейських колоній та включення їх до системи загального державного управління стало відправною точкою асиміляційних процесів, що відбувалися в якісно нових соціально-економічних обставинах. Зайвим буде казати, що громади сприйняли це як наступ на свої привілеї і порушення умов переселення. Втім, ні про яке зрівняння прав і можливостей колоністів і слов’янського селянства не йшлося.

Час, наданий урядом для адаптації в безводному степу, етнічні громади використали з різним коефіцієнтом корисної дії. І все ж, успіхи іноземних колоністів були очевидними для спеціалістів: вони виразно виділялися на краще на тлі українських і російських сіл. З цього приводу у передньому слові до книги «Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России» (СПб., 1869.) один із найбільш авторитетних у дореволюційну епоху дослідників історії колонізації російських провінцій А. Клаус зазначав: «А русское общество и представители его экономических интересов? … Какие же они делали попытки к толковому, всестороннему ознакомлению себя с бытом наших колонистов; с условиями, или вернее, системою первоначального водворения и дальнейшего развития колоний? … Не говоря о дилетантах, даже специалисты-хозяева, политико-экономы, императорское вольно-экономическое общество и т. д., и т. д., — разве пытались они завязать и поддерживать правильные сношения с колониями; иначе, разве содействовали они сближению с русским обществом, с его нуждами и интересами, наших колонистов? … А между тем, уже годы и годы почти в каждой колонистской волости действуют правильно организованные „общества сельского хозяйства“, делаются разного рода опыты, наблюдения, исследования по хозяйству, и т. д. Эти вопросы, наряду с вопросами о народном образовании, волостных банках, продовольствии, страховании, опеках и т. д., более или менее солидарны. На запросы по всем этим предметам опыт наших колоний может дать ответы, если, быть может, и не вполне удовлетворительные, то во всяком случае весьма и весьма поучительные. Сумели же мы эту разнородную смесь заграничных пришельцев, эти во многих случаях буйные, беспутные и всегда почти обнищалые подонки всяких национальностей и культур, организовать в самом начале их поселения так, что подчиняясь установленной законом системе, они, путем нормального хода жизни и мирского самоуправления, выработали из себя цветущие общины трудолюбивых земледельцев и промышленников. Неужели и почему же именно только с нашим собственным крестьянином, даже при нынешних, несравненно более благоприятных условиях, нельзя бы нам достигнуть того же, хотя бы приблизительно того, чего добились у иностранных поселенцев?».

Попри те, що досвід іноземних піонерів освоєння донецьких степів не був вповні вивчений, зауваження про необхідність його застосування в середовищі власного селянства були недоречними: на перешкоді цьому стояла неспівставність наділів українських і російських селян та тягаря повинностей, що вони несли аж до початку ХХ ст. Власне, ліквідація особливого статусу іноземних колоній не мала історичної альтернативи. Тим часом разючі зміни відбулися не лише в колоніях, а й у загальному контексті їхнього соціально-економічного та етнокультурного існування.

Упродовж кількох десятиріч Донеччина з малоосвоєної околиці Російської імперії перетворилася на район бурхливого промислового й аграрного розвитку. Відкриті ще за часів Петра І поклади кам’яного вугілля та залізної руди в епоху Великих реформ перетворилися на вирішальний чинник економічної розбудови регіону. Державні пільги приваблювали сюди підприємців з Франції, Бельгії, Німеччини, Великої Британії, Італії. Іноземні акціонерні товариства виробляли до 70% вугілля Донбасу та відігравали провідну роль у решті капіталомістких виробництв. Їхніми зусиллями наприкінці ХІХ ст. формується Південний гірничопромисловий район: тут діяли 300 промислових підприємств, з них — 13 металургійних (що виготовляли 33% загальноросійського обсягу металу). В Горлівці, Дружківці, Костянтинівці, Краматорівці, Юзівці, Харцизьку, Дебальцевому постали машинобудівні заводи. Стрімко розвивалися коксохімічне, содове виробництва. Біля Микитівки працював найбільший у імперії завод з виробництва ртуті. 61 копальня, що діяли в Бахмутському та Слов’яносербському повітах, на яких були задіяні близько 12 тис. робітників (переважно не місцевих), виробляли продукції на 7 млрд руб. на рік. Ще до 10 млн. пудів вугілля на рік виробляли селяни на надільних землях у тогочасних копанках. Бахмутщина перетворилася на провідного виробника солі, що видобувалася на той час як виварюванням, так і шахтним способом.

