Громадянська війна

Содержание Введение 3.

1. Перший етап громадянську війну (кінець травня — листопад 1918 р.) 5.

2. Другий етап громадянську війну (листопад 1918 — лютий 1919 р.) 7.

3. Третій етап громадянську війну (березень 1919 — березень 1920 р.) 9.

4. Четвертий етап громадянську війну (весна—осень 1920 р) 12.

5. Результати громадянської війни й військової інтервенції 14 Укладання 15 Список використаної літератури 16.

Громадянська війна — одне з найскладніших періодів історії нашої країни. І сьогодні мають місце сепаратизм, йде війна на Кавказі, непроста ситуація на південних кордонах із Афганістаном. Тому необхідно глибоко вивчати і робити правильні висновки минулого громадянської войны.

Особливістю громадянської війни Росії, хронологічні рамки якої залишаються досі предметом наукової дискусії, було колись всього широкомасштабне участь іноземних держав, надають як «пряме, і значне опосередкований вплив перебіг збройної боротьби керівництв у країні. Збройна підтримка країнами Антанти російського білого руху мала важливе значення для розв’язання і затягування кривавих подій цього трагічного періоду в історії нашої Батьківщини. Найважливішою з причин їхнього іноземної інтервенції в Росії була неможливість дійти консенсусу в позиції і програмах різнорідних політичними організаціями, насамперед із питання політичному устрої країни й формах організації державної власти.

Чимале значення в радикалізації керівництв країни мала насильницька узурпація влади більшовицької партією під час Жовтневого збройного перевороту, та був активне опір значної частини населення країни проведеної більшовиками политики.

Величезний вплив розширення масштабів громадянську війну справила безкомпромісна боротьба національних політичними організаціями. Ця боротьба призвела до фактичному розпаду колись єдиній державно-політичної системи Російської держави. Дезінтеграція державної влади управління у року громадянську війну досягла безпрецедентного уровня.

Періодизація громадянську війну досі досить спірною проблемою. У цілому нині масштаби і тривалість найскладнішого етапи у історії нашої Батьківщини — громадянської війни й іноземної військової інтервенції в Росії — було зумовлено структурним соціально-політичним катаклізмом, в який виявилися повергнуті фактично всі прошарки і групи багатонаціонального російського суспільства. Маючи це положення, можна сказати, що такий перебіг збройної боротьби між червоними і білими, яким власне визначається саме поняття «війна» як засіб дозволу політичних протиріч при допомоги Збройних Сил, а точніше, протиборство воюючих армій і переклад економіки нашої країни на військовий лад, охоплює період із літа 1918 р. до кінця 1920 г.

Мета цієї роботи — розглянути історію громадянської війни России.

Досягнення поставленої мети, нами вирішені такі задачи:

— розглянути основні етапи громадянської войны;

— розглянути основні результати громадянської войны.

1. Перший етап громадянську війну (кінець травня — листопад 1918 г.).

Наприкінці травня 1918 р. загострилася обстановка Сході країни, де перебували частини окремого Чехословацького корпусу. За угодою з урядом РРФСР, він підлягав евакуації до Франції через Владивосток за умови здаванні зброї. Проте порушення командуванням корпусу угоди і їх органів радянської влади роззброїти корпус сприяли збройним конфліктів. У ніч на 26 травня чехословацькі частини зробили збройне наступ і що з білогвардійськими формуваннями захопили майже всю Транссибірську магістраль. Радянська владу у зайнятих районах була свергнута.

З метою підтримки чехословаків і запровадження контролю за Сибіром Верховну раду Антанти 2 липня 1918 р. прийняв рішення про початок широкої інтервенції (у Росії. Представники командування інтервенціоністських військ Далекому Сході 6 липня опублікували об'єднану декларацію про взяття під тимчасову влада Владивостока та його околиць. Того ж день була в Мурманську підписано «Тимчасовий, по особыма обставинам, угоду представників Великобританії, Северо-Американских Сполучених Штатів Франції з президією Мурманського крайового Ради» з метою спільної захисту краю від держав німецької 1 коаліції. Держдепартамент США 17 липня видав меморандум про допустимості військових дій Росії. У Архангельську 2 серпня члени партій есерів, народних 1 імені соціалістів і кадетів що його антибільшовицький переворот. Влада своїх рук взяла Верховне управління Північної області на чолі з М. У. Чайковським, в Архангельську висадилося близько тисячу англійських, французьких і американських солдатів та матросов. 1].

