Процес складання Галицького літопису, його структурата місце в ній повідомлень про болохівських князів

Ми розпочали наші спостереження з повідомлення Галицького літопису за 1241 р., сигналізуючи в такий спосіб переконання, що лише цей фрагмент тексту несе у собі автентичні відомості про болохівських князів і лише ним варто обмежити коло текстів, придатних до історичної інтерпретації. Однак фактом залишається, що болохівські князі згадані Галицьким літописом ще декілька разів, при тому в повідомленнях домонгольського часу: під 1231 та 1235 рр. (орієнтуючись на хронологію Іпат.). Переважно на цих повідомленнях, їхніх натяках та імпліцитній інформації дослідники й намагалися будувати свої гіпотези щодо походження болохівських князів. Між тим, цілком можливо продемонструвати, що у структурі Галицького літопису «ранні» повідомлення під 1231 та 1235 рр. є вторинними і виникли вже після того, як було написано історію конфлікту між Романовичами й болохівськими князями в 1241 р.

Спершу, однак, повернімося до нашого головного тексту, повідомлення за 1241 р., і спробуємо його ще раз, тепер уже уважніше, прочитати.

«Потом же Ростиславь. собра кндзі Болоховьскьіе. и иютанокь Г аличань. приде ко БакотЬ». Звернімо увагу, що, нападаючи на Бакоту, Ростислав збирає «wстанокь Галичань». Це передбачає якусь іншу, попередньо розказану, історію, в якій галичани ще були в повному складі: або ж «усі галичани» брали участь в якихось подіях, після чого їх залишився лише «останок», або ж усі підтримували Ростислава і більша частина галичан ще не покинула його. А між тим, такої оповіді в літопису немає. Ростислав виринає в епізоді з Бакотою нізвідки, як і де він здобув прихильність бодай «решти» галичан, ми не довідуємося. Це могло б статися під час перебування його в Галичі, і такий похід справді відбувся, але літопис розповідає про нього пізніше, одразу ж після завершення епізоду з болохівськими князями: Ростислав за підтримки галицьких бояр ненадовго захопив Г алич, але був вибитий звідти Романовичами; із ним, дійсно, пішла частина галичан та єпископ Артемій.

Можна було б думати, що, пишучи через багато років, галицький літописець нетвердо пам’ятав послідовність подій і наскок на Бакоту, який відбувся після втечі Ростислава з Г алича, помилково згадав раніше. А можна у плутаній і непослідовній оповіді вбачати наслідки редакторського втручання в текст.

Подібного роду сліди редагування знаходимо й безпосередньо в епізоді, що нас цікавить: у завершенні оповіді про похід Данила на болохівських князів. Придивімося до нього (завершення) пильніше:

Данилъ же на нЪ болшоую вражьдоу держа. ико ш Тотаръ надежоу имЪахоу.

Болеславльу кнАЗА Мазовьского. рекшоу Болеславоу. почто соуть вошли во землю мою. ико не вдах имъ рекы. и не соуть вои твои. но соуть. шсобнии кнАзи. и хотАше разъграбити е. шни же шбЪщашасА работЪ быти. шнемь же молАщимсА. Данилъ же и Василко. занЪ хоти с ними брань створити. Василко же ехавъ оубЪди рекше оумоли и. и дасть емоу дары многи. на избавление ихъ. шнЪм же шдинако не помнАщи добродЪаньи. Бъ возмездье имъ дасть. ико не шста ничтоже. во градЪ ихъ. еже быс не пленено. и приде ко братоу си млЛью Бжитею. шбличаи побЪдоу .

Ростислав же шдинако не престааше. ш злобЪ своеи. но вои. собравъ. и Володислава невЪрного. поиде на Галичь. и пришедъ ко ПечерЪ Домамири […].

Виділений фрагмент, приєднаний після фіналу історії з болохівськими князями (коли вони вже покарані, а їхні міста спустошені), традиційно викликав надзвичайні труднощі для інтерпретації. Яким чином посеред Болохівської землі раптом опинився Болеслав Мазовецький? Яким чином розгромлені Данилом болохівські князі опинилися в полоні у Болеслава? Чому Болеслав — як виходило б з контексту, серед Болохівської землі — твердить, ніби болохівці, навпаки, увійшли у його, Болеслава, землю? Звідки тут раптом узявся Василько, про якого спеціально зазначено, що в поході на болохівців він не брав участі («Василько же кндзь. шсталъ бЪ. стеречи землЪ ш Литвъ1. послалъ бЪаше вое свое со братомъ»)? Чому визволення болохівців приписується Данилові, хоча насправді їх визволяє один Василько? І чому останній докладає стільки зусиль, щоб вимолити в Болеслава своїх і брата ворогів, при тому, що текст наголошує на більшій «вражді»?

