Джон Стюарт Мілль

П Л, А Н.

Джон Стюарт Милль…2 Вартість, ціна продажу та деньги…3 Капітал і прибыль…4 Теорія грошей, кредиту та торгових кризисов…6 Економічний прогрес і соціальні перспективи …10 Література… …15.

Д Ж Про М З Т Ю, А Р Т М І Л Л И (1806 — 1873).

Джон Стюарт Мілль — одне із завершителей класичної політичної економію газу й «визнаний авторитет у наукових колах, чиї дослідження виходять межі технічної экономики».

Його батько Джеймс Мілль — економіст, найближчого друга Д. Рікардо — суворо стежив за вихованням сина. Тому молодшому Миллю вже у 10 років доводилося огляд всесвітньої історії держави та грецькою й латинської літератури, а 13 років — він зробив історію Риму, продовжуючи одночасно вивчення філософії, політичної економію газу й інших наук.

Свої перші «Досліди» з політичної економії Дж.С.Милль опублікував, коли і було 23 року, тобто. в 1829 р. У 1843 р. з’явилася його філософська робота «Система логіки», яка принесла йому популярність. А головне працю (за п’ять книгах, як в А. Смита) під назвою «Основи політичної економії і пояснюються деякі аспекти їх додатку до соціальної філософії» вийшов друком 1848 р. Сам він про своє «Основах…» говорив дуже скромно. У одному із листів він писав: «Сумніваюся, що у книзі існує хоча одне думка, яке годі уявити як логічний вихід із його (Д.Рікардо) учения».

Практична діяльність Дж.С.Милля пов’язана з Ост-Індської компанією, де він обіймав посаду до її закриття 1858 р. У період 1865−1868 рр. він входив до парламента.

Після смерті дружини, що допомагала то підготовці багатьох наукових робіт, Дж.С.Милль переїхав до Франції, де у Авіньйоні провів останні 14 років свого життя (1859−1873), беручи до уваги періоду його членством парламенте.

Беручи до уваги визнання самого Дж.С.Милля, в теоретикометодологічним плані він справді багато в чому близький зі своїми кумиром Д. Рікардо. Тим більше що позиції, прийняті як «логічний висновок» з учения.

Д.Рікардо, і громадянської позиції, демонструють досягнення безпосередньо Дж.С.Милля, зосереджені «у його кращому праці - «Основах…».

Як бачимо вже з оповідання I пятикнижья, Дж.С.Милля прийняв рикардианский погляд щодо політичної економії, висунувши першому плані «закони виробництва» і «закони розподілу». До того ж у вищій главі книжки III автор «Основ…» майже повторює своїх попередників по «школі», вказуючи, що у економічний розвиток мушу рахуватися з «можливостями сільського хозяйства».

У сфері методології дослідження в Дж.С.Милля очевидно як повторення досягнуто класиками, і істотне поступальний просування. Так, а сьомий главі книжки III він солідаризується зі концепцією «нейтральності» грошей, та низці наступних глав цієї книжки незаперечна його відданість кількісної теорії грошей. Звідси через недооцінку функції як заходи цінності товарного запасу Дж.С.Милль слід спрощений характеристиці багатства. Останнє, з його погляд, окреслюється сума купованих і які й над ринком благ.

«Основи політичної економії» стали підручником для кількох поколінь економістів Європи. Як зазначено в Передмові, їм було поставлено завдання написати оновлений варіант «Багатства народів» Адамом Смітом включно і «Почав» Рікардо з урахуванням зрослого рівня економічних знань й ідей, «загальним практичним принципом має залишатися laissez-faire і будь-яка відхід від цього є певним злом».

ВАРТІСТЬ, ЦІНА І ДЕНЬГИ.

До теорії вартості Дж.С.Милль звернувся до третьої книзі пятикнижья. У першої її главі, розглянувши поняття «мінова вартість», «споживацька вартість», «вартість» та інших, він звертає увагу, що вартість (цінність) неспроможна зрости за всі товарам одночасно, так як вартість є поняття відносне. На четвертої главі книжки III автор «Основ…» повторює теза Д. Рікардо з приводу створення вартості працею, потрібними для товарних благ, заявивши у своїй, що саме кількість праці «має першочергового значення» у разі зміни стоимости.

