Впливи змін у кримінальному законодавстві на соціальну стабільність

В кінці 1950;х — початку 1960;х рр. законодавство поступово позбавлялося своєї попередньої завоєнізованості та централізації судочинства. У зв’язку з прийняттям Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів УРСР відповідно до закону СРСР від 11 лютого 1957 р. «Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів» та законами СРСР від 25 грудня 1958 р. «Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» і «Про затвердження Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» з 1 квітня 1961 р. частина законів, указів, статей стали не чинними на території УРСР.

Деякі за давністю втратили свою актуальність (наприклад, постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 23 січня 1931 р. «Про відповідальність за злочини, що дезорганізують роботу транспорту», постанова ЦВК і Раднаркому СРСР від 7 вересня 1937 р. «Про зміну постанови ЦВК і РНК СРСР від 17 липня 1935 р. „Про в'їзд і проживання у прикордонних смугах“»), деякі через лібералізацію зазнали пом’якшення (наприклад, закони СРСР від 4 лютого 1948 р. «Про затвердження Указу Президії Верховної ради СРСР „Про посилення охорони особистої власності громадян“» та «Про затвердження Указу Президії Верховної ради СРСР „Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна“», указ Президії Верховної ради СРСР від 10 січня 1955 р. «Про кримінальну відповідальність за дрібну крадіжку державного і громадського майна» та ін.) Указ Президії Верховної Ради СРСР про визнання законодавчих актів СРСР такими, що втратили чинність у зв’язку з прийняттям Кримінального і Кримінально — процесуального кодексів Української РСР // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 15. — 7 квітня. — К., 1961. — С. 435−436.. Передбачалось також перегляд вже винесених суворіших вироків, якщо міра покарання за новим Кримінальним кодексом визначалася більш м’якою. Проте, це не стосувалося осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини, бандитизм, умисне вбивство та інші тяжкі злочиниПостанова Президії Верховної Ради СРСР про заходи, зв’язані з введенням в дію Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української РСР // Там само. — С. 436−437. .

Поступова лібералізація суспільних відносин, зміна пріоритетів щодо особистісних і колективних цінностей, більша їх індивідуалізація вимагали від радянського законотворення відповідної реакції. Економічна стабільність збільшувала можливості для особистого збагачення, розвою івідповідних злочинів. Урегулювати нові правопорушення був покликаний прийнятий 27 червня 1961 р. указ «Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Української РСР». Так, відповідно до указів Президії Верховної Ради СРСР від 24 лютого 1961 р. «Про доповнення Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини», від 25 березня 1961 р. «Про доповнення статті 25 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини», від 5 травня 1961 р. «Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами», від 18 травня 1961 р. «Про внесення доповнень і змін в Закон про кримінальну відповідальність за державні злочини і в Основи кримінального законодавства» та від 24 травня 1961 р. «Про відповідальність за приписки та інші перекручення звітності про виконання планів» Кримінальний кодекс УРСР доповнювався деякими статтями, змінював трактування.

Поряд із введенням жорсткіших покарань за суто кримінальні злочини (як-то, статті, які передбачали смертну кару за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ; про особливо небезпечних рецидивістів та ін.), все ж головним чином посилювалася відповідальність за економічні порушення, зокрема урегульовувалося покарання за стрімко зростаючі, відносно нові злочини, пов’язані з валютними операціями та підробками (в усіх статтях передбачалася конфіскація майна). Розкрадання державного або громадського майна каралося позбавленням волі до 15 років; приписки та інші перекручення звітності про виконання планів — до 3 років; виготовлення, збут підроблених грошей чи цінних паперів — до 15 років; порушення правил валютних операцій — до 8, а спекуляція валютними цінностями або цінними паперами у вигляді промислу — вже до 15 років. За посередництво в хабарництві можна було отримати 2 роки ув’язнення, здійснене повторно — вже до 7.

Для особливо успішних нуворишів актуалізовувалася також каральна сила виняткової міри покарання — смертної кари. Так, присудити розстріл могли за розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, та за виготовлення з метою збуту або збут підроблених грошей і цінних паперів, вчинених у вигляді промислу.

