Аргументація у політичному дискурсі

ЗМІСТ

Вступ Розділ 1. Поняття аргументації у наукових дослідженнях

1.1 У логіці

1.2 У риториці

1.3 У лінгвістиці

1.3.1 Вихід на теорію комунікації

1.3.2 Аргументативний дискурс, політична полеміка

1.4 Види аргументації

1.5 Красномовство Розділ 2.

2.1 Структура і семантико-прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі

2.2 Політичний дискурс Висновки Список використаної літератури

ВСТУП аргументація дослідження політичний дискурс Актуальність теми роботи. Увага до проблем аргументації і, як наслідок, формування теорії аргументації обумовлені двома чинниками, а саме, соціологізацією знань і внутрішньонауковою спеціалізацією, результатом якої стала поява безлічі нових наукових дисциплін (соціологія комунікації, когнітологія, конфліктологія, епістемологія, праксеологія).

Аргументація є формою діяльності людини, в якій вона реалізує себе як мовна особистість, і в якій опиняються задіяними її знання і уявлення, система цінностей і здоровий глузд, комунікативні навики і логічна культура, її емоційний стан, соціальні параметри аргументативної ситуації. Все це свідчить про складну природу аргументації як процесу і пояснює інтегральний характер теорії аргументації.

Аргументація реалізується як аргументативний дискурс, визначальними особливостями якого стають суперечність, що виражається в когнітивному або аксіологічному конфлікті, в зіткненні думок, і зіставлення як когнітивне моделювання повідомлення, як техніка переконання.

Якщо говорити про професійну діяльність, то в будь-якій професії, пов’язаній з впливом на людину, можна зіштовхнутися з феноменом аргументації. Якщо ж врахувати сферу політики, в якій сьогодні переважає авторитет довіри і здорового глузду, а також взаємовплив людей в сфері сім'ї, побуту, в суспільних організаціях, де також проявляються феномени доведення і переконання, то можна стверджувати, що область використання аргументації - вся багатообразність комунікативного впливу людей один на одного.

Визначальною рисою процесу комунікації в політиці є його спрямованість на адресата з метою домогтися перлокутивного ефекту — спонукати аудиторію до суспільно-політичної реакції. Як правило, учасники політичної комунікації представляють певні суспільно-політичні позиції, а обмін інформацією відбувається з достатньо яскраво вираженими прагматичними цілями, тобто комунікативний процес у політиці завжди має інтенціональний характер. Для досягнення поставленої перлокутивної мети необхідні ретельний відбір і організація мовних засобів різних рівнів, сукупність котрих і створює особливий тип тексту — політичний виступ.

Актуальність дослідження політичного дискурсу продиктована, по-перше, специфікою об'єкта дослідження, бо об'єктивно існує потреба в науковому обґрунтуванні даного феномена, хоча й досі не існує узгодженості щодо розуміння політичного дискурсу представниками різних наук. Інтерес до вивчення політичного дискурсу виявляють представники різних професій і різних наукових дисциплін.

Розробленість теми:

Не дивлячись на велику кількість робіт по різним аспектам аргументації, популярності аргументації як об'єкта дослідження (А.П.Алексєєв; Г. А. Брутян; А.А. Івін; В.І. Курбатов; Г.І. Рузавін), не можна сказати про наявність цілісної теорії. Сама проблема аргументації продовжує залишатися однією з самих важких в логіці, і майже не висвітленою в лінгвістиці (А.Н. Баранов; Є.Н. Бєлова; Т.В. Губаєва; Н.Н. Івакіна; Є.В. Клюєв; Н.Ю.Фанян). У сучасній українській філософії і логіці теорія аргументації розробляється в широкому контексті логічного аналізу дискурсу, семіотики та філософії мови в роботах К. К. Жоля, А.Т. Ішмуратова, А.Є. Конверського, С. Б. Кримського, В. Й. Омельянчика, Б. О. Парахонського, М. В. Поповича, Г. Г. Почепцова, І.В. Хоменко та інших.

Серед класичних робіт з теорії політичного дискурсу можна назвати праці Т.А. ван Дейка, Р. Барта, М. Фуко, Ю. Хабермаса, а також дослідження вітчизняних авторів: М.В. Ільїна, Є.І. Шейгала, О. М. Баранова, Г. Г. Почепцова.

Головною метою дослідження є комплексне вивчення видів, моделей та семантико-прагматичних аспектів аргументації в політичному дискурсі.

Завдання роботи обумовлені її метою:

проаналізувати поняття аргументації у наукових дослідженнях, а саме: у логіці, риториці, лінгвістиці;

розкрити поняття аргументативного дискурсу, політичної полеміки;

охарактеризувати види аргументації;

проаналізувати поняття красномовства;

розкрити структуру і семантико-прагматичні властивості аргументативних висловлювань у політичному дискурсі;

охарактеризувати політичний дискурс на прикладі виступів політичних діячів Німеччини.

Об'єктом дослідження для даної роботи є політичний дискурс.

Предметом є семантичні та прагматичні аспекти соціально-політичної аргументації.

У роботі застосовані такі методи і прийоми лінгвістичного аналізу, як дескриптивний, контекстологічний, метод дистрибутивного аналізу, а також описово-порівняльний, семантико-структурний, структурно-стилістичний і кількісний методи.

Теоретична значущість дослідження полягає у тому, що в ньому вперше на матеріалі німецької мови на тлі широкого кола теоретичних питань, що стосуються мовних, мовленнєвих та когнітивних механізмів, вивчаються лінгво-прагматичні аспекти соціально-політичної аргументації.

