Множинність теорій і парадигм теоретичної соціології

Парадигма будь якої науки включає в свою структуру основні наукові категорії, які інтерпретують природу об'єкту даної науки, і по-перше, дозволяють змістовно відрізняти дану парадигму від іншої а, по-друге, можуть служити основою для побудови різних видів теорії в рамках даної парадигми. У соціології такими категоріями є «суспільство», «особа», «соціальна поведінка», «соціальні групи», «соціальні інститути», «соціальні організації», «соціальні факти». У соціологічній парадигмі об'єктом соціології виступає соціальна реальність і її основні елементи.

Критеріями розмежування парадигм соціології виступають змістовно різні основні соціологічні категорії і відповідні їм структурні елементи соціальної реальності, інтерпретація взаємодії яких дозволяє зрозуміти природу останньої.

Соціологічні знання пройшли історичний шлях розвитку від допарадигмального до багатоваріантного парадигмального статусу. Соціологія ніколи не мала одноваріантного, монопарадигмального статусу і обходячи статус парадигмального дуалізму, соціологія перейшла до багатоваріантного, поліпарадигмальному статусу. На питання чому і як це сталося відповідає запропонована стаття.

Поняття «парадигма» неоднозначне. Неоднозначне і відношення різних груп учених до цього поняття. У книзі американського фізика и філософа Томаса Куна «Структура наукових революцій» існує двадцять одна дефініція поняття «парадигма» [8].

На Заході парадигматична концепція (вона ж — дисциплінарна матриця) Т. Куна отримала широке застосування в соціології завдяки зусиллям Т. Юнга, Р. Фрідріхса, Н. Мул-лінза, К. Ларсона, Дж. Рекса, А. Еффрата, Х. Кукліка, Р. Рітцера, Л. Екберга і Х. Мартінса. П. Ансарт для французької соціології 60−80-х рр. виділив чотири основні парадигми: генетичний структуралізм П. Бурдьє, динамічний структуралізм Ж. Баландьє і А. Турена, стратегіч-ний підхід М. Крозьє і методологічний індивідуалізм Р. Будона. У них трансформувалися і використовувалися концепції О. Конта, А. Токвіля, Е. Дюркгейма, П. Прудона, К. Маркса, М. Вебера та інших [14].

Але істотний момент його концепції - не в дефініції поняття «парадигма», а в тому, що він розглядає будь-яку науку даного часу, як обумовлену парадигмою, тобто специфічною структурою, яка включає різні за характером і змістом варіації уявлень про предмет науки, і основної теорії і специфічних методів дослідження [8, с.70].

У розвитку науки Т. Кун виділяє чотири стадії: стадії її нормального і аномального стану, кризи і революції. Нормальна стадія в розвитку науки — період акумуляції наявних знань в межах існуючої парадигми. Цей період з неминучістю закінчується переходом до аномального стану, коли отримана сукупність наукових даних не може бути пояснена з погляду існуючої парадигми. Наступає криза, яка приводить до наукової революції. Стара парадигма відкидається, і на зміну їй приходить нова, здатна пояснити нову систему наукових фактів, теорій, методів [8, с.70].

Парадигмальний статус науки характеризується наявністю однієї або декілька ясно і чітко виражених парадигм. Тобто, за Т. Куном, парадигма — це сукупність переконань, цінностей і методів, які визначаються певною науковою співдружністю [8, с.70].

Парадигма (грец. paradeigma — приклад, зразок) — це загальне світобачення, розділяючи яке, розмежовані на початках учені утворюють згуртовану групу — наукову співдружність. Поява парадигми є завжди результатом певного індивідуального теоретичного досягнення — біля її витоків завжди стоїть конкретний автор з його ідеями, які привертають інших учених настільки, що ті беруть його твори за зразок. Вони не ко-піюють його творів, але ті настільки їм близькі, що головні ідеї, виражені в цих творах, стають для них зразками і орієнтирами.

Зазвичай в соціології науки виділяють три види парадигм:

по-перше парадигми, які обґрунтовують самостійний статус тієї або іншої науки, відмежовують на якісному рівні одне наукове знання від іншого (філософію від соціології, соціологію від економіки);

по-друге, парадигми, які проводять істотні розбіжності між історичними стадіями в розвитку науки (наприклад, позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм в соціології);

по-третє, парадигми, які диференціюють наукову співдружність в рамках однієї і тієї ж науки на тому ж історичному етапі її розвитку: три парадигми сучасної західноєвропейської соціології [11].

Якщо наука не володіє парадигмальним статусом, то це означає, що вона ще не віддиференціювала свій предмет від інших наукових дисциплін і тому не може вважатися самостійною наукою. Наука володіє парадигмальним статусом, якщо вона має парадигму, яка визнана даною науковою співдружністю. Це є монопарадигмальний статус науки.

Після наукової революції зазвичай складається ситуація парадигмального дуалізму, тобто — завоювала визнання нова, але продовжує користуватися підтримкою і стара парадигма. Нарешті, є наука, що характеризується наявністю різноманітних парадигм.

Парадигмальні статуси науки у ряді випадків можуть співпадати з історичною логікою її розвитком. Ця логіка, якщо відволікається від деяких специфічних історичних особливостей і етапів, властива соціології, що, проходячи стадію монопарадигмального статусу, пройшла шлях розвитку від допарадигмального до різноманітно — парадигмального статусу, вважає Т. Кун [8, с. 71].