Злочинцями, які підлягали кримінальному покаранню ставали також громадяни лише опосередковано залучені до протиправних дій інших. Так, за переховування злочинців і приховування злочинів (як-то, зрада батьківщині, шпигунство, диверсія, терористичний акт, шкідництво, бандитизм, контрабанда та ін.) каралося позбавленням волі до 5 років; недонесення про підготовку або вчинення цих перелічених злочинів — до 3 років. Ці та інші законодавчі вимоги ставали у протиріччя до існуючих людських цінностей. Не зважаючи на тиск з боку оточуючої громадян моралі радянського штибу, на її постійне намагання проникнути в основи і уневажнити канони українських патріархальних цінностей, пересічні громадяни чинили переважно «по совісті». Споконвічні традиції родинної поруки, основи християнська мораль, які також не були чужими для українців, вимагали посильної допомоги усім нужденним, без огляду на їхній правовий статус. Тим більше, без вагань вони це робили стосовно своїх близьких, і надавали допомогу, не зважаючи та те, чи знають вони про ті чи інші проступки, проблеми розбідованих. Все це множило кількість потенційних девіантів, давало можливість каральним органам розширювати поле для виявлення неблагонадійних громадян, а також відвертих противників радянського режиму.

Пропонувалося також підвищення ролі виховних чинників, суспільного впливу. Так, Комісії законодавчих передбачень Ради Союзу і Ради Національностей Верховної Ради СРСР опублікували в жовтні 1959 р. проект закону про підвищення ролі громадськості у боротьбі з порушеннями радянської торгівлі і правил соціалістичного співжиття, а також проект примірного положення про товариські суди та примірного положення про комісії в справах неповнолітніх. Зазначалося, що пропозиції «про взяття колективами трудящих на поруки та перевиховання осіб, які вчинили вперше малозначні правопорушення, зустріли повне схвалення всієї радянської громадськості» На кінець 1950;х — початок 1960;х рр. припадає час масових повернень до своїх родин засуджених за посібництво окупантам, участь у бандформуваннях та активістів націоналістичного підпілля. Тому при відмові у співпраці відповідні органи могли притягнути родичів до карної відповідальності, посилаючись на ці статті. У Комісіях законодавчих передбачень Ради Союзу і Ради Національностей // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 26. — 23 червня. — К., 1961. — С. 563. .

Проте реалії радянського життя свідчили, що лібералізація законодавства, з одного боку, сприяла гуманізації відносин між державою і її громадянами, а з іншого породжувало відчуття вседозволеності, сподівання на безкарність чи не суворість вироку. Затяті рецидивісти не полишали надії звільнитися, підпадаючи під пом’якшувальні зміни законодавства. Країна, яка вже відчула послаблення тоталітарності, отримала приріст населення від тисяч достроково звільнених громадян, більшість яких повернулася до законослухняного життя, мала убезпечитися від появи всередині суспільства відверто девіантних особнів. Їхні сподівання посилилися перед черговою річницею перемоги, коли зазвичай частішали судові рішення про нові дострокові звільнення.

5 травня 1961 р. у дію вступив указ «Про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами». Ним розширювалися правові підстави для застосування розстрілу як вищої міри покарання стосовно особливо небезпечних рецидивістів та осіб, які засуджені за тяжкі злочини, тероризують у місцях позбавлення волі ув’язнених, що стали на шлях виправлення, або чинять напад на адміністрацію, або організовують з цією метою злочинні угрупування, а також беруть активну участь у таких угрупованнях.

Умовно-дострокове звільнення і заміна невідбутої частини ув’язнення більш м’яким покаранням не застосовувалася: (а) до особливо небезпечних рецидивістів, (б) до осіб, до яких були застосовані умовно-дострокові звільнення від позбавлення волі або заміна не відбутої частини ув’язнення більш м’яким покаранням, якщо ці особи до закінчення невідбутого строку вчинили новий умисний злочин, за який вони засуджені до позбавлення волі; (в) до осіб, засуджених за особливо небезпечні державні злочини, бандитизм, виготовлення і збут підроблених грошей або цінних паперів, порушення правил валютних операцій, розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, зґвалтування, що спричинило тяжкі наслідки, або зґвалтування неповнолітньої, розбій, одержання, дачу хабара або посередництво в хабарі, вчинені при обтяжуючих обставинах. Крім того, суди присуджували розстріл за розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах, за виготовлення з метою збуту або збут підроблених грошей і цінних паперів, вчинені у вигляді промислуУказ Президії Верховної Ради СРСР про посилення боротьби з особливо небезпечними злочинами // Там само. — 1961. — № 20. — 12 травня. — К., 1961. — С. 498 499.. Як бачимо, поряд з покаранням за тяжкі кримінальні злочини указ значно посилював відповідальність за економічні злочини.

