Релігійні, культурно-освітні та військові аспекти діяльності Львівської обласної ради у 1990-1991 роках

Анотація

Метою статті є висвітлити діяльність Львівської обласної ради першого демократичного скликання, обраної 1990 р., зокрема щодо вирішення релігійного, культурно-освітнього та військового питань. Хронологічне обмеження статті 1990;1991 рр. обумовлене тим, що саме в перші роки своєї каденції Львівська обласна рада здійснювала інтенсивну діяльність із реалізації означених аспектів. Методологічною основою дослідження послужив конкретно-історичний, порівняльний та історико-аналітичний методи. Використано принципи об'єктивності, історизму, багатофакторності. У висновках зазначено, що Львівська обласна рада першого демократичного скликання започаткувала низку різноманітних прогресивних реформ, що були згодом запозичені радами інших регіонів та знайшли відображення у законодавчих рішеннях українського парламенту.

Ключові слова: обласна рада, церква, освіта, культура, військовий призов.

В 1990 р. розпочався новий етап в історії української представницької демократії, оскільки тоді участь у виборах змогли взяти демократичні організації вперше з часу утвердження в Україні радянського тоталітарного режиму в республіканські і місцеві ради були обрані депутатами діячі, котрі сповідували протилежні ідеї, ніж правляча в країні комуністична партія. Крім того, у низці органів місцевого самоврядування західноукраїнських областей представники демократичних сил здобули більшість депутатських мандатів. Так, масова підтримка виборцями висуванців від демократичних об'єднань забезпечила не лише формування демократичної більшості у Львівській обласній раді, але і обрання головою ради одного з провідних діячів українського визвольного руху — В’ячеслава Чорновола. Відповідно новий депутатський корпус розгорнув комплексні реформи спрямовані на відновлення української національної державності і місцевого самоврядування.

Дослідження діяльності Львівської обласної ради першого демократичного скликання становить значний науковий інтерес, зважаючи на те, що Львівська облрада була того часу своєрідним новатором численних реформ в Україні. Відзначаючи актуальність означеної теми варто наголосити, що в сучасній українській історіографії вона не отримала належного висвітлення. Окремі аспекти діяльності облради представлені лише в працях С. Адамовича [1] та Т. Батенка[2].

Тому різноманітний джерельний матеріал з цієї тематики залишається поза науковим вивченням. Зважаючи на це, метою статті є висвітлити діяльність Львівської обласної ради першого демократичного скликання, обраної 1990 р., а саме, розкрити заходи облради щодо провадження релігійного, культурно-освітнього, військового та адміністративно-територіального питань в області. Обрані для дослідження аспекти діяльності обласної ради відображають особливості реалізації облрадою революційних реформаторських заходів, що нерідко були імплементованими на загальнонаціональному рівні. Окремі з розглянутих у цій статті напрямків діяльності облради були надзвичайно складними і конфліктонебезпечними. Зокрема, релігійне і військове питання. Хронологічне обмеження статті 1990;1991 рр. обумовлене тим, що саме в перші роки своєї каденції Львівська облрада здійснювала інтенсивну діяльність із реалізації означених аспектів. Стаття дозволить краще осмислити діяльність Львівської обласної ради першого демократичного скликання, зокрема щодо вирішення релігійного, культурно-освітнього, військового та адміністративно-територіального питань. рада обласний реформа освітній Гострим і конфліктним для Львівської облради виявилося релігійне питання. Його вирішенню В. Чорновіл надавав виняткового значення. Складність тут полягала в тому, що ця проблема почала «підігріватися» Комуністичною партією України (КПУ) з розгортанням боротьби за відновлення своїх прав Української греко-католицької церкви (УГКЦ). З того часу правляча в країні компартія для протидії УГКЦ, допомагало Руській православній церкві (РПЦ), сприяла створенню Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) й відкритті православних церков в приміщеннях, що раніше належали греко-католицькій церкві. Так, на початку 1988 р. у Львівській області налічувалося 579 відкритих православних храмів, а у вересні цього ж року вже понад 1200. Тодішній перший секретар обкому КПУ Я. Погребняк зазначав, що він був на стороні РПЦ. За словами В. Чорновола, на Львівщині «ловили секретарів партійних комітетів, парторгів, які підбурювали православних проти греко-католиків» [10,арк. 181]. Тобто, зумівши уникнути спровокованого компартійною владою міжнаціонального конфлікту, регіон охопила міжконфесійна боротьба, яка не сприяла демократичним радам налагодити нормальну роботу, протистояти тиску центральних органів влади.

