Розділ ІІ. Річ Посполита як одвічний противник боротьби за незалежність українського народу

Політика гетьмана щодо Польської держави

Як відомо, із самого початку народного повстання гнів українців був направлений проти причини поневолення — свавілля могутньої держави — Речі Посполитої.

Перші перемоги проти могутнього ворога розпочалися із битви під Жовтими Водами.

Разом із тим кілька джерел (неодноразово вже використовувані мемуари анонімного автора, а також лист полковника польського війська Криштофа Корицького до сандомирського воєводи В. Заславського) дещо по-іншому зображують всі ці події.

Коли гетьман просив реєстровців повернути зброю проти ляхів, то сталися наступні події. За їхніми даними, повстання реєстровців сталося не в районі Кам’яного Загона, а на Запоріжжі, після зайняття ними Січі. Коли захопили фортецю, то під час повстання були знищені ті драгуни та польські жовтнери, котрі наважилися на опір. Перемогу на Жовтих водах оспівували і у народній творчості, де в деяких джерелах ми натрапляємо на згадки, що козаки, полонивши Миколу Потоцького, який до всіх ставився з погордою та зневагою, перетворили його на об'єкт глузування та моральних знущань:

Тоді козаки ляхів доганяли Пана Потоцького піймали Як барана зв’язали Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.

«Гей, пане Потоцький!

Чому у тебе розум й досі жіноцький?" [4, 169] і так далі.

Безліч славетних перемог українців-козаків під Жовтими водами, Корсунем, під Пилявцями — не були останнім переможним кінцем, бо були і невдачі, які так тяжко лягали на плечі бідних поневолених селян та міщан. В історіографії вже відзначалося, що перші успіхи Богдана Хмельницького посилили існуючі в середовищі заможного українського козацтва ілюзії щодо можливості задоволення польським урядом його прагнень. Всі хотіли йти на переговори. Бо не випадковим був і пізніший перехід на бік поляків. Таких відомих представників козацької старшини, як Іван Ганжа та Семен Забузький.

Якщо вірити свідченням, то восени 1648 р. в таборі гетьмана перебувало близько тисячі козаків, готових залишити повстанців. Так, один із шляхтичів 13 червня висловлював слушне міркування: козацька старшина «пішла б на угоду, якби Річ Посполита погодилася на їхні вимоги» [12, 124]. Щоб уникнути можливого розколу повстанської армії, Богдан Хмельницький повсякчас змушений був догоджати заможним козакам і старшині, маневрувати, йти на компроміси і водночас, з одного боку, погоджуватися на переговори з Річчю Посполитою, а з іншого — організувати боротьбу проти неї. Таким чином, гетьману було досить складно дотримуватися якоїсь однієї позиції, бо щоразу виникали непередбачені події.

На перших порах деякі польські магнати, зокрема Микола Острог, виявляли певне недовіру до дрібної української шляхти, яка служила у приватних загонах великих феодалів. Проте ця підозра виявилася в основному безпідставною. Переважна більшість української, і в тому числі православної шляхти без вагань стала на бік польських і литовських магнатів у союзі проти народних мас України. Дозволимо собі не погодитись з такою оцінкою видатного українського історика. Справа в тому, що по-перше, як слушно зауважив сам М. С. Грушевський, для ліквідації «Ординації» 1638 р., повернення давніх вольностей, збільшення реєстру «зовсім не треба було аж такого тріскучого погрому всеї польської армії, соромної неволі її найвищих вождів… татарською ордою». Адже ще на початку воєнних дій перед Хмельницьким був відкритий шлях для переговорів [14, 144], і М. Потоцький вирішив піти в наступ на Запорожжя лише після невдачі свого посольства до українського гетьмана в перші дні березня 1648 р. По-друге, джерела, хоча і в дуже загальній формі, все ж зафіксували зміст ряду вимог, поставлених Хмельницьким перед М. Потоцьким, і ці вимоги мали яскраво виражений політичний характер: вони передбачали для території Лівобережної України й частини Київського воєводства (на Південь від Білої Церкви) статус самоуправління у складі Речі Посполитої зі своїми, тобто козацькими, органами влади, а оскільки на згаданих територіях складалася українська національна державність у формі республіки, то вимоги Хмельницького фактично становили собою програму одержання цією республікою автономії [22, 261]. По-третє, якби особиста програма гетьмана обмежувалася лише відомою нам інструкцією посольству до польського уряду (яка в принципі могла бути ним прийнята), то для чого б він, не чекаючи наслідків роботи посольства, заходився надзвичайно енергійно й рішуче мобілізувати велику боєздатну армію, організувати боротьбу селян і міщан, створювати центральні та місцеві органи влади, шукати союзників як у самій Речі Посполитій, так і за її межами? Хіба лише для того, щоб знищити чинність «Ординації» та збільшити число реєстровців до 12 тис. чоловік? У це просто неможливо повірити. На основі цього всього можна вважати: вже на початковому етапі Визвольної війни Богдан Хмельницький прагнув не тільки задовольнити інтереси верхівки козацького стану, а й добитися широкої автономії для «козацьких областей» [14, 153].