Практична цінність визначається можливістю використання запропонованої моделі в дослідженні політичних виступів на матеріалі інших мов, а також застосування результатів на лекційних і семінарських заняттях з теорії комунікації; теорії мовленнєвої діяльності, теорії мовленнєвого впливу, в риториці, прагматиці, у практиці викладання німецької мови, в курсах з німецької стилістики, у спецкурсах з лінгвістики тексту, в написанні курсових і дипломних робіт.

Структура роботи обумовлена логікою розгляду теми. Дипломна робота складається з вступу, основної частини, висновку, списку використаної літератури та додатків. Основна частина складається з двох розділів.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ АРГУМЕНТАЦІЇ У НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

1.1 У логіці

Аргументація є предметом багатьох наукових дисциплін — логіки, риторики, психології, лінгвістики, соціології, дисциплін, що вивчають штучний інтелект тощо. Теорія аргументації інтегрує різноманітні підходи, що розробляються засобами цих дисциплін, і це дозволяє їй виконувати певну методологічну функцію стосовно наукового дискурсу.

Аргументація у найбільш широкому розумінні слова — це процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності [18, с. 23].

Обґрунтування може здійснюватися різними способами:

— положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Саме такий спосіб дуже часто застосовується у природничих науках;

— обґрунтування може бути здійснене за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Такий спосіб переважно притаманний гуманітарним наукам.

У курсі логіки вивчається саме аргументація другого типу, а саме процес обґрунтування, обстоювання певного положення (твердження, гіпотези, концепції) на підставі використання інших положень.

У структурі аргументації такого типу відрізняють: тезу; аргументи; форму (схему).

Теза — це положення, яке необхідно обґрунтувати.

Аргументи — це твердження, за допомогою яких обґрунтовується теза.

Форма або схема аргументації — це спосіб, який застосовується для обґрунтування тези [18, с. 25].

У вузькому розумінні теорія аргументації розглядається як логічна теорія доведення, до методів якої належать, зокрема, виведення тези із прийнятих положень, її спростування, перевірка тези на сумісність із раніше обґрунтованими положеннями тощо. Логічні методи застосовуються у різних видах аргументації. Це легко продемонструвати на прикладі емпіричної і теоретичної аргументації. Так емпіричне підтвердження є по суті індуктивним, а теоретична аргументація будує дедуктивне обґрунтування. Кожна нова логічна теорія вносить певні зміни у розуміння аргументації.

Теорія аргументації, що зробила свої перші кроки за часів Аристотеля, мала в своїй основі логічні правила. Логічний підхід до аргументування означав отримання висновку на підставі посилань. Тісний зв’язок аргументування і логіки і сьогодні не викликає ніяких сумнівів. Логічні правила складають основу аргументування, і їх не потрібно ні перебільшувати, ні зменшувати.

Важливість логіки для аргументування пояснюється біологічно і розуміється як принцип найменшої витрати сил або принцип економії мислення. Наявність логіки в мовних продуктах пов’язана з прагненням до ідеальності і раціональності, максимальної розумності, оскільки ідеальна тенденція логічного мислення, як такого, направлена у бік раціональності [35, с. 29]. Правила логіки є свого роду інтелектуальними інструментами, що дозволяють упорядковувати думки і міркування. Від логічної культури особи в значній мірі залежить комунікативний ефект повідомлення, оскільки ніякі аргументи не матимуть дії, якщо вони не зв’язані логічно. Логічно обґрунтована відмова або згода стають ефективнішими. Навіть команди і накази, що є крайніми, небажаними аргументами (реципієнта позбавляють вибору), сполучені логічними відносинами.

Повний аналіз тексту, яким займаються теорія аргументування, риторика, лінгвістика тексту неможливий поза співвідношенням розумових і мовних форм. Взаємини логіки і мови виявляються такими багатогранними, що в них і зараз продовжують знаходити нюанси [35, с. 47]. Перевага логічного підходу в його наближеності до математичного, отже, максимально чіткого і визначеного. Звідси і неослабний інтерес, і нескінченні спроби привернути логіку в опис мови.

Проте, формальне розуміння логіки, просте перенесення її правил в лінгвістичні дослідження неприйнятне на сучасному етапі розвитку лінгвістики. Логіка розуміється як наука чіткого, точного аргументування. У формальній логіці пропозиція, дедукція існують незалежно від контексту, в мові цей постулат може бути порушений, що дозволяє говорити, принаймні, про два види, а priori [58, с. 36]. Логічні правила виявляються дуже жорсткими для аргументації з її практичною спрямованістю.

Мова значно ширша, ніж логіка, і пропозиції, тим більше їх послідовність, можуть мати свою мовну логіку, мовний сенс. При комунікації на природних мовах ідентичні з логічної точки зору, виражаючі одну думку пропозиції, можуть відноситися до різних комунікативних типів.

У логіці існує чітке розмежування між загальноствердними і загальнонегативними думками, в мові воно нівелюється. Можливі і недопустимі пропозиції, між якими не можна поставити знак рівності в мові, виявляються ідентичними з логічної точки зору. Необхідно згадати, що в мові буває важко провести розмежування між деякими видами логічних відносин, наприклад, слабкою (…або…) і сильною (…або…або…) диз’юнкцією або контраюнкцією [34, с. 214]. Аргументативно-релевантним доказом розбіжностей між логічним і мовним є функціонування частки «адже», яка припускає модальність твердження, але ніяк не пов’язана з логічним значенням істини [27, с. 51]. Ці факти і багато інших обставин послужили причиною виділення комунікативної логіки або поділення логіки на логіку змісту і логіку комунікації.

Порушення правил логіки із-за недбалості або непоінформованості приводить до появи паралогізмів, навмисне порушення — до софізмів. Сам факт порушення логічних правил в процесі природнономовного аргументування, тим більше емоційного, не усвідомлюється в процесі аргументування.

