Особливості української міфології

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов’язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків.

Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини і дочки, їхня худоба та лани. У найархаїчніших колядках і щедрівках можна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але швидше — відгомін прославлення сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок, дрібного дощу і т. п.

Люди жили в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для них природними та рідними. Візантійські міфи на початок християнської доби були чужі і незрозумілі стародавнім українцям, тому вони і намагалися зберегти свою таємну віру, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування у нас збереглося.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. В Україні існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; у самого «підніжжя» були люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу, адже добро і зло, які несуть духи, визначаються не стільки природою самих духів, скільки їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе небажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і в старі часи, так і через тисячі років, українець завжди ладен діяти по принципу: «Бога люби, але і чорта не гніви».

Світ в уявленнях давніх слов’ян Світ тодішніх язичників складався з чотирьох частин: землі, двох небес і підземно-водної зони.

У багатьох народів земля зображувалася як округла площина, оточена водою.

Вода конкретизувалася або як море, або ж у вигляді двох річок, що омивають землю. Судячи з фольклору, слов’янські подання про море не мали закінченого вигляду. Море десь на краю землі.

Для язичників був дуже важливий аграрний аспект землі: земля — ґрунт, що народжує урожай, «Мати — сира — земля», ґрунт, насичена вологою, що живить коріння рослин, «матінка-земля», з якою пов’язаний цілий ряд обрядів і заклинань. Тут майже непомітна грань з уявним підземним казковим світом. Богинею плодоносному землі-ґрунту, «матір'ю урожай» була Макошь, введена в 980 р. як богиня родючості.

Небо, у прямій залежності від системи господарства, по-різному сприймалося первісними людьми:

Подання землеробів про небо і його ролі в природі і в людському житті суттєво відрізнялися від поглядів мисливців. Якщо мисливцям потрібно було знати зірки й вітри, то землеробів цікавили хмари («товсті», що сприяють родючості дощові хмари) і сонце. Непізнане процесу випаровування земної води, утворення хмар і туману («роси») призвела до своєрідного поданням про постійні запаси води десь високо над землею, на небі. Ця небесна волога іноді, у непередбачуваний час, може прийняти вигляд хмар і пролитися на землю у вигляді дощу, «утучніть» її і сприяти росту трав і урожаю. Звідси один крок до уявлень про господаря небесної води, який розпоряджається дощами, грозовими зливами та блискавками. У додаток до двох архаїчним Рожаниця з’явився могутній Рід, володар неба і всього Всесвіту, великий жізнедавец вдувають життя у все живе за допомогою дощових крапель.

Сонце теж було цінуємо землеробами, як джерело світла і тепла і умова зростання за все в природі, але тут був виключений елемент випадковості, елемент примх божественної волі - сонце було втіленням закономірності. Весь річний цикл язичницьких обрядів був побудований на чотирьох сонячних фазах і підпорядкований 12 сонячним місяцях.

Сонце в образотворчому мистецтві всіх століть було для хліборобів символом добра, знаком світла, що розгониться пітьму. Стародавні слов’яни, як і багато інших народів, брали геоцентричну модель світу.

Важливою частиною уявлень про підземний світі є загальнолюдська концепція підземного океану, в який опускається на заході сонце, пливе вночі і випливає на іншому кінці землі вранці. Нічне просування сонця здійснювалося водоплавними птахами (качками, лебедями), а іноді діючою фігурою був підземний ящір, заковтують сонце ввечері на заході і виригівавшій його вранці на сході. Днем сонце по небу над землею вабили коні пли потужні птиці на зразок лебедів.