Якщо говорити про парадигму в соціології, то це визначено ціннісно-нор-мативний підхід, який визначає кут зору, крізь призму якого відстежуються, аналізуються і узагальнюються соціальні явища і процеси. Тобто, можна зробити висновок, що в соціологічній парадигмі об'єктом соціології виступає соціальна реальність і її основні елементи. Критеріями розмежування парадигм соціології (з багатоваріантним парадигмальним статусом) виступають змістовно різні один від одного основні соціологічні категорії і схожі з ними структурні елементи соціальної реальності, інтерпретація взаємодії яких дозволяє зрозуміти природу наслідків.

У соціології виділяють декілька найбільш значущих для розвитку соціального знання парадигм. Згідно з американським соціологом Джоржем Рітцером існує п’ять основних парадигм — початкових концептуальних схем, пояснювальних моделей, на які спираються різні концепції. Вони розрізняються залежно від того, як автори розуміють соціальну реальність [2, с. 65].

Парадигма соціальних фактів зводить соціальну реальність до двох груп соціальних фактів — соціальних структур і соціальних інститутів, які розглядаються як реальні речі. Її виникнення пов’язане з ім'ям Е. Дюркгейма і школою функціоналізму. В рамках цієї парадигми виділяються два протилежні теоретичні напрями — структурнофункціональний аналіз (функціоналізм) (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон) і теорії конфлікту (Ральф Дарендорф).

Парадигма соціальних дефініцій зобов’язана своїм виникненням роботам М. Вебера. Тут соціальна реальність розглядається крізь призму розуміння її суб'єктами соціальної дії - індивідами. У відповідності з М. Вебером, основу будь-якої дії складає розуміння, і соціолог повинен «докопатися» до нього, осягнути раціональні мотиви «актора». Надалі розвиток цієї парадигми привів до появи таких напрямів, як феноменологічна соціологія Альфреда Шюца етнометодологія Гарольда Гарфінкля, символічний інтеракціонізм Томаса Лукмана і Джоржа Міда [2. c. 66].

Джорж Мід і його учні вважають центральною категорією науки «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів в групі і суспільстві. Все інше, що існує в соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії - і соціальний мир, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід.

Тому, можна зробити висновок, що базисна гіпотеза цієї парадигми полягає в тому, що будь-який соціальний феномен повинен розумітися як результат нашарування індивідуальних дій [2, с. 66].

Парадигма соціальної поведінки спирається на психологічну орієнтацію в американській соціології і виражається в біхевіористській соціології Берреса Скіннера і теорії соціального обміну Джорджа Хоманса і Пітера Блау. парадигма соціологія кун На думку Дж. Хоманса, інститути і людське суспільство в цілому складаються тільки з дій людини, вони можуть тому аналізуватися в термінах індивідуальних дій і можуть бути пояснені на основі принципів індивідуальної поведінки. Тому істотним елементом соціології Дж. Хоманса стала його теорія соціальної поведінки. Нове розуміння природної суті соціальної поведінки пояснювалося у такий спосіб: «Соціальна поведінка являє собою обмін цінностями (як матеріальними, так і нематеріальними, наприклад, знаками або схвалення престижу). Люди, які отримують багато чого від інших, випробують зі всіх сторони вплив, направлений на те, щоб останні могли отримати багато чого від перших. Такий процес надання впливу має тенденцію до забезпечення або рівноваги балансу між обмінами» [9, с. 6].

Сутність даної парадигми полягає в розумінні поведінки людини як відповідної реакції на певні зовнішні стимули. Особлива увага акцентується на проблемі винагороди очікуваної і покарання небажаної соціальної поведінки [2, с. 66].

Парадигма психологічного детермінізму сформувалася на стику соціології і психології і на основі психоаналітичної концепції 3ігмунда Фрейда, відповідно до якої внутрішнє життя будь-якого індивіда визначається змістом несвідомого рівня його психіки. У даній парадигмі соціальна реальність розуміється як продукт боротьби, яка не припиняється, індивідуального (інстинктивного) початку і гнітючого його суспільства. Цією боротьбою пояснюється походження культури, мистецтва, вчинки індивідів, виникнення і масовий успіх ідеологій, спрямованість політики держав. Згодом з підходу Зінгмунда Фрейда розвинулися фрейдо-марксизм Герберта Маркузе, Фердинанда Райха і неофрейдізм Еріха Фромма, Девида Рісмена [1, с. 28].

У цій парадигмі соціальна реальність розглядається як сукупність відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності. У фокусі її уваги — соціальні структури, які взаємодіючи один з одним, породжують соціальний процес. Фактичне усунення з пояснювальної схеми реальної людини, приписування провідній ролі в суспільному розвитку виробничо-економічним чинникам дають підставу визначити цю парадигму точніше як економічний детермінізм [1, с. 28].

Парадигма соціально-історичного детермінізму пов’язана з роботами класиків марксизму. У цій парадигмі соціальна реальність розглядається як сукупність відносин між людьми, що складається в процесі їх спільної діяльності. У фокусі її уваги — соціальні структури, які, взаємодіючи один з одним, породжують соціальний процес. Фактичне усунення з пояснювальної схеми реальної людини, приписування провідної ролі в суспільному розвитку виробничо-економічним чинникам дають підставу визначити цю парадигму точніше як економічний детермінізм [2, с. 66].