На цей час влада констатувала, що в країні вже сформувався значних прошарок багатих людей, і навіть акції із внутрішніми державними позиками не могли виманити усіх вільних коштів від населення. Все більше громадян прагнуло хоча б частину грошей не тримати «під матрацом», а законним способом вкласти їх для покращення свого особистого життя (наприклад, купити автомобіль, дачу чи квартиру). З іншого боку, державі також було вигідно, аби більше вільних коштів громадян вкладалося в розбудову народного господарства країни. Крім того, держава прагнула контролювати формування цього нового прошарку, і виконання постанов ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 1 червня 1962 р. «Про індивідуальне і кооперативне житлове будівництво» та від 19 листопада 1964 р. «Про подальший розвиток кооперативного руху», дали змогу відповідним органам виявити радянських скоробагатьків.

Свободи, привнесені «хрущовською відлигою», і налагоджена на мирне благополуччя економіка повоєнного періоду поступово знімали страх пересічних українців, вони не лише поведінкою чи відвертістю у спілкуванні вільніше виказували своє бачення оточуючого світу, ставлення до рівня добробуту тощо. Вони все активніше намагалися реально змінювати своє матеріальне повсякдення, покращувати статки. «Зрівнялівка», яка була виправданою у час повоєнної відбудови, поступово ставала гальмом для людей, які вже тоді бажали і мали можливість та здібність, аби покращити своє життя.

Тим самим поступово почали змінюватися і моральні цінності: більший наголос ставився на індивідуальному задоволенні, повернулася практика грошово-побутового накопичення, посилилися випадки зловживання посадовими можливостями тощо.

На кінець 1950;х — початок 1960;х рр. ці зміни у ставленні певної частини людей до покращення рівня свого повсякдення будь-якими засобами призвели до формування в українському суспільстві окремих прошарків, номенклатурно-професійних груп, які більше за інших намагалися конкретними, часто протиправними діями змінити на краще своє матеріальне життя. Їхня підприємливість вступала в протиріччя не лише з існуючими правовими обмеженнями, а й зі ставлення до цього співгромадян. Тут спрацьовувала не лише «класова» пильність. На нашу думку, викриттю діяльності таких підприємців сприяла природна людська заздрість, намагання утримувати і утримуватися у рівній для всіх бідності.

На цей час в Україні помітно збільшилася кількість обвинувачуваль — них виступів на зборах робітничих колективів, партійно-комсомольських зібрань, кількість анонімних і відкритих листів до відповідних органів, у побутових і стихійних конфліктах почастішали такі викриття, звинувачення у економічних злочинах стали передувати іншим правопорушенням. І саме цю ситуація і констатував черговий запізнілий указ. Йдеться про указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» .

Якими б не видавалися, на перший погляд непідготовлених читачів, юридично казуїстичними текстуальні виклади правових документів, їх сутність завжди викривали перші акценти й пояснення появи таких актів. Адже у преамбулі й перших статтях будь-якого законодавчого акту чи розпорядження зазвичай закладалися головні мотиви їх появи, називалися головні винуватці й порушники, напрямки боротьби, відповідальні за це особи чи організації тощо.

Тут доречно порівняти сутність обвинувачення громадян в «антигромадському паразитичному способі життя», які трактувалися і в указі Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», і в указі Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» Його дія і масштаби застосування згодом були посилені указом Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення у віддалені райони осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» (2 червня 1948 р.). Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 25. — 16 червня. — К., 1961. — С. 553−555. Це звинувачення я можу проілюструвати на прикладі своєї родини, коли мій дід, Сіліч Гнат Вікентійович, інвалід війни І групи, отримавши дозвіл у Звенигородській районній фінансовій інспекції на приватну кустарну діяльність, сплачуючи відповідний податок, виробляв у себе вдома пречудове домашнє приладдя (ножі, тертушки, сита та ін.), яке користувалося великим попитом у всій Черкаської області. Але він регулярно потерпав від зненацьких перевірок інспекторів, які намагалися застати його на залученні «найманої праці».. Якщо в першому під звинувачення підпадали переважно селяни, які не виконували трудодні і які не були членами колгоспів, то в другому указі в «антигромадському паразитичному способі життя» обвинувачувалися громадяни, які займалися приватнопідприємницькою діяльністю, забороненими промислами, спекуляцією.

