Гризуні

Гризуни.

Гризуни — найбагатший на види ряд ссавців. Це дрібні та середні за розміром тварини. Ці тварини здатні швидкр розмножуватися. Тверда їжа стирає і при;

тупляє зуби, особливо різці. Через ті у ссавців, котрі споживають тверду рослинну їжу, зуби мають особливу будову. Такі тварини вигризають їжу різцями і стара;

нно перетирають кутніми зубами. Іклів вони немає, різці великі і гострі. Спере;

ду смердоті вкриті товстим кулею емалі, через ті не тупляться навіть від дуже твер;

дої їжі. Під годину гризіння різці верхньої та нижньої щелеп дотикаються й сточую;

ться — понад із того боці, де немає емалі (чи де вон тонша). Різці, хоч бі як сильно сточувалися, завжди однакового розміру, бо ростуть протягом усього жи;

ття тварини.

Ондатра.

Батьківщина ондатри — Північна Америка. У 1928 році її було б завезено із Канади до Росії. За порівняно короткий годину вон розселилася на величезних теренах, прижившись майже скрізь від Крайньої Півночі до спекотного субтропічного поясу. У Україні її розводять із 1944 року. Ондатри живуть великі й малих озерах, за;

тонах, болотах, прісних й солонкуватих річках, де споруджують свої хатки із ро;

гозу та інших водяних рослин. Поселення цих звірят знайти легко. Їхні оселі, за;

ввишки із метр й майже скільки ж завширки, мають конусоподібну форму. Всере;

дині є одна чи і кілька камер. У центрі споруди міститься гніздо. Дитинчата за;

звичай народжуються із листопаду по квітень. У виводку буває від одного до оди;

надцяти малюків, яких матір годує до місяця. Самиці можуть завагітніти, коли ще годують, тож приносять щороку по кілька виводків, чим й пояснюється числе;

нність ондатрових популяцій.

Ондатра просто створена для життя у воді. Плаває вон легко і швидко. Креме;

зне 30-сантиметрове тіло мчить водною гладінню, як маленька торпеда. На зад;

ніх лапах, пальці яких з'єднані невеликою плавальною перетинкою, є товсті жорсткі волосини, що утворюють так звану плавальну торочку й забеспечують краще відштовхування у воді. Голий лускатий хвіст, завдовжки понад 20 санти;

метрів, сплющений й правити за кермо. Колі ондатра пірнає, складки шкіри зату;

ляють вушні відчини. Звіря може пробути под водою кілька хвилин. На суходолі воно та незграбне і, бігаючи, швидко стомлюється. Живитися ондатра переважно болотною рослинністю, іноді поїдає й жаб, молюсків та дрібних рибок. Вона ці;

нується за гарне і теплі хутро. Ондатра приносити велику користь тім, що полі;

пшує кисневий режим для риб у водоймі: взимку робить у кризі відчини, а влітку знищує жорсткі водорості. Одне слово, людина має дбати про ондатру.

Щури.

Навіть нині ці кмітливі, хитрі і спритні істоти становлять серйозну проблему для малих й великих міст. На середні віки смердоті були справжнім стихійним ли;

хом. Свого години натураліст Руссенель порівнював появу цих тварин із навалою Чингісхана та Атилли. Їх винищували сотнями, тисячами, використовуючи отру;

ту, вогонь, окріп, навіть відлучали від церкви, прикликаючи ними прокляття не;

біс.

Те хто ж ці страхітливі істоти? Найзвичайнісінькі щури, чи пацюки. Живуть смердоті повсюди, а особливо добро їм ведеться біля людини. Вони понад усяку мі;

ру ненажерливі й плодючі. Одна самиця щура здатна за рік привести близько со;

тні собі подібних. Тож смердоті практично незнищенні.

Найвідоміші щури — чорний й сірий. Останнього іноді називають голландським корабельним щуром. Чорний пацюк завдовжки 35 сантиметрів, із яких 19 при;

падає на хвіст. Сірий, відповідно, 42 й 18 сантиметрів. У обох видів легендарне бойове минуле. Чорні щури тероризували в середні віки всю Європу, пожираючи харчові запаси і прирікаючи на голодну смерть цілі міста. Сірі пацюки здійсни;

чи 1727 року похід від Каспійського моря до Італії. Щури величезними зграями руйнували на захід после землетрусу. Їх не зупинила навіть повноводна Волга, в якій смердоті гинули тисячами. дорогою багатьох зжерли хижі птахи, вовка і лиси;

ці, але й то був лиш незначна частина незліченної армії. Про те року було б знищено багато ланів та складів із продовольством, безліч людей й тварин зегризено на сметрь. На одній паризькій бойні протягом місяця знищили 16 000 цих істот.

