Володимир Маномах

1. Особливості політичного життя Русі X й конкуренції початку XI вв.

2. Спроби об'єднання російських земель.

3. Основи законодавства (кратко).

4.

Заключение

.

Князь Володимир Мономах.

Особливості політичного життя Русі X і міст початку XI вв.

Між древніми князями до татарського періоду після Ярослава хто б залишив собою такий гучної і доброї пам’яті, як Володимира Мономаха, князь діяльний, сильний волею, выдававшийся здоровим глуздом посеред своєї братії князів російських. Близько його від імені обертаються майже всі важливі події російської історії у другій половині XI й у першої чверті XII століття. Цей чоловік може справедливо називатися представником свого часу. Славяноросійські народи, невідь-скільки років жили окремо, помалу підкорилися київських князів отже, завданням їх сукупної історії стало поступове та повільний освіту державної цілісності. У яких форми і якою мірою могла проявитися ця цілісність і досягти повного свого здійснення — це залежало вже від наступних умов і обставин. Суспільний лад У цих народів мало загальні всім ознаки, що вони становили землі, які позитивно сприйняли містам, пунктах свого осередку. І на своє чергу дробилися на частини, хоча зберігали до певної міри зв’язок, як між частинами роздрібнення, і між більш великими одиницями, і звідси відбувалося, що міста були двох пологів: найстаріші і менші, останні зависнули від перших, але з ознаками внутрішньої самобутності. Члени землі збиралися у містах радитись по своїм справам, а творити розправу, захищати землі і управляти їй винний був князь. Спочатку політична нібито влада київських князів виражалася лише, що вони збирали данина з підлеглих, і потім кроком до більш міцному єдності та зв’язку між землями було розміщення синів київського князя в різних землях, а наслідком цього розгалуження княжого роду на лінії, більш-менш відповідала розташуванню і разветвлению земель.

Це розміщення княжих синів почався ще язичництві, але грубі варварські звичаї не допускали розвинутися якомусь новому порядку; найсильніші брати винищували слабейших. Так, з синів Святослава залишився лише одне Володимир. У Володимира було багато синів та знищення всіх він розмістив по землям; але Святополк, за образом поганських предків, почав винищувати братів, і йдеться скінчилося тим, що, крім особливо виділеної полоцької землі, яка дісталася старшому сину Володимира Ізяславу, як доля його матері, решта Русь була під владою одного київського князя Ярослава. Це не единодержавие у нашій буквальному розумінні і зовсім вело до міцному сцеплению земель собою, а навпаки, що більш земель могло зібратися під владою єдиного князя, проте можна було цієї єдиної влади з них плюс впливом геть плин подій у тих підвладних землях. Навпаки коли, після ухвалення християнства, разом із однієї вірою входив у Русь єдиний письмовий язик, і однакові моральні, політичні та юридичні поняття, тоді як різних землях і перебували свої князі, то ці князі — що походить з одного княжого роду, зберігаючи більш-менш однакові поняття, звички, перекази, погляди, керовані у своїй единою церквою — своїм управлінням сприяли поширенню таких властивостей і ознак, хто був однакові переважають у всіх землях і, отже, вели їх єднання між собой.

Після Ярослава розпочинається вже безупинно той період, який зазвичай називають питомим. Особливі князі з’явилися у землі північан чи чернігівської, у землі смоленських кривичів, у землі волинської, у землі хорватської і галицької. У землі новгородській спочатку дотримувалося хіба що правило, що в ній князем може бути старший син київського князя, але ці правило скоро продала силі народного вибору. Земля полоцька вже колись мала особливих князів. У землі російської чи київської виділялося князювання переяславську, і до цього княжению у розділі Ярослава приєднана окрема ростовська область. Власне був правил розміщувати князів, ні порядку їхнього наступності, ані шеляга навіть прав кожної особи з княжого роду у якому не пішли, тому природно мав виникати ряд непорозумінь, які наводили неминуче до междоусобиям. Звісно ж, що це затримувало перебіг тих почав освіченості, які Русь отримала разом із християнської вірою. Але вже більш перешкоджало цього розвитку сусідство з кочовими народами і безперестанні сутички з ними. Русь начебто вироком долі засуджено була бачити в себе які приходили зі Сходу гостей, сменявших одне одного: в X столітті та у першій половині XI століття вона спалахнула терпіла від печенігів, і з половини XI їх змінили половці. При внутрішньої безладице і княжих усобицах, Русь неможливо могла захистити себе і позбутися такого сусідства, тим паче, коли князі самі запрошували іншоплемінців у междоусобиях друг проти друга.

За таких умов справ важнейшею задачею тодішньої політичної діяльності було, з одного боку — встановлення порядку й злагоду між князями, з другого — одностайну звернення всіх сил російської землі зважується на власну захист проти половців. У історії дотатарского періоду ми бачимо жодної такій харизматичній особі, якої вдалося зробити міцно і плідно такий великий подвиг; але із усіх князів хто б жадав цього з такою ясністю погляду і з такою, хоча тимчасовим, успіхом, як Мономах, і тому ім'я його довго користувалося пошаною. З іншого боку, про його життя склалося поняття, як про зразковому князе.