Законодавці вважали, що іноді такі девіанти про людське око влаштовувалися на роботу, а фактично жили не у відповідності зі своїми «трудовими доходами», збагачувалися за рахунок трудящих, застосовували найману працю і одержували «нетрудові доходи» від дачних і земельних ділянок, від експлуатації власних автомашин, споруджували на нетрудові кошти будинки, дачі, використовуючи для цього незаконно придбані будівельні матеріалиІ в цьому випадку наведу приклад із життя своєї родини. Мій вітчим, Швидкий Павло Харитонович, з усіма дозволами розпочав будівництво приватного будинку, і оточуючі були свідками скрупульозного збирання ним усіляких довідок, чеків, накладних на відпуск будівельних матеріалів, товарів, а також періодичних візитів інспекторів, пояснень, хабарів тощо., і взагалі «чинили інші антигромадські вчинки», що давали їм змогу вести «паразитичний» спосіб життя. Діставалося і селянам. Адже в колгоспах такі особи, користуючись пільгами колгоспників, ухилялися від чесної парці, розкрадали колгоспне майно, займалися самогоноварінням, пияцтвом, своєю антигромадської поведінкою підривали трудову дисципліну і тим самим завдавали «шкоди громадському господарству та інтересам чесно працюючих колгоспників» .

Нагадаємо, що 17−31 жовтня 1961 р. проходив ХХІІ з'їзд КПРС, який прийняв новий Статут КПРС, де зокрема містився «Моральний кодекс будівника комунізму» і «Програма КПРС», в якій стверджувалося, що до 1980 р. радянський народ житиме при комунізмі. Відповідно, при цих вимогах ніякої соціальних девіантів у подальшому просто не могло бути. Тому, передбачаючи це, законодавці в указі наголошували, що, коли «країна вступила в період розгорнутого будівництва комунізму, не повинно бути нероб і дармоїдів, які живуть за рахунок праці інших. З антигромадськими паразитичними елементами необхідно вести рішучу боротьбу до повного викорінення цього ганебного явища в нашому суспільстві, створювати навколо таких осіб атмосферу нетерпимості і загального осуду, застосовуючи до них більш рішучі заходи громадського та державного впливу» Відомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 25. — 16 червня. — К., 1961. — С. 553. .

Відповідно до закону «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», каралися повнолітні працездатні особи, які не бажали сумлінно виконувати найважливіший конституційний обов’язок — чесно трудитися за своїми здібностями, ухиляються від суспільно корисної праці, одержують «нетрудові доходи» від експлуатації власних машин, дачних і земельних ділянок, дач або чинять інші антигромадські вчинки, які дають їм змогу вести «паразитичний спосіб життя». Вони підлягали за постановою районного (міського) народного суду виселенню в спеціально відведені місцевості на строк від 2 до 5 років з конфіскацією придбаного на «нетрудові доходи» майна (будинки, дачі, автомашини та інші речі і цінності) і обов’язковим залученням цих осіб з метою перевиховання до трудової діяльності в місцях поселення. Колгоспники ж і тут були більш вразливими порівняно з покараннями робітників чи службовців — їх могли виселити й за громадським вироком, винесеним загальними зборами колгоспу, і навіть бригади (!) Див. статтю 2 указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» // Там само. — 1961. — № 25. — 16 червня. — К., 1961. — С. 554. Слід лише відмітити, що громадський вирок про виселення, винесений на підставі цієї статті, підлягав затвердженню виконавчим комітетом районної (міської) Ради депутатів трудящих. .

У разі ухилення виселених осіб від роботи в місцях поселення, до них за поданням органів міліції районний (міський) народний суд застосовував виправні роботи на строк до 1 року з відрахуванням 10% заробітку, а при ухиленні і від виправних робіт суд міг замінити їх позбавленням волі в порядку передбаченого статтею 30 Кримінального кодексу УРСРЧас відбування виправних робіт чи позбавлення волі в строк виселення не зараховувався (див. статтю 7 указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» // Там само. — 1961. — № 25. — 16 червня. — К., 1961. — С. 554). .

Певним заохочувальним стимулом для таких засуджених було таке положення: якщо виселена особа зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці доведе своє виправлення, то після відбуття нею не менше половини призначеного строку виселення вона може бути достроково звільнена. Клопотання про це мали подати громадські організації за місцем поселення та згодою виконавчого комітету за місцем попереднього проживання виселеного. На практиці це часто призводило до рішучих дій родини засудженого щодо його звільнення, і звичайно, протиправними шляхами — через дачу хабарів та інших способів корум — пування відповідальних осіб.

Якщо структурувати девіантів, стосовно яких поширювалася дія уже згаданого указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя», то кількісно переважали відносно дрібні порушники, як-то «самогонщики». Як «паразити» вони фігурували в його 1 статті, і підлягали за постановою районного (міського) народного суду виселенню в спеціально відведені місцевості на строк від 2 до 5 років з конфіскацією придбаного на «нетрудові доходи» майна (будинки, дачі, автомашини та інші речі і цінності) і обов’язковим залученням цих осіб з метою перевиховання до трудової діяльності в місцях поселенняТам само. — С. 553. .