Багатство, на думку Милля, складається з благ, які мають мінової вартістю як характеристичним властивістю. «Річ, яку нічого не можна одержати замість, хіба що корисна чи необхідна вона була, не є багатством… Наприклад, повітря, хоча і є абсолютної необхідністю в людини, над ринком ніякої ціни немає, оскільки його можна було одержати практично безоплатно». Але щойно обмеження стає відчутним, річ відразу ж потрапляє набуває мінову вартість. Грошовим вираженням вартості товару є його цена.

Вартість грошей вимірюється кількістю товарів, яким їх можна купити. «За інших рівних умов вартість грошей змінюється назад пропорційно кількості грошей: всяке збільшення кількості знижує їх вартість, а всяке зменшення підвищує їх у цілком однаковою пропорції… Це — специфічне властивість грошей». Значимість грошей до економіці ми починаємо розуміти буде лише тоді, коли грошовий механізм дає сбои.

Безпосередньо ціни встановлюються конкуренцією, що виникає зза те, що покупець намагається купити дешевше, а продавці - продати дорожче. При вільної конкуренції ринкова ціна відповідає рівності попиту й пропозиції. Навпаки, «монополіст може на власний розсуд призначити будь-яку великі гроші, аби вона перевищувала тієї, яку споживач зможе або захоче сплатити; але це неспроможна, лише обмеживши предложение».

У довгий період ціна товару може бути нижче витрат його виробництва, адже ніхто гребує виробляти збитково. Тому стан стійкого рівноваги між попитом й пропозицією «настає тільки тоді ми, коли предмети обмінюються друг на друга пропорційно їх недоліків производства».

КАПІТАЛ І ПРИБЫЛЬ.

Капіталом Мілль називає накопичений запас продуктів праці, що виникає внаслідок заощаджень і існуючий «шляхом її сталого відтворення». Самі заощадження розуміються як «припинення поточного споживання заради майбутніх благ». Тому заощадження ростуть разом із нормою процента.

Виробнича діяльність обмежується розмірами капіталу. Проте «кожне збільшення капіталу проводить чи можуть призвести до нового розширенню виробництва, причому без певного краю… Якщо існують здатні до праці люди пожива їхнього їжі, їх можна залучити до якомуабо виробництві». Це з засад, які різнять класичну економічну науку з більш поздней.

Мілль визнає, проте, що розвитку капіталів притаманні інші обмеження. Одне — скорочення прибутків із капіталу, що він пояснює падінням граничною продуктивності капіталу. Так, збільшення обсягу продукції сільського господарства «ніколи не можна домогтися інакше, ніж у вигляді збільшення витрат праці пропорції, підвищувальної ту, у якій зростає обсяг сільськогосподарської продукции».

У цілому нині при викладі питання про прибутку Мілль прагне дотримуватися поглядів Рікардо. Виникнення середньої норми прибутку призводить до того, що прибуток стає пропорційної використовуваному капіталу, а ціни — пропорційними недоліків. «Щоб прибуток можна було рівної там, де рівні витрати, тобто. витрати виробництва, речі повинні обмінюватися друг на друга пропорційно недоліків їх виробництва: речі, які мають витрати виробництва однакові, повинен мати і однакову вартість, оскільки лише в такий спосіб однакові витрати приноситимуть однаковий доход».

Існує, каже Мілль, і більше специфічний вид прибутку, схожий на ренту. Йдеться виробника чи торговця, що має відносні переваги у справі. Оскільки його конкуренти немає таких переваг, то «він зможе поставляти ринку свій товар з витратами виробництва меншими, ніж, якими визначається її вартість. Це… уподібнює володаря переваги одержувачу ренты».

Причину прибутку Мілль пояснює як і, як Сміт і Рікардо: «Прибуток виникає не внаслідок обмена…, а внаслідок продуктивної сили праці… Якщо продукт, вироблений усіма трудящими країни, на 20% більше продукту, споживаного трудящими як зарплати, то прибуток становить 20%, які будуть цены».

Одержуваний капіталістом прибуток повинна бути достатньою для трьох видів виплат. По-перше, нагороди за утримання, тобто. через те, що не витратив капітал за власні потреби і зберіг її виробничого вживання. Ця величина мусить бути рівної ссудному відсотку, якщо власник капіталу надає іншому вести дело.

Якщо власник капіталу застосовує його безпосередньо, він вправі прогнозувати більший дохід, ніж позичковий відсоток. Різниця мусить бути достатньої для і щодо оплати ризик та за майстерне управління капіталом. Загальна прибуток «має надати достатній еквівалент за утримання, відшкодування за ризик та винагороду за працю й мистецтво, необхідне здійснення контролю над виробництвом». Ці частини прибутку може бути представлені як відсоток із капіталу, страхова премія і їхня заробітна плату управління предприятием.