Володимир народився 1053 року, протягом року на смерть діда свого Ярослава. Він був син Всеволода, улюбленого з синів Ярослава, тоді як інших синів Ярослав розмістив землями, призначивши їм уділи. Всеволода батько постійно тримав біля себе, хоча дав йому доля близький від Києва Переяслав й вельми віддалений Ростов. Старий Ярослав помер на руках Всеволода. Мати Володимира, остання чоловіка Всеволода, була дочка грецького імператора Костянтина Мономаха; Володимир по дідові з боку матері отримав ім'я Мономаха. Отже, в нього було три імені: одне княже — Володимир, інше хресне — Василь, третє дідівське по матері — Мономах.

Будучи тринадцяти років від народження, заходився заняття, які, по тодішнім поняттям, були пристойні князівському званню — війною, і полюванням. Володимир у разі ні винятком, позаяк у часи князі дуже рано робили, що за нашими поняттям, були пристойні лише змужнілим; навіть одружили в підліткових летах. Батько послав Володимира Ростов, і шлях йому лежав через землю вятичів, що ще тоді хотів спокійно підпорядковуватися княжої влади Рюрикова вдома. Володимир недовго був в Ростові і незабаром виник Смоленську. На Русі тим часом починалися, одна за другою, два лиха, терзавшие країну цілі століття. Спочатку піднялися князівські междоусобия. Почав їх було покладено тим, що померлого Ярослава сина, Володимира, Ростислав, утік у Тьмутаракань, місто, перебуваючи на Таманському півострові й загалом належав тоді чернігівському князю, яке помістило там тато свого сина Гліба. Ростислав вигнав цього Гліба, але і саме не втримався після нього. Подія ця, саме собою одна з безлічі таких у наступні часи, здається чудовим саме оскільки він був тоді котра першою цьому сенсі. Потім прорвалася ворожнеча між полоцкими князями і Ярославовичами. У 1067 року полоцький князь Всеслав напав на Новгород і пограбував його, при цьому Ярославичи пішли шляхом нього войною, розбили і взяли його в плен.

Наступного 1068 року настала іншого роду біда. Наринули зі Сходу половці, кочовий народ тюркського племені. Вони почали нападати з російськими землі. Перше зіткнення із нею було невдало росіян. Київський князь Ізяслав з’явився і вирушити вслід те прогнаний самими киянами, із якими й раніше не ладнав. Ізяслав повернувся до Києва з допомогою чужинців — поляків, а син його варварськи карав і мучив киян, котра вигнала його; саме тому кияни, за першої можливості, знову позбулися свого князя. Ізяслав знову біг, а замість нього сів на київському столі брат його Святослав, княживший у Чернігові; тоді чернігівської землею почав керувати Всеволод, а сина його Володимира Мономаха посадили на князювання в Смоленске.

В мені весь продовження князювання Святослава Володимир служив йому, як старшому князю, бо батько Володимира, Всеволод, був у злагоді зі Святославом. Отже, Володимир, за дорученням Святослава, ходив на допомогу поляків проти чехів, соціальній та інтересах усього Ярослава племені воював проти полоцких князів. У 1073 року Святослав помер і київському столі знову сіл Ізяслав, цього разу, як здається, поладивший з киянами зі своїм братом Всеволодом. Цей князь вивів геть із Володимира — Волинського сина Святослава Олега, про те, щоб там посадити свого свого сина. Олег, позбувшись долі, прибув Чернігів до Всеволоду. Володимир перебував тоді дружелюбних стосунки з цим князем, приїхавши з Смоленська до Чернігова, пригощав його з батьком своїм. Але Олегу прикро було, що зайнято землю, де княжив його тато, і протекло його дитинство, перебуває в нього при владі. У 1073 року він утік із Чернігова в Тьмутаракань, де після Ростислава жив вже такий йому князь, утікач Борис, син померлого В’ячеслава Ярославовича. Не мусить думати, щоб такого роду князі справді мали якісь права те що, чого домагалися. Тоді не було встановлено й не увійшло звичай, щоб усе особи княжого роду неодмінно мали доля, як так само не утвердилось правило, щоб у будь-якій землі були князями особи, які належали до однієї княжої галузі у свого походження. У самому розпорядженні Ярослава немає, щоб, розміщуючи синів землями, він мав заздалегідь, у виду поширити право посаженых синів з їхньої потомство. Сини Ярослава теж встановили такої можливості, як і видно у Смоленську і Волині. Тільки гілка полоцька трималася невпинно й послідовний у своєї кривской землі, хоча Ярославичи хотіли її витіснити звідтіля. При досконалої невизначеності відносин, за відсутності загальноприйнятих і освітлених часом прав князів на князювання, зрозуміло, що кожен князь, щойно обставини давали йому силу, намагався влаштувати своїх ближніх, — головне синів, якщо вони в нього було. І на цьому випадку не соромився зіштовхнути з місця іншого князя, який був менш близькі: від такого типу вчинків зупиняти князів думка про порушенні чужого права, оскільки такого права ще було. Зі свого боку дуже природно було князю шукати князювання, як і, як княжили його батько й рідні та переважно там, де була князем його тато, де, можливо, вона сама народився також і де з дитинства звикав до думки заступити місце батька. Такий князь найлегше знаходила собі допомогу в войовничих іншоплемінців. І тепер, котрі втікали в Тьмутаракань Олег і Борис звернулися до половцям. Не вони є першими вмешали цих ворогів Русі у її внутрішні междоусобия. Наскільки мені відомо, перший, показавши їм дорогою до такого втручання, став Володимир Мономах, оскільки за власному його звістці, вміщеної у його повчанні, і ще колись них, за життя свого дядька Святослава Ярославовича, водив половців на полоцкую землю. Олег і Борис з половцями кинулися на северскую землю. Всеволод вийшов проти них із Чернігова й був розбитий. Олег легко опанував Черніговом. Чернігівці було його прийнято самі, оскільки знали його здавна, мабуть, він народився Чернігові. Коли по тому Всеволод, разом із київським князем Ізяславом, хотів забрати Чернігів у Олега, чернігівці заявили себе відданими Олегу. Потому, як Всеволод і Ізяслав встигли опанувати стінами околичного міста Київ і спалили будівлі що перебували на межах, образуемой цим обхідним містом, жителі не здавалися, пішли у внутрішній місто, так званий «великий», і захищалися до останніх сил. Олега з ними місті був: завзятість, з яким тоді стояли для неї чернигоцы, не підтримувалося його присутністю чи стараннями, і, мабуть залежало щирою симпатії до нього чернігівців. Володимир був ж із батьком. Почувши, що Олег йде проти них як на виручку Чернігова й веде з собою половців, князі залишили облогу і пішли шляхом зустріч ворогам. Битва відбулася на Нежатиной Ниві біля села це ім'я. Борис було вбито; Олег біг. Але і їхній переможці дорого заплатили упродовж свого перемогу. Київський князь Ізяслав було вбито у цій сече.