Тому з приходом до влади В. Чорновіл повів роботу щодо налагодження міжконфесійного діалогу, проводив зустрічі з ієрархами, представниками релігійних громад. Він прагнув переконати віруючих, що «вони насамперед українці, а вже потім греко-католики чи православні, бо Бог єдиний і Україна єдина» [13]. Надзвичайно важко це було йому доносити до віруючих і священнослужителів, зважаючи на устійнену взаємну нетерпимість. Так, в інтерв'ю Митрополит УГКЦ В. Стернюк з приводу приїзду Патріарха УАПЦ Мстислава на Львівщину висловився, що «я тут господар, його вітати не піду» [9, с. 17]. Не відзначалися толерантними висловлюваннями і деякі православні священики. На переконання В. Чорновола в таких речах було більше політики, ніж духовності, релігійного фанатизму, який є набагато гіршим, ніж партійний [3].

В'ячеслав Чорновіл розумів, що перемога на виборах демократичних сил в обласну та інші ради була досягнута значною мірою на хвилі «боротьби за відновлення греко-католицької церкви», тому нова влада мимоволі опинилася в ролі своєрідних «боржників» УГКЦ, і окремі з рад надавали перевагу їй у порівняні з іншими конфесіями. Тим не менше позиція В. Чорновола залишалася чіткою і незворушною стосовно однакового ставлення до церков, хоча, враховуючи фактор греко-католицької більшості в області, вигідніше було б бути їй інакшою.

Здійснивши належне узгодження проекту постанови, 4 травня 1990 р. облрада прийняла рішення про релігійні конфесії на Львівщині, яким надала виконкомам місцевих рад право реєструвати релігійні конфесії. Крім того, поновила всі права ліквідованої у 1946 р. УГКЦ та зобов’язалася повернути їй кафедральний храм і патріаршу резиденцію УГКЦ — собор св. Юра.

В'ячеслав Чорновіл вважав цю ухвалу найбільш виваженою, однак, як він зазначив, багато хто її не сприйняв. «Ми пішли по лінії визнання всіх конфесій. — зазначав він. — Це спричинило до того, що як одні, так і другі, проти нас» [3]. Виважена конструктивна постанова облради інколи ігнорувалася на місцях, критикувалася депутатами обласної ради. Така ситуація змусила В. Чорновола на сесії облради 21 червня 1990 р. заявити, що оскільки ряд керівників рад і виконкомів, включно навіть з одним із заступників голови обласної ради, не виконують рішення сесії від 4 травня 1990 р., а дії В. Чорновола сприймаються як потурання одній із сторін, він запропонував прийняти додаткову ухвалу з релігійного питання. Коли її буде відхилено, то він ставитиме питання про довіру йому як голові облради. Суттю запропонованої нової ухвали було зобов’язати всіх депутатів облради та органи влади на місцях беззастережно виконувати діюче рішення обласної ради про релігійні конфесії; рекомендувати депутатам та керівникам усіх рад, щоб вони публічно не виступали проти діючого рішення облради, а також враховуючи напружену релігійну ситуацію в області пропонувалось релігійних питань, не внесених у порядок денний, на відкритих сесійних засіданнях облради не обговорювати. Аналогічною заявою позицію В. Чорновола підтримав його заступник М. Горинь. Віддаючи належне праці В. Чорновола зі стабілізації суспільно-політичної, економічного та релігійного життя в області, зважаючи на його значний авторитет серед населення депутати проголосували за пропоновану ним ухвалу, тим самим в чергове висловили йому повну довіру як керівникові облради.