Цілком інтернаціональний склад інвесторів ПГПР практично не впливав на соціальну сферу новопосталих навколо виробництв робітничих поселень. Про враження, яке вони справляли на іноземців напише згодом Г. Куромія. Українців таке існування не приваблювало. Більшість робочої сили копалень та промислових підприємств становили сезонні робітники — малоземельні чи безземельні селяни російських губерній: кочуючи в пошуках роботи, вони долали пішки сотні кілометрів, переносячи з місця на місце холеру, віспу, дизентерію, сухоти й заражаючи один-одного у бараках, що вкрай ускладнювало епідемічну ситуацію в робітничих селищах.

Розбудова залізничної мережі, що зв’язала південноукраїнські порти з хліборобними губерніями, значні іноземні капіталовкладення в Донбас та Криворіжжя започаткували епоху трудових міграцій, яка змінила етнічне обличчя низки регіонів до невпізнанності. Промисловий бум на південному сході України суттєво підвищив загальний промисловий потенціал України, однак, не був позбавлений внутрішніх диспропорцій та суперечностей: промисловість регіону виконувала функції поставника сировини та енергоносіїв, робоча сила сектору рекрутувалася переважно в промислових центрах Росії. Станом на 1892 р. 80% робітників Юзівки були прийшлими з Московської губернії. В 1897 р. з 425 413 заводських робітників українських губерній 42% були народжені поза кордонами України. На найбільшому в Україні металургійному Олександрівському заводі дві третини робітників становили етнічні росіяни. Українці поволі нарощували свою присутність у містах: попри те, що на час перепису 1897 р. чисельність мешканців міст українських губерній зросла більш ніж удвічі, українці становили 30% городян, росіяни — 34%, євреї — 27%.

Не менш суттєвим був приток мігрантів і до аграрного сектору. В цьому міграційному потоці українці (вихідці з Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній) становили більшість. Всього з українських губерній прийшло у повіти Донбасу без міст 37 369 осіб, з них 20 642 осіли в Бахмутському повіті. Основна маса російських селян прибула з Курської, Орловської та Тульської губерній. Загалом з Центральних російських губерній переселилось у Донбас 36 610 осіб, левова частка їх також осіла у Бахмутському повіті. Помітна кількість селян переселилась у Донбас з Білорусі (4 535 осіб) та з країн Балтики (976 осіб).

В переважній своїй масі це були малоземельні селяни, що скористалися можливостями, наданими Правилами 31 березня 1867 р. Вони склали шар малоземельного селянства і згодом впродовж десятиріч конфліктували з приводу земель із колоністами. Питома вага таких поселенців зростала й надалі, незважаючи на заборону самовільних переселень на початку 1880-х рр. Обсяг міграцій сягав до 40 тис. осіб на рік.

Незрівнянно бурхливіші міграційні процеси охопили промислові поселення. Наприкінці XIX ст. близько 70% їхніх мешканців працювали у Донбасі постійно. Найбільш активним, як переконливо доводять дослідження останніх років, був рух російського населення. Частка росіян у середовищі мешканців промислових районів Донбасу у пореформену добу зросла від 13,5 до 24,2%. За даними перепису 1897 р. у гірничозаводській промисловості Донбасу росіяни складали 74%, українці — 22,3%; у металургії росіян було 69%, українців — 31%. Доволі помітними в когорті промислових робітників були етнічні групи білорусів, поляків та євреїв. Приток іноземних спеціалістів, що відіграли визначну роль у створенні промислового потенціалу Південного гірничо-промислового району, став відчутним вже наприкінці ХІХ ст. Перепис 1897 р. вперше зареєстрував на теренах регіону турок, французів, вірменів, англійців.