Смерть Ізяслава доставила Київ Всеволоду. Чернігів, втративши сподіватися Олега, здався, й у місті посадили Володимира Мономаха. Олег та її брат Роман Святославович в 1079 року спробували вигнати Володимира із Чернігова, але безуспішно. Володимир попередив їх, вийшов із військом на Переяславль і битви позбувся суперників; і уклали світ із половцями, помогавшим Святославичам. Половці й перебували із нею хазари зрадливо надійшли відносини із своїми союзниками; Олега відправили в Царгород, а Романа вбили. Уміння посварити своїх противників показує велику тямущість Владимира.

Залишившись на княжении у Чернігові, Володимир зусебіч мав чинити розправу над противниками. Тьмутаракань знову вислизнула з-під його влади: там утвердилися дві інші безудельных князя, сини Ростислава Володимировича. Половці безперервно турбували чернігівську землю. Союз з ними, влаштований Володимиром під Переяславлем, було бути міцний. Уперших, половці народ хижацький, дуже свято тримав всякі договори, по-друге, половці розбивалися на орди, які під проводом різних князьків чи ханів і названих у наших літописах «чадью»; тоді як один мирився з російським князем, інші нападали з його область. Володимир розправлявся із нею, наскільки це можливо. Отже, коли двоє половецьких князьків спустошили околиці північного передмістя Стародуба, Володимир, пригласивши іншу орду, розбив їх, і потім під Новим Містом (Новгород-Сіверським), розсіяв орду іншого половецького князя і визволив бранців, яких половці вели до своєї стану, звані в літописах «вежами». На півночі у Володимира були постійні вороги — полоцкие князі. Князь Вселав напав на Смоленськ, який залишався при владі Володимира Смалинюка й по тому, як посадив їх у Чернігові. У помста при цьому Володимир найняв половців і водив їх спустошувати землю полоцкую: там за власним бажанням свідоцтву Володимира, не залишено було ні челяді (слуги) ні худоби. З з іншого боку Володимир воював із вятичами. Цей слов’янський народ досі завзято не піддавався влади Рюрикова вдома, і актор Володимир двічі ходив войною на Ходоту і сина його — ватажків цього народу. За наказом батька, Володимир займався справами не на Волині: сини Ростислава оволоділи було этою страною, але Володимир вигнав їх і посадив Ярополка, Изяславова сина, а коли цей князь не поладив з київським, то Володимир, по велінню батька, прогнав його й посадив не на Волині князя Давида Ігоровича, і наступного те року (1086) знову посадив Ярополка. Тоді влада київського князя у тому краї була сильна, князі ставилися і змінювалися з його верховної власти.

Спроби об'єднання російських земель.

У 1093 року помер Всеволод, Володимир не захотів скористатися своїм становищем і опанувати київським столом, оскільки передбачав, від цього може відбутися междоусобие. Він надіслав кликати на київське князювання сина Ізяслава Святополка, який був за Володимира Смалинюка й за якого, повидимому, було значне партія у київської землі. В мені весь час правління Святополка, Володимир залишався його вірним союзником, діяв з ним впродовж одного і показував ані найменшого замаху позбавити її влади, хоча кияни не любили Святополка, а любили Владимира.

Володимир став, як кажуть, душею всієї російської землі, біля нього оберталися її політичні события.

