Початок визвольної війни українського народу под дротом Б.Хмельницького

Контрольна робота на тему:

«Початок визвольної війни українського народу под проводом.

Б.Хмельницького".

Зміст (із врахуванням титулки):

Вступ … … стор. 3.

1. Причини визвольної війни українського народу… стор. 4.

2. Воєнні дії 1648−1649 рр.

…

…стор. 5.

3. Формування козацької державності.

… стор. 10.

Висновки.

…

… стор. 12.

Використана література.

…

… стор. 14.

Вступ.

Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння причин Національно-визвольної війни українського народу под дротом Б. Хмельницького (1648−1654рр), її швидкого й успішного розгортання. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI — 20−30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість може, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального й колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися.

Українські історики в своїх роботів приділяли багато уваги висвітленню цого запитання: так М. Гру шевський розгляду цого запитання присвячує цілий розділ — р. IV «Перші козацькі війни» (Історія України-Русі т. VII), О. Субтельний в частині ІІІ «козацька ера» своєї книжки «Історія України» дає аналіз цого запитання под назвою «Перші повстання». Звертається до опису запитання, пов‘язаного із селянсько-козацькими рухами й видатний Український історик Наталія Полонська-Василенко — в своїй роботі «Історія України» т.1 год. IV «Україна напередодні Хмельниччини «. Продовжується висвітлення цого запитання й в «Історії Русів», «Історію України та її народу» О.Ф.Єфименко, «Короткій історії козаччини «В.Антоновича. Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI — 48−57 рр. XVII ст., як єдине ціле, породжене одними й тими ж причинами. Так було в академічному дослідженні «Історія України — нове бачення «, автори висвітлюють дану проблему в розділі «Суспільні рухи кінця XVI — 30-х рр. XVII ст.». Цю точку зору поділяють й автори «Нарисів із історії України (Новий погляд) I год. розділ «Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі».

Повстання под дротом К. Косинського (1591−1593), Повстання под керівництвом Северина Наливайка (1594−1596 рр.), Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст. (под приводом Марка Жмайма, под приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 — 1631 рр.), под керівництвом Івана Сулими (1635 рік)), Повстання 1637−1638 рр. підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) под дротом Б.Хмельницького.

1. Причини визвольної війни українського народу.

Причини, характер та рушійні сили війни.

Основними причинами Національно-визвольної війни XVII ст. були:

1. Релігійне гноблення — наступ католицизму та уніатства на права і свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов «язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів.

2. Національне гноблення — обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі органів самоврядування міст, вказівки на другосортність і неповноцінність українців.

3. Соціальне гноблення:

• зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

• феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація із боці євреїв-орендаторів;

• посилення козацтва і міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів із боці польських магнатів та шляхти.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним.

Головною рушійною силою визвольної війни було б козацтво. Серед повстанців було б багато селян та міщан, а також вихідців із дрібної української православної шляхти. Підтримувало повстання і православне духівництво.

Цілями Національно-визвольної війни були:

. усунення польського домінування, створення Української держави;

. ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю;

. затвердження козацького типу господарювання на основі буржуазної власності на землю.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, чи, як висловлювалися польські історики ХIХ ст., «цивілізування» України, смердоті також були чинником нестабільності і напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом «сильний завжди правий», смердоті постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що «на Україні правити беззаконня». Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи й в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, смердоті обкладали селян повинностями, як лише минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо после того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

Невдоволення зростало й в інших верствах українського суспільства. Специфіка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих міст були слабко захищені від магнатських зазіхань. Напіваграрна природа міст й ті, що розміщувалися смердоті на землях магнатів, давало олігархам привід ставити под сумнів статус міщан й вимагати від них виконання обтяжливих повинностей й сплати податків. Об'єктом утисків й експропріацій із боці магнатів ставала навіть дрібна знати, переважна частина якої все ще був православну. Зростало загальне невдоволення та обурення, але й «клапани», що ними таких випадках виходив їхнього надлишок, були закритими. З подальшим освоєнням територї збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі; водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи, после 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

Готовність до повстання поєднувалася з вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того години звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівникичужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. Доти ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добро організованих й високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі із регулярною армією. Відтак, з посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність й здатність боротися проти неї.

Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

2. Воєнні дії 1648−1649 рр.

«Ординація Війська Запорізького» 1638 р. ліквідувала чимало прав козацтва й одну годину принесла полегшення польській шляхті. Алі уже за кілька років козаки подолали заціпеніння, згадали про свою лицарську славу і почали збирати сили для створення нового виступу проти польського панства. Хоч реєстровиків було б лише 6 тис., але й смердоті спиралися на маси невизнаного урядом козацтва і пригнобленого поспільства. Головними причинами зростаючого незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої стали посилення гніту селян й міщан, наступ на права козацтва і небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян й міщан, незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідування православного духівництва і національно-релігійні утиски інших груп населення.