Підсумовуючи виклад доволі суперечливої історії формування етнічної структури Донбасу, слід зауважити, що в пореформену добу вона перебувала під потужним впливом кількох факторів. По-перше, розпочався демонтаж станової системи імперії. Неподоланні раніше мури між станами стали не такими непроникними. По-реформені часи перетворилися на епоху, як кажуть зараз, відчинених соціальних ліфтів, що відкрили шлях у політику, економіку, науку низці вихідців з непривілейованих верств. Рух різночинців у місцевих етнічних громадах був доволі помітним і приносив відчутні результати: земства, їхні освітні та медичні установи стали полем діяльності когорти просвітителів, що мурували підґрунтя майбутнього національного відродження. Втім, по-друге, іноземні колонії на той час зайняли на загал оборонну позицію, намагаючись призупинити наступ держави на права та привілеї, гарантовані умовами переселення. Ця позиція не мала історичних перспектив і поволі сходила нанівець під впливом економічних факторів. «Пшенична лихоманка» змусила не лише хазяйновитих німців, а й неквапливих греків подивитися на світ під новим кутом зору. Капіталізація сільськогосподарського сектору визначила його майбутнє. Втім аж до 1917 р. всі селянські етнічні громади розвивалися в умовах етнокультурної замкненості: збереження не лишень етносу, його генофонду, традицій та духовної культури, а й національного земельного фонду, як їхньої економічної підоснови, правило за основне завдання традиційних громад. З цієї ж самої причини замкненими в межах власних громад залишалися чи то частково, чи то повністю українські та російські селяни, що окрилені відкритими можливостями, облаштовували нове життя. Загалом же донецьке село лишалося оплотом традиційності в усіх її етнічних формах, щоправда, традиційності, що вступила до завершальної фази свого існування.

Ми не схильні спрощувати тогочасну ситуацію, схиляючись чи то до більшовицьких/необільшовицьких, чи то до позитивістських висновків. Етнічна поселенська структура Донбасу виглядала доволі строкато: лютеранські та католицькі колонії були розкидані в межиріччі р. Мокрі Яли та її притоку, вони межували з Азовським козацьким військом; на теренах колишньої Слов’яносербії в колишніх ротах, поволі асимілюючись, жили нащадки сербів, волохів, молдаван, болгар і чорногорців; навколо Маріуполя та неподалік Юзівки розкинувся доволі щільний ареал компактного розселення маріупольської грецької громади (що своєю чергою складалася з двох майже рівних чисельністю субетнічних груп: еллінів та урумів); поруч із ними впродовж 1846−1850-х рр. уряд влаштував 17 колоній євреїв-землеробів; українське населення переважало в північно-західній частині регіону на місці старовинних запорозьких паланок; росіяни компактно мешкали в Слов’яносербському, Бахмутському та Павлоградському повітах, а також на землях Войська Донського у Маріупольщині.

Просте перерахування основних етнічних складових населення Донбасу, звичайно доволі важливе. Втім, воно неспроможне дати відповіді на низку важливих питань по суті, оскільки взаємини, що виникали між ними в процесі співжиття та взаємодії, виходили за межі простого культурного обміну чи асиміляції. Одне зрозуміло, кількісне домінування українців аж ніяк не забезпечувало їм не те що культурного домінування, але й достатнього для власного етнозбереження впливу. Беззастережне панування російської мови, як мови офіційного спілкування та освітніх установ у регіоні, аж ніяк не дорівнювало русифікації низки місцевих етнічних громад. Русифікація лишень розпочиналася навіть у середовищі багатонаціонального колективу різночинської інтелігенції (це яскраво ілюструє історія грецького, німецького, єврейського просвітницького рухів). Обопільне існування і доволі тісне виробниче спілкування низки етнічних громад як міста, так і села обмежувалося сферою трудових процесів і не викликало ще скільки-небудь помітних зрушень у матеріальній і духовній культурі традиційних громад, що родичалися, спілкувалися у власному — доволі вузькому колі.

Інтенсивні процеси так званого культурного обміну в сфері духовної культури на загал зачепили лише два соціальні шари і набули неспівставного характеру і форм. 1) Доволі широко вони захопили землевласників і підприємців, що об'єднали свої зусилля в завданні переобладнання державного організму на нових соціально-економічних засадах. Створювані з цією метою сімейні союзи стали основою формування правлячої еліти оновленої Російської імперії, що, своєю чергою плекала нову, позанаціональну, за своєю суттю — імперську — культуру. 2) На протилежному полюсі перебував шар новостворюваного робітництва, що, як неспростовно доведено російськими, радянськими, вітчизняними і закордонними дослідниками, в своїй переважній масі складався з російських селян, які не мали в місцях виходу засобів до існування. На підприємствах Донбасу вони були поставлені в такі умови існування, що говорити про будь-який культурний обмін, не доводиться. Ця спільнота стала осередком маргіналізації та об'єктом нещадної експлуатації. Перебуваючи в таких обставинах аж до 1917 р., вона акумулювала руйнівний потенціал ненависті як до іноземних інженерів та спеціалістів, що працювали поруч із ними на підприємствах, але фактично жили в «паралельному світі», так і до правлячої еліти, подібність до якої обмежувалася розмовною мовою.