Взагалі кажучи, теорія аргументації досліджує різні способи обґрунтування і спростування, що вживаються в ході мовної комунікації, а не тільки логічне доведення і спростування, не зводить аргументування до логічного доведення істинності або хибності тверджень. В аргументуванні задіяні також процедури, які відсутні в чисто логічному доведенні: вибір методу аргументування, виправдання його мети тощо. Але тут аргументація буде розглядатися тільки як логічна діяльність і предметом обговорення будуть ті логічні методи, які дозволяють відобразити динаміку аргументування.

Логічні дослідження аргументації спрямовані, зокрема, на побудову логічних моделей діалогу, яка спирається на формальну репрезентацію структури і динаміки дискурсу. І це зрозуміло, оскільки суттєвий внесок у теорію аргументації логіка спроможна внести тільки в тому випадку, якщо логічні правила і процедури виводу будуть максимально наближені до процесів реального міркування. Саме у цьому напрямі і здійснюється спроба розглянути логічні методи аналізу аргументації.

Побудова правильної аргументації передбачає врахування того, що міркування здійснюються при неповній інформації і нові дані можуть послабити обґрунтованість переходу від засновків до висновку, через що останній може бути скасованим. Відповідні рекомендації стосовно таких міркувань полягають у дозволі здійснювати вивід, якщо не відомі обмеження, наприклад, якщо немає підстав для виведення протилежного висновку. До таких міркувань природно застосовується гіпотеза замкнутого світу і так званий принцип інерції: міркування зберігає свій статус правильного міркування доти, доки не з’являться умови, які можуть змінити цей статус. Невідомі обставини вважаються не релевантними для оцінки таких міркувань.

Аргументуючи, важливо дотримуватися певних правил, а також бути обізнаним з найтиповішими можливими помилками, що можуть зустрічатися в процесах аргументації та критики.

Відповідно до структури аргументації розрізняють три види правил:

правила щодо тези;

правила щодо аргументів;

правила щодо форми [11, с. 13].

Дотримання цих правил допоможе уникнути власних помилок і віднайти помилки та хитрощі, які застосовує опонент.

Правила, помилки і хитрощі щодо тези:

1. Теза повинна бути сформульована чітко й ясно.

Це правило виражає головну умову ефективності аргументації і критики.

Для того щоб з’ясувати якусь тезу, необхідно вирішити такі питання:

По-перше, чи всі терміни, слова, словосполучення, що застосовуються в тезі, є зрозумілими (тобто чи можете ви дати їм чітке визначення).

По-друге, чи можете ви встановити відношення між поняттями, які складають тезу. Іноді люди начебто розуміють поняття, що входять до тези, але для них важко встановити відношення між поняттями.

По-третє, оскільки тезу формулюють у вигляді певного твердження, слід визначити його кількісну характеристику, тобто з’ясувати, про яку кількість предметів у ньому йдеться (тобто про всі предмети чи про їх частину: більшість чи меншість, або окремий предмет).

Наприклад, хтось стверджує, що «люди — егоїсти». У цьому випадку ще не ясно, про всіх чи про деяких людей йдеться у висловлюванні. Такі тези важко відстоювати й не менш важко критикувати саме через їхню невизначеність.

По-четверте, важливе значення має вирішення питання про модальність тези: чи є вона достовірним або проблематичним висловлюванням; чи стан справ, що в ній описується, має місце в дійсності або він є тільки можливим; теза претендує на логічну або фактичну істинність тощо.

З першим правилом щодо тези пов’язані такі хитрощі:

— «Вимога надмірного уточнення тези», тобто вимога пояснення цілком очевидних речей і понять. Таке уточнення може призвести до нескінченної низки запитань і відповідей. Мета цих хитрощів — затягування часу.

— «Умисне нерозуміння тези». У цьому випадку опонент зміню є значення термінів, які застосовує в своїй тезі пропонент. Мета цих хитрощів — зміна смислу тези не на користь пропонента.

— «Необґрунтоване звинувачення в неясності». Суть такого «звинувачення» полягає у тому, що з тези висмикуються окремі терміни, фрази, смисл яких поза контекстом стає незрозумілим; на підставі цього висувають звинувачення в неясності та заплутаності всієї тези пропонента.

— «Нечітке формулювання тези». У цьому випадку пропонент навмисно формулює тезу нечітко, використовуючи, наприклад, невідомі опоненту вислови [36, с. 35].

2. Теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.

Це правило випливає з вимог закону тотожності. Порушення цього закону в процесі аргументації призводить до помилки, яка отримала назву «підміна тези».

Підміна тези — це логічна помилка, яка має місце тоді, коли якесь положення висувається як теза, а аргументується зовсім інше положення, яке лише схоже на перше.

Різновидами помилки «підміна тези» є також:

— «Підміна тези сильнішим твердженням». Твердження, А є сильнішим, ніж твердження В тоді, коли твердження В випливає з твердження А, а не навпаки. Щодо доведення ця помилка називається «хто багато доводить, той нічого не доводить».

— «Підміна тези слабшим твердженням». Твердження, А є слабшим, ніж твердження В тоді, коли твердження, А випливає з твердження В, а не навпаки. Щодо спростування ця помилка називається «хто багато спростовує, той нічого не спростовує».

— «Підміна тези посиланням на особисті якості людини». У цьому випадку замість того, щоб обґрунтовувати тезу, починають характеризувати людину, яка висунула цю тезу, або людину, про яку йдеться в тезі.

— «Втрата тези». Ця помилка має місце тоді, коли в процесі суперечки навмисно «забувають початкову тезу», а іноді навіть тему розмови, і переходять до обговорення зовсім іншої тези [36, с. 43].