Якби загальний розмір прибутку виявилася недостатньою, то «капітал вилучили із виробництва та непродуктивно споживали до того часу, поки внаслідок непрямого ефекту від скорочення його кількості… норма прибутку не зросте». Такі «вилучення» капіталу здійснюються у грошової, а чи не в речовинної формі. «Коли підприємець виявляє, що внаслідок або надмірного пропозиції його товару, або деякого скорочення попиту нього товар збувається повільніше чи меншу ціну, він скорочує масштаби своїх операцій та не звертається до банкірів або іншими фінансистам з проханнями про надання їй нових позичок… Навпаки, якето що переживає підйом справа відкриває види на прибуткове застосування і… підприємці звертаються до фінансистам з проханнями про надання їм великих кредитів». Цим готується підґрунтя наступного розуміння капіталу як грошового, а чи не речовинного запаса.

ТЕОРІЯ ГРОШЕЙ, КРЕДИТА І ТОРГОВЕЛЬНИХ КРИЗИСОВ.

У вашій книзі III розглядається і теорія грошей. Тут Дж.С.Милль показує свою відданість кількісної теорії грошей, відповідно до якої збільшення чи зменшення грошей впливає зміна відносних цін товарів. За словами, за інших рівних умов вартість самих грошей «змінюється назад пропорційно кількості грошей: всяке збільшення кількості знижує їхню вартість, а всяке зменшення підвищує їх у цілком однаковою пропорції». Далі з десятої глави, ціни товарів регулюються передусім кількістю що у зверненні на цей час грошей, оскільки золоті запаси такий високий, вважає він, що можливі зміни витрат видобутку золота за чи інший рік що неспроможні відразу спричинити коригування цін. У цьому згадуваний вище теза автора «Основ…» про «нейтральності» грошей зводиться до висловом, що у «громадської економіці немає нічого більше несуттєвого за своєю природою, ніж гроші, вони лише як хитромудре засіб, служить для економії часу й праці. Це механізм, дозволяє здійснювати швидко і зручно те, що це робилося й без нього, хоча й так швидко й зручно, і що в багатьох інших механізмів, очевидне і незалежне вплив можна знайти тільки тоді ми, що він виходить із строя».

Сутність грошей Мілль аналізує, з простий кількісної теорії від грошей і теорії ринкового відсотка. Він підкреслює, що лише збільшення грошей не веде до зростання цін, якщо гроші припрятываются в запаси, або якщо збільшення його кількості пропорційно збільшення обсягу угод (чи сукупного дохода).

Норма відсотка схильна до змін через зміни в попиті і пропозиції позичкових фондів незалежно від норми прибутку. Однак у точці рівноваги ринкова норма відсотка повинна зрівнятися з нормою прибутку на капітал. Тож у остаточному підсумку норма відсотка визначається реальними силами.

Значимість відсоткової ставки Мілль пов’язується і з дією «закону Юма», управляючого притоками і відтоками золота у країну та із країни. Він показує, що приплив золота знижує норму відсотка, навіть якщо це веде до підвищення цін. Щойно норма відсотка падає, короткострокові капітали перетікають зарубіжних країн, що вирівнює валютний курс. Відповідно Центральний банк може захистити свої резерви, підвищуючи учётный відсоток і сприяючи цим зростанню ринкового відсотка. Зростання норми відсотка приваблює капітал з-за кордону, росте попит на внутрішні векселі, які стають вигідним змінювати на золото, і журналістам зміну валютного курсу відбувається у напрямку. У результаті відбувається його выравнивание.

Інфляція, каже Мілль, підвищує норму відсотка, коли він викликана державними видатками, фінансованими шляхом випуску неконвертованих в золото паперових грошей. Зростання цін знижує реальну величину боргів, і тому працює у користь дебіторів й дочку проти кредиторов.

Потім Мілль переходить до розгляду природи кредиту для її роль економіці. Тут Мілль виявляє глибокою й оригінальним дослідником, а непросто талановитим популяризатором ідей Сміта і Рікардо: «Кредит не збільшує продуктивні ресурси країни, але завдяки йому вони змогли повно використовують у продуктивної діяльності». Джерелом кредиту служить капітал в грошової форми, де немає тепер продуктивного вживання. Головним інструментом видачі кредиту під відсоток стають депозитні банки. У цьому банківський кредит буде проводити ціни як і, як вплинув на них зростання грошової пропозиції золота.