Незважаючи на численні спроби соціологів, донині не вдалося створити єдину загальну соціологічну теорію. Багато дослідників вважають соціологію мультипарадигмальною наукою, в якій співіснують різні парадигми. Так, американський соціолог Дж. Рітцер розробив інтегральну модель соціальної реальності. Вона представлена у вигляді взаємодії чотирьох рівнів соціальної реальності: макрооб'єктивної, макросуб'єктивної, мікрооб'єктивної і мікросуб'єктивної [2, с. 66].

Значення цієї моделі в тому, що вона дозволяє, по-перше, встановити реальні взаємодії між різними рівнями соціальної реальності, по-друге, служити підставою класифікації досліджуваних явищ, по-третє, вимагає застосування відповідних цим явищам методик і техніки.

Російський соціолог В. П. Култигін представив і іншу класифікацію соціологічних парадигм — за методологічним критерієм. Тут виокремлюються парадигми — натуралістична, інтерпретуюча і оціночна [1, с. 28].

Натуралістична парадигма суміщає соціологічні напрями, засновані на методах дослідження, які наближаються до методу природних наук. Типовими представниками цієї парадигми є, наприклад, О. Конт, Г. Спенсер. В її рамках досліджуються тільки об'єктивні факти, практикуються математичні і емпіричні методи.

Інтерпретуюча парадигма ґрунтується на визнанні принципової розбіжності між предметом і методам природних і соціальних наук. Звідси витікає необхідність для соціології не констатувати і вивчати об'єктивні факти соціального життя, а орієнтуватися на розуміння суб'єктивного миру акторів, їх мотивів і спонукань. Це «розуміюча соціологія» М. Вебера, яка успадкувала ті ж методи етнометодології і феноменологічної соціології [1, с. 29].

Оцінююча парадигма припускає з'єднання чисто дослідницької діяльності соціолога з соціально-критичною і, можливо, що соціально перетворюючою. В рамках цієї парадигми соціологічні концепції мають критичний потенціал, що перетворюється, і пов’язаний з оцінкою соціальної реальності. Представниками оцінюючої соціології є Карл Маркс, Карл Поппер, Амітай Етционі, Чарльз Міллз [1, с. 29].

Отже, названо практично всі парадигми тією чи іншою мірою представлені у вітчизняній соціологічній літературі. Переборовши ідеологічне і теоретико-методоло-гічне засилля марксизму, соціологія в нашій країні розвивається в основному за рахунок сприйняття західних соціологічних концепцій.

Сучасна соціологічна наука представлена декількома парадигмами, які персоніфікують ту або іншу методологічну стратегію. Понятійний апарат соціології залежить від того, що вважається об'єктом і предметом соціології як науки. Саме від цього і починається відлік, логіка побудови понятійного апарату. Залежно від того, який аспект соціальної реальності, соціального життя виступає предметом аналізу, основним початковим поняттям виступають або особа або суспільство. Відповідно до цього, можна сказати, що в соціології домінують дві основні парадигми — соціологічний реалізм (предмет дослідження — суспільство, соціальна структура, соціальні інститути) і соціологічний номіналізм (предмет дослідження — індивід, особа, людина). Ці дві орієнтації продовжують існувати в тій або іншій модифікації і сучасній науці.

Соціологічний реалізм одне з двох основних загальнотеоретичних і методологічних поглядів, які протиборствують в соціальній філософії і соціології, відповідно до якого суспільство в цілому, так само як і окремі соціальні інститути (держава, сім'я і так далі), виступає як самостійна реальність, не зводитися до взаємодій окремих індивідів; протистоїть соціологічному номіналізму, який одмовляє самостійну реальність як суспільства, так і соціальних інститутів, вважаючи, що такою володіють лише окремі індивіди.

Поняття соціальний реалізм утворено по аналогії з поняттям реалізму в се-редньовічній філософії де воно було пов’язане з твердженням про реальне існування абстрактно загальних понять незалежно від одиничних речей, яким у такий спосіб опиняються в щирій реальності. Точно в такий самий спосіб для соціального реалізму індивіди не є носіями соціальної реальності в справжньому сенсі - таким носієм при-хильники соціального реалізму вважають суспільство в цілому (і відповідно держава, народ, сім'я і тому подібне понад індивідуальних соціальних цілісностей), вбачаючи в нім субстанціальне джерело соціальності.

Соціологічний номіналізм — теоретична і методологічна орієнтація, суть якої полягає в тому, що джерелом, єдиним суб'єктом соціології оголошуються індивід і його соціальна дія, у зв’язку з чим за поняттями, які виражають будь-яке соціальне ціле (суспільство, організація, група і так далі), заперечується онтологія, зміст. У методологічному плані це означає, що початковим елементом соціологічного аналізу повинні бути не соціальна освіта як самостійне ціле, а індивід і його соціальна дія, з якої повинні виводитися характеристики соціального процесу [11].