Так, наприкінці ХІХ ст. російська перетворюється на мову міжетнічного спілкування в Південній Україні. Жодна з мов, що існували тут, не спроможна була конкурувати з нею, оскільки вона була мовою державних структур, земських навчальних закладів, науки, преси, високої культури. Мови етнічних громад поволі витісняються на периферію побутового вжитку. За культурами етнічних меншин міцно закріплюється тавро меншовартісності. Низка етнічних громад втрачають національну писемність (так було зокрема з маріупольськими греками). Окремі існують, не маючи писемної традиції (молдавани, гагаузи, цигани тощо). Асимілятивний тиск російської культури прискорює розмивання нечисельних міських громад. На початок ХХ ст. питання етнокультурного виживання дисперсного населення набуває надзвичайної гостроти.

Водночас епоха Великих реформ стає політичною платформою потужного економічного ривка Донбасу. Відсутність тут пережитків кріпосництва, ринок особисто вільної робочої сили, фермерські за своїм змістом багатопрофільні багатоземельні колоністські господарства, потужні іноземні інвестиції, прискорений розвиток акціонерних товариств і банківської мережі вкупі зі створенням земств та їхньою наполегливою працею по соціальній розбудові заклали підвалини процесу, який сміливо можна назвати «донецьким соціально-економічним чудом».

На відміну від решти регіонів України, переможна хода капіталістичних відносин відбувалася тут як у промисловості, так і в сільськогосподарському секторі. Потужним фактором піднесення регіону стала «пшенична лихоманка», що охопила Степову Україну наприкінці ХІХ ст. Стрімке зростання закупівельних цін на збіжжя спричинило не менш стрімке зростання посівних площ, а згодом — і вартості робочої сили: вона в півтора — два рази перевищувала тут вартість праці найманих сільськогосподарських працівників у губерніях виходу. З аналогічних причин стрімко зростало населення промислових міст, де знаходили застосування тисячі робочих рук з регіонів, що страждали від аграрного голоду. Згідно із відомостями Першого всеросійського перепису населення, 46,7% переселенців у Донбас становили вихідці з російських губерній, 37,9% — з українських, 0,8% — Білоруських, 1,8% — Кавказу, 8,4% — решти регіонів. Впродовж 1886−1900 рр. видобуток вугілля в імперії зріс у 4,6 рази. Приріст цей на 91% забезпечувався шахтами Донбасу.

За півстоліття малозаселений безводний степ перетворюється на житницю Російської імперії, обростає найбільш передовою інфраструктурою, обрамляється по периметру потужними містами-портами, що зв’язують новопосталий вугільно-промисловий район та плодючі чорноземи із світовими ринками. В цей же час увиразнюється і надалі набуває визначального характеру інша ознака розвитку регіону — значні диспропорції у розміщенні населення і виробничих потужностей, однобокий розвиток окремих галузей виробництва.

Величезну частку населення пореформеного Донбасу складали сезонні працівники і селяни-відходники. Проблема ж полягала в тому, що це населення, яке з’являлося періодично на час польових, будівельних та іншого роду робіт, взимку зникало, не лишаючи демографічного сліду в регіоні. Для сталого соціально-економічного розвитку регіон конче потребував стабілізації демографічної ситуації. Робітничі і шахтарські поселення, що виникають у цей час як свого роду «спальні райони» робочої сили навколо підприємств та копалень, позбавлені принад цивілізації. Власне, їх навіть складно назвати повноцінними міськими поселеннями, що розвиваються на засадах комплексності соціально-економічної та культурної інфраструктури. Попри це розростаються вони з неймовірною швидкістю, що веде до одного — накопичення й поглиблення соціально-побутових проблем їхніх мешканців. Класичним прикладом таких населених пунктів може слугувати Юзівка (сучасний Донецьк). У 1870 р. в селищі разом із англійцями, які привезли в урочище Олександрівка устаткування, нараховувалося 380 мешканців. В 1884 р. населення Юзівки складало 5 494, а в 1897 р. — 28 067 осіб.