Одночасно Мілль спробував, й успішно, знайти сферу застосування як «банківської школі», розкритикований Рікардо і Торнтоном, і «валютної школі», створений ними. Мілль вводить різницю між статичним і спекулятивним станами ринку. Якщо ринок статичним, то ньому діє «закон зворотного припливу», автоматично створює перепону для надлишкової емісії. Однак у спекулятивному стані ринку, коли кожний очікує підвищення цін, банківський кредит у самому справі може безмежно зростати, навіть якщо банки керуватимуться лише правилом «реальних векселів». Позиція Торнтона у разі цілком правильна. Одночасно Мілль захищає спекуляцію товарами як засіб вирівнювання коливань цен.

Кредит радикально змінює торгову кон’юнктуру, розширюючи платёжеспособный попит впливаючи на пропозиції суб'єктів. «Коли існує спільну думку, що ціна якогось товару, у всій ймовірності, мала б зрости…, торговці виявляють схильність отримувати прибуток за очікуваного підвищення цін. Вже сама постановка ця схильність сприяє здійсненню очікуваного результату, тобто. зростання цін, і якщо цього зростання значний і все далі, це приваблює інших спекулянтів… Вони роблять нові купівлі, що підвищує обсяг виданих позичок і тим самим, зростання ціни, котрій на початку були відомі розумні підстави, … виходить далеко межі цих підстав. Через певний час зростання ціни припиняється, і власники товару, вважаючи, що настав час реалізувати свій прибуток, поспішають продати його. Ціна починає падати, власники товару щоб уникнути ще великих втрат кидаються ринку, а бо за такому ж стані ринку покупців буває мало, ціна падає набагато швидше, ніж поднималась».

Малі коливання що така відбуваються за відсутності кредиту, але за незмінної кількості грошей ажіотажний попит лише на товари зменшує ціни інших. Але у використанні кредиту економічні суб'єкти «дістають із бездонного, нічим не обмеженого джерела. Підтримувана в такий спосіб спекуляція може охопити… навіть все товари відразу». У результаті виникає торговий кризис.

Для торгового кризи типово «швидке зниження цін по тому, як вони зросли під впливом… спекулятивного пожвавлення… Здавалося, вони мають було б знизитися лише доти рівня, від якої починалося їх підвищення, чи доти, який виправдовується споживанням й пропозицією товарів. Але вони падають значно нижчі, оскільки… коли кожний несе втрати, а багато терплять повне банкрутство, навіть солідні й відомі фірми ніяк не можуть одержати той кредит, до якого звикли… Це тому, що… хто б відчуває впевненості, що коли частина його коштів, що він віддав в борг іншим, повернеться щодо нього під час… У надзвичайних умовах ці докази розуму доповнюються панікою… Гроші займають терміном і майже під будь-який відсоток, а під час продажу товарів за умов негайного платежу не звертають увагу жодну втрату. Отже, під час торгового кризи загальний рівень цін вихоплює стільки ж нижчий за звичайний рівня, наскільки він став вищі їхні протягом попереднього кризи періоду спекуляції». Фактично, це перше місце у історії економічної думки виклад грошової боку динаміки економічного спада.

У цьому Мілль незгодний із розумінням економічного спаду (кризи), запропонованого Сисмонди. На його думку, було великою помилкою думати, що криза є наслідком загального надвиробництва. «Це просто-таки наслідок надлишку спекулятивних закупівель… Його безпосередньої причиною є скорочення кредиту, а засобом подолання — не зменшення пропозиції, а відновлення довіри». У цьому плані Мілль — попередник Кейнса.

У разі конвертованій паперової валюти ціни що неспроможні довго зростати, не викликаючи компенсуючого відпливу золота. Але коли його паперові гроші неконвертируемы (немає механізму їх обміну на золото), то зростання цін може сприяти виникненню спекулятивного буму, що й призвела до кризи 1825 р. Але вже наступний криза 1847 р. з’явився результатом різкого зростання відсоткові ставки. Випереджаючи Вальраса, Мілль стверджує, що у періоди комерційних криз «реально має місце надлишок всіх товарів над грошовим попитом, тобто. недолік пропозиції денег».