У цьому ж указі покарання передбачалося і «постраждалим» від підприємницької діяльності «самогонщиків». Стаття 9 прямо вказувала, що працездатні особи, які внаслідок систематичного зловживання спиртними напоями, стали злісними п’яницями і своєю непристойною поведінкою створювали ненормальні умови для спільного проживання в сім'ї чи квартирі, направлялися за постановою суду до лікувально-трудових відділень при виправно-трудових колоніях на строк до 1 року. А якщо у таких осіб були непрацездатні члени родини, то за час їхнього перебування у виправних відділеннях заробіток, після відповідних відрахувань, направлявся сім' ямДив. статтю 9 указу Президії Верховної Ради УРСР від 12 червня 1961 р. «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці й ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» // Там само. — С. 554−555. .

У реальному ж житі свідки таких подій добре пам’ятали усю трагічність подальшого існування постраждалого. Насправді, такі «лікувально-трудові відділення» були одним із найстрашніших місць ув’язнення і праці. Короткотерміновість засудження не пробачалася їм ні таборовим контингентом, ні охоронним персоналом. Такі постраждалі опинялися поза усталених кримінально-таборових відносин, на них не поширювалися традиції злочинної ієрархії, допомоги, взаємовиручки. Вони були повністю безправними і перед свавіллям таборового начальства, і перед жорстокістю злочинної братії. Побиття, каліцтва, знущання, ненормовані роботи, становище найнижче навіть в системі найупослід — жених — це ті реалії, з якими стикалися і несли тягар протягом довгого часу такі засуджені.

Зважаючи на широке соціальне поле залучених чи причетних до цього громадян (виробників, поширювачів, споживачів) 27 червня 1961 р. був прийнятий спеціальний указ «Про посилення відповідальності за самогоноваріння і пияцтво в Українській РСР» Проте, якщо його порівнювати із подібним попереднім законом 1948 р., то він виглядав значно ліберальніше. Адже складні повоєнні реалії ще не давали права українцям на послаблення свого дозвільного життя — особи, стосовно яких було доведено факт самогоноваріння, могли бути покарані до 6 років виправно-трудових таборів (із конфіскацією майна) (див.: Сборник законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета СССР за 1948 год. — М., 1949 — С. 29). Відомості Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки. — 1960. — № 21. — К., 1960. — С. 163.. Він значно підвищував кримінальну відповідальність за виготовлення, зберігання і збут самогону та інших міцних спиртних напоїв домашнього виготовлення, тим самим посилював статтю 149 Кримінального кодексу УРСР і відміняв дію попереднього указу від 15 червня 1960 р.

Отже, виготовлення на домашніх гуральнях або зберігання без мети збуту самогону чи інших міцних спиртних напоїв домашнього вироблення, а також виготовлення без мети збуту або зберігання апаратів для їх виготовлення каралося позбавленням волі на строк до 1 року або штрафом у розмірі до 300 руб. з вилученням і знищенням трунків та приладдя. Повторні діяння каралися вже ув' язненням від 1 до 3 років з конфіскацією майна. В поле відповідальності попадало значне число причетних. Як співучасники каралися особи, які сприяли незаконному промислу (надання транспорту, приміщення), а це були переважно члени родини порушника; прості споживачі штрафувалися до 50 руб. і примушувалися до «виховного спілкування» зі зборами трудових колективів чи товариськими судами; застані при розпиванні на вулицях чи парках підлягали «засобам громадського впливу» або штрафу до 10 руб.; за продаж трунку в місцях особливого скупчення людей (поблизу підприємств, культурних закладів, місць відпочинку та т.п.) та неповнолітнім вже накладався штраф до 25 руб. Там само. — 1961. — 7 липня. — № 28. — К., 1961. — С. 616−617. .

Виготовлення домашнього трунку для сімейного вжитку вважалося споконвічним народним промислом, частиною повсякдення українців. Зважаючи на традиції вживання, постійного зберігання тих, чи інших алкогольних напоїв в українських родинах, будь-яка сім'я могла підпасти під покарання. Тому прийняття указу викликало різке негативне ставлення громадян. Це не порушувало традиційних вжиткових зв’язків українців з трунками, лише більше заганяло їх у підпілля. Але розв’язувало руки для репресивних дій з боку місцевих дільничних. Вони часто зловживали, компрометуючи викриттям невдахи і розголосом про його «кримінальний» бізнес.