Щойно лише всівся Святополк у Києві, як половці надіслали щодо нього послів з пропозицією укласти світ. Святополк привів із собою з Турова дружину, людей йому близьких. З ними він в усьому радив, і вони йому порадили засадити половецьких послів в льох; по тому половці почали воювати, і взяли в облогу одне із у передмісті київської землі - Торцкий, Святополк випустив затриманих послів, і сам запропонував світ, але половці вже хотів світу. Святополк почав радитись з киянами. Радники його розділилися у думках: одні, більш відважні, поривалися на бій, хоча в Святополка було напоготові із зброєю всього вісімсот людина; інші радили бути обережнішим; нарешті, вирішили у тому, щоб попросити Володимира допомагати в обороні київської землі від половцев.

Володимир подався зі свою дружиною, запросив також свій брата Ростислава, колишнього на княжении в Переяславі. Ополчення трьох князів на березі річки Стугни де він зібрався совет.

Володимир був думки, краще, хоч би як було, влаштувати світ, оскільки половці тоді були з'єднані силами; але кияни гарячилися і хотіли неодмінно битися. Їм уступили.

Ополчення перейшло річку Стугну, пішло трьома відділами, відповідно до трьом предводившим князям, минуло Трипілля та стало між волами. Це було 20 травня 1093 года.

Тут половці пішли шляхом російських, гордо выставивши свої прапори. Спочатку пішли на Святополка, зім'яли його, потім вдарили на Володимира Смалинюка й Ростислава. У російських князів сил майже немає, проти ворогом; вони не витримали і бігли. Ростислав потонув при переправі через Стугну; Володимир сам трохи неї пішов на дно, кинувшись рятувати потопаючого брата. Тіло утонувшего привезли у Києві поховали в церкві св. Софии.

Річ не скінчилося. Половці сягнули Київ та між Києвом та Вишгородом на урочищі Желани іншим разом жорстко розбили російських тієї самої року 23 липня. Після цієї перемоги половці розсіялися по російським сіл і забирали пленников.

Наступного 1094 року думав призупинити лихо російського народу, уклав із половцями світ образу і одружився з донькою половецького хана Тугоркана. Але і це рік було щонайменше важкий російської землі. Сарана винищила хліб, і траву з полів, а кревність київського князя із половецьким не рятувало Русь від половців. Коли одні половці мирилися і ріднилися з російськими, інші вели нею його невловимого суперника Олега. Олег, засланий візантійцями в Родос, недовго там залишався. У 1093 року вона вже був у Тьмутаракані, вигнав від туди двох неприкаяних князів, як і він, Давида Ігоровича і Володаря Ростиславовича і сидів якийсь час у Запоріжжі, але 1094 року, пригласивши половців, заходився добувати ту землю, де княжив його тато. Володимир не бився з нею, поступився йому добровільно Чернігів, можливо й оскільки у Чернігові, як й раніше, були прибічники Олега. Сам Володимир виїхав у Переяславль.

Тоді вже цілком виробився характер Володимира Смалинюка й у ньому визріла думка діяти задля особистих своїх видів, а користі всієї російської землі, наскільки вона міг розуміти її користь; головне ж — енергетичними силами позбавити російську землю від половців. До цього часу Володимир, наскільки було можливо, намагався влаштувати світ між російськими та половцями, він працює постійних і непримиренним ворогом половців, воює проти них, спонукає на них російських князів і із нею всі сили російських земель. Ворожнечу цю відкрив вчинком з цими двома половецькими князями: Китаном і Илтарем. Князі ці прибутку на Переяславль домовитися про мир, зрозуміло, з наміром порушити той інший світ, як робилося колись. Китан встав між валами за містом, а Итларь зі знатнейшими особами приїхав до місто; з російським боку подався до половцям заручником син Володимира Святослав.

Тоді ж прибув від Святополка киянин Славята і став радити вбити Илтаря, приїхав до російської. Володимир спочатку не вирішувалося на віроломство, але Славяте пристали дружинники Володимира, і казали: «Ні гріха у цьому, що ми порушимо клятву, оскільки самі вони складають клятв, а потім гублять російську землі і проливають християнську кровь».

Славята з російськими впевнено взявся поринути у половецький стан і вивести від туди Святослава, посланого до половцям заручником. за таким разом розпочали цю складну справу торки — народ тієї самої племені, якого належали і половці. Але, перебуваючи поселені на російській землі, вони вірно служили Русі. У ніч на 24 лютого вони лише щасливо звільнили Святослава, а й умертвили Китана і перебили його людей.

Илтарь перебуває тоді в дворі у боярина Ратибора. Вранці 24 лютого Илтарь з його дружиною запросили снідати до Володимира; але що половці увійшли до хату, куди їх покликали, за ними зачинили дверцят і син Ратиборов перестріляв їх згори через отвір, яке стелі хати. Після такої віроломного вчинку, який російські виправдали тим, що й вороги було також віроломні, Володимир почав скликати князів проти половців у тому числі Олега, від якої зажадав видачі сина вбитого Илтаря. Олег не видав його й не пішов до князьям.