Запропоновані в літературі відповіді на подібні запитання зводяться, головним чином, до того, що тут пригадано якісь інші події, котрі відбулися раніше, можливо, взимку 1240−1241 рр., коли Данило ще переховувався в Болеслава: або болохівські князі, як і решта населення, тікали від монголів і забігли аж до Мазовії; або вони намагалися скористатися зам’ятнею й напали на Болеслава з метою відібрати собі частину його територій; або ж намагалися переселитися на територію Мазовії. Ці й подібні здогади свого часу зважив Дашкевич. З його огляду виходило, що «нормалізувати» цей фрагмент неможливо: ані болохівські князі не могли опинитися в Мазовії, ані Болеслав не міг перебувати в Болохівській землі. Таким чином, епізод, судячи з усього, не належить до оповіді про Данилову експедицію проти болохівських князів і опинився серед неї випадково. Справді, видаливши цю частину тексту, ми здобуваємо цілком ясний і послідовний виклад подій.

Придивімося до моменту переходу між фрагментами уважніше. У нинішньому вигляді ГВл він оформлений як єдина фраза: «Данилъ же на нЬ болшоую вражьдоу держа. гако ш Тотаръ надежоу имЬахоу. киазЬ же ихъ изд ш роукоу. Болеславльу киаза Мазовьского». Очевидно, що дві частини фрази перебувають у рішучій смисловій суперечності (Данило такий лихий став на болохівців, що врятував їх). Із подальшого викладу однак з’ясовується, що фраза граматично неузгоджена: в першій її частині суб'єктом є Данило, у другій — Василько. Отож перед нами не єдине речення, а механічно зшиті два: одне, що завершувало болохівську історію Данила, інше — про порятунок Васильком якихось неназваних князів із рук Болеслава.

Так само помічаємо текстуальний шов і у закінченні нашого фрагменту: «и приде [Василько. — Авт.] ко братоу си млстью Бжикю. шбличага побЬдоу». Це характерне для автора Галицького літопису завершення «воїнського епізоду» Пор.: «шбличи побЪдоу. и постави на НЪмЪчьскыхь вратЬхь хороуговь свою»; «гавлАЮща побЬдоу свою» (ПСРЛ 2: 778, 805)., яке, крім іншого, указує, що Василько й Данило перебували в різних місцях (а значить, і в різних літописних епізодах), що узгоджується з ремаркою про те, що Василько не брав участі в поході на болохівців. Отже з обох боків наш фрагмент виразно відділяється від навколишнього тексту, що видає його вставний характер. Коли так, то цілком легітимно розглянути можливість, що фрагмент виявився переміщеним з якогось початкового місця.

А між тим цей, як виявляється, вставний і неналежний до болохівської історії текст традиційно служив одним із ключових для суджень про ідентифікацію болохівських князів та їх статус. Болеслав, відкидаючи правомірність Василькового заступництва, зауважує, що на його територію зайшли не Василькові підручні чи союзники («не соуть вои твои»), а самостійні князі («но соуть. цсобнии кнАзи»). Щоправда тлумачили цю фразу взаємовиключно: або так, що Болеслав визнає за ними князівський статус (отже вважає їх Рюриковичами), або в тому смислі, що Болеслав натякає, що князі якісь окремі, не належні до родини Рюриковичів. Ким насправді були ці персонажі — ми вже не дізнаємося. Але одна фраза літописця, здається, виключає їх належність до Рюриковичів: «ціни же цбЬщашасА работЬ бъгги». «Работа» — це стан рабства, крайнього приниження і безчестя; немислимо, щоб руський літописець уживав подібні звороти щодо Рюриковичів. Швидше, він міг би вкласти цю репліку в уста якихось дрібних ятвязьких князьків (за якими, до речі, князівський статус літописом визнається) Пор.: «Коматови же приЬхавшоу й МтвАЗь. цбЬщевающимсА имъ в работЬ быти»; «оувЬдав же МтвАЗи се. послаша послы свога. и дЬти свога. и дань даша. и цбЬщевахоусА работЬ бъ1ти емоу» (ПСРЛ 2: 829, 835). Крім випадку із Судиславом (ПСРЛ 2: 738), усі інші згадки «работи» у ГВл стосуються ятвязьких князів. До речі, цей вираз є одним із хронографічних запозичень ГВл, пор. у Малали: «Полоксєни жє, шбьєм^ши ноsЬ йца твоєго брата ради Єктора, цбЬщасА работє быти оу нєго» (Истрин В.М. Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе, 140).