Панування соціологічного реалізму в XIX ст. змінюється на рубежі XX сторіччя розповсюдженням «розуміючої» соціології, в основі якої лежить принцип методологічного номіналізму. Перехід від реалізму до номіналізму був обумовлений кризою парадигми першого напряму. Він являв собою закономірний процес, про що свідчить еволюція поглядів багатьох великих теоретиків того часу. Як наслідок, спостерігалися різного роду ренесанси: марксівський, веберівський, дюркгеймівський, зіммелівський, що є домінуванням в соціології то реалізму, то номіналізму.

Як було сказано вище, єдиними реальними об'єктами соціального дослідження в соціальному номіналізмі є люди. Ніяких інших не існує. Подібного роду погляд знайшов свій гранично чіткий вираз, наприклад, в одному з місць роботи відомого російського історика, соціолога Миколи Івановича Карєєва, який писав: «Особа це єдина реальна істота, з якою має справу соціологія. Народи або окремі класи того ж народу збірні одиниці, які складаються з окремих осіб».

Подібної точки зору дотримувався відомий німецький соціолог М. Вебер. Най-чіткіше цей погляд викладений в його роботі «Основні соціологічні поняття». «Для інших (наприклад, юридичних) пізнавальних цілей або для цілей практичних, — писав він, — можливо, навпаки, доцільно або навіть неминуче розглядати соціальні утворення („держава“, „асоціація“, „акціонерне товариство“, „установа“) зовсім так само, як окремих індивідів (наприклад, як носіїв прав і обов’язків або як суб'єктів, які роблять релевантні в правовому відношенні дії). Для розуміючої соціології, яка інтерпретує поведінку людей, ці утворення — просто процеси і зв’язки специфічної поведінки окремих людей, тому що тільки вони виявляють собою зрозумілих для нас носіїв осмислених дій» [5, с. 27].

Так, визначені логіко-методологічні принципи пізнання в наявності в будь-якому аналізі конкретних соціальних явищ і знання теоретичних дискусій, які відбуваються на всьому протязі історичного розвитку соціології є необхідним компонентом вдосконалення наших уявлень про світ. А сам процес розповсюдження тих або інших наукових парадигм в соціології носить логічно обґрунтований і впорядкований характер і вписується в контекст історичних умов, а також гносеологічних пріоритетів, сформульованих в науковій співдружності.

Становлення і розвиток соціології праці в Україні

Необхідність дослідження цієї теми зумовлена насамперед процесом демократизації і становленням незалежності України як суверенної держави, національно-культурного відродження. За цих умов потреба в знаннях власної історії, культури, науки набуває особливого значення. Адже це забезпечує генетичний зв’язок минулого, сьогодення і майбутнього. Тому дослідження історії, виникнення й розвитку соціологічної думки в Україні, зокрема історії соціології праці, стає дуже актуальним. Тим більше, що історія соціології праці в Україні дотепер залишається «суцільною білою плямою». В окремих дослідженнях, де розглядається історичний аспект, внесок українських учених або не згадується взагалі, або «розмитий» у викладі загальних досягнень вітчизняних соціологів, або обмежується згадуванням окремих прізвищ тих, хто працює в галузі проблем соціології праці. Крім того, не враховувалися історичні особливості виникнення й розвитку соціології в Україні, що зумовили деяку своєрідність цього процесу в розвитку світової соціології. Лише наприкінці 90-х років XX ст. почали з’являтися дослідження і навчальні посібники, в яких здійснена спроба аналізу вкладу українських учених у розвиток соціології праці*25.

Головною особливістю становлення і розвитку соціології праці (як і всієї соціології в Україні) є її висока політизація пов’язана з ідеями державної, національної і культурної незалежності. Саме в такому контексті розглядаються проблеми цієї науки на всіх етапах ЇЇ розвитку. Зазначимо, що зародившись і розвиваючись разом із виникненням соціологічної думки в Україні, соціологія праці проходить основні періоди її розвитку.

В історії української соціологічної думки виокремлюють два загальних періоди її розвитку: протосоціологія та академічна соціологія *26.

Протосоціологія охоплює період від виникнення перших примітивних уявлень про світ людини до моменту появи соціології як самостійної науки (О. Конт).

Академічна соціологія охоплює період з моменту появи системи О. Конта до наших днів.

Кожний із цих періодів має кілька етапів. Протосоціологічний період (V — середина XIX ст.) містить (залежно від впливу на формування соціологічних поглядів особливостей економічних, соціальних, політичних, ідеологічних і парадигмальних факторів) такі етапи:

• * становлення, розвиток і розпад Київської Русі (V — кінець XV ст.);
• * виникнення, розвиток і розвал козацтва (кінець XV — середина XVIII ст.);
• * відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Характерно, що насиченість уявлень і знань кожного періоду проблематикою соціології праці була різною залежно від змісту історичного процесу в кожний період і на кожному етапі.

Так, на першому етапі (V — кінець XV ст.) соціальні проблеми праці ще не вирізняються із загального контексту теологічних знань. І тільки на другому етапі, з вирізненням соціальних проблем людини з теологічних знань, виникають передумови для виокремлення проблематики соціології праці.

