Літературні та музичні традиції китайського народу

Китайська поезія — одна з найдавніших національних поетичних традицій у світі. Традиційна поезія Китаю, відома протягом трьох тисячоліть, розділена на жанри: «ши», «ци» і «цюй», а також «фу». З початку XX століття існує також розвинена поезія, заснована на західній традиції.

Говорячи про час виникнення та ствердження в Китаї поетичної традиції, і старі китайські вчені, і сучасні дослідники в цілому одностайно співвідносять ці процеси з епохою династії Чжоу (ХІ-Ш ст. до н. е.). Саме тоді, на рубежі VI-V століть до н. е., побачив світ перший для Китаю літературно-поетичний пам’ятник — антологія «Ши Цзін» («Книга пісень»), поява якої свідчить і про складання відносно чітко оформлених поетологічних концепцій. До збірки ввійшли народні пісні, ритуальні гімни як віддзеркалення світу почуттів і вірувань прадавніх людей. З тогочасним життям знайомлять обрядові, хвалебні пісні та оди «Ши Цзіну». Як заявляють дослідники, ця збірка мала вплив на подальший реалістичний розвиток китайської поезії наступних епох.

Літературні досягнення чжоуської епохи є лише одним із проявів підйому духовного життя країни, який спостерігався в VI-III ст. до н. е. На зазначені сторіччя припадають утворення китайської писемної культури (створення численних і різноманітних письмових пам’яток), формування провідних філософських шкіл, починаючи з конфуціанської і даоської, становлення анналістичної традиції, розквіт образотворчого мистецтва. У добу Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.) з’явився і широко розповсюдився прозопоетичний жанр «фу». Ранні представники — Цзя І (201−169 pp. до н. е.), який створив поеми з лаоським забарвленням «Плач по Цюй Юаню», «Ода про сову»; Мей Шен (?-141 р. до н. е.) і його «Сім настанов». Найвизначнішим майстром у жанрі «фу» був Сима Сянжу (179−118 pp. до н. е.), автор ліричних поем «Палац Чаньмень» і «Красуня». До поетичного спадку ханської доби належать народні пісні «юефу», в яких зображувалась любов і сімейне щастя.

Витоки музичної культури Китаю сягають сивої давнини. Найдавніша музична пам’ятка — «Книга пісень» («ІІІицзін») — створена у період ХІ-УІ ст. до н. е. і містить 305 гімнів, магічних пісень та од. Ці класичні взірці свідчать про багатобічні зв’язки музики з життям, природою, Всесвітом. Деякі вчені припускають, що легендарну збірку впорядкував Конфуцій.

Уже на ранніх етапах розвитку китайська музична культура поділялася на офіційну музику конфуціанських церемоній і простонародну — світських розваг. Існували оркестри з великою кількістю виконавців (від 300 до 800). У Стародавньому Китаї при імператорському дворі було створено спеціальну музичну палату, в якій працювало близько 800 осіб — чиновників і виконавців. Крім ритуальних, двірських, існували військові оркестри. Провідну роль у них відігравали ударні та духові інструменти з металу. Військова музика часто супроводжувалась танцями, виконавці вдягалися у спеціальні костюми, використовували відповідний реквізит (піки, панцирі, щити).

За доби Тан — золотої ери китайської культури — у мистецтві, зокрема музиці, виникає так званий танський стиль, що згодом поширився в інших країнах Індокитаю — Кореї, Японії, В'єтнамі.

Китайська музична культура розвивалася під впливом різних філософсько-релігійних ідей. В одній із книг Даоцзи серед дарів Дао музика згадувалася навіть раніше за їжу: «Великий образ Дао несе людям мир, спокій, музику та їжу». У конфуціанських трактатах розроблялася космологічна концепція природи музики, підкреслювалися морально-виховні моменти (досягнення соціальної гармонії). У буддійському світогляді, поширеному на Далекому Сході, наголошувалося на містичних засадах музики, її розглядали як засіб духовного самовдосконалення. Загалом китайці вважали, що музика відображає гармонію природи, є основою законів Всесвіту.

Особливої національної неповторності надає китайській музиці - народній і професійній, давній і сучасній — пентатоніка. Це переважно п’ятизвукова (до — ре — мі - соль — ля), а пізніше — семизвукова.

До характерних рис китайських народних пісень належать комбінування інтонацій шляхом зворотних (дзеркальних) орнаментальних поспівок, швидкі переходи з високого до низького регістру і навпаки, нерозривна єдність тексту й мелодії, інколи — з жестом і танцем. Вокальна музика не просто поєднується з інструментальною: акомпанемент, підтримуючи мелодію, супроводжує її, «мов тінь» (окрім, зрозуміло, вступу та заключної частини).