З другим правилом щодо тези пов’язані такі хитрощі:

— «Послаблення тези аргументації». У цьому випадку супротивник висуває положення, яке важко або неможливо довести. Потім він замінює його на інше твердження, яке є слабкішим, ніж попереднє. Опонент, не розібравшись, намагається розкритикувати саме друге положення, але не може цього зробити. Тоді пропонент наводить заздалегідь розроблене його обґрунтування і бере гору, роблячи вигляд, що він довів перше положення.

— «Посилення тези критики». У цьому випадку пропонент висуває тезу, а опонент замінює її на сильніше твердження. Потім він показує, що друге положення обґрунтувати неможливо, більше того, він навіть може його розкритикувати. В результаті опонент стверджує, що спростував тезу пропонента.

— «Логічна диверсія». У цьому випадку пропонент/опонент навмисно переводить розмову або суперечку на іншу тему, з якою він добре обізнаний.

Правила, помилки і хитрощі щодо аргументів

1. Аргументи повинні бути сформульовані ясно й чітко.

Для того, щоб це правило виконувалося, необхідно:

— виявити всі аргументи, які передбачається застосовувати в процесі аргументації. Якщо протягом суперечки пропонент чи опонент відмовляється від деяких аргументів, змінює їх, наводить нові, то про все це повинно бути заздалегідь домовлено;

— уточнити терміни, що входять до складу аргументів; з’ясувати поняття, які їм відповідають, і дати їх визначення;

— з'ясувати кількісну характеристику аргументів, тобто визначити, про що в них йдеться: про увесь клас предметів, його частину чи окремий предмет;

— визначити модальність аргументів: чи стверджуються в них можливі, необхідні, випадкові речі; чи йдеться в аргументах про знання, думку або переконання деякого суб'єкта; чи інформація, яка міститься в аргументах, описує стани справ, що були, будуть або є; чи норми, на які посилаються в аргументах, є обов’язковими, дозволеними або забороненими тощо;

— уточнити оціночні характеристики аргументів (чи є вони достовірними твердженнями, істинність яких уже встановлена, або тільки правдоподібними висловлюваннями, які потребують подальшої перевірки).

2. Аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю або частково обґрунтовані.

У випадках доведення і спростування це правило має такий вигляд: аргументи повинні бути висловлюваннями, які повністю обґрунтовані й істинність яких встановлена заздалегідь.

Порушення цього правила може призвести до помилки, яка називається «необґрунтований аргумент». Розрізняють декілька різновидів цієї помилки:

— «Хибний аргумент». Сутність цієї помилки полягає у використанні в процесі аргументації хибного аргументу. Але про те, що аргумент є хибним, пропонент/опонент може й не знати. Аргумент може виявитися хибним якщо:

а) сукупність наведених аргументів виявилася суперечливою;

б) аргумент є твердженням, що суперечить саме собі (наприклад, вислів Сократа «Я знаю, що я нічого не знаю»);

в) в процесі аргументації як аргумент використовують твердження про факт, оцінити який можна буде лише в майбутньому («через півроку ми отримаємо прибуток у 60 відсотків», «зростання інфляції в майбутньому не відбудеться» тощо).

— «Брехливий аргумент». Помилка, яка полягає у використанні в процесі аргументації аргументу, хибність якого відома пропоненту/опоненту.

Причини такої помилки: використання як аргументу неіснуючого факту; посилання на подію, якої в дійсності не було; вказівка на неіснуючих свідків тощо.

— «Випередження основи». Як основний аргумент, за допомогою якого обґрунтовується теза, використовують твердження, істинність якого ще не доведена (посилаються на чутки, чиїсь думки або припущення). У дійсності достовірність таких доводів лише передбачається, але не встановлюється з необхідністю.

— «Підміна критики тези критикою аргументів». На підставі факту спростування аргументів говорять про спростування тези. Проте очевидно, що спростування аргументів говорить лише про необґрунтованість тези, а не про її спростування [59, с. 123].

3. Обґрунтування аргументів повинне проводитися незалежно від тези.

Порушення цього правила призводить до помилки «коло в обґрунтуванні».

Коло в обґрунтуванні — це помилка, в результаті якої тезу обґрунтовують за допомогою аргументів, які в свою чергу, обґрунтовуються цією самою тезою.

4. Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

Один аргумент майже ніколи не дає обґрунтування тези, його сила є дуже незначною. Але декілька аргументів, які взаємопов'язані між собою, здатні створити міцну основу для виведення тези.

Однак не слід наводити багато аргументів, це може призвести до логічної помилки, яка називається «надмірне обґрунтування».

Надмірне обґрунтування — це помилка, сутність якої полягає в тому, що людина непомітно для себе в азарті суперечки наводить хибні, необґрунтовані, суперечливі аргументи.

Аргументація чи критика в такому випадку завжди будуть непослідовними та надмірними. Слід пам’ятати, що кожний зайвий аргумент послаблює обґрунтування.

З правилами щодо аргументів пов’язані хитрощі, які досить часто зустрічаються в процесах аргументації:

— «аргумент до особи». Супротивнику приписуються такі недоліки: реальні або уявні, які зображують його в кумедному вигляді, критикують його розумові здібності, підривають довіру до його міркувань. Мета застосування «аргументу до особи» — відвернути увагу від змісту того, про що говорить супротивник, і представити його особу як предмет звинувачень та критики.