Серед мислителів того часу ці проблеми досліджував Феофан Прокопович (1681−1736). Виходячи з розуміння людини як малого макрокосму чи особливого світу, він розкриває механізми й мету людської діяльності, пов’язуючи їх із потребами людини. Кожна людина діє тому, що «вона бажає чогось, заради чого це робить». Досягнення щастя пов’язане з діяльністю людини, із задоволенням її потреб. Такий підхід відкривав можливості для майбутніх досліджень трудової діяльності на основі розрізнення основних її спонукальних сил без жорсткої регламентації божественним провидінням. Заслуговує на увагу думка про необхідність з’ясування сутності добра і блаженства, до яких потрібно прагнути і що найбільшою мірою відповідає людині. На наш погляд, у його працях уперше згадується про відповідність трудової діяльності здібностям людини, хоча чіткості й визначеності вони набули у працях пізнішого часу.

Продовження і розвиток ці ідеї знайшли у працях мислителів козацького часу, зокрема Григорія Кониського (1717- 1795). У його концепції людської активності людина спирається на власні рушійні сили й мотиви, а не тільки на божественне провидіння. Людська діяльність розглядається ним як усвідомлена, що містить мету, засоби її досягнення і «добро» як потребу, усвідомлену у вигляді первісної мети.

Віра у творчі можливості людини, які та реалізує в процесі досягнення людського блага, не суперечить вищому благу, що «приготував людині Бог». Людське благо, чи щастя, припускає наявність здоров’я, доблесті, задоволення потреб у продовженні роду, почуттєвих насолодах, відчутті добробуту і щасливої долі й вимагає занять як фізичною, так і розумовою діяльністю.

Як бачимо, в розумінні механізмів людської діяльності Г. Кониський не такий уже й далекий від сучасних соціологічних поглядів. Плідні також його ідеї про роль людської праці в досягненні щастя — «добра» .

Подальшого розвитку ідеї про людську діяльність як шлях досягнення щастя набули у працях Григорія Савича Сковороди (1722−1794). У праці «Алфавіт, або Буквар світу» він відходить від розуміння джерела щастя в абстрактному початку добра. Такий початок, на його погляд, міститься в праці. Розвиваючи ідею про необхідність самопізнання як умови успішної діяльності людини, він збагачує їх ученням про «споріднену працю» .

Суть цього вчення полягає у визнанні природних нахилів людини до праці і необхідності розпізнати та усвідомити, до чого ти народжений — лише в цьому ти «будеш для себе і для братія твоєї корисним». Роби те, до чого породжений, і тоді будеш щасливий не тільки результатами праці, а й самою працею: «…сама у деланії твоєму праця буде для тебе сладчайшею, ніж… самі праці твої плоди» *27.

Мислитель зовсім не заперечує суспільного значення праці. Тільки «праця», «ремесло» є основою всякої «машини» суспільного життя, «початком» і «вінцем» існування суспільства. «Праця є живий і невсипущий усієї машини хід потоль, поколь породить зроблену справу» *28. Та найкориснішою для суспільства є саме «споріднена праця» — праця відповідно до обдарування та здібностей. Актуальність такого підходу є очевидною у наш час, коли ідея «роби те, для чого ти народжений» узята на озброєння сучасним менеджментом і лежить в основі теорії соціології кар'єри й самоменеджменту. Цікава думка про те, що «неспоріднена праця» може завдавати шкоди не тільки суспільству, а й самому працівникові насамперед. «Комученіє - трудитися в неспорідненій справі?» — запитує Г. Сковорода. І відповідає з мудрістю, гідною всілякої поваги, що люди, які борються зі своєю природою і йдуть урозріз із нею, — «самим собі суть убивці» *29. Як бачимо, за гуманістичною спрямованістю ці соціологічні ідеї про працю не втратили своєї актуальності й у наш час. Вони започаткували гуманістичні традиції в українській соціології праці, що були продовжені на етапі відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Тут доречно звернути увагу на те, що незважаючи на певну самобутність і специфічність ідеї соціології праці в Україні розвивалися не тільки в руслі західної і російської соціологічної думки, а й у безпосередньому контакті і взаємодії з видатними вченими того часу. Нерідко українські вчені реалізували свій творчий потенціал у науці інших держав. Так, видатний соціолог М. М. Ковалевський (1851−1916), який народився в Україні, навчався в Харківському університеті, Берліні, Парижі й Лондоні і відомий як послідовник позитивізму в його контівському варіанті, працював у різних країнах.

Одним із центральних понять його концепції була соціальна солідарність. У розширенні сфер солідарності він вбачав основу соціального прогресу, у тому числі й у виробничо-економічній, трудовій сферах.

Важливим для дослідження соціальних процесів у трудовій сфері є його виступи проти монізму в соціології, визнання впливу одного чи кількох факторів на соціальне життя. Такий підхід створював передумови для дослідження праці як соціального явища, зумовленого взаємодією сукупності факторів і явищ.

І хоча перший соціологічний курс був введений ним у Петербурзькому психоневрологічному інституті, вчений і в політичному (був депутатом І Російської думи від Харківщини), і в культурно-громадському житті (очолював Товариство ім. Т. Г. Шевченка в Санкт-Петербурзі) ніколи не поривав зв’язків з Україною.