Інструменти китайців надзвичайно різноманітні - понад 100 видів, виготовлених на високому рівні майстерності. Наприклад, під час розкопок давнього поховання було знайдено 124 музичні інструменти. Серед археологічних знахідок — 65 дзвонів, що досить оригінально добиралися: з кожного можна було видобути лише два звуки, проте всі разом вони утворюють звукоряд з 90 музичних тонів, що охоплюють понад 5 октав!

Поряд із дзвонами часто використовували барабани, флейти, гонги з різким звучанням у високому регістрі. Більшість китайських національних інструментів дуже давнього походження. Палітра звучання зумовлена розмаїттям матеріалів, з яких вони виготовлялися: камінь, мідь, глина, шкіра, дерево, гарбуз, шовк.

Без барабанів у Китаї не відбувається жодного видовища чи процесії. Про надзвичайне значення цього інструмента в музичній культурі країни свідчить той факт, що в оперних оркестрах на маленькому барабані грає сам диригент.

З-поміж струнних інструментів у Китаї найпопулярніші цинь та піпа.

Цинь — старовинний струнний інструмент, один з найдавніших різновидів цитри. Продовгуватий корпус виготовляли з дерева, сім струн — із шовку. З давніх-давен серед ученої еліти було поширене сольне виконавство на цині. Використовували його також для супроводу співу, декламування віршів, в оркестрах і ансамблях.

Улюбленим струнно-ударним інструментом китайців був також япьципь (нагадує цимбали).

Піпа — струнно-щипковий інструмент, китайська модифікація лютні. На грушоподібному корпусі кріпляться 4−5 шовкових струн — отже, звук глухий, м’який, негучний.

Існують також різноманітні смичкові інструменти, наприклад такі, що нагадують 2−4-струнні народні скрипки. Багатий інструментарій групи духових. Таким чином, у культурі китайського народу можна зустріти різновиди практично всіх основних груп музичних інструментів, відомих європейцям. Подібні до них інструменти побутують у Кореї, Японії, В'єтнамі.

Про роль музики в сучасному Китаї промовисто свідчить той факт, що екскурсійне турне його столицею, як правило, передбачає три обов’язкові програми: сходження на Велику Китайську стіну, ознайомлення з особливостями китайської кухні у ресторані «Пекінська качка» та перегляд виступу трупи Пекінської опери. Цей специфічно китайський сценічний жанр музичної драми поєднує елементи вокального мистецтва, драматичного діалогу, акробатики, ушу. Отже, в ній своєрідно синтезувалися різні традиції китайського народу, що формувалися упродовж тисячоліть: з одного боку, мистецькі - музичні, драматичні, з іншого — спортивні, циркові.

У Пекінській опері склалися суворі вимоги до манери співу, усного монолоіу, рухів, бойових сцен. Декорації майже відсутні, театральний реквізит — це власні символічні прийоми: вираз обличчя, рухи тіла, музичний супровід (переважно у виконанні оркестру народних інструментів). Китайському глядачеві, наприклад, цілком зрозуміло, коли на сцені персонаж «відчиняє» двері, «зачиняє» неіснуюче вікно або «скаче» на уявному коні. Засобами кількох прийомів ушу невелика група акторів відображає баталію цілих армій. За допомогою гриму створюються виразні маски.

Нині у Китайській Народній Республіці (у Пекіні, Шанхаї та інших містах) працює чимало театрів традиційної музичної драми, класичної опери, балету, сучасні симфонічні оркестри. Стародавні китайці звертали велику увагу на спокій та гармонію з природою. Тому для досягнення такого стану вони використовували глибоку і красиву музику. Зокрема, дуже цінним музичним інструментом вважалися гуцінь (цитра, щипковий інструмент) і ерху (китайська скрипка), оскільки вони здатні створити музику, що виходить за рамки буденного світу, можуть очистити від поганих думок і зробити людину шляхетною. Музика і щастя в уявленнях китайців стали невіддільними: музика робить людину щасливою, а щастя надихає людину співати і грати музику. Вважалося, що китайська музика виробляє цілющий ефект, тому в стародавньому Китаї її використовували для лікування хвороби, очищення свідомості, заспокоєння і нормалізації біоритмів тіла людини. Саме тому стародавня китайська музика, на відміну від сучасної, повинна була виконуватися розмірено і повільно. Пізніше виявили, що багато трав також можуть зцілювати людей від хвороб, і тоді ієрогліф «музика» був доповнений верхньою частиною — «травою», і ця нова картинка — «музика» плюс «трава» — стала новим ієрогліфом зі значенням «ліки». Таким чином, китайську музику можна цілком обґрунтовано вважати першими ліками якщо не в усьому світі, то принаймні в Китаї.