Поява указу була справді на часі. Починаючи з березневої амністії 1953 р. було звільнено тисячі ув’язнених. Відтак, грандіозні й потребуючі значних людських ресурсів будівництва поступово втрачали дармову робочу силу. На час виходу закону значна частина політичних в’язнів вже була амністована, відтак величезні будівничі комплекси позбулися значної частини безкоштовних робітників. За рахунок політичних статей вже не можна було поповнювати армію працівників. Тому її необхідно було поновити за рахунок в’язнів засуджених за іншими статтями, і які гарантували масове прибуття нових безкоштовних робочих рук.

Наростання лібералізації і пов’язана з цим децентралізація всіх управлінських системУказом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1956 р. почалася децентралізація управлінської вертикалі органів внутрішніх справ СРСР. Обласні управління МВС почали підпорядковувалися обласним Радам депутатів трудящих, а управління, відділи (відділки) міліції у містах і районах перетворювалися в управління, відділи (відділки) міліції виконкомів місцевих рад. 25 січня 1960 р. наказом МВС СРСР була оголошена постанова Ради міністрів СРСР від 13 січня того ж року «Про заходи, пов’язані зі скасуванням МВС СРСР», його функції передані до МВС союзних республік. 5 вересня 1962 р. органи внутрішніх справ перейменувалися в органи охорони громадського порядку. призвели до появи нових методів профілактики й контролю за злочинністю. Допомагати тут мали добровільні зусилля громадськості. Міліційна директива «Про роботу серед населення» ще 1954 р. вимагала повсюдного і глибокого зв’язку міліції з трудящимиДиректива МВС СРСР з’явилася в травні 1954 р. і грунтувалася на постанові ЦК КПРС від 12 березня 1954 р. (див.: Мукулаев Р., Скилягин А. История советской милиции: Хронологический справочник. — Л., 1976. — С. 57).. Як відомо, на ХХІ з'їзду КПРС було заявлено про побудову соціалізму в СРСР, і вступу країни в період розгорненого будівництва комунізму.

Відповідно, декларувалася ліквідації підґрунтя для будь-яких протиправних вчинків. Тому відповідними органами була вчинена спроба перекласти частину проблем боротьби зі злочинністю на громадськість. Спираючись на попередній досвід, У квітні 1946 р. існуючі групи охорони громадського порядку були розформовані, а їх члени влилися в бригади сприяння міліції. У цей же час був визначений новий порядок організації бригад сприяння міліції, відповідно до якого все керівництво діяльністю бригад зосереджувалося в низовій ланці органів міліції. Слід зазначити, що бригади сприяння міліції як форма залучення громадян до охорони правопорядку проіснувала до кінця 1950;х рр. У листопаді 1958 р. на ленінградських Кіровському і Балтійському заводах першими в країні були створені добровільні народні дружини з охорони громадського порядку. Новий рух поширився і на великі промислові центри України. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 2 березня 1959 р. прийняли постанову «Про участь трудящих в охороні громадського порядку в країні» .

Так, в кінці 1950;х рр. спочатку на Донбасі, де традиційно криміногенна ситуація була вкрай напруженою, а далі і на вулицях усіх українських міст з’явилися дружинники. На скрижалях соціальної історії їхня діяльність була насичена як трагічним, так і анекдотичним нара — тивом. Загальна статистика щодо «добровільного» залучення громадян виглядала переконливоюЗ огляду на те, що в Україні на рубежі 1964;1965 рр. нараховувалося близько 45 млн. громадян.. Так, на 1 січня 1965 р. в Україні нараховувалося більше 32 тис. народних дружин, у складі яких перебувало близько 1 млн.700 тис. осіб. Законодавчо результати їхньої діяльності закріплювалися указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1957 р. «Про відповідальність за дрібне хуліганство», що поклало початок цілій серії республіканських та загальносоюзних актів, які встановлювали судовий порядок накладення адміністративних стягнень.

До дрібного хуліганства відносили порушення громадського порядку і спокою, вияв образливої неповаги до громадян, лихослів'я та інші непристойні вчинки без обтяжливих наслідків. За них порушник міг отримати від 3 до 15 діб ув’язнення з виконанням громадсько-корисних робіт. Останнє, особливо в невеликих містечках, міських районах ставало подією, приводом для повсюдного розголосу. Перебування такого всім знайомого порушника на вулиці під час виконання ним посильної, пов’язаної переважно з прибиранням територій колгоспних ринків, громадських туалетів, роботи привертало увагу не лише всюдисущих хлопчаків. Часто його знайомі, рідні спеціально прибували, аби побачити й пережити разом з ним цей акт приниження, родинного сорому, що ще довго переказувалося, обростало чутками, але завжди зі смаком обговорювалося «доброзичливцями» .