Гуманістичні традиції української суспільної думки притаманні світоглядові Івана Яковича Франка (1856- 1916). Працю як соціальне явище він розглядає в контексті і взаємозв'язку з усією людською діяльністю. Вважаючи працю основою існування людства і його соціального прогресу, в дослідженні «Про працю» він наголошує, що, будучи основою людського добробуту і щастя, праця не вичерпує всієї різноманітності людського життя. Плідною є думка про вплив поділу праці на життя людського суспільства. Поширюючи цей вплив на всі сфери життєдіяльності, автор вважає, що поділ праці разом зі станом освіти та економічним господарюванням складають основу політичної влади в державі*30. Прикметно, що, визнаючи важливість учення К. Маркса про рушійні сили розвитку суспільства, він застерігає від переоцінки його ролі та абсолютизації, з одного боку, ролі класових антагонізмів у розвитку суспільства, а з іншого — ролі працівників фабрично-промислового виробництва й міського населення в захопленні та утриманні державної влади. Критично ставився І. Я. Франко й до абсолютизації ролі держави в організації життя суспільства, насамперед у сфері виробництва і споживання. Заслугою великого мислителя було віднесення в окрему галузь суспільних знань науки про працю, що дістала в нього назву «суспільна економіка» .

З критичних позицій сприймав марксистські погляди видатний український економіст і соціолог Михайло Іванович Туган-Барановський (1865−1919). Поділяючи погляди неокантіанства, він указував на однобічність визначення життя суспільства тільки за характером способу виробництва. На його думку, такою основою є господарська діяльність як сукупність людських дій щодо створення матеріальних умов для задоволення людських потреб.

Господарська діяльність виступає основою людської діяльності, оскільки цього вимагає задоволення всіх потреб людини. Тобто наука, політика, мистецтво мають свої матеріальні основи, що створюються господарюванням. Тому господарювання є основою всякої діяльності і посідає в ній центральне місце. Проте, застерігає вчений, соціальне життя не збігається з господарюванням. Частка останнього в діяльності тим менша, чим на задоволення більш високих потреб ця діяльність спрямована. Зі зростанням потреб у процесі історичного розвитку суспільства роль господарювання поступово зменшуватиметься при зростанні значення інших форм діяльності. При цьому інші види діяльності - духовна, інтелектуальна тощо — не є жорстко залежними від господарської діяльності, а мають своє самостійне значення в суспільстві.

Проти монополізації ролі виробничо-економічної діяльності в соціальному житті суспільства виступав також видатний український соціолог, філософ і суспільний діяч Богдан Олександрович Кістяківський (1868- 1920). На його погляд, економічні відносини не можуть пояснити динаміку соціального життя. Основним недоліком «економічного матеріалізму» (так він називає марксизм) є методологічний монізм — прагнення всі соціальні зміни вивести з однієї-єдиної причини — класової боротьби. Поняття класу в марксистському розумій ні не може претендувати на статус соціологічної категорії, оскільки має перехідний і обмежений характер. Тут обґрунтовується необхідне для соціології праці поняття «соціальна група», об'єднана сукупністю загальних почуттів, бажань і сподівань. Не абсолютизуючи жодної із форм, що складають каркас соціальних груп, він визнає їхню інваріантність. Поділ праці вирізняється серед них поряд із владою і підпорядкуванням, конкуренцією, дослідженням, створенням партій, представництвом, їхня сукупність формується в процесі соціальної взаємодії.

Актуальною для всіх напрямів соціологічних знань і соціології праці, зокрема, залишається проблема перетворення соціології в строгу науку. Для цього потрібно виконати такі умови: жорстко аналізувати понятійний апарат; застосовувати для аналізу соціальних явищ причинові відносини і спиратися на ціннісні регулятори. Відповідно до цього завдання соціально-наукового пізнання соціального життя, у тому числі й у трудовій сфері, полягають в обробці соціальних явищ з погляду спільності, необхідності та обов’язковості.

Своєрідність поглядів на поняття класу, соціальної групи притаманна і Вячеславові Казимировичу Липинському (1882−1931) — видатному українському мислителю, соціологу, політичному діячеві. Він розумів клас як органічний колектив працівників, пов’язаних загальною традицією, духовною і навіть фізичною спільністю людей. Не висуваючи відношення до власності як головну класоутворювальну ознаку, він по-своєму розумів і промисловий клас, до якого відносив і робітників, і промисловців-капіталістів, не визнаючи за ними важливого місця в соціальній структурі.

Продовжуючи гуманістичні традиції української соціології, усяку форму людської діяльності (у тому числі політичну, трудову) В. К. Липинський вимагає розглядати з позицій знання людської природи як об'єкта цієї діяльності. У розробленій ним політичній антропології характеристики політичних типів людей зумовлені наявністю в суспільстві основних форм поділу праці: війна («воїн» і «невоїн»), виробництво («продуктант» і «непродуктант») та ідеологія (варіанти поєднання зазначених типів). Ідея про відповідність типу особистості (поєднання задатків, здібностей і якостей) певному роду діяльності актуальна й сьогодні в соціоніці, соціології кар'єри і менеджменті персоналу.

Особливе місце в розвитку української соціології посідає Микита Юхимович Шаповал (1882−1932) — видатний український учений, політичний і державний діяч, соціолог, з науковою діяльністю якого українська соціологія інституювалася як наука. Ним був заснований у Празі (1924) перший український соціологічний інститут під назвою «Український інститут громадознавства» .

