Розділ 2. Прагнення створити систему «колективної безпеки»
Країни, що розуміли безплідність надій на мирний розвиток переходили до політики колективної безпеки. Першою таку політику почала проводити Франція, яка ще в 1920;1921 рр. ініціювала створення воєнного блоку під назвою «Мала Антанта в країнах Західної Європи». Реально, цей блок використовувався французами для проведення власної політики в західноєвропейських державах. Але згодом виявилося, що між… Читати ще >
Розділ 2. Прагнення створити систему «колективної безпеки» (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Впровадження політики «колективної безпеки» Францією
Країни, що розуміли безплідність надій на мирний розвиток переходили до політики колективної безпеки. Першою таку політику почала проводити Франція, яка ще в 1920;1921 рр. ініціювала створення воєнного блоку під назвою «Мала Антанта в країнах Західної Європи». Реально, цей блок використовувався французами для проведення власної політики в західноєвропейських державах. Але згодом виявилося, що між учасниками Малої Антанти теж є свої серйозні протиріччя як територіальні, так і економічні. Саме тому Франція дуже швидко перейшла до політики підписання двосторонніх договорів. Такі договори про військове співробітництво були з Чехословаччиною, Румунією, з Югославією.
Радянсько-французькі відносини у першій половині 30-х років
Франція в 30-ті роки знайшла в своїй політиці «колективної безпеки» додатковий козир і цим козирем був Радянський Союз. Відносини між СРСР та Францією складалися у цей період по-різному, але в першій половині 30-х років назріло явне потепління, пов’язане не в останню чергу з тим, що у Франції до влади у 1934 р. прийшов Народний Фронт. Саме тому пройшли перемовини між комісаром закордонних справ СРСР М. Литвиновим і французьким міністром закордонних справ Л. Барту. Перемовини, що пройшли в Парижі призвели до того, що між СРСР та Францією було досягнуто взаєморозуміння в питанні колективної безпеки. Очікувалось підписання масштабного договору про військове співробітництво та створення блоку проти Гітлера, але в тому самому 1934 р. Л. Барту був вбитий. Сталося це в Марселі, куди він приїхав на перемовини з королем Югославії, якого також намагалися вмовити на створення військового антифашистського блоку. Неважко здогадатися, що фашистські організації Європи були причетні до цього вбивства.
Наступником Барту став П. Лаваль, який, не дивлячись на те, що у Франції сприймався як талановитий дипломат, проводив явну пронімецьку політику, що не могла не сказатися на відносинах країни з Радянським Союзом. Втім, підписання договору вже було складно зупинити і в травні 1935 р. між Францією і Росією було підписано договір про військове співробітництво. Подібні договори тоді ж у травні 1935 р., Радянський Союз підписав з Чехословаччиною, французьким союзником у Східній Європі. Цікаво, що Лавалю все ж вдалося виправити тексти договорів і як результат, СРСР мав право допомагати Чехословаччині тільки за згодою французького керівництва. Не дивно, що в епоху Лаваля, який згодом став прем'єр-міністром Франції, французька держава почала поступово зближатися з Німеччиною. Втім, в 1941 р. це ніяк не врятувало її від німецької окупації.
Ставлення країн Заходу до створення системи колективної безпеки було прохолодним. Радянсько-французький договір був ратифікований Францією лише через рік. Сумніви викликало насамперед те, що СРСР не має спільного кордону з Німеччиною і щоб виконати свої зобов’язання, радянським військам довелося б перетинати територію Польщі та Румунії. А ці держави боялись СРСР більше, ніж Німеччини, і категорично відмовлялись пропускати радянські війська. У французів складалось враження, що СРСР хоче втягнути Францію у конфлікт з Німеччиною, а самому залишитись осторонь. Коли на Заході стали відомі наслідки репресій у радянській армії, то військовий союз з СРСР розцінювався як малозначний.