Викладені вище зауваження мали обґрунтувати думку про необхідність читати повідомлення про болохівських князів у світлі текстологічних проблем ГВл. Насьогодні в літературі запропоновано чотири відмінних погляди на те, як складався текст галицької частини літопису й, відповідно, як визначається його структура. Найбільшої популярності здобула концепція, згідно з якою наявний текст виникав як серія «продовжень» (через термінологічну неохайність іменованих «редакціями»): 1211, 1238−1245 та 1256−1257 (Л.В. Черепнін); 1246 та поч. 1260-х рр. (В.Т. Пашуто); 1247 та після 1262 р. (О.М. Ужанков). Своєрідним розвитком цієї традиції стали погляди М. Ф. Котляра про «повістевий» характер літопису: його текст складається із низки різного обсягу повістей, накопичуваних поступово і послідовно з'єднуваних у загальний текст Котляр М. Ф. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. К., 1993; Котляр Н. Ф. Галицко-Волынская летопись (источники, структура, жанровые особенности). Древнейшие государства Восточной Европы. 1995. М., 1997, 80−165. Котляр Н. Ф. Галицко-Волынский свод: летопись или собрание повестей? Средневековая Русь. Вып. 6. К 75-летию академика Л. В. Милова. М., 2006. Інше уявлення представлено працями А.І. Генсьорського, який спробував застосувати до ГВл розроблені О. О. Шахматовим текстологічні принципи і представив процес складання літопису у вигляді декількох послідовних «зводів»: 1234, 1266, 1286, 1289 та 1292 рр. Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис. Процес складання, редакції і редактори. К., 1958. Нарешті, ще один погляд обґрунтовано М. С. Грушевським, який уважав усю галицьку частину літопису єдиним твором («повістю»), створеним або ж у другій половині 1240-х, або ж у 1250-х рр., але допускав включення в нього декількох готових «повістей» (про Калку, про Батиєве завоювання) Грушевський М. С. Історія української літератури. К., 1993, Т. 3, 137−143. Аналогічний образ єдиного в основі своїй твору випливає з дослідження розподілу в тексті хронографічних цитат та алюзій, що суцільною смугою простягаються до повідомлень другої пол. 1260-х рр. (О.С. Орлов) Орлов А. С. К вопросу об Ипатьевской летописи. Известия Отделения русского языка и словесности АН СССР. Т 31, 1928, 93−126., а також лінгвістичного аналізу ГВл, згідно з яким єдина помітна цезура в тексті припадає на рубіж Іпат. 1260−1261 гг. (А.І. Генсьорський, Дін Ворт, Даніела Христова, Ірина Юр'єва).

Проект нового систематичного обстеження текстології ГВл, що здійснюється зараз Центром досліджень з історії Київської Русі Інституту історії України НАНУ (крім авторів цих рядків у ньому беруть участь В.І. Стависький, В.Ю. Арістов, К. В. Кириченко, Я. В. Затилюк, а епізодично ще декілька дослідників) далекий від завершення. Але попередні результати спостережень сумарно можна викласти наступним чином. Текстологічні зондування тексту на доволі обширних і віддалених між собою сегментах показують, що на всьому протязі галицької частини, від початку й до записів за 1260-ті рр., текст літопису демонструє «двошаровість». Іншими словами, значні фрагменти містять «основний» (початковий) текст, над яким надбудовано «редакторський». Детально обґрунтовувати це твердження тут немає можливості. Як приклад наведемо лише давно відзначений і погоджений у літературі приклад подібної «двошаровості» — самий зачин літопису, де в початкову фразу «По смрти же великаго кнАЗА Романа великоу мдтежю воставшю. в землі Роускои» було пізніше вставлено обширний панегірик Романові Мстиславичу.

Отож із достатньою долею вірогідності можна стверджувати, що створений у другій пол. 1260-х рр. текст Галицького літопису невдовзі після завершення було піддано суттєвому редагуванню (або іншою особою, або ж навіть самим автором основного тексту). Для нинішнього вигляду ГВл цей редакторський епізод мав декілька зримих у тексті наслідків. По-перше, значні інтервали тексту здобули «зеброподібний» характер, тобто шари основного («авторського») й надбудованого («редакторського») текстів перемежовуються. По-друге, певні фрагменти «авторського» тексту виявилися з якихось причин переміщеними зі своїх початкових позицій і знаходяться тепер поза своїм смисловим контекстом. По-третє, унаслідок переміщення уривки «авторського» тексту втратили «пограничні» зони (або ж початки, або завершення). Нарешті «авторський» текст піддавався смисловій ретуші (додавалися окремі імена, обставини тощо). Відомим у літературі, але, схоже, невірно інтерпретованим прикладом останнього прийому є вставки імені одного з Романовичів (часто без узгодження дієслівних форм) в епізодах, що початково стосувалися іншого, або ж обох братів одразу Див. замітку В.І. Стависького «Мко біжаль есть Михаиль ис Кьіева» в цьому томі. Якщо розібраний вище фрагмент Іпат. 1241 належить до другого типу редакторських втручань, усі три «ранні» згадки болохівських князів належать до найпростішого, четвертого типу.

У світлі цих зауважень спробуємо прочитати їх.

У нинішньому вигляді ГВл болохівські князі вперше згадуються (Іпат. 1231) в контексті походу угорського королевича Андрія на Данила («по тіх же літіхь. движе рать. Андрій королевичь. на Данила. и иде к Белобережью» ПСРЛ 2: 766.) взимку 1232−1233 рр. Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинського літопису, 24. Данило саме перебував на Київщині, але скоро повернувся й на річці Велі зустрів війська королевича та його союзників: «бі бо с королевичемь. Wлександрь. и Глібь Зеремиеви4. и инии кнАзи Болоховьсции и Оугорь множество» ПСРЛ 2: 767.