Методологічною основою соціології праці можуть служити запропоновані М. Ю. Шаповал ом теоретичні соціологічні ідеї: про суспільство як динамічну життєдіяльну систему, що утворює сукупність соціальних процесів; про соціальне життя, поведінку й діяльність соціальних груп та індивідів, зумовлених обставинами й факторами, що утворюють рушійні сили суспільства; про діяльність людини як реалізацію потреб через свідомо поставлену мету; про людину як сукупність біологічних, фізіологічних, психологічних і соціальних механізмів діяльності*31.

Праця виокремлюється в особливий вид діяльності, організація якої поєднує людей, а продукти стають факторами багатьох суспільних подій. Інші форми діяльності зазнають на собі вплив праці і її технічних досягнень. Цікавою є спроба вченого розробити соціальну типологію індивідів залежно від рівня розвитку, місця проживання, роду занять, професії, професійних і загальних знань. Пропонується варіант розрізнення етапів трудової діяльності залежно від вікових груп. Своєрідна також система критеріїв оцінки індикаторів і характеристик, що визначають соціальну силу й потенціал співтовариств, яка може бути застосована для оцінки рівня розвитку трудового колективу. Запропонована ним методика аналізу суспільного поділу праці на прикладі України становить науковий інтерес і в наш час.

Через політичні мотиви праці М. Ю. Шаповала були невідомі масовому читачеві; на жаль, вони й тепер іще не введені достатнім чином до наукового вжитку. Однак загальна оцінка його внеску в розвиток української соціології є цілком порівнянною з роллю вченого, з діяльністю якого пов’язана інституалізація української соціології і соціології праці зокрема. Цим ім'ям завершується перший етап академічного періоду соціології в Україні - етап становлення й розвитку соціологічних знань — і починається етап інституалізації соціальних досягнень у суспільстві і становлення соціології в Україні в радянський час.

Початок цього періоду позначається досить активним розвитком соціології праці в молодій Радянській державі. В Україні цей період пов’язаний зі створенням у Харкові Всеукраїнського інституту праці, який очолив Ф.Р. Дунаєвський. Він розробив, зокрема, концепцію «трьох категорій властивостей функціонера», засновану на необхідності пов’язувати якості керівника не з якоюсь апріорною нормою, а з реальними вимогами конкретної трудової ситуації. Серед проблем, досліджуваних інститутом, — питання управлінського контролю, колегіальності та єдиноначальності, вдосконалення організаційної структури і стилю управління. Вже в той час тут застосовувалися методи соціальної інженерії і прикладної соціології. Так, за допомоги професіограм визначалися індивідуальні якості працівників і придатність їх для конкретних професій.

Однак з утвердженням авторитарно-адміністративної системи управління народним господарством сферою праці соціологічні дослідження в цій галузі були згорнуті. Повернення до них почалося у зв’язку з «хрущовською відлигою» і легітимізацією соціології як науки.

Одна з перших праць, що визначила статус соціології праці як науки, її об'єкт і предмет, структуру та актуальні проблеми соціології праці, була написана українським соціологом Є.І. Суїменко у співавторстві з Д. П. Кайдаловим і видана в Москві*32. У цьому виданні продовжуються традиції гуманістичного підходу — аналіз ролі праці в суспільстві; розгляд проблем зміни праці в нерозривному зв’язку з усебічним розвитком особистості, формуванням культури трудової поведінки і культури відносин у трудовому колективі.

*32: {Див.: Кайдалов Д. П., Суименко Е. И. Актуальные проблемы социологии труда, М., 1974.}.

У 70-ті роки розпочалися дослідження проблем діалектики праці в соціалістичному суспільстві (В. А. Буслинський, В. И. Коцюбинський, В. Л. Оссовський, В. А. Піддубний, М. Ф. Рибачу к, Л. В. Сохань, І. П. Стогній, Є. І. Суїменко та ін.), а також дослідження змін характеру і форм праці під впливом науково-технічного прогресу (Є. М. Герасимов), формування потреби в праці (О. В. Нельга).

Активно досліджувалися соціологічні проблеми стимулювання трудової діяльності, взаємозв'язку свідомості ціннісних орієнтацій і трудової поведінки (І. М. Попова), мотиваційні механізми трудової поведінки (А. О. Ручка), стійкості і мобільності працівників у промисловості (В. С. Панюков), кваліфікація і трудові орієнтації (С. О. Макеєв, В.Ф. Черноволенко). Вивчалися проблеми трудових виробничих колективів, механізми й резерви соціального управління в них (К. К. Грищенко, В. І. Патрушев, М. О. Сакада), соціального планування (В. Г. Городяненко, Л. О. Олесневич). Окремим напрямком досліджень стали проблеми трудової діяльності молоді: трудова орієнтація, вибір і престижність професії (С. О. Войтович, В. Л. Оссовський), виробнича адаптація і трудова мобільність (М. П. Лукашевич), життєві перспективи і професійне самовизначення (Є. І. Головаха).

Рівень наукового дослідження соціологічних проблем праці знайшов своє відображення у перших українських підручниках із соціології праці (Сероштан Н. А., Алдохин И. П., Кулиш С. А. и др. Социология труда. X., 1990; Дворецкая Г. В., Махнарылов В. П. Социология труда. К., 1990). Спираючись на набутки соціологічних знань у сфері праці 80-х років, ці підручники фактично завершують другий період систематизації соціології праці в Радянській Україні.