У 1918 р. в Ярославлі підняли повстання члени «Союзу захисту та свободи», а головнокомандувач Східним фронтом есер М. А. Муравйов наказав своїм військам припинити бойові дії проти Чехословацького корпусу повернути зброю проти німецьких військ. повстання, мали антибільшовицьку спрямованість, прокотилися по Південному Уралу, Північному Кавказу, Туркестану й на інших районам. У багатьох місць вони придушили із застосуванням збройної сили. У зв’язку з загрозою захоплення белогвар дейцами Єкатеринбурга 18 липня розстріляли колишній імператор Микола II і члени його сім'ї. У серпні Петрограді лівими есерами було вбито голова, Петроградського Ч До М. З. Урицкий, а Москві поранений У. І. Ленін. Ці терористичні акти послужили основою прийняття РНК РРФСР 5 вересня постанови «Про червоному терорі». У постанові вимагалося забезпечити тил шляхом терору, розстрілювати всіх 3 осіб, причетним до белогвардейским організаціям, змов і заколотів, ізолювати всіх класових ворогів в концентраційних лагерях[2].

Збройне виступ окремого Чехословацького корпусу змусило Раднарком РРФСР 13 червня 1918 року створити для боротьби з нею і «спирається нею поміщицької і буржуазною контрреволюцією» Реввійськраді Східного фронту. У його складу ввійшло Р. І. Благонравов і П. А. Кобозев і командувач М. А. Муравьед (у липні замість нього було призначений І. І. Вацетис). Торішнього серпня спроба військ фронту перейти у настання закінчилася невдачею. Після перегрупування армії Східного фронту почали нову операцію і протягом двох місяців оволоділи територією Середнього Поволжя і Прикамья. У цей час Південний фронт вів важкі оборонні бою проти Донськой армії на царицынском і воронезькому напрямах. Війська Північного фронту під командуванням генерала Д. П. Парского оборонялися на вологодському, архангельському, котласском і петроградському напрямах. Червона Армія Кавказу (з жовтня 1918 р. — 11-та армія) під тиском Добровольчої армії залишила західну частина Північного Кавказа.

2. Другий етап громадянську війну (листопад 1918 — лютий 1919 г.).

У листопаді — грудні 1918 р. десанти союзників висадилися в Новоросійську, в Одесі і Севастополі, а Мурманську, Архангельську й у Владивостоці з’явилися нові союзні контингенту. У Сибіру 18 листопада адмірал А. У. Колчак з допомогою союзників, офіцерських козацьких частин зробив переворот, розгромив Уфимську директорію, оголосили Верховним правителем Росії і близько верховним головнокомандуючим російських армій. 16 січня 1919 р. між Колчаком та представниками союзних військ у Сибіру було підписано угоду. Відповідно до ним французький генерал М. Жанен був головнокомандувачем військами союзників у Східній же Росії та Сибіру, а англійський генерал А. Нокс мав об'єднати союзну допомогу у тиловий полосе.

13 листопада 1918 р. ВЦВК ухвалила спеціальну постанову про скасування БрестЛитовського мирний договір. У Постанові підкреслювалося, що трудящі маси Росії, Лифляндии, Естляндії, Польщі, Литви, України, Фінляндії, Криму й Кавказу покликані самі вирішувати долю. За взаємною домовленістю з німецьким командуванням Червона Армія розпочала заняттю територій, з яких виводилися німецькі війська. Це завдання виконували 7-ма і Західна (освічена 15 листопада з урахуванням військ Західного району оборони) армії. Вони листопаді 1918 — січні 1919 р. зайняли майже всю територію Білорусії і значну частину Прибалтики. Просування радянських військ здійснювалося, попри протести урядів Латвійської і Естонської республік. На територіях, які перебувають під контролем Червоною Армією, створили Эстляндская трудова комуна (29 листопада), Литовська (16 грудня) і Латвійська (17 грудня) Соціалістичні Радянські Республики. 3].