Навіть якщо зауваження щодо супротивника є слушними, цей прийом є некоректним, тому що змінює предмет суперечки;

— «аргумент до публіки». Замість обґрунтування тези, її істинності чи хибності об'єктивними аргументами, намагаються опертися на думку, почуття, настрій слухачів, які присутні під час спору. Скориставшись таким аргументом, людина звертається вже не до свого партнера по суперечці, а до інших учасників або навіть до аудиторії, намагаючись при цьому перетягнути на свій бік якомога більше людей, апелюючи не до їхнього розуму, а передусім до їхніх почуттів;

— «аргумент до мас». Людина намагається схилити на свій бік широке коло слухачів, використовуючи національні та расові забобони, неправдиві обіцянки, класові інтереси тощо. Найчастіше такі аргументи застосовуються у політичних диспутах. Іноді цей прийом називають ще демагогією;

— «аргумент до людини». На підтримку власної позиції людина наводить підстави, які висуваються супротивною стороною в спорі, або такі, що випливають з прийнятих нею аргументів.

«Аргумент до людини» буде некоректним лише в тому випадку, коли той, хто його використовує, не поділяє точку зору супротивника, а лише робить вигляд, ніби приєднується до загальної платформи;

— «аргумент до пихи». Розхвалювання супротивника з надією на те, що, зворушений компліментами, він подобрішає, розм’якне і стане поступливішим;

— «аргумент до авторитету». Людина з метою підтримки власної точки зору посилається на ідеї, імена, погляди людей, які є авторитетами для супротивника. Навіть якщо він не підтримує їх, «аргумент до авторитету» застосовується з огляду на те, що супротивник не насмілиться сперечатися з ними;

— «аргумент до освіченості». Посилання на неосвіченість, не інформованість супротивника у питаннях, що належать до суті суперечки, згадування таких фактів або теоретичних положень, які невідомі нікому із сперечальників і які вони не мають можливості перевірити. Ставка робиться на те, що супротивнику буде соромно зізнатися в необізнаності з певного питання;

— «аргумент до жалю». Збудження жалю та співчуття у супротивника, посилання на тяжкі обставини, скрутне становище тощо;

— «аргумент до фізичної сили». Погроза неприємними наслідками (зокрема, застосуванням насильства) або примус чи шантаж;

«адвокатський аргумент». Сперечальник вважає своїм аргументом помилку (хибне твердження) супротивника [39, с. 67].

Перераховані вище аргументи у своїй більшості є некоректними прийомами захисту власної позиції. Однак якщо деякі з них можна зрозуміти і врешті-решт вибачити, то застосування інших у суперечках є неприпустимим: дії людини, що їх наводить, виправдати неможливо.

Правила, помилки і хитрощі щодо форми.

Існує одне загальне правило щодо форми аргументації: відношення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження (у випадку доведення/ спростування це відношення повинне бути відношенням логічного слідування).

При порушенні цього правила виникає помилка «не підтверджує» (відносно доведення/спростування вона називається «не випливає»).

Для того, щоб уникнути цієї помилки, необхідно застосовувати знання з логіки, які стосуються дедуктивних, індуктивних міркувань та міркувань за аналогією. Якщо аргументація чи критика будуть протікати згідно з правилами відповідних міркувань, то помилка «не підтверджує» навряд чи виникне. При цьому треба мати на увазі, що правильність чи неправильність деяких способів міркувань можна встановити без великих зусиль, безпосередньо в процесі спілкування з супротивником, а для аналізу інших складніших міркувань іноді доводиться застосовувати засоби символічної логіки. Чим більше людина займається дослідженням різних типів міркувань, підвищуючи свою логічну культуру мислення, тим легше вона розрізнить правильні й неправильні міркування в процесі суперечки З помилкою «не підтверджує» пов’язані такі хитрощі:

— Супротивника збивають з пантелику набором фраз, які не мають смислу. Ставка робиться на те, що людина, сприймаючи промову, навіть якщо вона її не розуміє, буде думати, що за словами співрозмовника все одно щось криється. Особливо це вдається, коли супротивник розуміє свою неосвіченість у питанні, що розглядається, але соромиться в цьому зізнатися, і тому робить вигляд, що йому все зрозуміло.

Такій людині ставлять питання: «Вам усе зрозуміло?» На що вона, як правило, відповідає: «Так!» І, врешті-решт, супротивник стверджує, що теза доведена.

Застосування цього різновиду хитрощів не має сенсу лише в тому випадку, коли співрозмовник чітко розрізняє, що йому зрозуміло, а що — ні, і не соромиться в цьому зізнатися.

— Аргументацію будують за допомогою схем недедуктивних міркувань, однак у процесі суперечки намагаються переконати супротивника, що застосовується саме дедукція. У такому випадку тезу, яка має лише правдоподібний характер, видають за істинне твердження.

1.2 У риториці

Риторика — одна з найстародавніших філологічних наук. Вона виникла в IV столітті до н.е. в Греції. Слово «htorik» означає ораторське мистецтво або вчення про ораторське мистецтво, але головним змістом риторики вже у той час була теорія аргументування в публічній мові. Великий грецький філософ і вчений Аристотель (384−322 р. до н.е.) визначив цю науку як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмету» .

Завдання риторики, за задумом Аристотеля, полягало в тому, щоб етичні принципи, на яких повинне ґрунтуватися суспільне життя, стали переконливішими, ніж егоїстичні і матеріально-практичні міркування: «Риторика корисна, тому що істина і справедливість за своєю природою сильніші за свої протилежності, а якщо рішення поставляються не належним чином, то істина і справедливість перемагаються своїми протилежностями, що гідно осуду» .

Наука підрозділялася в Античності на три області: фізику — знання про природу; етику — знання про суспільні встановлення; логіку — знання про слово як інструменті пізнання і діяльності [40, с. 13].

В основі освіти лежать саме логічні науки, або органон, як їх називали в Античності і Середньовіччі, оскільки перш за все повинен бути освоєний метод, на основі якого можливі теоретичне знання і практична діяльність.