Наступний (третій) етап розвитку припадає на період переходу до демократичної держави і ринкових відносин у трудовій сфері. В організаційному плані початок цього етапу пов’язаний зі створенням у 1991 р. Інституту соціології Національної академії наук України і виділенням спеціальних структурних підрозділів для досліджень у сфері прані.

90-ті роки характеризуються звільненням соціологічних досліджень про працю від політизованості і заідеологізованості, розвитком методологічної бази соціології праці, виокремленням нових, пов’язаних з ринком праці, напрямів у дослідженнях, введенням до наукового вжитку нових соціологічних даних, розширенням методів соціологічного дослідження трудових процесів. Актуалізуються дослідження соціальних проблем праці в контексті соціологічного осмислення економічної реформи (Социальные аспекты экономической реформы / Под ред. К. К. Грищенко, А. А. Ручки. К., 1991 та ін.).

Чи не головним об'єктом дослідження стає працівник у ринкових відносинах — підприємець, бізнесмен, менеджер (Предприниматель Украины: эскизы к социальному портрету/Отв. ред. В. М. Ворона, Е. И. Суименко. К., 1995; Наш деловой человек / Е. И. Донченко, Е. Г. Злобина, В. А. Тихонович. К., 1995).

Вийшли у світ праці, що досліджують соціальну регуляцію трудової поведінки за ринкових умов України (Пилипенко В. Е. Социальная регуляция трудового поведения (социологический анализ). К., 1993), а також аналізують досвід подібного регулювання за рубежем (Арсеенко А. Г. Социально-экономический механизм регулирования трудовых отношений (на примере США, Канады, Великобритании). К., 1995).

Соціально-економічні проблеми праці посідають чільне місце в соціологічних моніторингах стану українського суспільства, що проводяться Інститутом соціології НАН України (керівник В. М. Ворона) та іншими соціологічними центрами.

Проблеми підприємницької діяльності, типологізації і характеристики суб'єктів ринкових відносин, аналіз стану виробничо-економічної сфери в Україні, проблеми трудової кар'єри переходять на сторінки навчальних посібників (В. А. Полторак. Соціологія. Основи соціології праці і управління. К., 1992; Його ж. Социология труда: справочник. Днепропетровск, 1997; Нагорный Б. Г. Социально-экономические проблемы управления инновационными процессами в промышленности. Донецк, 1995; Лукашевич Н. П. Основы социологии труда. К., 1994; Його ж. Социология карьеры. X., 1999; Його ж. Социология труда. К., 2001; Пилипенко В. Є., Шевель I. П. Соціологія підприємництва. К., 1997; Економічна соціологія / За ред. В. М. Ворони, В. Є. Пилипенка. К., 1997; Дворецька Г. В. Соціологія праці. К., 2001).

Зрозуміло, що цей короткий огляд лише окреслив загальні контури стану розвитку досліджень сучасних проблем соціології праці в Україні і не може претендувати на якісь оцінки чи рейтинги. Його мета — привернути увагу до необхідності серйозних і глибоких спеціальних досліджень у цій галузі.

Отже, соціологія праці виникла й розвивалася разом із виникненням науки соціології як одна з провідних її складових. Тому соціологія праці у своєму розвитку пройшла ті самі етапи, що й соціологія: донауковий (III тисячоліття до н. е. — XIV ст.) і науковий (від XV ст. до наших днів).

Донауковий етап охоплює виникнення перших форм індивідуальної та спільної праці в найдавніші часи, становлення їх у процесі поділу і зміни праці й відображення цих процесів у суспільній свідомості у вигляді міфів, теологічних уявлень у поєднанні з геніальними здогадами і припущеннями.

Науковий етап історії соціології праці починається з виникненням соціології та інституалізації її як науки. Нагромадження результатів вивчення соціальних проблем праці в межах протестантизму, утопічного соціалізму, класичної політекономії і класичної філософії XVI-XVIII ст. створило наукові передумови для виникнення соціології праці як соціальної галузі знань.

Класичний етап розвитку соціології праці (XIX — початок XX ст.) характерний розробкою і відкриттям основних наукових теорій, що не тільки послужили теоретичною базою виникнення і розвитку емпіричної і прикладної соціології праці, а й становлять ядро, теоретичну основу розвитку соціології праці на сучасному етапі.

Сучасний етап соціології праці (початок XX ст. — теперішній час) має істотні особливості в різних країнах. Найзначніший внесок у розвиток соціології праці в цей час здійснює американська і французька соціологічна наука.

Російська соціологія праці виникла й розвивалася в контексті світового розвою цієї науки. Однак специфічні історичні умови визначили необхідність виокремлення додаткових періодів у сучасному етапі: дореволюційного (середина XIX ст. — до 1917 p.), радянської соціології праці (початок 20-х — середина 50-х), відродження і розвитку сучасної вітчизняної соціології праці.

Українська соціологія виникла й розвивалася в руслі світової і російської соціології праці, проте на основі сукупності власних соціально-гуманітарних ідей. Як окрема наука українська соціологія праці інституалізувалась із проголошенням України суверенною незалежною демократичною державою.