Київський літопис. 
Предмет і завдання історичного джереловознавства

Київський літопис — це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу, Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів:

1. Звод Полікарпа, був складений 1171р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє князювання Ростислава Мстиславовича (1154−1155 рр.; 1159−1167 рр.). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141−1171 рр. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги — негативно. Дати в літописі точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн.

Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використано деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

Звод 1190 р. створювався при дворі князя Рюрика Ростиславовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойсей Видубецький, котрий 1198 р., залучивши ще матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

Отже, Київський літопис — твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін. Б. Рибаков, наприклад, зазначає, що Полікарп «любить подробиці, точність описів, але надає перевагу опису реальних цінностей, а не ратних подвигів. В його похвалах і ганьбленні багато церковної фразеології і нерідко відчувається наївне згущення тонів, розраховане на наївного читача. Політичної широти в нього нема. Полікарп уміє використовувати діалог, пряму мову, яка дуже оживляє його виклад», Петро Бориславич (звод 1190 р.) називав князів лише іменами, а літописець Святослава Всеволодовича (1171−1179 рр.) зазвичай подавав ім'я і по батькові.

Петро Бориславич називав торків чорними клобуками, а літописець Святослава Всеволодовича — берендеями. Половців Бориславич називав половцями, а літописець Святослава Всеволодовича — поганими половцями.

Наскільки різні стилі «Київського літопису», засвідчують хоча б такі ілюстрації з часу Мстислава Володимировича 1130 р., лаконічність в описуванні подій: «У сей же рік заслав Мстислав полоцьких князів із жонами і з дітьми в Греки, бо вони переступили хресне цілування. У тім же році преставився Ярослав Святославович у Муромі». У 1131 р. Мстислав послав своїх синів Всеволода, Ізяслава, Ростислава «на чюдь. І взяли вони їх і наклали на них данину». У цьому ж році «прийшов митрополит Михаїл. У сей же рік потрусилася земля (місяця) липня. У двадцять і четвертий день, о третій годині дня. У тім же році була освячена церква св. Андрія Янчиного монастиря». «В літо 6640 (1132) ходив Мстислав на Литву із синами своїми (Всеволодом, Ізяславом, Ростиславом), із Ольговичами, і з Всеволодовом (Давидовичем) городенським, і попалили вони їх. Та самі вони (Литва) поховалися, а киян тоді багато побила Литва, бо не встигли вони були з князем, а пізніше йшли услід за ним, окремо.

У цей же рік була закладена кам’яна церква святої Богородиці, звана Пирогощею.

У сей же рік народився у Мстислава син і нарекли його ім'ям Володимир" .

Але читаємо той же літопис про період на 20 років пізніше.

" В літо 1151″. Опис подій здійснюється не за роками чи місяцями, а за окремими днями, часто у вільній напівбелетрис-тичній формі. Наприклад, про ніч на 6 квітня 1151 р. йдеться: «Володимир бо прийшов до Білгорода, до містка (через Ірпінь) уборзі. А Борис (білгородський князь. — СМ.) у той час пив у Білгороді на сінцях з дружиною своєю і з попами білгородськими. Коли б митник не встеріг і моста не підняв, то вони (Бориса) захопили б. А то, приїхавши до містка, війська зчинили крик, у труби затрубили, і Борис, це почувши, втік із Білгорода. Білго-родці ж побігли назустріч до містка, кланяючись і кажучи: «Княже, поїдь! Борис он побіг! І тоді вони спішно помостили моста, а Володимир в'їхав у Білгород «Це засвідчує, що Полікарп для свого зводу використовував різні за стилем протографи.

Відмінними є записи, що робилися при дворі київського князя Святослава Всеволодовича у 1171−1179 рр. Тут всі події кожного разу розглядаються крізь призму Божої волі, Божої милості, підступів диявола.

Уривок з «літо 1173»: «Через підступ много лукавого диявола, що воює проти християн, отож, Андрій князь, сей такий розсудливий в усіх ділах, доблесний сей, і погубив розум свій, і, нездержливістю розпалившись, у гніві такі й випустив слова похвальби. Адже Богові стидна і мерзенна похвальба і погорда, бо це все було од диявола проти нас, який всіває в серце наше похвальбу і погорду. Як ото Петро говорить: „Гордим Бог противиться, а смиренним дає благодать“. Отак і збулося слово, яке мовив апостол Петро» .

Зрозуміло, що записи при княжому дворі Святослава Всеволодовича містять більше раціональної інформації. Однак весь хід подій час від часу спрямовується то Богом, то дияволом. Особливо з огляду божественного зв’язку зображено князя Андрія Юрійовича Володимирського (Боголюбського). У 1174 р. Київський літопис так само, як і інші, використовував інше літописання: переяславське, суздальське, чернігівське тощо.

Під 1187 р. у Київському літописі вперше вжито слово Оукраина в такому контексті: коли помер переяславський князь Володимир Глібович («місяця квітня у вісімнадцятий день»), то «покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці», бо «був же він князь добрий і сильний у бою і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями (був) сповнений. За ним же Україна багато потужила» («О нем же Оукраина много постона»). Під 1189 р. у тому ж літописі йдеться про «Україну Галицьку», куди приїхав на князювання Ростислав Берладничич. Під 1217−1218 рр. у Галицько-Волинському літописі розповідається про те, як князь Данило в поході проти польського князя Лестька «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну» .

Вже пізніше в польській і російській історіографії надали літописній назві Оукраина значення окраїни. Польської та російської інтерпретації дотримувалося чимало українських учених, у тому числі й М. Грушевський. Проте таке тлумачення нам видається необгрунтованим. Кожного разу зміст літописного тексту стає зрозумілим лише тоді, коли слову Оукраина надамо значення країни (польською kraj, російською — страна).

Останнім часом в українській історіографії висловлено припущення, що вже у часи Київської Русі слово Оукраина стосовно Середнього Подніпров'я набуло етнічного значення як власна назва центрального регіону Південної Русі, на зразок Волині, Сівера, Поділля та ін. Назва Україна стосовно згаданого регіону виступала як власна аж до кінця XVIII ст., коли після поділів Польщі почала вживатися і до західних українських земель.

Київський літопис — дуже цінне історичне джерело з історії Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення історії після 1198 р. З цього приводу М. Грушевський зауважував: «Бідність відомостей про Подніпров'є, що дає себе відчувати уже зараз, скоро уривається Київська літопись, доходить до крайности в другій половині XIII ст. Часто минають десятолітя за десятолітями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнійшої відомості; витворяються страшенні прогалини, трохи не в цілі століття завбільшки, прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити, мовбито в яких початках історичного життя.» .