Київський князь Святополк і актор Володимир звали Олега у Києві на рада про обороні російської землі. Але Олег відмовився від своїх запрошення. Тоді князі послали від таке слово: «Якщо не йдеш на невірних і приходиш на рада до нас, отже ти мислиш на нас худе і хочеш допомагати поганим. Нехай бог нас рассудит».

Це було оголошення війни. Отже, натомість, аби «йти з'єднаними силами на половців, Володимиру доводилося войною на своїх. Володимир зі Святополком вигнали Олега із Чернігова, взяли в облогу їх у Стародубе і у облозі до того часу, поки Олег не попросив світу. Йому дарували світ, але з умовою, щоб він неодмінно прибув до Києва на рада. Обидві боку цілували хрест. Це був у травні 1095 года.

Тим більше що роздратовані половці робили на Русь набіги, хан половецький Боняк зі своєю ордою палив околиці Києва, а тесть Святополка Тугоркан, попри кревність із київським князем, осадив Переяслав. Володимир зі Святополком то розтрощили 19 травня; сам Тугоркан загинув у битві і зять його Святополк привіз тіло тестя у Києві: його поховали між двома шляхами: однієї, яка веде до Берестове, і той — в печерський монастир. У Боняк повторив напад і 20 числа увірвався в печерський монастир. Половці виламали двері, палили усе, що траплялося з їхньої шляху, ввірвалися до церква, тягали з її ікони і вимовляли образливі слова над християнським Богом і Законом України. Тоді половці спалили заміський князівський двір, званий Червоним, побудований Всеволодом на выдобичском пагорбі, де згодом вибудований був видубицький монастырь.

Олег на мав виконувати договори та бути у Києві на князівський з'їзд. Натомість він став в Смоленськ, набрав там військо і, вийшовши звідти, пішов на спад по Оке, вдарив на Муром, що дістався у керування синові Мономаха Ізяславу. 6 вересня 1096 року Ізяслав був убитий січі. Олег взяв Муром і окував там всіх знайдених ростовцев, белозерцев і суздальцев. Олег, отвоевавший Муром, взяв Суздаль і зробив суворо з його жителями: одних взяв у свої полон, інших розіслав за своїми конкретних містах та відібрав їхнє майно. Ростов здався Олегу сам. Загордившись успіхами, Олег затівав підпорядкувати своєї місцевої влади і Новгород, де на кількох княжении був інший син Мономаха, Мистислав, молодий князь, дуже улюблений новгородцями. Новгородці попередили замах Олега, і перш ніж міг стати з військом на новгородській землі, самі вирушили нею в ростовско-суздальскую землю. Олег утік із Суздаля, приказавши в досаді спалити за собою місто, і зупинився в Муромі. Мистислав задовольнився тим, що вигнав Олега з ростовско-суздальской землі, що ніколи була долею ні Олега, ні його; запропонував Олегу світ образу і надавав йому знестися зі своїми батьком. Мистислава налаштовувало на поступливості те, що Олег був її хресним батьком. Олег удавно погодився, а сам думав раптово напасти на свого хрещеника; але новгородці дізналися про його намір заздалегідь і, разом з ростовцами і белозерцами, приготувалися до бою. Вороги зустрілися друг з іншому річці Колакше, в 1096 року. Олег побачив у противників розбещене прапор Володимира Мономаха, й подумав, що сама Володимира Мономаха прийшов зі своїм силою допоможе синові, і втік. Мистислав з новгородцями і ростовцами пішов гарячих слідах його, взяв Муром і Рязань, мирно повівся із їх жителями, лише звільнив людей ростовско-суздальской області, яких Олег тримав у містах бранцями; по тому Мстислав писав до свого супернику таке слово: «Не бігай більш, пішли з благанням зі своєю братії; вони тебе не позбавлять російської землі». Олег обіцяв зробити, як пропонував йому победитель.

Мономах дружелюбно обійшовся зі своїми суперником, і пам’ятником його тодішніх ставлення людини-спеціаліста до Олегу залишилося сучасне лист його до Олега, дуже цікаве як у тій, що його багато в чому пояснює особистість князя Володимира Мономаха, а й оскільки взагалі вона становить одне з небагатьох зразків тодішнього мовлення: «Мене, — пише він, — примусив написати до син мій, якого ти хрестив і що тепер неподалік тебе: він надіслав до мене чоловіка свого і грамоту у відповідь так: сладимся і примиримося, а братику моєму суд прийшов; думати йому месниками; покладемо усі Бога; нехай вони почнуть перед Богом, ми ж російської землі занапастимо. Я послухав і; приймеш чи ти мій лист з добром чи із наругою, — покаже відповідь твій. Чому, коли вбили моє та ту дитину перед тобою, побачивши кров його, увянувшее подібно ледь распустившемуся квітки, чому, стоячи з нього, не вникнув ти в помысл душі своєї зрілості й не сказав: навіщо це зробив? Навіщо заради кривди цього мрійливого світла завдав собі гріх, а батьку й матері сльози? Тобі було б тоді покаятися Богу, а до мене написати утішливе його лист і надіслати невістку мою до мене… вона не зробила ні добра, ні зла; б із нею оплакав чоловіка її й весілля їх замість весільних пісень. Не бачив колись їх радості, ні до їх вінчання; відпусти її як і скоріш, я поплачу з ним і посаджу цього разу місце як сумну горлицю на сухому дереві, а сам утешуся Бога. І так було і за батьків наших. Суд прийшов їй від Бога, а чи не від тебе! Якби ти, взявши Муром, не чіпав Ростова, а надіслав б до мене, ми улагодилися; розміркуй сам, тобі чи слід послати до мене чи мені до? Якщо надішлеш до мене посла чи попа і грамоту свою напишеш з правдою, те й волость свою візьмеш, і серце наше повернеться і житимемо краще, ніж раніше; я не ворог, не мститель».