Мілль детально розглядає зміна ставки відсотка. У період пожвавлення кредит розширюється, а відсоток зменшується. У період спаду, навпаки, ставка відсотка росте. Проте «коли кілька людей років проходять без кризи, а нові області пропозиції капіталу не з’являються, накопичується настільки значна маса вільного капіталу, шукає собі застосування, що відсоткову ставку відсотка істотно знижується». Освіта акціонерних компаній із обмеженою відповідальністю, навпаки, підвищує відсоток. Підписуючись вдатися до акцій, власники вільного капіталу «відволікають частина капіталу фондів, що живлять позичковий ринок, й які самі стають конкурентами за отримання інших частин цих фондів. Це природним чином веде до підвищенню процента».

ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОГРЕС І СОЦІАЛЬНІ ПЕРСПЕКТИВЫ.

Перші судження і трактування соціалізм і соціалістичному устрої суспільства, серед великих представників класичної політичної економії належить Дж.С.Миллю. Цих запитань, він торкнувся на початку першому розділі книжки ІІ зв’язки України із проблемою власності. Але у всієї доброзичливості до «соціалізму» автор «Основ…» принципово розмежовується з соціалістами у цьому, що соціальна несправедливість нібито пов’язані з правом приватної власності як такої. На його думку, завдання лише подоланні індивідуалізму і зловживань, можливих, у зв’язки й з правами власності. У шостий главі книжки IV він навіть заявляє, що життєвий ідеал не можна розглядати, як «боротьбу успіх», бо «лише у відсталих країн світу збільшити виробництво є найважливішою завданням — на більш розвинених країн економічно необхідним вважається вдосконалення розподілу». Нарешті, у сьомій главі тієї ж книжки Дж.С.Милль допускає думку, що «трансформація суспільства» убік самовільного перетворення накопичених капіталів у власність «тих, хто послуговується ними для», міг би забезпечити «комбінацію більш всього підходить до організації промисловості». Разом про те головний його висновок однозначний: хоча рішення практичних проблем вимагає «поширення соціального світогляду», «загальним принципом має бути laisser faire, і кожен відступ від цього, не продиктоване міркуваннями якогось вищого блага, є явне зло».

Ідеї активізації участі України держави у соціально-економічному розвитку нашого суспільства та пов’язані з цим реформи охоплюють у роботі Дж.С. Мілль багато проблеми. Так, з 20-ти і 21 підрозділів книжки III слід, що державі доцільно орієнтувати центральний банк до зростання (підвищення) банківського відсотка, адже цим піде приплив убік іноземного капіталу й пожвавлення національного валютного курсу і відповідно буде відвернена витік золота зарубіжних країн. Далі, в розділах 7−11 книжки V балачки про функціях британського держави стає значно більше змістовним. Спочатку автор «Основ…» обгрунтовує небажаність великих державних витрат, потім аргументує, чому Англії законні державні функції виконуються неефективне, і після цього переходить до питань державного вмешательства.

Економічний прогрес, відповідно до Миллю, пов’язані з науково-технічним прогресом, зростанням безпеки особи і власності. Росте виробництво й нагромадження, податки стають ще більше ліберальними, поліпшуються ділові здібності більшості людей, вдосконалюється і розвивається кооперація. Усе це призводить до зростання ефективності, тобто. до зниження витрат виробництва та зменшенню вартості (крім вартості продуктів і сырья).

Еволюція капіталу в Милля близька до теорії Рікардо. Норма прибутку зменшується, досягаючи поступово мінімуму, який усе ще спонукає здійснювати накопичення та продуктивно використовувати накопичені кошти. Рух до мінімуму можна уповільнити зростанням експорту і вивезенням капіталу. Цим видаляється частина надлишкового капіталу, понижающая прибуток; причому капітал не втрачається, а використовується до створення нових та ввезення дешевих товарів. Усунення частини капіталу, підвищивши прибутків і норму відсотка, дає новий імпульс для нагромадженню. Він гадає, що тенденція норми прибутку до зниження послаблює аргументацію проти підвищення державних расходов.

Кінцевим результатом аналізованого руху є станом застою коли припиняється боротьба за економічну успіх. До стану застою, проте, Мілль належить позитивно, коли він характеризується рівні виробництва. «Тільки відсталих країн світу збільшення виробництва є найважливішою завданням. У розвинених країн економічно необхідним вважається вдосконалення розподілу». По її думки, найкращим існуванням для таких людей є така стан суспільства, коли хто б бідний, хто б прагне стати багатші і «немає жодних підстав побоюватися бути відкинутим тому через зусиль інших проштовхнутися вперед». За такої застої нітрохи не зменшиться простір зростання всіх форм духовної культури, для морального і міністерства соціального прогресу, який перебуває у забезпеченні «всім людей повну незалежність і свободи дії, крім заборонити заподіяння шкоди іншим людям».