Наприкінці 1918 р. ЦК РКП (б) і уряд РРФСР з урахуванням пропозицій РВСР і головкому Вацетиса прийняли кардинальних заходів у зміцненні Червоної Армії. У постанові від 26 листопада вимагалося встановити фронті революційну диктатуру і розвинути з найвищої енергією наступ усім фронтах, особливо у Південному. За рішенням РВСР створили: у грудні 1918 р. Каспийско-Кавказский фронт; на початку січня 1919 р. — Український фронт; у лютому — Західний фронт.

Перед військами Каспийско-Кавказского фронту під керівництвом колишнього полковника М. З. Свечникова стояло завдання очистити Північний Кавказ від білогвардійців і завоювати Закавказзі. Проте Добровольча армія випередила армії фронту й перейшов у контрнаступ, змусивши радянські війська вести оборонні бои.

Український фронт (командувач У. А. Антонов-Овсєєнко) в январе—феврале 1919 р. зайняв Харків, Київ, Україну і вийшов до Дніпру. Протиборчі фронту війська української народної армії відходили до Дністру й на Галичину, а французькі і грецькі частини залишили Херсон і Миколаїв-" і стали відходити до Одеси. Одночасно війська Українського фронту завдали поразка Крымско-Азовской добровольчої армії й відтіснили їх у Крим. Під упливом більшовицької пропаганди у частинах і кораблях інтервентів почалися повстання. Наприкінці березня на Паризькій мирній конференції ухвалено рішення про евакуацію союзницьких військ, які у квітні виведені з Крыма. 4].

У 1919 р. генерал А. І. Денікін вжив заходів по централізації успішного управління всіма антирадянськими силами Півдні країни. За угодою з генералом П. М. Красновим Добровольча і Донська армії об'єдналися в Збройні сили Півдня Росії. До їх складу увійшли ще невеликі Крымско-Азовская армія, війська Кавказу, Кавказька армія і Чорноморський флот. Для полегшення становище Донськой армії, генерал Денікін почав перекидання із Кавказу у Донбас частин Кавказької добровольчої армії (так стала тепер іменуватися Добровольча армия).

3. Третій етап громадянську війну (березень 1919 — березень 1920 г.).

Наприкінці лютого 1919 р. Головне командування Червоною Армією, з оцінки сформованій військово-політичній обстановки, основне завдання вважало боротьбу в Україні проти об'єднаних сил Антанти Добровольчої армії й на Західному фронті проти об'єднаних сил Фінляндії, Естляндії, Німеччини та Польщі, яким сприяла Антанта. На півночі передбачалося вести активних дій на архангельському напрямі, на сході — опанувати Перм’ю, Єкатеринбургом і Челябінськом із єдиною метою відкрити доступ до Сибіру, і навіть просуватися в Туркестан і Закаспийскую область.

Попри дуже несхвальну оцінку антибільшовицьких «російських сил», вони навесні 1919 р. спробували зміцнити своє становище. На початку березня війська адмірала Колчака (Сибірська, Західна, Уральська, Оренбурзька армії й Південна армійська група) раптово перейшли у наступление.

За вимогою ЦК РКП (б) на Східний фронт були спрямовані війська, зняті з інших фронтів. 28 квітня у контрнаступ перейшла Південна група армій Східного фронту. Вона завдала поразка Західної армії й посіла Бугуруслан[5].

Війська Західного фронту навесні 1919 р. боролися в Карелії, Прибалтиці та Білорусі проти фінських, німецьких, польських, естонських, литовських, латвійських і білогвардійських військ. Наприкінці квітня фінська Олонецкая добровольча армія перейшов у наступ, завдала поразка частинам 7-й армії Західного фронту, захопила Видлицу і Олонец, погрожуючи з півночі Петрограду. У травня почалося наступ на петроградському напрямку Північного корпусу (з 19 червня Північно-Західна армія) під командуванням генерала До. До. Дзе-рожинского (із червня генерал А. П. Родзянко). Йому вдалося відтіснити частини 7-й армії й опанувати Гдовом, Ямбургом і Псковом. Війська 15-й армії під ударами естонських, латиських і литовських частин, підтриманих Північним корпусом, залишили зайняту ними територію Прибалтики.