Тоді, нарешті, відбулося те, що довго замишлялося і були прийти до виконання. У місті Любечі з'їхалися князі Святославичи — Олег, Давид і Ярослав, київський Святополк, Володимира Мономаха, Волинський князь Давид Ігорович і червонорусские князі Ростиславовичи: Володарь і Василька. З ними були їх дружинники і їх земель. Мета їх наради була — влаштувати й вжити заходів для охороні російських земель від половців. Усім справою заправляв Мономах.

У цьому з'їзді князі поклали, щоб усе вони володіли своїми волостями. Усі цілували хрест у тому, що й хтось із князів нападе на іншого, усі мають ополчитися на призвідця междоусобия. «Хай буде на того хрест чесний і весь земля російська». Такий вирок вимовили вони у то время.

Намір Мономаха з'єднати князів на єдине справа проти половців не тільки призвело до бажаної мети, а навпаки призвело до багаторічної війні між князями. Для російської землі від прийняття цього помножилося горі. Однак у 1100 року Мономаху все-таки вдалося знову влаштувати між князями нараду. У самому справі, те що покінчили князі свої междоусобия, мало представляло справедливості. Володимир не суперечив їм багато в чому, оскільки хотів, хіба що не пішли припинити междоусобия, щоб зібратися російських земель проти спільних ворогів — половцев.

З того часу Володимир безупинно звертав своєї діяльності на огородження російської землі від половців. У 1101 року Володимир підняв князів проти них, але половці, коли про зборах російських князів, одночасно і від кількох орд надіслали прохання світі. Росіяни погодилися поширювати на світ, готові покарати половців протягом першого віроломство. У 1103 року угода була порушено половцями, і Мономах спонукав російських князів зробити перший наступальний похід на половецьку землю з'єднаними силами. У літописі цей похід описаний із великим співчуттям й, очевидно, що справив на сучасників величезне впечатление.

Росіяни йшли кінні і піші, останні на турах Дніпром до Хортиці. Після чотириденного шляху степом від Хортиці, на урочищі, званому Сутень, російські 4 квітня зустріли половців і розбили їх ущент. Половці втратили до двадцяти князів. Одне з князів Белдюзь попався в полон, і пропонував за себе великий викуп золотом, сріблом, кіньми і худобою, але Володимир мовив: «Багато разів поставляли з нами договір, і потім ходили воювати на російську землю; чого ти не вчив синів своїх колег та рід свій не приступати договору ЄС і не проливати християнської крові?» Він наказав потім вбити Белдюзя і розсікти по членам його тіло. Росіяни набрали тоді я багато худоби, верблюдів і невольников.

У 1110 року Володимир, з князями знову зробив похід, котрий понад від інших облекся славою у власних очах сучасників. Переказ зв’язало з нею чудодійні передвістя. Розповідають, що 10 лютого вночі над печерським монастирем з’явився вогненний стовп: спочатку він став над каменною трапезою, перейшов від туди на церква, потім встав над труною Феодосія, нарешті, піднявся у напрямку до Сході і зник. Явище це супроводжувалося блискавкою і громом. Грамотії розтлумачили, що це був ангел, возвещавший російським перемогу над невірними. Весною Володимир відносини із своїми синами, київський князь Святополк із своїм сином, Ярослав і Давид з сином, другого тижню посади, рушили до Суле, перейшли через Псел, Ворсклу і 23 березня дійшли Дону. 27-го в жагучої понеділок розбили половців річці Стальнице і повернулися назад із безліччю видобутку газу і бранців. Тоді, каже літописець, промови подвиги російських пройшла до всім народам: грекам, ляхам, чехам й дійшла до Риму. З того часу половці надовго перестали тривожити російську землю.

У 1113 року помер Святополк і кияни, зібравшись на віче, обрали Володимира Мономаха своїм князем; але Володимир зволікав; тим часом кияни незадоволені поборами свого покійного князя, напали додому його улюбленця Путяты і розграбували жидів, яким потурав Святополк під час його князювання, і перевіряв збори доходів. Іншим разом послали кияни до Володимира послів з такою промовою: «Іді, князь у Києві, а чи не підеш, так розграбують і княгиню Святополкову, і бояр, і монастирі; і будеш ти відповідати, якщо монастирі розграбують». Володимир прибув до Києва й сіла на столі з обрання київської землі. Княжив до смерті (1125 рік) і цей час самим квітучим періодом в стародавньої історії київської Руси.

Основи законодательства.

(кратко).