Мілль виступає проти звичайній критики приватної власності, вважає несправедливим право особи на одне речі, не створені. Наприклад, робочі на фабриці створюють весь продукт, але більша частина належить іншому. «Відповідь цього заперечення у тому, що праця на фабриці є є лише однією з умов, які потрібно об'єднати для виробництва товару. Роботу не можна виконувати ні без матеріалів і устаткування, ні без зробленого заздалегідь запасу коштів для існування для постачання робочих під час виробництва. Всі ці речі є плодами попереднього праці. Якби робочі мали ці речі, їм було б необхідності ділити продукт з кимось, але, оскільки цих речей у робочих немає, вони мають віддати певний еквівалент людей, які мають цими речами, — за попередній працю, тик і поза ощадливість, завдяки якому продукт цього попереднього праці… збережено для продуктивного використання». З сфери приватної власності, проте, мусить бути виключена земля (оскільки він не є продуктом труда).

Абстрактним комуністичним ідеалам Мілль протиставляє природну еволюцію капіталу, що зумовлює з того що деяких випадках станеться об'єднання працівників з капіталістами, за іншими — об'єднання працівників між собою. У кожному цьому випадку постає кооперація, що надає працівникам декларація про що у прибутках. Поступово власники капіталу будуть дедалі більше переконуватися у цьому, що вигідніше надавати свій капітал асоціаціям, ніж діяти самостійно. Капітал надаватиметься під дедалі більше низький відсоток. Зрештою «капітал, можливо, даватиметься у обмін зобов’язання виплачувати його власника певну ціною упродовж певного часу. З допомогою такого… способу всю масу накопиченого капіталу може чесно і, природно… перетворитися на остаточному підсумку у загальну власність всіх, хто бере участь у його продуктивному використанні. Зроблений в такий спосіб трансформація капіталу… найкоротшим шляхом привела б до досягнення соціальної справедливості та найвигіднішою з погляду спільне добро організації промислового виробництва, яку ми лише можемо собі уявити нині». Однак цьому треба перейматися збереженням конкуренції між ассоциациями.

Підтримуючи принцип «кожному за працею», Мілль з підозрою до ставився до соціалістичним планам перебудови життя. Він побоювався (і, як з’ясувалося, справедливо), що соціалізм несумісний із індивідуальної свободою кожного окремої людини. «Ідеалом й суспільного устрою, і з практичної моралі було б забезпечення всім людей повної незалежності й свободи дій, без жодних обмежень, крім заборони на заподіяння шкоди іншим людям».

Отже, Мілль був скоріш лібералом, ніж соціалістом. Виникаючі гострі соціальні протиріччя він приписував не приватної власності коштом виробництва, як це роблять соціалісти, а зловживаннями приватною власністю. Зловживання слід усунути, а приватну власність залишити, по крайнього заходу, до того часу, поки створює значні змогу економічного роста.

Творчість Милля означало завершення становлення класичної економічної науки, започаткована ще було покладено Адамом Смітом. Розглянемо основні постулати цієї науки. Людина розглядається лише як «економічний людина», яка має є лише одне прагнення — прагнення власну вигоду, поліпшити свого становища. Моральність, культура, звичаї тощо. не приймаються у увагу. Усі боку, що у економічної угоді, вільні і рівні перед законом, і у сенсі далекоглядності і передбачливості. Кожен економічний суб'єкт повністю осведомлён ціни, прибутках, заробітної плати і ренті будь-якому ринку як і цей час, і у майбутньому. Ринок забезпечує повну мобільність ресурсів: працю й капітал можуть миттєво переміщатися у потрібний місце. Еластичність чисельності робочих по заробітної плати незгірш від одиниці. Інакше висловлюючись, всяке збільшення зарплати веде до зростання чисельності робочої сили в, а всяке зменшення зарплати — до зменшення кількості робочої сили. Єдиною метою капіталіста є максимізація прибутку із капіталу. На ринку праці має місце абсолютна гнучкість грошової зарплати (її величина визначається лише ставленням між попитом й пропозицією на ринку праці). Головним чинником збільшення багатства є нагромадження капіталу. Конкуренція має бути досконалої, а економіка вільна від надмірного втручання. І тут «невидима рука» ринку забезпечить оптимальне розподіл ресурсов.

o Костюк В. М. Історія економічних навчань. Курс лекцій. М: Центр. 1997.

o Ядгаров Я. С. Історія економічних навчань. М: Економіка. 1996.