Риторика — наука про аргументування в публічній мові, необхідній при обговоренні питань практичного характеру.

У XVII-XIX століттях риторику стали розуміти як науку про аргументування переважно в письмовій мові: суспільне значення ораторської мови в цей час знижується, а значення письмової літератури — богослов’я, релігійної і політичної публіцистики, філософії, історичної прози, документа — зростає. В результаті поступово розвивається приватна риторика, в якій формулюються правила створення конкретних видів творів: судових мов, проповідей, листів, ділових паперів, історичних, філософських, наукових творів і т.п.

Сучасна риторика — не просто технічна дисципліна, яка навчає умінню будувати переконливі вислови, а й інструмент самозахисту від тоталітарної свідомості. Тому вона і несе в собі повернення до спадщини християнської культури, але з урахуванням сучасного наукового знання. Разом з тим, якщо звернутися до суті аргументації, до того, як людина вирішує проблеми і винаходить ідеї і аргументи, можна переконатися, що наш час використовує ті ж прийоми думки, ті ж методи обґрунтування ідей, навіть ту ж техніку введення в оману, що і дві тисячі років тому, хоча змінюються форми, стиль і удосконалюються інструменти словесної дії.

Досвід історії аргументування повчальний: техніка аргументування, вироблена середньовічною схоластичною логікою, була в XVIII-XIX століттях з презирством знехтувана і забута, і лише вчені XX сторіччя не без здивування виявили, що багато принципових рішень математичної логіки відтворюють ідеї схоластичної логіки. Те ж відбувається і з риторичним аргументуванням.

Володіючи свободою волі і розумом, людина відповідає за свої вчинки, які вона повинна заздалегідь обдумати і обговорити, щоб передбачити духовні і фізичні наслідки ухвалюваних рішень. Оскільки вона живе і діє в суспільстві, то і рішення ухвалює шляхом наради. Радиться про те, про що існують різні думки, і переконує за допомогою доводів, які виражаються словом. Тому — переконати означає обґрунтувати пропоновані ідеї так, щоб ті, хто бере участь в їх обговоренні, погодилися з доводами і приєдналися до них.

Наука риторика вивчає ті словесні прийоми і форми переконання, які дозволяють розумно оцінити аргументацію і самостійно ухвалити рішення: «…будь-яке аргументування прагне до приєднання розуму і, тим самим, припускає наявність інтелектуального контакту» .

У всьому різноманітті видів і родів творів словесності риторика вивчає певний аспект словесної творчості - аргументування.

Було б неправильним обмежити предмет риторики конкретними розрядами словесних творів — тільки ораторською мовою, проповіддю, публіцистикою, масовою інформацією, хоча риторика вивчає переважно твори саме такого роду. Аргументування міститься і в наукових, і у філософських, і навіть в художніх творах. Риторика вивчає будь-які твори слова, в яких міститься аргументування. Особливість риторики полягає в тому, що вивчення творів слова для неї не мета, а засіб [12, с. 203].

Риторика прагне відповісти на питання: як створити вислів в певним чином заданих умовах? Тому вона є швидше філологічною інженерією, чим фундаментальною наукою. Але з цього не виходить, що її понятійна система і склад розділів залежать від смаку автора, — риторика узагальнює досвід мистецтва аргументування і відображає реальні норми культури слова, що склалися історично.

Риторика включає два основні розділи — загальну риторику і приватну риторику. Загальна риторика вивчає принципи і прийоми створення задуму і його втілення в завершеному вислові. Приватна риторика вивчає особливості побудови словесних творів в різних родах і видах словесності.

Будова загальної риторики відображає хід створення ритором вислову від задуму до завершеного тексту. Загальна риторика містить вчення про ритора; вчення про аргументування, тобто про відношення аргументів до аудиторії, до якої вони звернені і яка ухвалює рішення про їх прийнятність; вчення про риторичну побудову, тобто про створення твору слова.

Головна мета вивчення риторики — володіння мистецтвом доцільного слова. Мистецтво слова — найпотрібніше, але і найскладніше зі всіх мистецтв, тому освоєння його вимагає серйозної праці і ґрунтовної підготовки. Не існує легких шляхів до важких цілей [66, с. 51].

Вивчення риторики припускає довершене знання літературної мови — інструменту аргументування.

Щоб навчитися будувати письмову і усну публічну мову, необхідно: розуміти, як влаштоване аргументування, тобто знати теорію; читати і розуміти класичні твори, розвинути в собі уміння розуміти будову твори і задум його автора; вправлятися в побудові різного роду усних і письмових висловів, засвоїти навики самостійної творчої роботи із словом; говорити і писати публічно.

Перші три завдання розв’язуються в учбовому курсі риторики, а четверта — в ході професійної діяльності ритора. Ритор вчиться все життя, але потрібно знати, чому і як вчитися.

Отже, риторика — мистецтво досягнення перемоги в суперечці, що використовується при аргументуванні і доказі.

Справа риторики, як вважав Аристотель, була не в переконанні в кожному конкретно випадку, а у пошуках способів переконання. Тому Аристотель і визначав риторику як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмету» [64, с. 211].

Риторика Аристотеля була на ділі неформальною логікою, логікою доказу і технікою ораторського виступу. Риторичне мистецтво, в його уявленні, було засновано на ентімемах — самих довершених і важливих способах переконання. Аристотель також дав визначення таким поняттям, як риторичні силогізми і аподиктичні способи переконання, тим самим встановивши тісний і непохитний зв’язок риторики і логіки, що не оспорювався протягом багатьох сторіч.