Поява на вулицях українських міст гурту переважно молодих чоловіків із червоними нарукавними пов’язками безумовно надавало їм авторитету і навіть зовнішньої пихи самим наглядачам за громадським порядком від відчуття особистої значимості. Їхня активність і численність збільшувалася особливо у святкові дні, а також у дні перед вихідними, коли радянські трударі дозволяли собі розслабитися за допомогою алкоголю, що приводило до чіпляння до дівчат, дрібному хуліганству тощо. Часто курйозно виглядали затримання надто сп’янілих громадян, і процес їхньої ідентифікації у відділку. Із розповідей очевидців відомо також про пограбування дружинниками таких очманілих бідолах.

Необгрунтована самовпевненість дружинників інколи створювала їм неабияких проблем. Адже не лише кримінальні девіанти, а й ситуативні порушники громадського спокою, які не боялися повсякчас протистояти професійним міліціонерам, не сприймали їхню присутність, зауваження, дії як конечну вимогу до правопорядку. Послух дружинникам міг діяти лише при розборі конфліктних ситуації всередині колективів переважно знайомих людей (корпоративні дозвільні заходи, танцювальні вечори на окремих підприємствах тощо), адже проступок відразу набував миттєвого розголосу, і порушника чекав невідворотній осуд чи навіть покарання. Натомість часто драматично складалася доля дружинників, які намагалися запобігти конфлікту на території цілого району чи міста. Вони стикалися з незнайомими порушниками, і їхній авторитет вже не відігравав переконливої ролі. Злочинці ж могли діяти рішучіше, виказуючи не лише непокору, а й застосовували фізичний спротив, який часто закінчувався серйозним травмуванням, навіть смертю дружинника.

Аби захистити дружинників від негативних наслідків добровільного виконання ними громадських обов’язків, психічної наруги, влада посилила кримінальну відповідальність за правопорушення, які могли припинятися також і заходами дружинників. Так, вийшла низка указів Президії Верховної Ради СРСР: «Про посилення відповідальності за посягання на життя, здоров’я і гідність працівників міліції та народних дружинників», «Про посилення кримінальної відповідальності за зґвалтування» (обидва від 15 лютого 1962 р.), «Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво» (20 лютого 1962 р.) та ін.

23 липня 1961 р. відбувся пленум Верховного суду УРСР, який обговорив питання про судову практику розгляду випадків розкрадання соціалістичної власності. Рішенням пленуму суди республіки були зобов’язані при розгляді подібних справ широко використовувати допомогу Докладніше див.: Козлов В. Массовые беспорядки в СССР при Хрущеве и Брежневе (1953 — начало 1980;х гг.). — Новосибирск, 1999. — С. 192. громадськості, щоб вчасно виявити злочинців, запобігти злочинам та розривати їхРадянська Україна. — 1961. — 23 липня. .

Посиленню ролі громадськості сприяло затверджене Президією Верховної Ради УРСР «Положення про товариські суди» (1961 р.). Завдання цих виборних органів полягало у сприянні «вихованню громадян у дусі додержання правил соціалістичного співжиття, розвитку у радянських людей почуття колективізму і товариської взаємодопомоги, поважання гідності і честі громадян». Їх робота спрямовувалася на запобігання правопорушень і вчинків, які завдавали шкоди суспільству, «виховання людей шляхом переконання і громадського впливу, створення обстановки нетерпимості до будь-яких антигромадських вчинків» .

Товариські суди розглядали справи про прогули і запізнення, дочасне полишення роботи; перебування в нетверезому стані і «недостойну поведінку» в громадських місцях; про недостойне ставлення до жінки, негідну поведінку в сім'ї; про «нанесення образи, лихослів'я, поширення в колективі неправдивих вигадок» тощо. Суд міг застосувати такі заходи впливу до винного, як публічне вибачення, оголосити громадський осуд або догану з опублікуванням у пресі, накласти грошовий штраф у розмірі до 10 руб. тощоВідомості Верховної Ради УРСР. — 1961. — № 35. — К., 1961. — С. 730−735. .

Найдієвіше робота суду проявлялася в локальних місцевостях, обмеженому соціальному середовищі (містечках, трудових колективах тощо). При певній підтримці міліції, там вони були справжніми охоронцями суспільної моралі. Найгостріше їхня робота проявлялася через такий засіб масової інформації як міська стінгазета «Комсомольський прожектор». Хулігани, п’яниці, прогульники, викриті у її випусках, відразу зазнавали нищівної критики оточуючих, насмішок близьких. Для невеликих містечок розголос був миттєвим. Це створювало для активістів-викривальників і певні проблеми, адже ображені правопорушники віднаходили тих, хто готував газету (художників, фотографів, дописувачів) і вчиняли над ними нищівну розправу (переважно, побиття). Більш жорстокою була помста викритих спекулянтів, «самогонщиків», адже страждав їхній грошовитий бізнес і їхня розправа могла сягати підпалів, потруєнь домашніх тварин, худоби тощо.