Цей каталог передбачає (власне у цьому його єдине призначення), що поіменовані персонажі будуть дійовими особами наступної битви. І справді, в її описі фігурують усі перераховані агенти — і Олександр Всеволодович белзький, і Гліб Зеремійович, і королевич зі своїми уграми — за одним промовистим винятком — болохівських князів, більше жодним словом не згаданих. Ніякої участі в битві останні не беруть, у результатах її не згадані. їх узагалі немає в подальшій оповіді.

«Кнжзи Болоховьсции» в нашому переліку виглядають явно чужорідним елементом. Адже попереду стоїть муж Гліб Зеремійович, і в такому випадку наступне «и инии князи» неможливе і позбавлене смислу. Можна було б гадати, що «инии князи» відноситься до Олександра Всеволодовича белзького (тобто: князь Олександр та інші князі), але цьому заважає позиція в переліку боярина Гліба Зеремійовича. Отож з буквального читання переліку виходить абсурд: або боярин Гліб Зеремійович є одночасно князем, з яким прийшли ще якісь інші болохівські князі Власне, дехто так і думав: Молчановский Н. Очерк известий о Подольськой земле до 1434 г., 111−112., або водночас і князь (Олександр Всеволодович), і боярин (Гліб Зеремійович) є болохівськими князями. Крім видалення зі списку болохівців, інші спроби дати раду тексту неможливі. Наприклад, читалося б добре: «Олександр и иные князи», але це означало би, що Олександр — болохівець, що неможливо.

Отож логічно допустити, що текст початково читався так: «бі бо с королевичемь. Wлександръ. и ГлГбъ Зеремиеви4. и Оугоръ множество». Простим вилученням згадки болохівських князів текст здобуває нормальність.

Якщо перша із двох «ранніх» згадок болохівців фіктивна, чи не може бути, що фіктивна також і друга?

Удруге болохівські князі фігурують в описі (Іпат. 1235) походу галичан по р. Хоморі та на Кам’янець, що відбувся в першій пол. 1236 р. Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинського літопису, 25.:

Придоша Галичане на Каменець. и вси Болоховьсции кнлзи с ними. и повоеваша по Хомороу. и поидоша ко Каменцю. вземши полонъ великъ поидоша.

Звернімо увагу, як погано складено (відредаговано) фразу: «придоша на Каменець», потім «и поидоша ко Каменцю», а до того ж іще знову «поидоша» невідомо куди; з наступної фрази з’ясовується — таки на Кам’янець, звідки їм назустріч вийшли Данилові бояри. Тобто галичани три рази йшли на Кам’янець. Текст до редагування можна було б уявити так: «Приидоша Галичане. и повоеваша по Хомору. и поидоша ко Каменцю. вземше полонъ великъ».

Відбулася сутичка:

и побЬжени бъ1ша невЬрнии Галичане. и вси кнзи Болоховьсции . изоимани бъ1ша. и пріведоша е ВолодимЬръ [Х: я въ Володимеръ]. ко кнзю Данилови. лЬтоу же наставшоу. нача посылати Михаилъ и ИзАславъ гроздча даи нашоу братью. или прідемь на та воиною.

Із часів Карамзіна цей уривок для багатьох дослідників служив прямим доказом, що болохівські князі — «братья» Михайла Всеволодовича, а отже мають бути його близькими родичами, а отже — належати до чернігівських Ольговичів. Це одне з можливих тлумачень (дарма, що таких Ольговичів відшукати так і не вдалося), але подібний висновок є прямим запереченням першої атестації болохівців (під Іпат. 1231), де вони становлять групу, частиною якої є Олександр белзький (Мономахович) та/або Гліб Зеремійович, галицький боярин. Ці дві інформації узгодити неможливо.

Як і у фрагменті Іпат. 1231, в обох згадках під Іпат. 1235 болохівці фігурують лише у формульних зворотах: «и инии кнази Болоховьсции», «и вси кнАзи Болоховьсции», «и вси Болоховьсции кнази», і притому винятково у складі каталогів. Натомість в опису подій і вчинків персонажів їх не існує. Цим «ранні» згадки болохівців разюче контрастують із сюжетними повідомленнями про них у післямонгольський час.

У момент, коли відбувся набіг галицьких бояр на Кам’янець, Михайло Всеволодович сидить у Г аличі й для нього природно вимагати від Данила відпустити «своїх» галицьких бояр, що брали участь у набігу на Кам’янець. «Братия» в цьому випадку означає «співвітчизники», «свої люди». Таке вживання відоме у ГВл, пор. вище, в опису облоги Каліша, де городяни промовляють до князя: «мъ1 же моужи […] людье твои есмы а ваша братъл есмы. чемоу ц насъ. не сожалитеси» ПСРЛ 2: 756−757. Пор. також: «новгородьци же кнзю рекоша мы бе-своев бра^тд бес пльсковиць не имагемъ сд на ригоу» (Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. М., Л., 1950, 67). Так само «сродником» володимирців (у значенні співвітчизника) названо Олександра белзького «жалдхоусА Володимерци […]. аще не бъ1л бъ1 сродникъ ихъ с ними Wлександръ то не перешли бъ1ша ни Боуга».