Володимира Мономаха в російської історії законодавцем. Ще раніше його, у присутності дітей Ярослава, в «Російську Правду» ввійшли істотних змін і доповнення. Найважливіша з змін було те, що помста за вбивство була усунуто, а натомість була введено покарання платежем вір. Це викликало до ускладнення законодавства і до встановлення багатьох статей, що стосуються різних випадків образ і злочинів, які діяли у себе платежі вір в різному розмірі. Отже, різні розміри вирных платежів називалися за різноманітних образи й побої, завданих одними особами іншим, як одно крадіжку різних предметів. Незалежно від платежу за деякі злочину, як, наприклад, за розбійництво і зажигательство, винний піддається потоку і розкрадання — древньому способу покарання злочинця. Убивство злодія не вважалося убивством, якщо було виконано при самому злодійстві, коли злодій ще було схоплений. При Мономахові, раді, покликаному їм і складеному з тысяцких: київського, білгородського, переяславського і своєї дружини, поставлено було кілька важливих статей, клонившихся до огородження добробуту жителів. Обмежено довільне стягування, яке за Святополкові сягала великих зловживань і це викликало по смерті цього князя переслідування жидів, колишніх лихварями. За часів Володимира встановлено, що лихвар може стягувати відсотки лише тричі, інакше втрачає капітал. З іншого боку, поставлено Тараса було дозволений відсоток: 10 кун на гривню, що становило близько третини чи трохи більше, якщо упоминаемую гривню гривною куна.

Місцем судна у давнини були: князівський двір і торг, і це, що було суд князівський, але його суд народний — вічовій, і, мабуть, постанову «Російської Правди», мають головним чином виду дотримання княжих інтересів, не обіймали всього вічового суду, який дотримувався давніх звичаїв і міркувань, нав’язаних даними випадками. Доказами в суді служили: показання свідків, присяга і, нарешті, випробування водою і железом.

Законодавство Володимира Мономаха визначало три випадку звернення в холопство:

Перший випадок, коли людина або сама добровільно продавав себе у холопи чи коли пан продавав його за підставі колишніх прав з нього. Але така купівля має неодмінно відбуватися при свидетелях.

Другий випадок звернення до рабство було прийняття у шлюб жінки рабського походження (мабуть, траплялося, що шукали звільнення з рабства у вигляді замужества).

Третій випадок, коли вільна людина це без будь-якого договору стане посадовою особою від приватного людини. Мабуть, це були поставлено по з того що декого, обійнявши посаду, дозволяли собі різні безладдя й обмани, і поза відсутністю умов господарства було неможливо шукати на них управы.

Тільки обчислені тут люди були звернені в холопи. За борги не міг перетворювати на холопство і кожен, хто мав можливість заплатити, міг відпрацювати свій обов’язок і відійти. Військові, очевидно, також робилися холопами, оскільки про це немає промови в «Руська правда» при обчисленні випадків рабства.

За деякими даними вчасно Мономаха можна віднести постанови про спадщину. За тодішнього Російському праву, все сини успадковували порівну, а дочкам зобов’язувалися видавати надане при заміжжі; меншому синові перепадав батьків двір. Кожному, проте, надавалося розпорядитися своїм майном по завещанию.

Заміжня жінка користувалася однаковими юридичними правами з чоловіком. За вбивство чи образи, завдані їй, платили однакова віра, за вбивство чи образи, завдані мужчине.

Заключение

.