Тимчасове затишшя на Західному фронті дозволило використовувати частину сил для перекидання на південь. Одночасно 7-ма армія під керівництвом колишнього генерала Д. М. Надійного після наполегливих оборонних боїв зупинила просування Північно-Західної армії генерала М. М. Юденича і 21 жовтня перейшов у контрнаступ. У взаємодії з 15-й армією війська 7-й армії відтіснили армію генерала Юденича до естонської кордоні. Її залишки перейшли завезеними на територію Естонії, де було роззброєно і інтерновано. 2 лютого 1920 р. в Юр'єву між делегаціями РСФРР та УСРР Естонії відбулося підписання мирний договір. За договором проголошувалося припинення стану війни між обома країнами, РРФСР визнала незалежність Естонії і передала їй відповідну частку (15 млн крб. золотом) золотого запасу России.

Війська Українського фронту 14 березня 1919 р. почали, не санкціоноване головкомом І. І. Вацетисом наступ на Правобережної Україні. Для посилення військ фронту було використано резерви головкому, призначені Південному фронту. Це й дозволило Українському фронту до кінця березня зупинити просування армії УНР, та був, розвиваючи успіх, 6 квітня зайняти Одесу і, перейшовши убрід Сиваш, наприкінці місяця опанувати Кримом. Частина сил Українського фронту у квітні була допоможе Угорської Радянської республіці, а й через різкого ускладнення обстановки у Донбасі й повстання на тилу фронту частин 6-ї Української стрілецької дивізії кошти надати зірвалася. Через невиконання розпоряджень головкому щодо перекидання військ до посилення Південного фронту й прагнення командування Українським фронтом до автономним діям він був у червні расформирован. 6].

Війська Південного фронту під час запеклих боїв зуміли подолати опір армій генерала Денікіна в квітні 1919 р. форсували р. Маныч у районі Великокнязівської, почавши просування до Батайску і Тихорєцької. Одночасно війська фронту боролися із повсталими козаками, а частина сил довелося доручити боротьбу з загонами М. І. Махна, який висловив недовіру уряду УРСР, не пускав в контрольовані їм райони продотряды і дозволяв створювати комбеды. Ускладненням обстановки на теренах Південного фронту скористався генерал Денікін. Його військ у травні перейшли у контрнаступ й змусили армії Південного фронту залишити Донську область, Донбас і частина населення України. У районі станції Міллерово на початку червня сталося об'єднання повсталих з частинами Добровольчої армії. 3 липня генерал Денікін віддав директиву, яка дістала найменування «Московської». Передбачалося нанесення головного удару силами Донськой і Добровольчої армій на курському і воронезькому напрямах з захоплення Москвы. 7].

Південний фронт, отримавши підкріплення, 11 жовтня перейшов у контрнаступ. Його війська завдали поразка головним силам Добровольчої армії, зайняли 20 жовтня Орел і 24-го — Воронеж. У результаті подальшого наступу було взято 15 листопада Касторная й у ніч на 18 листопада — Курськ. Наприкінці грудня війська Південного і Південно-Східного фронтів захопили Донбас. 3 січня 1920 р. переймався Царицын, 7 січня — Новочеркасск і 10-го — Ростов-на-Дону. Війська 12-й армії 16 грудня 1919 р. оволоділи Києвом. З виходом радянських військ підступитися до Кавказу Юго-Восточный фронт у грудні 1920 р. було перейменовано на Кавказький, а Південний — в Південно-Західний фронт. Його армії зайняли Правобережну Україну і від'їздять 7 лютого — Одесу. Кавказький фронт в январе—апреле 1920 р. розгромив збройні сили Півдня Росії, вийшовши до кордонів Азербайджанської і Грузинської Республік. Генерал А. И.

4. Четвертий етап громадянську війну (весна—осень 1920 г).

Навесні 1920 р. Червона Армія розгромила основні антибільшовицькі сили, що усталило становище РРФСР. у Верховну раду Антанти, враховуючи обстановку, вже 16 січня формально зняв економічну блокаду із Радянською Росії. Її уряд підписало мирні договори з Грузинської, Вірменській і Латвійської республиками.

Економічний стан країни продовжувало залишатися важким: не вистачало продовольства, транспорт зруйнували, більшість фабрик і заводів через брак палива й сировини не працювало, країни лютував тиф.

У ситуації на IX з'їзді РКП (б), що відбулося 29 березня — 5 квітня 1920 р., прийнято рішення про неухильному проведення життя єдиного господарського плану. Проте його виконання було з чималими труднощами, зокрема і внешними.