Якщо усунути з тексту (як це ми припустили для першої згадки) дві штучні формули у фрагменті Іпат. 1235, він здобуває нормальний смисл: «и побіжени бъ1ша невірнии Г аличане. и изоимани бъ1ша. и пріведоша а. въ Володимеръ. ко кнзю Данилови», після чого галицький князь Михайло Всеволодович намагається визволити своїх полонених.

Причини додачі практично тотожної формули у повідомленнях за домонгольський час загалом зрозумілі. Ураховуючи пізнішу непривабливу історію колабораціонізму болохівців із монголами, їх згадка у складі будь-якого війська сама по собі компрометувала суперників Романовичів: угорців, Олександра белзького чи невірних галичан. Але, здається, можна з’ясувати, чим — з усіх можливих — саме ці два місця, Іпат. 1231 та Іпат. 1235, привернули увагу редактора і чому здалися придатними для вставки. Це було зроблено, гадаємо, під впливом останньої згадки (Іпат. 1257) болохівців у Галицькому літопису: князь болохівець галицький літопис

По рати же Кремднецькои Коуремьсині. Данилъ воздвиже рать. противоу Татаром. сгадавъ с братомъ. и со сномъ. посла Деонисиїа Павловича. взд Межибжие. потомъ же воевахоуть. людье Данилови же и Василкови Болоховъ. а Лвови Побожье и люди Татарьскьш. весні же бывши. посла сна своего Шварна на Городокъ. и на Сімоць. и на вси городы. и взд Городокъ. и Сімоць. и всі городы. сіддщиіа. за Татары Городескь. и по Тетереви до Жедечева Възъвдглдне же солъгаша Шварномъ. поемше тивоуна. не вдаша емоу тивоунити. Шварно же приде поимавъ городы вса. и по немь придоша Білобережці. и ЧарнАтинци и вси Болоховци. к Данилоу.

Болохівців згадано тут уже без власних князів і власних міст, але в контексті інших груп населення, підпорядкованих монголам: «людей татарських» та міст «сідАщих. за Татары» (хоча літопис, здається, прямо не зараховує болохівців ані до першої, ані до другої категорії). На відміну від повідомлення Іпат. 1241, що не містило у собі жодних конкретних просторових орієнтирів, здатних указати місце болохівців на карті, тут маємо бодай якусь «географію», відому з інших місць літопису: Побужжя, р. Тетерів, Межибоже, Возвягель. Однак найближчими до болохівців текстуально (а, за простою асоціацією — географічно) виявляються дві групи, чиї імена явно утворені від назв місцевостей: чернятинці та білобережці. Точно встановити місцезнаходження їхніх поселень на підставі ГВл неможливо. Але якщо чернятинці фігурують лише у цьому повідомленні, то Білобережжя згадано в літопису ще — і лише один раз: в оповіді про той самий похід королевича Андрія на Данила під Іпат. 1231 р., де нібито беруть участь і болохівські князі:

Отож Білобережжя — якась територія вздовж річки Случ, з якою — за всіма ознаками — має гр аничити Болохово. Більше того, тут таки згадано (і також лише єдиний раз) річку Деревну, на якій — можна думати — стояв Деревич, одне з міст болохівських князів. Звернімо увагу, що й набіг галичан під Іпат. 1235, до якого здогадно пристали болохівські князі, також відбувався вздовж р. Случ на Кам’янець. Ураховуючи додатково, що Случ більше ніколи не згадується Галицьким літописом (а Кам’янець більше не згадується в повідомленнях за домонгольський час), у редактора, власне, і не було інших можливих місць, придатних для вставки болохівських князів. (Дуже ймовірно до того ж, що на формі, в якій болохівці з’являються під Іпат. 1234: и вси Болоховьсции кнлзи, позначилася їх згадка під Іпат. 1257: и вси Болоховци).

Після всього сказаного можемо ще раз (утретє) прочитати наше головне повідомлення про болохівських князів та їхню землю:

Василько же кнАзь. шсталь бі. стеречи землі ш Литвьї. послаль біаше вое свое со братомь. Даниль же возьма плінь многь вратисА. и поима грады ихь. Деревичь Гоубинь. и Кобоудь. Коудинь городіць. Божьскыи ДАдьковь .

приде же Коурилъ печатникъ киаза Данила. со треими тысАщамн пЪшець. и трьими сты коньникъ. и водасть имъ взАти ДАдьковъ град. йтоуда же плЪинвъ землю Болоховьскоую. и пожегъ. вставили бо ихъ Татарове. да имъ шрють пшеницю и проса .

Данилъ же на иЪ болшоую вражьдоу держа. ико й Тотаръ надежоу нмЪахоу ПСРЛ 2: 791−792, із врахуванням варіантів Хлєбн. списку.