Перші звістки про підготовку козацтва до повстання вольний гетьман Станіслав Конєцпольський здобувши у 1646 р. Умови для повстання були сприятливими. Король Владислав IV готувався до війни із Туреччиною, але й после відмови сеймові ратифікувати її вухо вирішив діяти самостійно. Він дозволив запорожцям зробити морський похід на Туреччину і давши їм королівську грамоту на спорудження човнів. Під цим прикриттям козаки почали збиратися на Запоріжжі, згуртовуватися і виробляти план спільних дій.

Одним із організаторів повстання ставши Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (27.ХІІ. 1595—27.VІ. 1647), Він народився в Чигирині, за іншими даними в Переяславі чи на Львівщині, в сім «ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького і козачки із Переяславського полку. Закінчив спочатку, напевне, одну із київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав ґрунтовні знання із історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добро володів польською, латинською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З молодих літ опанував військову справу. Брав доля в козацьких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстрового війська, але й в 1637 р. був розжалуваний у сотники, як й інші православні шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків й переслідувань із боці польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старості Олександра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не дійшла черга і до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти «наїздом» захопив Суботів, а молодшого сина Хмельницького доручивши побити мало не дуже до смерти. І це тоді як Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добро знали при дворі польського короля, а урядових кілках Франції.

Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини, котра добивалася відновлення козацьких прав й привілеїв. Серед неї виділялися сотники Чигиринського полку Федір Вешняк й Кіндрат Бурляй, колишні полковники Корсунського полку Максим Нестеренко, Білоцерківського — Яцина Люторенко й Яцько Клиша та військовий суддя Іван Гиря. Найближчими сподвижниками Хмельницького стали також учасники багатьох морських походів на турків й татар Іван Ганжу та Максим Кривоніс.

перший варіант знищення польських військ на Наддніпрянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельницький та його однодумці зібралися на таємну раду под Чигирином для вироблення нового плану. Алі про зібрання стало відомо польському комісарові й тієї доручивши чигиринському полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевському заарештувати Хмельницького для проведення слідства. Та Вешняк й Бурляй переконали полковника, що він не винен, і умовили відпустити Хмельницького до Трахтемирова — резиденції комісара Яцека Шамберга, аби він зміг виправдатися. Кричевський співчував змовникам й відпустив Хмельницького. Проте він разом з старшим сином Тимошем та 16- мало однодумцями за околицею Чигирина повернувши на Запоріжжя. дорогою перед тим приєднувалися різні люди прийшли на Сич прибуло 300, за іншими даними — 500 чол. Спочатку прибулі оселилися на про. Томаківка, за милю нижче від Микитиної Січі, де стояв польський гарнізон;

Відразу перебували козаки сотника Федора Линчая, котрі нещодавно зазнали поразки у боротьбі проти ставлеників речі Посполитої Івана Барабаша та Іляша Караїмовича. Хмельницький із побратимами перебрався на ближчий острів Бучки. У січні 1648 р. козаки уже були готові до штурму Січі. Алі полковник Гурський не прийняв бою й завчасно втік застави із Черкаського полку впустила повсталих у Сич й сама приєдналася перед тим. На загальній раді 30 января, за іншими даними — на початку лютого, 1648 р. козаки обрали Хмельницького гетьманом й підтримали його курс — на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої.

Літопису Григорія Граб’янки, розповідаючи про втечу Б. Хмельницького у грудні 1647 року на Запорожжя зазначає: «Спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там Чоловік триста козаків, розповів їм про собі, разом узяте ті, що ляхів із козаками задумали зробити, про ту наругу, якої смердоті чинять не лише над козацтвом, а і над господніми храмами».

21 января (в історичній літературі називають 25-е, 31-ше января) 1648 року загін повстанців на чолі із Б. Хмельницьким захопив Микитинську Сич. У цьому йому сприяли козаки Черкаського козацького реєстрового полку, котрі перебували в ній для спостереження за татарськими переправами через Дніпро. Повстання охопило весь Низ, де Б. Хмельницький «всіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запорожжі стояли) винищив».

Народна пам’ять скрізь століття пронесла цікавий переказ про ті, яким чином Хмельницький добився успіху. «…Приїхав на Сич, аж там стоїть жовнірство, бере од козаків десяту рибу. Від Хмельницький показавши таємно запорожцям королівський лист, усовітував їм як збути жовнірів: «Я, каже, вийду на майдан та і зачну кричати: «У раду ! У раду! У раду! А як візьмете под підлозі дрючку й як жовніри прийдуть без шабель, то, на їхнього із дрючками на всіх й перебийте» Так й сталося».

У лютому 1648 р. повстанці розбили под Микитинською Січчю каральні зажени поляків, що намагалися придушити повстання. Здобуття Січі й звільнення Запоріжжя від польських військ були першими перемогами Б. Хмельницького, що малі стратегічне значення. Це стало й початком визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої.