Епоха Володимира Мономаха була часом розквіту стану мистецького середовища і літературній діяльності на Русі. У в Києві й за іншими містах споруджувалися нові кам’яні церкви, прикрашені живописом: так при Святополкові було побудовано Києві Михайлівський Золотоверхий монастир, стіни якого існують досі, а близь Києва — Видубицький монастир на місці, де була заміський двір Всеволода. З іншого боку, Володимир перед смертю побудував прекрасну церква на Алте, тому місці, де була убитий Борис. На той час належить складання першій нашій літописі. Ігумен Сільвестр (близько 1115 року) поєднав до одного звід колись які були уривки і, мабуть, сам додав до них сказання про події, яких було свідком. Серед які увійшли до його звід творів були й писання літописця печерського монастиря Нестора, чому Сильвестров літописний звід носив потім у науковому світі назва Несторової літописі, хоч і неправильно, оскільки далеко ще не всі у ній написано Нестором. Думка описувати події і розставляти їх послідовно за літами стала внаслідок знайомства з византийцами-летописцами, у тому числі деякі, як, наприклад, Амартол і Малала тоді були відомі у слов’янському перекладі. Сільвестр поклав початок російському летописанию і зазначив шлях іншим по собі. Його звід був продовжуємо іншими літописцями, розвивалося на багато галузей, відповідно до різним землям російського світу, изменившим свою окрему історію. Безпосереднім і найближчим пересіченою місцевістю продовженням Сильвесторова літописного зводу була літопис, що займається переважно київськими подіями та написана Києві різними літописцями. Літопис ця називається «киевскою»; вона захоплює час Мономаха йде крізь ці XII століття і переривається на подіях початкових років XIII століття. За часів Мономаха, мабуть, було переказано багато з візантійської літератури, як свідчать випадково вцілілі рукописи, яких відносять саме до кінця XI початок XII століття. З початкової літописі видно, що росіяни грамотні люди могли читати своєю мовою Старий заповіт і житія різних святих. Тоді ж із зразком візантійських «описателей життя» становлять житія російських людей, яких поважали за святість життя і смерть. Так було в цей час написано було житіє перших засновників печерській обителі: Антонія і Феодосія повинно бути було преподобним Нестором, печерським літописцем, початок Патерика чи збірника житій святих, твори, яке, розширяючись обсягом від нових додавань, становила згодом одне із улюблених предметів читання благочестивих людей. Від сучасника Мономаха, київського митрополита Никифора, родом грека, залишилася сама Слово і трьох Послання: їх два звернене Володимиру Мономаху, у тому числі одне викривальне проти латин. Тоді й остаточно утворилося поділ церков; ворожнеча панувала між письменниками тієї слабкої й інший церкві та греки намагалися прищепити до російської свою ненависть і злість до західної церкви. Інший сучасник Мономаха, ігумен Данило, зробив подорож у Єрусалим і залишив собою опис цієї мандрівки. Безсумнівно, крім оригінальних і перекладних творів власне релігійної літератури, тоді на Русі була самобутня поетична література, яка носила у собі є або менш відбиток старовинного язичництва. У випадково уцілілому поетичному пам’ятнику кінця XII століття «Слово про полку Ігоря» згадується співака Бояне, який славив події старовини та, ніби між іншим, події XI століття; по деяким ознаками можна припустити, що Боян оспівував і подвиги Мономаха проти половців. Цей Боян був такий поважаємо, що нащадки прозвало його Солов'єм старого часу. Сам Мономах писав «Повчання своїх дітей» чи так звану Духовну. У ньому Мономах викладає докладно події своєї життя, свої походи, свою полювання на диких коней, вепрів, турів, лосів, ведмедів, спосіб життя, заняття у яких видно його невтомна діяльність. Мономах повчає дітей, усі робити самим, в усі вникати, не покладатися на тиунов і отроків. Щодо війни Мономах радить дітям не покладатися на воєвод, самим прикрашати варту, не придаваться бенкетам і сну в поході, і під час сну в поході не знімати із себе зброю, а проходячи з військом по російським землям в жодному разі дозволяти робити шкода жителям в українських селах чи псувати хліб з полів. Нарешті, наказує їм учитися й учитися читати, і приводить у приклад свого батька Всеволода, який, сидячи вдома, вивчився п’яти языкам.

Мономах помер близь Переяславля в улюбленої церкви, побудованої на Альті, 19 травня 1125 року, сімдесяти років від народження. Тіло його було привезене Київ. Сини і бояри понесли його до церкви св. Софії, де він і був похований. Мономах залишив собою пам’ять одного з найкращих князів. «Усі злі наміри ворогів, — говорив літописець, — Бог дав під руки його; прикрашений добрим характером, славний перемогами, не підносився, не величався, по заповіді Божої добро творив ворогам своїм і жаліючи імені свого, але не всі роздаючи нужденним». Ченці прославили його з благочестя і поза щедрість монастирям. Саме це благодушність, сполучене у ньому з енергійної діяльністю і розумом, піднесло його так високо і з боку сучасників, й у пам’яті потомства.

Мабуть, народні епічні пісні про ті часи київського князя Володимира Червоне Сонечко, звані билини Владімірова циклу ставляться немає одному Володимиру святому, до Володимиру Мономаху, так, що у поетичної пам’яті народу ці дві особи злилися за одну. Це припущення може підтверджуватися наступним: в Новгородської літописі під 1118 роком Володимир, з сином своїм Мистиславом княжившим в Новгороді, за заворушення та грабежі закликав з Новгорода і посадив за грати сотского Ставра з кількома соумышленниками його, новогородськими боярами. Між билинами Владімірова циклу є одна билина про Ставре боярине, якого київський князя Володимира засадив в льох, але Ставра визволила родом його дружина, переодягнувшись у чоловічий одяг. Ім'я Володимира Мономаха аж до шановно нащадками, що згодом склалася казка у тому, ніби візантійський імператор надіслав йому знаки царської гідності, вінець, і бармы, і крізь кілька століть назад після нього через московські государі вінчалися вінцем, який назвали «шапкою» Мономаха. Міркуючи неупереджено, мушу помітити, що Мономах у наставляннях й у уривках про неї літописців є бездоганним і добросердим, ніж у свої вчинки, у яких прозирають пороки часу, виховання та середовища, де він жив. Такий, наприклад, вчинок з цими двома половецькими князями, вбитими з порушенням даного слова прав гостинності. Заповідаючи синам поміркованість у війні та людинолюбство, сам Мономах, проте, мимохідь зізнається, що з взяття Мінська, коли він брав участь, не залишено було серед живих ні челядина, ні худоби. Нарешті, він хоч і старалася про російській землі, а й собі не є забував і, караючи князів справді винних, відбирав їх уділи і віддавав своїм синам. Але його історія залишиться то велике значення, що, живе у суспільстві, ледь що виходило із найбільш варварського стану, обертаючись у такому середовищі, де всякий ганявся за вузькими своєкорисливими цілями, ще майже розуміючи святості правничий та договору, один Мономах тримав прапор спільної всіх правди і збирав у його сили російської земли.