Нас тепер не здивує, що цей фрагмент демонструє ті самі ознаки двошаровості, тобто редагування, які характерні загалом для Галицького літопису. Справді, епізод розпадається на два окремих, але абсолютно тотожного змісту: два персонажі двічі знищують Болохівську землю, двічі палять їхні міста («шгиевн предасть» — «пожегъ»), двічі беруть полон («возьма плЪнъ многъ» — «плЪнивъ»), двічі беруть Дядьків («поима грады ихъ […] ДАдьковъ» — «водасть имъ взАти ДАдьковъ град»). Іншими словами, один з епізодів є абсолютною тавтологією іншого. Котрий із двох початковий?

Звернімо увагу, що фрагмент за участю Данила сконструйований невдало. Князь «устремляється» на болохівські міста, руйнує їхні укріплення, бере полон і повертається. Кінець історії. Після цього він знову бере міста, уже перераховані поіменно. А у самому закінченні історії дізнаємося, що Данило — вже покінчивши із болохівськими князями та їхніми містами — продовжував ворогувати із болохівцями. Смислової чи граматичної недоладності ми радше очікували б у вставному тексті, який складно долаштувати до вже збитої оповіді. Другий епізод, з Кирилом, подібних суперечностей не містить і, більше того, у ньому замічаємо мотив із попередньої оповіді про напад болохівців на Бакоту: особливим чином наголошена роль «пішців» («изииде на нь со пЪшьци», що налякало Ростислава і болохівських князів). З цими ж пішцями («со треими тысАщами пЪшець. и трьими сты коньникъ») Кирило з’являється у Болохівській землі і, своєю чергою, палить її, бере полон і «вдруге» штурмує міста. Отже оповідь про дії Кирила в Болохівській землі є прямим продовженням історії нападу болохівців на Бакоту, вони безпосередньо з'єднуються, що «висвітлює» фрагмент із Данилом як вставний. Таким чином, є підстави гадати, що в початковому вигляді вся історія болохівців була пов’язана виключно з печатником Кирилом. Пізніше редактор вирішив посилити роль князя, Данила Романовича, у цій справі. Імовірно, це сталося в межах того самого «редакторського епізоду», унаслідок якого болохівські князі з’явилися й у передніх повідомленнях про князя Данила (Іпат. 1231 та 1235) Ми не наважуємося запропонувати реконструкцію початкового вигляду тексту: очевидно, що редакторське втручання не обмежилося простою вставкою, але заторкнуло й оригінальний текст, який було перекомпоновано. Наприклад, судячи з позиції переліку болохівських міст після «першого завершення» походу Данила (тепер у вставці про Данила), він міг належати до початкового варіанту повідомлення (про печатника Кирила).

Підіб'ємо підсумок цієї частини наших спостережень. Початкова редакція Галицького літопису містила лише дві згадки болохівців: Іпат. 1241 р. та Іпат. 1257. Перша з них має визначальне значення для судження про природу цього феномену: в ній згадані «болохівські князі», поіменно перераховано болохівські міста, і все це утворення іменовано «Болохівською землею». Крім того, дізнаємося про особливу роль монголів у його виникненні. Удруге і востаннє болохівців — уже лише як територіальну групу — згадано в контексті інших аналогічних, залежних від татар, груп в Іпат. 1257.

У сучасних інтерпретаціях Болохівську землю представлено як стабільне територіальне та адміністративне утворення зі столицею в місті Болохів, де тримали резиденцію (всі?) болохівські князі, звідки і їх назва. Із граничною простотою це переконання висловив у середині ХХ ст. І.П. Крип’якевич:

Деякий час до складу Волинського князівства входила смуга над ріками Случчю і Верхнім Богом, яка належала до Київського князівства. Головним містом в області Случі вважався Полоний […] На північ від Полоного знаходився Сімоць і Возвягль […]; в околиці Возвягля — менші поселення Білобережжя і Чернятин на шляху до Чортового лісу. Невідомо, де були розташовані Городок і Городеськ. На південь від Полоного стояв укріплений замок Колодяжне […] Далі йшли менш знані поселення Микулин, Деревич, Губин, Кобуд.

Над Верхнім Богом головними містами були Божський та Межибоже (Меджибіж) […] З менш укріплених поселень згадуються Кудин, Городець, Дядьків, Болохово, Мунарів і Прилук.

Коли в 1230—1250 рр. на Побожжі виник народний, протикнязівський рух, населення майже всіх згаданих поселень включилося в нього. Від центру цього руху Болохова Побожжя одержало назву Болохівської землі Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. К., 1984, 26−27.