Серед правлячої верхівки Речі Посполитої в підході до «козацької проблеми» почали формуватися дв, а угрупування, які польська дослідниця С. Охмання умовно назвала «мирним» (його очолював Оссолінський) «воєнним» (ідеологом якого був Вишневецький). На її думку відмінність між ними виявилася лише в тактиці: прихильники канцера прагнули різними поступками залучити на свій бік козаків і домогтися розгрому татар, а прихильники Вишневецького — навпаки, залучити подарунками на свою сторону татар, щоб розв’язати собі руки у боротьбі проти козаків. Справді, джерела свідчать, що канцлер докладав максимум зусиль, для формування армії, підрозділи якої вирушали в Україну, а також для одержання допомоги від інших держав. Одночасно вживалися заходи для розриву союзу Богдана Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ. 23 червня концлер і генератори звернулися з листом до великого візиря Порти Ахмед-паші, звинувачуючи хана в порушенні миру між Річчю Посполитою й Туреччиною. До уряду Османської імперії написав листа також примас Польщі. При цьому для підтримки позиції Речі Посполитої перед султаном було залучено молдавського воєводу Василія Лупу, котрий радив великому візиреві перешкоджати нападам татар на Польщу.

Як бачимо в таборі повстанців не існувало єдиної думки щодо характеру відносин із Річчю Посполитою, й перед Хмельницьким стояло дуже складне завдання — об'єднати всі ці угруповання: від найпоміркованіших, готових за найменших поступок польського уряду скласти зброю, до найрадикальніших, які відкидали щонайменший натяк на переговори з Варшавою. Лише таке об'єднання давало чи не єдиний шанс на успіх у боротьбі з надзвичайно сильним противником [29].

Але вже у другій половині вересня, після таких успіхів у боротьбі проти Польщі, гетьман, очевидно вперше починає замислюватись над поширенням влади Війська Запорозького на всі землі, де проживало українське населення. Розгром польсько-шляхетського війська під Пилявцями, похід української армії на Львів викликали паніку серед шляхти й міщан Польщі. З огляду на вражаючі успіхи українського війська, що були лише тактичним кроком, який давав змогу припинити воєнні дії з Річчю Посполитою.

Не бачачи ніякої перспективи у переговорах з Польщею, Хмельницький в цей час зосередив увагу на двох моментах: по-перше, щоб їхнім володарем був не чужоземець («Иноверец»), а російський цар, а по-друге, щоб Росія розпочала війну проти Польщі. Таким чином, гетьман очевидно, ще покладав певні надії на можливість здобуття польської корони Олексієм Михайловичем. А той факт, що в один і той час він умовляв правителів Росії і Трансільванії боротися за королівський трон, свідчить про його намір будь-що створити коаліцію проти Польщі та завдати їй воєнної поразки.