Щури виживають у найскрутніших обставинах. Вони напрочуд живучі - їхнього не беруть ані морози, ані вода, ані навіть радіація. Так, на одному із островів, де прово;

дилися випробування ядерної зброї, жили щури. Через рік после ядерного вибуху смердоті не лише не зникли, а і надзвичайно розмножилися, ставши завбільшки по;

над метр.

Головні недруги щурів, окрім людей, — кішки і деякі породи собак. Доти ж, пацюки поїдають одне одного, чим сприяють власному винищенню. Буває, що батьки пожирають своїх дітей, й навпаки. У щурів існує дуже цікаве явище — так звань щурячий король. Направду, це клубок переплетених хвостами і лапками щурів, що іноді містить у собі до 50 особин. Живуть смердоті лише за рахунок під;

ношень інших щурів, оскільки сам не можуть рухатися. Це явище досі є загад;

кою для вчених.

Щури дуже кмітливі істоти. Свою кмітливість й відвагу смердоті проявляють насам;

перед у добуванні їжі. Вісь як, наприклад, пацюки крадуть яйця. Один щур охоп;

лює яйці передніми лапами, а другий тягне його за хвоста до нори. Дуже оригі;

нально добувають смердоті й сметану із банок й вузьких посудин. Щур опускає туди свого хвоста, а потім дає іншим його облизувати. Для людини щури небезпечні тім, щопереносять жахливу хворобу — чуму. Це одна із причин непримеренної із ними боротьби. Потерпати, що цей вид вимре, не доводитися, бо щури дуже швидко набувають імунітету до різних отрут. Деякі вчені вважають, що после ядерної війни на землі залишаться лише таргани і щури.

Миші.

Миші видаються симпатичнішими за щурів. Проте, шкоди смердоті завдають не менше. Окрім того, ці істоти разносять жахливу хворобу — холеру. Тому люди так наполегливо їхні винищують.

Найпоширеніші три види мишей. перший — хатня миша, що живе в сільських оселях й навіть у міських помешканнях, завдаючи людям чимало клопоту. Зав;

довжки вона разом із хвостом до 18 сантиметрів. Інший вид — лісова, а третій — польова миші. У спосіб життя усі три види схожі між собою, причому віддавна відома людині хатня миша легко приручається. Лагідна і жвава, вона неабияк ті;

шити господарів. Деякі хатні миші навіть уміють співати і заливаються трелями, що нагадують пісню молодої вільшанки. Шкода, якої робить хатня миша, навіть над бо вон краде їстівні припаси, а бо нівечить книжки і меблі.

Розмножуються ці гризуни надзвичайно швидко. Протягом року одна самиця приводити до 45 мишенят.

Лісова миша поширена по всій Європі і Середній Азії. Вона така сама спритна, як й хатня, але й вміє ще і стрибати. Польова миша живе на величезній територї від Рейну до Західного Сибіру. Це найменш спритна із всіх мишей, заті найдоб;

родушніша. Живитися вона збіжжям, комахами, червами. Ця істота не лише прудко бігає, а і вміє лазити по стеблах. Найцікавіше, що польова миша будує свої гнізда на зразок пташиних, вправно звиваючи їхнього із прутиків.

Бобер.

Бобер віддавна користується загальною пошаною як вправний чотириногий бу;

дівник й лісоруб. Він ставши не лише уособленням працелюбності і наполегливос;

тих, а і багато чого навчив людей, котрі запозичили у нього деякі методи і інженер;

ані вирішення при будівництві гребель. П’ять мільйонів років тому предки бобрів могли позмагатися із самим ведмедем. Теперішні бобри, звісно, значно менші.До;

росла особина важить 20−30 кілограмів при довжині 120 сантиметрів, а деякі ста;

рші самці заважують до 45 кілограмів. Близько 15−18 сантиметрів загальної дов;

жини бобра припадає на унікальний хвіст завширшки 15−18 сантиметрів.