Советско-польская війна 1920 р. На країни активізували свою діяльність польські війська. Поки Червона Армія вела боротьбу з арміями генералів Денікіна, Юденича і адмірала Колчака, польські війська обмежувалися проведенням операцій невеликого масштаба[8].

Втіленню у життя плану Ю. Пілсудського перешкоджали Українська і поддерживавшая її РРФСР. І він 17 квітня наказав провести наступальну операцію на Волинь і Подолию, щоб розбити 12-ту і 14-ту армії Південно-Західним фронтом. Наступ польські війська почалося 25 квітня 1920 р. У взаємодії з українською частинами вони 6 травня оволоділи Києвом. Армії Південно-Західним фронтом зазнали втрат і лише у середині травня зуміли зупинити просування поляків. З метою запобігти розгром ЮгоЗахідного фронту війська Західного фронту під керівництвом М. М. Тухачевського, без очікування завершення перекидання військ з інших фронтів, перейшли 14 травня у наступ. Проте наступ через брак зусиль і поспішності підготовкою завершилося невдачею. У той самий час він змусило польське командування перекинути частина сил із керівництвом України завезеними на територію Білорусі, де діяли війська Західного фронта.

23 травня ЦК РКП (б) опублікував тези «Польський фронт і наші проблеми», в яких війну з Польщею розглядали як центральна завдання партії і містився заклик до польському пролетаріату перетворити своєї країни в соціалістичну республику.

Вихід Червоною Армією на етнічний кордон Польщі створив загрозу вторгнення її територію. Англійське уряд 12 липня надіслало уряду РРФСР ультиматум (ноту Керзона) з вимогою призупинити наступ проти Польщі й встановити одночасно перемир’я з генералом Врангелем.

Війська Західного і Південно-Західного фронтів продовжували просування на Варшаву і Львів. Однак у про те, що вони наставали в розбіжних напрямах, з-поміж них порушилося взаємодія. Цим скористалося польське командування, яке, спираючись на пат-ріотичний підйом країни, зуміло значно зміцнити свою армію. 14 серпня вона в контрнаступ, завдала поразка Західному фронту і до кінця серпня відкинула його війська на вихідні перед настанням позиції. Радянське уряд, щоб уникнути поразки, мусило піти для переговорів перемир’я із Польщею, підписаною 12 жовтня 1920 р., а 18 березня 1921 р. обидві держави уклали мирний договор. 9].

Розгром Російської армії Врангеля. Головне командування Червоною Армією зосередило свої головні зусилля на розгромі Російської армії генерала П. М. Врангеля. Війська Південного фронту, створеного 21 вересня 1920 р., наприкінці жовтня перейшли у контрнаступ у Північній Таврії і завдали часткове поразка Російської армии.

5. Результати громадянської війни й військової интервенции.

У жорстокої збройної боротьби, тривала п’ять років, більшовики зуміли втримати владу в руках. Були ліквідовані все державні формування, виниклі після розпаду Російської імперії, крім Польщі, Естонії, Латвії, Литви, Фінляндії. Партія більшовиків, проголосивши встановлення диктатури пролетаріату, в дійсності встановила свою диктатуру. Керівництво більшовицької партії вирішувало все важливі питання державної, економічної, військової та напрямів культурної життя. Формально проголосивши демократію (пролетарську), більшовики вели непримиренну боротьбу з своїми ідейними противниками, здійснювали радикальну націоналізацію в промисловості й банків, заборонили торгівлю, запровадили продрозкладку і трудову повинність. Усе це супроводжувалося грубою сваволею і насильством на місцях, що викликало невдоволення, і опір частини населення, зокрема і збройне. На боці противників більшовиків, проповедовавших ідеї світову революцію, виступили країни Антанти, що було одній з причин затягування війни. Вона характеризувалася безкомпромісністю і запеклістю борються сторін. Загальна сума шкоди Росії становила 50 млрд. золотих рублей. 10].