Такий монументальний образ Болохівщини, що дозволяє ставити її в один ряд з іншими землями Русі, склався не одразу. Не відразу навіть знайшли придатну для неї локалізацію. Першовідкривач відомостей про болохівців М.М. Карамзін гадав, що їхня земля знаходилася на р. Західний Буг «між володінь волинських та мазовецьких, на південь від Берестя» (ми вже знаємо чому — інакше болохівські князі не могли б вдертися до Мазовії) Карамзин Н. М. История государства Российского. Т 3. СПб., 1818, прим. 346; Т. 4, прим. 102. Завдяки авторитету історіографа, цей погляд затримався в літературі. Але вже Карамзіну була відома й інша локалізація, про яку йому писав Зоріан Доленґа-Ходаковський: «Болохов находился в Подольской губернии. Там, на дороге из Киева в Галич, были и города Кудин, Божский, Деревичи, Губин, Дядков, Белобережье, Чернятин, область князей болоховских, в окрестностях и на берегах Буга, впадающего в Днепровский лиман, а не того, который впадает в Вислу». Карамзін надрукував міркування Ходаковського у додатках до VIII тому, але, здається, залишився при своїй думці Карамзин Н. М. История государства Российского. Т 8. СПб., 1819, Приложения, 146.

Ходаковський виходив зі свого незрівнянного серед сучасників знання археологічних пам’яток та географічної номенклатури України. Між тим, цілковито тотожної локалізації Болохова дійшов задовго до нього, у другій чверті XVII ст., значно скромніше оснащений анотатор Іпатіївського літопису, якому належать приписки на берегах, відомі з так званого списку Марка Бундура (або ж — списку Яроцького), 1651 р. Проти історії руйнування Данилом болохівських міст, цей читач зауважив: «Данил городы болоховєтцких кнзей побрал в Подолю», а дещо вище, при згадці боярина «Бориса межибіжського» зазначив: «Бори6 мєжибозкий кнз болоховецкий» (БАН 21.3.14, арк. 191 зв., 196 зв.).

Від середини ХІХ ст. запропонована Ходаковським «подільська» локалізація Болохова стала загальним місцем як у працях російських, так і австрійських істориків, що займалися локальною галицькою минувшиною (Денис Зубрицький, Антон Петрушевич, Ісидор Шараневич Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Руского княжества. Ч. 3. Львов, 1855, 137; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси от найдавнейших времен до 1453 г. Львов, 1863, 93.). Але цілковитої впевненості досягнуто не було. М.П. Погодін, навівши обидві думки — Карамзіна та Ходаковського, — відзначив із приводу «подільської» локалізації Кудина, Божского, Деревичів, Губина, Дядькова, Білобережжя та Чернятина: «Все это, положим, так, но где же был Болохов?» Погодин М. П. Исследования, замечания и лекции по русской истории. Т. 4: Период удельный, 1054−1240. СПб., 1850, 205. І справді, дивним чином саме столиця та найважливіший центр землі якось вислизав із рук дослідників.

Проблема все ще вважалася нез’ясованою і через двадцять років, і серед «запитань», запропонованих 1872 р. на розгляд ІІІ Археологічного з'їзду, було наступне: «Значение болоховских князей и местоположение Болоховских княжеств» Третий Археологический съезд в Киеве. 2 августа 1874 года. (Правила, программа, вопросы). М., 1873, 10. Це було питання «з оплаченою відповіддю», адже, судячи з усього, М. П. Дашкевич — тоді ще двадцятилітній студент університету — вже готував обширне дослідження, яке й було опубліковане 1878 р. в Трудах з'їзду Дашкевич Н. П. Болоховская земля и ее значение в русской истории. Труды Третьего археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 года. К., 1878. Т. ІІ; і окремим виданням, із присвятою В. Б. Антоновичу. Добросовісна і скрупульозна в питанні локалізації Болохівської землі праця Дашкевича застосовувала той самий — досить дивний, коли вдуматися — прийом, що й Ходаковський. При тому, що міста Болохівської землі точно вказано під Іпат. 1241, усі судження про її локалізацію черпалися з повідомлення під Іпат. 1257 про інші групи залежного від монголів населення та їхні території, тобто повідомлення, в якому Болохівська земля не згадується.

Учнівський труд Дашкевича, судячи з усього, не досяг мети. У виданій 1888 р. Імператорським Московським археологічним товариством брошурі «Вопросы и запросы, не получившие окончательной разработки на первых семи Археологических съездах» під N° 242 значиться питання про болохівців у тотожному формулюванні Вопросы и запросы, не получившие окончательной разработки на первых семи Археологических съездах. СПб., 1888, 18. Можливо, враженню недоведеності й дискусійності питання сприяла оприлюднена незадовго перед тим детальна критика Никандра Молчановського, чий висновок із приводу побудов Дашкевича звучав строго: «Г-н Дашкевич, несмотря на замечательную тщательность своих изысканий в этой области, не смог прийти к верному, неоспоримому и убедительному для всякого заключению; если же теория его и верна на самом деле, то, как мне кажется, это очень трудно доказать» Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г. К., 1885, 121−132.

Сам Молчановський — за браком достатніх свідчень — ухилився від точної локалізації Болохівської землі, зазначивши:

Решающее значение для нашего вопроса имело бы, конечно, исследование городищ, курганов и других археологических остатков в предполагаемой Болоховской территории […] Нельзя не согласиться, что именно эти данные, быв собраны, имели бы несравненно более важное значение, нежели указания письменных памятников, указания при том же до крайней степени скудные и, в конце концов, ровно ничего не прибавляющие к немногоречивому тексту основного источника, Ипатьевской летописи. Пока изыскания эти не будут произведены, до тех пор вопрос о территории болоховских расселений будет оставаться открытым Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г., 125, прим. 1.