Ще з початку 1950;х рр. продовжилася практика приведення до правових норм радянського співжиття і такої окремої етнічної групи як роми, серед автентичних особливостей якої були усталеними споконвічні традиції бродяжництва та жебракування. Непоодинокі факти їхнього анти — суспільного способу життя давали право владі неодноразово констатувати продовження ромами практики злісних правопорушень, зокрема бродяжництва і жебракування. Ці діяння вже підпадали під кримінальну відповідальність за таємним указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 р. про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами, який зобов’язував органи міліції налагодити облік осіб цієї категорії, застосовувати до них засоби громадського впливу з метою працевлаштування, а головне, перевиховування, а на осіб, які злісно ухиляються від суспільно корисної праці, порушників правил радянського співжиття оформлювати відповідні матеріали для передачі в органи прокуратури та народні суди для подальшого притягнення їх до адміністративних чи кримінальних покарань.

Посилити дію цих положень мали і наступні рішення. З метою подальшого притягнення ромів до соціалістичної розбудови суспільства, привчання до новітніх цінностей міжособистісного спілкування й правил радянського співжиття, прилучення до суспільно корисної колективної праці указом «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом», від 5 жовтня 1956 р. Президія Верховної Ради СРСР постановляла:

• 1. Заборонити ромам займатися бродяжництвом та запропонувати їм перейти до трудового осілого способу життя;
• 2. Зобов’язати Ради міністрів союзних республік провести заходи по розселенню на постійне місце проживання ромів, які займаються бродяжництвом, сприяти їх працевлаштуванню, залучати до культурно-побутового обслуговуванняСборник законов СССР и Указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938 — 1961 гг. — М., 1961. — С. 569.. Органи юстиції оперативно й творчо сприйняли нові директиви законодавчої влади, залучивши ці положення без змін до карного судочинства. Крім двох згаданих пунктів з указу, до офіційного тексту Кримінального кодексу УРСР (станом на 1 вересня 1958 р.) був внесений пункт третій: «Встановити, що цигани, які досягли повноліття і які злісно ухилятимуться від суспільно корисної праці та займатимуться бродяжництвом, караються за вироком народного суду засланням на строк до 5 років у поєднанні з виправно-трудовими роботами» Кримінальний кодекс Української РСР. Офіційний текст із змінами на 1 вересня 1958 р. та з додатками постатейно-систематизованих матеріалів. — К., 1958. — С. 84.. Всі ці заходи дещо соціалізували життя і побут українських ромів, за допомогою органів місцевої влади на місцях (наприклад, виділення земельних ділянок під забудову, працевлаштування, залучення до освіти тощо) вдалося закріпити їхню життєдіяльність у певних місцевостях. Проте це призвело до виникнення там соціальної напруги. Наміри ромів постійно проживати у певних місцях призводили до конфліктів і сутичок з місцевими жителями, які не бажали жити поряд з цілим осілим табором ромів. Та й працевлаш — товувалися вони переважно про людське око, продовжуючи займатися спекуляцією, крадіжками, незаконним обміном валют, операціями із коштовностями й дорогоцінними металами, а пізніше контролювали обіг наркотиків.

Таким чином зміни в каральному законодавстві неоднозначно впливали на суспільні взаємостосунки. Нові правила не завжди відігравали превентивну роль чи діяли в якості запобіжних засобів розвою девіантних проявів в українському суспільстві періоду «хрущовської відлиги». На практиці залишались ризики непередбачуваності їхньої фактичної реалізації в українському соціумі, а головне наслідків на ближчий час.

Підсумовуючи, можна відмітити, що вкрай важливим чинником соціальної стабільності в українському суспільстві залишалися впливи правової регуляторної політики. Виконання деяких законодавчих ініціатив держави призвело до успішного вирішення багатолітніх проблем (як-то: дитяча й доросла бездоглядність й безпритульність, налагодження пенсійного забезпечення тощо), інші не були такими успішними, проте стали основою для подальшого законодавчого удосконалення. Проте природна динаміка розвитку українського суспільства, як і будь-якого іншого, завжди залишала місце ризикам і викликам в соціальній сфері, тим самим спонукаючи до вдосконалення законотворчої діяльності держави.