Після забезпечення прийняття доволі потрібної для області ухвали про релігійні конфесії В. Чорноволу доводилося ще не раз стримувати релігійні пристрасті. Так, впродовж 1990 р. греко-католицькими громадами у Львівській області було захоплено 136 церков, в Івано-Франківській області - 32, Тернопільській — 3. В цілому за 1990;1991 рр. було близько 800 релігійних конфліктів. Особливо важко виявилося вирішити проблему з передачею УГКЦ від РПЦ собору Св. Юра. Адже, як відмічав у своєму інформаційному повідомленні завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ О. Попович: «у конфлікті між греко-католиками і православними собор св. Юра має принципове значення» [10,арк.82]. Тому підтримувана компартією РПЦ не погоджувалася на компроміс у передачі УГКЦ її патріаршого собору. Для тиску на місцеві органи влади у Львові і області неодноразово влаштовувалися мітинги, релігійні процесії, пікетування тощо. Надзвичайно конфронтаційним був мітинг 12 серпня 1990 р., коли наелектризований натовп (близько 5−6 тис. осіб) греко-католиків намагався захопити собор, і лише завдяки втручанню голови облради В. Чорновола та Митрополита УГКЦ В. Стернюка вдалося заспокоїти емоції. Зважаючи на загострення пристрастей навколо патріаршої резиденції УГКЦ президія Львівської обласної ради впродовж наступних двох днів після спроби силового захоплення храму розробила і прийняла рішення про порядок передачі собору. Незважаючи на протести РПЦ собор невдовзі був переданий УГКЦ, а громаді православної церкви, як компенсацію, виділили комплекс собору св. Миколая. Після передачі собору УГКЦ, завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ О. Попович у своєму інформаційному повідомленні до ЦК КПУ відмітив, що у «Львові нормалізувалася релігійна обстановка» [10,арк.81]. А у доповідній записці першого секретаря відділу інформації Міністерства закордонних справ УРСР А. Виселовського від 10 червня 1991 р. зазначалося, що «зустрічі з властями, церковними колами у Львові дають підстави твердити, що, незважаючи на досить гострі подекуди міжконфесійні стосунки основні складнощі тут вже позаду» [12,арк.24].

Варто наголосити, що ухвала Львівської обласної ради про релігійні конфесії вплинула на узаконення в Україні свободи совісті, оскільки в грудні 1990 р. Рада в справах релігій при Раді Міністрів УРСР прийняла рішення про реєстрацію релігійних конфесій, зокрема греко-католицьких.

Львівська обласна рада першого демократичного скликання розгорнула активну діяльність в культурно-освітній сфері. Позитивно депутати сприйняли розроблену львівським обласним управлінням освіти Концепцію української школи, широке впровадження якої на Львівщини вважали лабораторією національної школи для всієї України. Начальник управління освіти облвиконкому Ірина Калинець з приводу Концепції зазначила, що «ми хочемо поступово повернути кращі традиції українського шкільництва, збагатити школу світовим досвідом, підняти її до сучасних суспільних вимог» [8]. Управлінням освіти передбачалося розгорнути широку мережу гімназій, ліцеїв, а також відомчих, парафіяльних та інших шкіл. Відмовитись від загальнообов’язкових програм для вчителів з викладання предметів, натомість пропонувалось вчителям і школам створювати свої матеріали для покращення засвоєння дітьми належного обсягу знань. В окремий навчальний курс передбачили виділили історію України. Розроблялися нові підручники. Реалізовувалася ідея про те, що школа має стати «кузнею свіжої генерації патріотів, котрі повинні служити Богові і незалежній Україні». Для уникнення втягування дітей у політичні акції управління освіти видало наказ про недопустимість втручання в навчально-виховний процес з боку установ, організацій, осіб, не наділених відповідними повноваженнями.

Відділ культури облвиконкому сприяв відродженню духовної культури та національних традицій українського народу, створенню нових творчих колективів, будинків «Просвіти» тощо. Облрада також надавала підтримку відродженню культури національних меншин Львівщини. «Бурхливо розвивався процес національного відродження, — зазначав В. Чорновіл, — і це вже не окремі прориви, не відновлення „білих плям“, а могутній всеохоплюючий процес. Почалася реалізовуватися Концепція національної школи. Спостерігається справжній розквіт національної культури» [6].