Археологія була новою наукою з репутацією точного, конкретного й несуперечливого знання, вона обіцяла нові горизонти. Упродовж ХХ ст. саме археологічні дослідження будуть домінувати у проблемі «Болохівської землі». Але археологія точно слідувала рецепту, виписаному Молчановським: із праць істориків здобувалося знання про здогадну територію Болохівської землі (ще й з «прихватом») і всі археологічні пам’ятки києво-руського часу на цій території оголошувалися «пам'ятками болохівців» Раппопорт П. А. Города Болоховской земли. Краткие сообщения Института истории материальной культуры. М., 1955, Вып. 57, 54−57; Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі. Дослідження з слов’яно-руської археології. К., 1976, 164—172. Із накопиченням археологічних знань зростала кількість городищ, селищ, могильників, скарбів, залишених болохівцями. Отож тепер у землі болохівців нараховують 27 «фортець»: 15 городищ, не згаданих літописом, і 12 літописних міст, серед яких ніколи не згадані джерелами як болохівські Колодяжин, Ізяслав, Божський, Межибіж, Тихомль, Гнійниця, Полонне. Археологічно ідентифіковано й фантомну столицю Болохівської землі, власне місто Болохів, на роль якого пропонують або ж городище ХІ-ХІІІ ст. поблизу м. Любар на р. Случ Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі, 171., або ж городище ХІ-ХІІІ ст. на р. Гуска в околицях с. Городище неподалік Шепетівки (раніше визначене як літописний Ізяславль) Якубовський В. Скарби Болохівської землі, 33—34. Можливості археології у справі ідентифікації болохівських міст виявилися доволі обмеженими. Але крім розширення території болохівців та насичення її укріпленими пунктами, археологічні дослідження мали ще один ефект. Оскільки практично всі досліджені городища виникають не пізніше другої половини ХІІ, а деякі на рубежі ХІ-ХІІ ст., історія болохівців, а також їхнього адміністративного утворення — «Болохівської землі» здобувала протяжність і глибину в півтора століття.

Позитивну локалізацію Болохова було здобуто все ж у рамках традиційної історії. Поштовхом до нових розшуків послужив черговий запит про болохівців, адресований І.А. Линниченком уже ІХ Археологічному з'їзду: «Имеют ли какое отношение к летописным болоховцам болоховцы в актах XVI в.?» Труды виленского отделения Московского предварительного комитета по устройству в Вильне IXАрхеологического съезда. Вильна, 1893, 12. Прямою відповіддю на нього стала стаття М. С. Грушевського, який опублікував із Литовської метрики лист королеви Бони до кременецького старости Петра Семашка, даний у Варшаві 1553 р. У документі йшлося про осадження людей у Кременецькому повіті «за Горинню на Болохові» Грушевський М. С. К вопросу о Болохове. Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. Кн. 7. К., 1893, Отд. II, 3−11. Із нього випливало, що Болоховим називалася територія на вододілі Горині та Случі, в області річок Жерді та Полкви. Через декілька років Дашкевич опублікував додаткові акти XVI ст. із згадками Болохова. На його думку, Болохово в них охоплювало місцевість від правого берега Горині до Случі й Буга на півдні, що, як наполягав Дашкевич, становило лише південно-західну частину древнього, літописного, Болохова Дашкевич М. П. Еще разыскания и вопросы о Болохове и болоховцах. Университетские известия. К., 1899, Кн. 1, Критика и библиография, 1−63.

Отож підтверджувався давній висновок Дашкевича, що Болохово — це не місто, не фортеця і не населений пункт, а назва певного регіону. Цим і пояснюється обставина, яка так довго бентежила істориків: серед міст болохівських князів не названо власне «Болохів», їхню гадану столицю.

Зрештою, таке враження можна було здобути й з тих двох згадок Болохова за ХІІ ст., що містяться в Київському літопису. Під 1150 р.:

в то же веремА поиде Володимеръ из Галича. сватови своему Дюргеви в помочь. Кыеву на ИзАслава. и приде ИзАславоу вість. шже Володимиръ перешелъ Болохово. идеть мимо Мунаревъ к Володареву.

Перейти можна поле, а місто — минути.

Під 1172 р.:

И поиде Мьстиславъ w Киева. второе неділи по велици дни в понеділникь и бьіс вість Двдови. шже Мьстиславъ пошелъ. и посла Володислава ЛАха с Половци. по німь. и постигоша и оу Болохова.

Друга згадка менш виразна, але для нашого подальшого обговорення обидві вони важливі наступним: Болохово є компактною місцевістю, яка лежить на традиційному шляху з Києва в Галич. Хто б не рухався зі сходу на захід (і у зворотному напрямку), мав проминати Болохово.