Строкаті південноукраїнські міста відрізнялися так, наче були розташовані на теренах різних держав. Тоді як Одеса, що отримала потужний економічний поштовх за часів порто франко, перетворилася наприкінці ХІХ ст. на четверте за розміром місто Російської імперії, вдяглася в пишні білокам'яні шати свого адміністративно-торгівельного центру, бульварів, засаджених тінистими платанами, робітничі поселення Донбасу вражали іноземців непролазним багном і нечистотами. Напередодні Першої світової війни 40,4% шахтарів мешкали в землянках без вікон і підлоги, 2,5% — в сараях і літніх кухнях, 25,8% — у селянських хатах і лише 22,3% — у цегляних і кам’яних будинках. У переддень революційних потрясінь майбутня столиця радянського Донбасу Юзівка (Сталіно, Донецьк) була унаочненням строкатості етнонаціональної структури регіону. В 1917 р., крім традиційних етнічних груп, тут були зареєстровані 334 татари, 297 литовців, 130 донських козаків, 101 англієць, 96 циган, 86 латишів, 41 перс, 39 чехів, 31 грузин, 23 болгар, 19 іспанців, по 13 італійців і французів, 12 китайців, по 6 швейцарців і курдів, 5 турок, 4 словени, 2 чуваші, 2 караїми, чеченець і словак.

Потужного дисонансу етносоціальному життю промислових міст і містечок надавала нерівномірність розподілу виробленої на промислових об'єктах доданої вартості. Про етнічні характеристики класу приватних власників, що тримали в своїх руках промислові підприємства та інфраструктуру Донбасу, у радянській історіографії не прийнято було говорити. Сучасна історіографія доволі часто балансує на межі ксенофобії та ідей про винятковий внесок тієї чи іншої етнічної громади в створення промислового потенціалу регіону. Наголошуючи на «російськості» Донбасу, низка авторів замовчує той факт, що організаторами й інвесторами промислового прориву регіону був інтернаціональний за своїм складом колектив капіталістів. Винятково потужною була присутність у виробничому секторі євреїв: у їхніх руках перебувало від ¼ до 1/3 всіх підприємств усіх галузей промисловості Бахмутщини. Так само представницькою була їхня частка серед постачальників гасу, страхових агентів, банкірів.

Не менш вражаючими є відомості про питому частку іноземців, зокрема німців, серед інженерів і техніків на виробництві. Вони не лише домінували серед спеціалістів, що залучалися до розвідки й розробки мінеральних копалин, а й становили більше половини кваліфікованого персоналу, що в подальшому забезпечував функціонування підприємств. Перетинаючись лише на виробництві, іноземні спеціалісти та російське на загал робітництво, існували в неспівставних світах. Перші мешкали в європеїзованих слобідках, відвідували клуби та культурні заклади. Другі — перебивалися в переповнених, необладнаних бараках, позбавлених елементарних надбань цивілізації. За таких обставин спалахи соціальних конфліктів із виразними етнічними акцентами були невідворотними.

Взаємини між ними були позбавлені ознак вітальності, тим більше, що кінець ХІХ — початок ХХ ст. позначилися низкою політичних криз та економічних негараздів. Один із перших єврейських погромів, зафіксованих у Донбасі, відбувся на хвилі загальноросійського антисемітизму в Юзівці (1892 р.). Згодом погроми відбувалися в 1903;1905 рр. в Юзівці та Гришиному як звичний для Російської імперії «побічний ефект» революційної активності мас. Не менш запеклого і жорсткого вигляду набули зіткнення російських робітників із бельгійцями (1900 р., ст. Костянтинівка). З 1914 р. Донбас, як і решту імперських терен переповнила хвиля антинімецької істерії, що органічно поєдналася з антисемітизмом.

Частина колишніх емігрантів на початок ХХ ст. вже була значною мірою асимільована і рухалася у фарватері провідних національних політичних рухів. Частина, оберігаючи засади традиційності, ставила метою консервацію та збереження етнічної ідентичності як такої. Решта емігрувала в пошуках нової долі. Й лише зовсім незначна частка національних громад стала на шлях усвідомлення назрілих політичних вимог у контексті парламентських та демократичних зрушень, в інтересах поступального етносоціального та етнокультурного розвитку, відповідного поступу стрімко змінюваного світу. Саме тому політичний переворот 1917 р. та подальше військово-політичне протистояння були пов’язані для них із низкою непоправних втрат і особистих трагедій.