Бобри — чудові плавці. Відштовхуючись від води дужими задніми лапами, смердоті розвивають швидкість до 10 кілометрів на годину. Цілком імовірно, що саме бо;

брові перетинчасті лапи надихнули винахідника ластів для плавання. Передні, досить маленькі, лапи бобра позбавлені перетинок, заті мають довгі міцні кігті для копання. Плаваючи, бобер стискає передні лапи в кулачки і відгортає ними все, що йому заважає. Ними ж він носити гілки і глину, притискаючи їхнього до гру;

дей й нижньої щелепи. Від холоду бобра рятує товстий кулю жиру і густа гарна шерсть, за якою він старанно доглядає, розчисуючи роздвоєними кігтями задніх лап. Аби хутро не намокало, бобер змащує його маслянистою рідиною зі своїх залоз. Бобри, що живуть біля великої річки чи озера, нерідко викопують собі но;

ру в крутого березі. А уславилися смердоті тім, що роблять у струмках греблі й зво;

дять неприступні хатинки-острівці. Для будівництва і споживання бобри вико;

ристовують вільху і осику, що густо зростанні понад берегами. Дерева смердоті клеїти, перегризаючи стовбур. Тоненьку вільху бобер перегризає десятьма укусами. Від;

гризені шматки він переносити у зубах на будову і втикає гострими кінцями в дно. Інші цурпалки вкладає так, щоб їхні не віднесло течією. Помалу над річкою здіймається рівний вал із хмизу, пригнічений задля певності важкими, до 15−18 кг каменюками. Довершує будову глина, листя та всілякий непотріб.

Якось США виявили боброву греблю шість метрів заввишки, а завдовжки всього десять метрів. А вісь біля містечка Нью-Гемпшир знайшли греблю завдов;

жки 1200 метрів, а загаті за нею було б збудовано 40 бобрових хатинок.

У XIX сторіччі бобри ледь не зникли через моду на їхнє розкішне хутро. Вряту;

вало їхні ті, що ця мода невдовзі минула, й було б ухвалено закон про охорону цих тварин. Бобри почали так швидко плодитися, що околицях завдавали справжньої шкоди, затоплюючи поля, дороги і лісові ділянки. Таких випадках їхні доводитися відловлювати і переселяти у віддалені місця, де смердоті можуть, ні;

кому заважаючи, будувати свої греблі.

Ховрахи.

Ховрахи належати до родини гризунів. Ці маленькі симпатачні створіння во;

дяться у степах України, Казахстану, Приволжя та на Північному Кавказі. Жи;

вуть ховрахи в норах завглибшки від 80 до 150 сантиметрів. У кінці нори смердоті облаштовують затишні гніздечка з сухої труй. Дуже часто можна побачити хо;

враха, що завмер біля входу до своєї нори. Він стоїть на задніх лапках, немов стовпчик чи кам’яна фігурка. Та варто наблизитись до нього, як над степом про;

лунає тривожний посвист. Умить безліч фігурок, що якусь секунду тому стояли нерухомо, зникають в норах.

Існує кілька видів ховрахів. Найпоширеніші - малий, крапчастий, європейський, жовтий, рудуватий, великий та червонощокий ховрахи (Перші водяться в Украї;

ані). Живляться смердоті сочистими частинами степових трав, цибулинами рослин та насінням. Споживають смердоті також й комах, таких, як сарана, коники, жуки і гу;

сінь. У посушливу пору це маленьке звірятко робить у пошуках корму переходь на відстань 7−10 кілометрів. Попри свою миловидність, ховрахи — самі із найбіль;

ших шкідників. Вони поїдають колосся зернових культур, роблять спустошливі набіги на лісонасадження. Ховрахи по запах знаходять й викопують посаджені жолуді, насіння клена, ліщини, абрикосу та інших порід дерев. На осінь й зиму ховрахи забивають вхід до нір землею й впадають у сплячку. У цей годину смердоті ні;

чого не їдять. Більше того, перебувають у близькому до смерти стані. Темпира;

туру тіла падає до 1−2 градусів тепла. Серце ледь б'ється — 5 ударів на хвилину. Так смердоті можуть перебувати более як півроку. Іноді сон триває до 9 місяців. За цей годину смердоті втрачають до половини своєї ваги. Прокинувшись на весні, ховра;

хи зігріваються до нормальної темпиратури (38−40 градусів), проривають верти;

кальний хід й вибираються назовні. Невдовзі самиці приводять 6−7 ховрашків.