Складнощі виникли в облраді при вирішенні військового питання, що полягало у запроваджені нового підходу до проведення призову і служби в армії мешканцями Львівщини. Актуалізувалась проблема після того, як Верховна Рада УРСР 30 липня 1990 р. ухвалила постанову про проходження громадянами України військової служби на її території, а також про повернення в Україну з інших регіонів, особливо зон міжнаціональних конфліктів, тих, хто перебував там на військовій службі. Президія Львівської обласної ради в контексті прийнятої постанови Верховної Ради УРСР 10 серпня 1990 р. ухвалила рішення «Про відбування строкової військової служби рекрутами Львівської області». У ній зазначила, що осінній набір в армію буде можливий лише у разі офіційних гарантій з боку Міністерства оборони СРСР про те, що всім бажаючим новобранцям буде надана можливість відбувати строкову військову службу на території України. Більше того, наголошено, що ті, хто служив поза межами України і покинув свої військові частини, не вважаються дезертирами, а такими, які залишили службу внаслідок страждань, спричинених позастатутними відносинами і бажанням служити на території суверенної України.

Для практичного впровадження рішення облради 14 серпня 1990 р. президія облради утворила комісію для забезпечення можливості відбування строкової служби в рідній республіці на чолі з заступником голови облвиконкому В. Лясковською. В зв’язку з ігноруванням Міністерством оборони СРСР та Міністерством внутрішніх справ УРСР постанови Верховної Ради від 30 липня 1990 р., що вело до порушення Декларації про державний суверенітет України, президія облради на початку вересня 1990 р. ухвалила рішення розпустити діючі в області призовні комісії та припинити набір в армію до надання відповідних гарантій з боку військового відомства. Голова облради недвозначно заявив, що поки не буде «стопроцентної гарантії, що жоден призовник не потрапить за межі республіки, ми не будемо складати списки призовників» [3].

Незважаючи на те, що ухвала президії облради була прийнята з порушенням чинного законодавства, її позитивно сприйняли серед населення. Значна частина юнаків Львівщини не виявляла бажання служити за межами України, тим паче в «гарячих точках»; почався рух за створення української армії, на Львівщину втікали з інших республік не тільки призвані у Львівській області, а й ті, які були взяті на службу в Донбасі, на Полтавщині й навіть на Уралі. Поясненням такої географії втікачів можуть служити наведені міркування голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука в листі до Президента СРСР М. Горбачова: «Поширені у військових частинах такі явища, як „дідівщина“, „земляцтво“, породило багаточисленні випадки дезертирства і ухилення від військової служби в армії» [5, с. 9].

Рішення щодо призову викликало спільний тиск компартійних і військових структур на облраду, в ЗМІ розгорнули чергову пропагандистську кампанію щодо незаконності її рішення та понесення кримінальної відповідальності тими, хто тікатиме зі своїх військових частин. Дії ради трактували схожими на «литовський варіант» і називали такими, що «фактично заохочують дезертирство» [11,арк.153]. У своїх діях щодо військового призову до радянської армії обласна рада могла керуватися прибалтійським досвідом, оскільки в республіках Балтії подібне почалося у 1989 р. Так, рішення про військову службу литовських громадян Верховна Рада Литви ухвалила 29 вересня 1989 р. [7].

Проблему вдалося розв'язати завдяки постійному діалогові керівництва облради з командуванням Прикарпатського військового округу (ПрикВО), виваженій та чіткій позиції В. Чорновола щодо нового призову. Після отримання гарантій з боку представників Міністерства оборони СРСР та командування ПрикВО президія облради наприкінці листопада 1990 р. ухвалила рішення про початок призову, зауваживши, що юнаків набиратимуть лише для служби на території України, а за її межі лише за наявності письмової згоди призовника; втікачі з лав армії, що проходили службу за межами республіки і покинули свої військові частини, надалі служитимуть на території України; при перших порушеннях ухвали набір буде припинено, призовні комісії розпущена, а весняний набір 1991 р. не проводитиметься.