Відповідно до додатками до Брест-Литовському мирному договору і добавочному договору від 27 серпня 1918 р. країни Четверного союзу мали декларація про вивезення із Росії вогкого та обрубленного лісу, чверті видобутої нафти на Бакинської області, і навіть вугілля із Донбасу. З Далекого Сходу інтервентами було вивезено більше трьох млн. шкурок цінної хутра, з Грузії — 26 млн. пудів марганцю, з Азербайджану — близько тридцяти млн. пудів нафти, з Криму — 3 млн. пудів зерна, 120 тис. пудів льону, 63 тис. пудів вовни, з Півночі — ліс більш як за 1 млн. фунтів стерлінгів, близько двох млн. пудів льону, 98 тис. пудів марганцевої руды.

Заключение

.

Відтак можна виділити чотири етапу громадянської війни России:

Перший етап (кінець травня — листопад 1918 р.) — починається повстанням Чехословацького корпусу і рішення держав Антанти розгортання військової інтервенції в Радянську Росію. Влітку ситуації у країні загострює заколот лівих есерів, і з вересня 1918 р. Радянська республіка перетворюється на «єдиний військовий табір», формуються основні фронти громадянської войны.

Другий етап (листопад 1918 р. — лютий 1919 р.) — з закінченням першої Першої світової розгортається широкомасштабна збройна інтервенція держав Антанти проти в Радянській Росії. У цей час відбувається консолідація «генеральських диктатур» у межах білого движения.

Третій етап (березень 1919 р. — березень 1920 р.) — характеризується настанням Збройних Сил білих режимів усім фронтах і організацією контрнаступу Червоною Армією, якій вдалося переламати перебіг поєдинку збройної боротьби, і розірвати кільце фронтов.

Четвертий етап (весна—осень 1920 р.) — це остаточний розгром білого руху півдні Росії, який походив і натомість невдалої для РРФСР війни з Польшей.

Наступний перебіг подій був порочне коло, у якому не решенность глибинних проблем суспільства — питань світ і про землю робила неможливим розвиток нормального політичного процесу та збереження громадянського світу з урахуванням компромісів між класами. Після червневих подій диктатура стала неминучою: або Ленін, або права військова диктатура, що в той момент означало Корнілов. Перший шлях виявився трагічної утопією. До чого вів останній можна побачити у тому числі на прикладі країни, як довоєнний Китай.

Список використаної литературы.

1. Голдин У. І. Росія громадянської войне. Очерки новітньої історіографії.- М.-2000.-276с. 2. Громадянська війна у і воспоминаниях.-М.-1998. 3. Історія СРСР. / Під редакцією Островського У. П. — М.: Просвіток, 1990. 4. Коновалов У. Громадянська війна у Росії (1917;1922 р.): міфи й реальність// Диалог.-1998.-№ 9.-с.72−76 5. Левандовський А. А., Щетинов Ю. О. Росія XX столітті: Учеб. М.: Владос, 1998. 6. Наше Батьківщину. Досвід політичної історії. Т.2 — М.: Просвіток, 1991. 7. Вітчизняна історія / Під ред.А. А. Радугина. — М.: Академія, 2003. 8. Допомога за історії Батьківщини / Під ред. Курицина В. М. — М.: Простір, 2000. 9. Шевоцуков П. А. Сторінки історії громадянської війни .-М.-1995.

———————————- [1] Коновалов У. Громадянська війна у Росії (1917;1922 р.): міфи й реальність// Диалог.-1998.-№ 9.-с.72. [2] Коновалов У. Громадянська війна у Росії (1917;1922 р.): міфи й реальність// Диалог.-1998.-№ 9.-с.73. [3] Допомога за історії Батьківщини / Під ред. Курицина В. М. — М.: Простір, 2000. — С.121. [4] Допомога за історії Батьківщини / Під ред. Курицина В. М. — М.: Простір, 2000. — С.122. [5] Голдин У. І. Росія громадянської війни. Нариси новітньої історіографії.- М.-2000. — С.76. [6] Голдин У. І. Росія громадянської війни. Нариси новітньої історіографії.- М.-2000. — С.77. [7] Голдин У. І. Росія громадянської війни. Нариси новітньої історіографії.- М.-2000. — С.78. [8] Левандовський А. А., Щетинов Ю. О. Росія XX столітті: Учеб. М.: Владос, 1998. — С.101. [9] Левандовський А. А., Щетинов Ю. О. Росія XX столітті: Учеб. М.: Владос, 1998. — С.102. [10] Історія СРСР. / Під редакцією Островського У. П. — М.: Просвіток, 1990. — С.98.