Заслуговує уваги і те, що саме Аристотель, відомий своєю прихильністю до логіки, першим висловив думку про те, що можна говорити достатньо аргументовано, не володіючи логічними правилами: «Разом з тим люди від природи в достатній мірі здібні до знаходження істини і здебільшого знаходять її, внаслідок цього швидким в справі відшукування правдоподібного повинен бути той, хто також швидкий в справі відшукування самої істини» [64, с. 215].

Проте теоретично ідея Аристотеля про те, що можна обійтися і без жорстких логічних побудов, що переконливість, привабливість виступів багато в чому визначаються оригінальністю і виразністю, була осмислена і почала активно розроблятися в рамках неориторики і інших суміжних дисциплін лише в XX столітті.

Формалізоване оформлення як уміння переконувати (міркувати і говорити) риторика одержала у софістів. Саме вони першими оцінили силу слова і його переконливий потенціал [43, с. 39]. Цей чинник визначив риторику софізму як науку переконання. Пізніше з єдиної науки виросли два напрями: риторика (уміння говорити) і схоластика (уміння формалізовано мислити із застосуванням техніки мислення) як втілення раціоналізму дедуктивно-метафізичного сенсу [45, с. 234].

Античним риторам були відомі просторові періоди, ритмічне розчленовування, пов’язане з періодичністю. Вони запропонували структуризацію матеріалу як вступ (щоб привернути читача), основну частину (щоб переконати), і висновок (щоб схвилювати, схилити до запропонованої точки зору). Були розроблені і перші критерії доказу, який повинен був бути правильним, коротким, ясним, доречним і пишним.

Розчленовування мови на декілька частин композиційно, приписуване Тісію і Кораку [43, с. 47], стало одним з перших компонентів теорії аргументації. Розчленовування лінійного дискурсу, покладене в основу всіх риторичних процедур, полегшувало завдання для ритора, сприйняття для аудиторії і стало згодом одним з головних принципів аргументування в риториці. Сегментація матеріалу була нічим іншим як введенням раціональності в аргументування.

Недоліком риторики як науки був інтуїтивний характер висновків, необґрунтованість принципів, розпливчаті контури фігур мови. Поняття про стислість і ясність варіювалися залежно від індивідуального стилю оратора.

Таким чином, вплив античної риторики на сучасну риторику, теорію комунікації і теорію аргументування можна звести до наступного:

* визначення риторики як науки спілкування з аудиторією і науки переконання;

* розробка ключового для аргументування принципу співвіднесення (як контрасту, зіставлення, порівняння) і оформлення контрарного аналізу і антитези як основних прийомів аргументування;

* розчленовування лінійного дискурсу як застава ефективного аргументування і прояв раціональності;

* обґрунтування логічних основ природнономовного аргументування, широке застосування ентімем;

* формування системного характеру риторики унаслідок її зв’язку з логікою, філософією, естетикою, гносеологією, що сприяло оформленню теорії аргументування в інтегральну дисципліну [18, с. 114].

Лінгвістичний аналіз риторичної комунікації, аргументативного дискурсу, що одночасно створювався і вивчався античною риторикою, став можливим тільки у середині XX століття, коли лінгвістика підійшла до вивчення тексту і дискурсу.

Риторична комунікація — це спілкування між окремим індивідом і аудиторією з яскраво вираженою спрямованістю на дію і контроль за свідомістю тих, що сприймають мову того, що із сторони говорить (адресанта, комунікатора, ритора) з метою внесення можливих змін в модель світу аудиторії і встановлення консенсусу між тим, що говорить і що слухають за допомогою переконливого тексту (аргументативного дискурсу).

1.3 У лінгвістиці

1.3.1 Вихід на теорію комунікації

Теорія комунікації як наукова субстанція формується переважно на ґрунті прикладних, орієнтованих на практику досліджень. У даному випадку наука народжується не у віртуальній уяві, а на основі теоретичного аналізу та узагальнення подій і явищ, що вже відбулися або відбуваються і зафіксовані на вербальному каналі комунікації.

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicare, що означає «перебувати у зв’язку, брати участь, об'єднуватися» [4, с. 23]. Слова communicate, community, communication однокореневі. Українськими відповідниками є сполучатися, спілкуватися, спілка, спільнота, спілкування. Російськими, відповідно, общий, общество, общаться, общение, приобщить. Ідея єдності, об'єднання, зв’язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, або спілкування. Спілкуватися — ставати членом спільноти, а це означає співпереживати, ставати духовно близьким, дотримуватися норм співжиття. Визначальним тут є зв’язок між членами спільноти, але безперечно цей зв’язок має бути не так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духовного зв’язку творять спільноту. Спілкування, або комунікація, й означає встановлення такої єдності за допомогою відповідних форм духовного єднання (духовних зв’язків). Духовне єднання є нічим іншим, як роботою душі й розуму. Таким чином, порозуміння є важливим чинником спілкування, оскільки тільки розумове єднання може свідчити про спілчанську єдність, єдність думки і справи.

Отже, спілкування, якщо воно відбувається, передбачає такі ознаки:

1) комунікаторів — тих, між ким відбувається спілкування, зокрема комуніканта — того, хто ініціює процес спілкування, виступає його адресантом, і комуніката — того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адресатом;

2) духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, — спільну свідомість, спільну культуру;

3) спільну форму духовного буття — мову;

4) при потребі загальнозрозумілі знакові системи, що замінюють мову в певних ситуаціях, — письмо, іноземні мови та ін. знакові системи;

5) при потребі створені спільнотою засоби спілкування — книги, періодичні видання тощо;

6) соціально-психологічну здатність до спілкування — здатність говорити, висловлювати думки, почуття згідно з виконуваною соціальною функцією й соціальними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти висловлене залежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог [13, с. 28].

Основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуація. Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непорозумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важливими під час спілкування є вміння й методи переконання співрозмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути конфліктності у комунікативній ситуації. Ці вміння входять у професіограму фахівця з питань спілкування, а методи переконання є підґрунтям його професійних знань. Основний конфлікт під час спілкування — це конфлікт між співрозмовниками при відсутності згоди через непорозуміння. Комунікація завжди є тривалим процесом, що перебуває у стадії пошуку порозуміння і згоди. Комунікація — це не результат, це процес пошуку результату.

Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [50, с. 41]. Польська дослідниця H. Walinska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації «Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації» зафіксувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику «Засоби масової комунікації і масова комунікація» наводить сім типових визначень комунікації [50, с. 42]: комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об'єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків; комунікація як взаємодія за допомогою символів; комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйманні, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координації зусиль тощо.

Уважно аналізуючи ці визначення, можна прийти до висновку, що це не є дефініції, які суперечать одна одній, вони лише доповнюють одна одну; кожне з визначень охоплює певний бік явища, даючи більш глибоке осягнення комунікації. Як зауважує український дослідник комунікації Г. Г. Почепцов, не варто перейматися тим, що існує сотня дефініцій [55, с. 27]. Навіть той факт, що під комунікацією здавна розуміють ще й засоби транспорту, фізичного зв’язку (пошта, телефон, віз, коні, човен, потяг, річка, канал, море, каналізація тощо), зовсім не означає, що фізичні й знакові комунікації - абсолютно різні терміни. Ідея зв’язку в спілкуванні є домінуючою, і це дало підстави так широко вживати термін комунікація — на позначення засобів зв’язку взагалі.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communication) — це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі, — тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т.п., що пов’язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв’язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як процесу, що виконує об'єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення — це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікативних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

Під масовою комунікацією (масовим спілкуванням, mass communication) розуміють організоване спілкування, що є видом суспільно-культурної діяльності, яка відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових дій, спрямованих на духовне, професійне чи інше єднання маси людей (мас) [58, с. 67].

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як організованого спілкування, або діяльності, тобто такої активності людей, яка має свої мотиви, свою структуру, яка складається з дій — актів, підпорядкованих меті. До речі, будь-яка діяльність не існує сама собою, вона завжди представлена конкретними діями і в них реалізується. Найприроднішими діями, в яких відбувається спілкування як діяльність, є мовні дії, або мовлення.

Те, що масова комунікація є організованим спілкуванням, має принципове значення для розуміння формування й розвитку масовоінформаційних процесів у суспільстві. Ідея організованого спілкування може виникнути лише у ситуації відповідальності мовця (комуніканта) за свою «словесну роботу». Ця відповідальність рідко виникає під час спілкування двох людей, бо таке спілкування має рівень переважно побутової міжособистісної комунікації. Масовість акту мовлення, коли на тебе дивляться сотні очей, дає відчуття важливості виконуваної справи, тобто акту мовлення, і змушує серйозно ставитися до організації самого процесу спілкування. Окрім того, психологічно спілкування з масами — це є завжди вихід за межі свого звичного, непомітного для своєї ж свідомості «я». Актуалізація свого «я», тобто усвідомлення того, що і як ти робиш у цей момент, характерна для особливих ситуацій, в які потрапляє людина. До таких ситуацій відноситься й комунікативна ситуація, в якій доводиться тримати слово перед масою людей. Усвідомлення ж своїх вчинків, дій, операцій, цілей, мотивів і т.п., а через усвідомлення й керування ними лежить в основі професіоналізму, тобто майстерності. А це в свою чергу веде до професіоналізації дій, виникнення відповідної професії й підготовки відповідних фахівців. Таким чином, організоване спілкування, яким є масова комунікація, давним-давно набуло ознак професіональної діяльності й поставлене у виробничі умови поряд з розвитком засобів масової комунікації, без яких ефективний зв’язок з масами неможливий, тобто поряд з виникненням індустрії мас-медіа.

Отже, професіональна масова комунікація — це майстерно організоване спілкування у вигляді суспільно-культурної діяльності, учасниками якого є, з одного боку, професіональні мовці (комунікатори, або комуніканти), що чинять згідно з суспільно-етичними нормами, законами держави, вимогами технології організації мовлення й спілкування, і, з іншого боку, маса людей (маси, комунікат), на яку здійснюють вплив професіональні мовці через засоби масової комунікації, що є продуктом професійної масовоінформаційної діяльності у сфері інформаційної індустрії як «інституалізованої форми виробництва і розповсюдження загальнодоступних (публічних) повідомлень, які поширюються у великому масштабі, включаючи значний розподіл праці в їхньому виробничому процесі та функціонуванні через складне посередництво друку, фільму, фотографії та звукозапису» [47, с. 22].

Спільне для усіх перерахованих наук полягає як в об'єкті (мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження (тексті).

Для риторики особливий інтерес становить такий вид тексту, як публічне мовлення, яке за своїми характеристиками повинно бути правильним, ясним, точним, стислим, доцільним, виразним. Оскільки названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних лінгвістичних наук, постільки взаємозв'язок риторики, культури мовлення, прагматики, стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці науки здатні бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати, збагачувати).

Завдання риторики полягає у відборі й систематизації таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик, які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію переконання (ефективного впливу).

Аргументація є комунікативною діяльністю суб'єкта в триєдності вербального, невербального і екстралінгвістичного, метою якої є переконання адресата через обґрунтування правильності своєї позиції.

В процесі аргументування той, хто говорить реалізує себе як мовна особистість, демонструючи свою мовну, комунікативну і лінгвістичну компетенцію. Задіяними виявляються його знання, уявлення, здоровий глузд, ціннісна система, його емоційний стан, а також його соціальний статус і соціальні ролі, які йому доводиться «виконувати».