І — й етап розвитку бібліографічного опису: з давнини до XVIII століття

Потреба складати описи документів виникла в стародавні часи, коли появилися відносно великі зібрання писемних творів. На ті часи то були книги. Перший етап характеризується передумовами виникнення й першими спробами надання ознак ідентифікації документа. Уже 2000 року до н. е. складено найдавніший зі збережених списків книг на шумерській череп’яній таблиці, у якому функції назв виконували перші рядки текстів. Прикладом першої спроби наведення бібліографічних відомостей про документи є таблиці з бібліотеки ассірійського царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е.) із зазначенням у кінці тексту назви твору, номера таблиці, перших слів наступної таблиці, імені власника оригіналу й імені переписувача, якщо документ був копією.

Подальший розвиток наведення бібліографічних відомостей про документ пов’язують з іменем видатного вченого й поета Стародавньої Греції Каллімаха (III ст. до н. е.), який уперше став виносити на початок опису ім'я автора у відомій бібліографічній праці «Таблиці тих, що уславилися з усіх галузей знань, і того, що вони написали у120 книгах», бібліографічні описи в якій відрізнялися точністю, єдиним підходом до їх складання. [12, 11].

Культура складання бібліографічних описів у середні віки зосередилася в бібліотеках монастирів і соборів, у яких складали інвентарні описи на духовну літературу. Ці описи містили відомості про назви творів, прізвища авторів, кількість сторінок, опис оправи, звідки книга надійшла.

Удосконалення бібліографічної культури в епоху Відродження пов’язано з винаходом друкарства, що обумовило необхідність наведення відомостей про місце й рік видання, імена видавців для розрізняння видань одного й того ж документа. Подальші досягнення в галузі складання бібліографічних описів пов’язують з розповсюдженням сучасного принципу складання бібліографічних записів під заголовком, що містить ім'я особи. Засновником цього є швейцарський учений і бібліограф Конрад Геснер, який склав бібліографічну працю «Загальна бібліотека…» (1545−1555 роки).

До елементів опису на той час крім заголовка, назви твору додавали прізвища перекладача, видавця, відомості про друкарню, формат, номер тому, кількість аркушів.

Методика складання бібліографічних описів на документи Київської Русі в цілому не відрізнялася від методики їх складання в Західній Європі. XVII-XVIII ст. характеризуються розробленням праць із теорії опису, інструкцій зі складання описів книг для каталогів великих бібліотек. Це пов’язано зі збільшенням фондів документів.

Так, в інструкції Томаса Хайда «Вступ» до третього видання друкованого каталогу Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді (1674 року) зазначено про необхідність складання під єдиною формою прізвища автора у заголовках творів, виданих у різних його формах (прізвище, псевдонім). У друкованих каталогах Одлеянської бібліотеки уперше було складено описи, що починалися з назви цих навчальних закладів, тобто було використано заголовок, який містив назву організації.

Вітчизняна практика розвитку бібліографічного опису XVII ст. характеризується певною послідовністю елементів опису у зведених списках книг монастирських бібліотек: назва книги, формат, матеріал, з якого її зроблено, кількість сторінок або глав, примітки про стан книги або ім'я особи, яка її подарувала. Заголовок, що містив ім'я автора, уперше застосовано1665 року у бібліографічній праці «Зміст книг, хто їх склав…» книгохранителя московської друкарні Сільвестра Медведєва. [13, 75].

Крім зазначення відомостей про авторів, перекладачів, видавців, місце й рік видання, друкарню в описах розкривався зміст збірників у вигляді наведення початкових слів усіх творів, що увійшли до збірки.

У XVIII ст. опис стає найважливішою складовою пошуку документів у бібліотеках. Цей час характеризується розповсюдженням друкованих каталогів у вигляді книжкових видань. Так, у відомому Камерному" каталозі, виданому Російською бібліотекою Академії наук, описи містили ім'я й прізвище автора в родовому відмінку, назву твору, підзаголовні дані, місце й рік видання.

Наприкінці XVIII ст. у Франції уперше розроблено національну інструкцію з книгоопису, що регламентувала опис для карткових каталогів.