З боку військових одразу були спроби порушити домовленості, однак не менше 90% призовників відправили служити у військові частини на території України. Раніше ця цифра не сягала і третини. Крім того, 92,4% призовників весняного призову 1991 р. виявили бажання і залишилися служити на території Батьківщини [4]. Натомість по Україні, тих кому вдалося залишитися служити у своїй республіці нараховувалося 41%, що було менше ніж під час осіннього призову 1990 р., коли залишилось 43,7%. За сприяння облради було залишено проходити службу на території України більше 1,5 тис. військовослужбовців, що залишили військові частини за межами України. Загалом тих, хто залишив свої військові частини з жовтня 1990 р. до середини літа 1991 р. було 1630 осіб. На основі ухвал облради щодо набору на строкову військову службу весною 1991 р. було підготовлено розпорядження Ради Міністрів УРСР з цього питання. Схвально оцінив діяльність облради з військового питання міністр оборони України К. Морозов під час перебування на Львівщині у жовтні 1991 р., зазначивши, що завдяки керівництву області вдалося уникнути проблем, які є в інших округах.

Львівська обласна рада першого демократичного скликання започаткувала низку різноманітних прогресивних реформ, що були згодом запозичені радами інших регіонів та знайшли відображення у законодавчих рішеннях українського парламенту. Серед прогресивних нововведень Львівської облради було утвердження права на свободу совісті, реєстрації релігійних громад, проходити строкову військову службу на території республіки, відродження національної системи освіти та національної культури тощо. Окремі рішення вимагали нестандартного вирішення: інколи були ухвалені всупереч союзному законодавству чи незважаючи на ймовірну втрату підтримки у частини населення тощо. Цілком слушно буде зазначити, що керівництво Львівської обласної ради першого скликання допускало прорахунки при реалізації окремих рішень, але в жодному разі його неможливо звинуватити у відсутності політичної волі щодо розв’язання надскладних проблем.

Список використаних джерел

• 1. Адамович С. В. Соборність та регіональний розвиток у суспільно-політичному житті незалежної України / С. В. Адамович. — Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2009. — 884 с.
• 2. Батенко Т. Галицькі намісники: Записки з коридорів львівської влади / Т.Батенко. — Л.: Каменяр, 2004. — 196 с.
• 3. В’ячеслав Чорновіл: «Нам потрібний політичний плюралізм» [інтерв'ю з В. Чорноволом] / І. Рудко // Франкова криниця. — 1990. — 8 грудня.
• 4. Козловський Б. Розкрили українську душу / Б. Козловський // За вільну Україну. — 1991. — 6 липня.
• 5. Лист Л. Кравчука до М. Горбачова про військову службу // Прес-бюлетень Народної ради. — 1991. — № 2−3. — С.9−10.
• 6. Львівщина: перемога демократії. Виступ В. Чорновола на сесії Львівської обласної ради // Українське слово. — 1991. — 21 листопада.
• 7. Постановление Верховного Совета Литовской Социалистической Республики «О военной службе граждан Литовской ССР» от 29 сентября 1989 г. // Lietva. Литва. Lithuania: сборник материалов. — Вильнюс: Bendrove «Atgimimas», 1989. — С.30−34.
• 8. Рупняк Л. Національна школа: проблеми і здобутки / Л. Рупняк // За вільну Україну. — 1991. — 18 травня.
• 9. Стернюк В.: «…Щоб ніхто не віддав нікому злом за зло…» [інтерв'ю з В. Стернюком] / Я. Гулько // Людина і світ. — 1991. — № 4. — С.9−19.
• 10. Центральний державний архів громадських об'єднань України. — Ф.1. — Оп.32. — Спр.2768.
• 11. Там само. — Спр.2872.
• 12. Там само. — Спр.2922.
• 13. Чи «Лихо з розуму»? // За вільну Україну. — 1990. — 1 липня.