У стислий годину Б. Хмельницький сформував повстанську армію, уклав воєнний союз із Кримським ханством, здійснював агітацію серед українського народу організовано взяти доля в війні із поляками. Саме тоді ним був проголошена позначка боротьби-відновити Українську державу.

Після Великодніх святий 1648 року кошова старшина зібрала запорозьких козаків до Січі на Раду. Прибувши на неї було б наскільки багато, що «кошовий отаман з Хмельницьким мусіли вийти із Січової фортеці на просторіший майдан».

На великій козацькій раді було б оголошено, що за збитки й гніт із боці поляків проти них починається війна. А союзником козаків якщо Кримський Хан. як повідомляє літописець Самійло Величко, що «почувши це, все Запорозьке військо одностайно й одноголосно назвало Хмельницького своїм гетьманом й 19 апреля ухвалило й обіцялося стояти за нього у війні із поляками, навіть якщо треба якщо головами накласти». Тут на раді йому вручили гетьманські клейноди.

Звідси, через кілька днів Б. Хмельницький на чолі 8-тисячної повстанської армії вирушив на зустріч польським військам, котрі «йшли просто на Запороже до Січі зносити Хмельницького чи осадити його із войском».

У 1648 р. Український народ єдиною силою виступив проти польськокатолицького поневолення. Експлуатація панів, шляхти, євреїв-орендаторів був жорстокою. Богдан Хмельницький сказавши: «Причиною, котра спонукала козаків піднятися війною на ляхів було б не ті, що позбавляти їхні .земної батьківщини, не ті, що обтяжувати їхні роботами, подібно до немилостивих фараонів, інші ж, що ляхів, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села і доми нетлінних душ».

Війна поділилась на чотири періоди.:

перший період війни (1648−1649) знаменувався перемогами под Жовтими Водами й Корсунем; битвою под Пилявцями; облогою Львова й Зборівським договором.

Інший період війни (1650−1653) попри кровопролитну боротьбу повсталих й поляків, жодній з сторін успіху не приніс.

Тритій період війни (1654−1655) визначився допомогою Росії Україні в боротьбі із Польщею.

Четвертий період війни (1656−1657) це укладання союзу між Україною й Семиградським князівством, а також спільні дії козацтва й шведською армії проти Польщі.

Жовтоводська битва 1648 — перша переможна битва української армії под дротом Б. Хмельницького проти польських військ на початку національновизвольної війни українського народу под дротом Б. Хмельницького 1648−57. 21.1.1648 повстанські зажени спільно із запорожцями розгромили польський гарнізон на Запорізькій Січі й обрали гетьманом України Б.Хмельницького. На початку апреля 1648, вимагаючи від великого коронного гетьмани М. Потоцького вивести із України урядові війська й скасувати «Ординацію Війська Запорізького», Б. Хмельницький на чолі козацького війська виступив із Запоріжжя. Головні шляхетські сили под командуванням М. Потоцького й польного гетьмани М. Калиновського розташувалися між Черкасами й Чигирином. 11(21).4.1648 польське командування вислало назустріч повсталим два авангардні зажени. перший под командуванням С. Потоцького й Я. Шемберка (бл. 6 тис. польських жовнірів й 2 тис. реєстровців) наступав суходолом, другий, що складався із 2 тис. іноземних найманців й 4 тис. реєстрових козаків на чолі із генеральними осавулами І.Барабашем та І.Караїмовичем, плив на байдаках вниз по Дніпру. Біля фортеці Кодак обидва зажени малі про «єднатися й спільними зусиллями захопити Сич. Поділ польського війська на окремі частини блискуче використав Б.Хмельницький. 19(29).4.1648 повстанці й загін татар Тугай-Бея атакували шляхетське військо в урочищі Жовті Води (неподалік теперішнього міста Жовті Води Дніпропетровської обл.) й змусили його, збудувавши табір, чекати на підмогу. Однак допомога польському війську ззовні то й не надійшла.24.4(4.5).1648 поблизу Кам «яного Затону на Дніпрі реєстрові козаки підняли повстання, яку очолили Ф. Джалалій й черкаський сотник Б.Товпига. Повсталі, убивши декого із старшин, 5(15)5 приєдналися до військ Б.Хмельницького. Вирішальна битва 5−6(15−16).5 завершилася повним розгромом польських військ в урочищі Княжі Байраки. Сотні польських солдатів загинуло, близько З тис. жовнірів й 50 шляхтичів потрапили у сповнений, до того числі С. Лотоцький (незабаром помер від ран) й Я.Шемберк. Перемога української армії под Жовтими Водами сприяла розгортанню національно-визвольного руху по всій Україні.

Вражені звісткою про поразку в битві под Жовтими Водами і переконані підісланим козаком у бо повстанці значно переважають їхнього, командувачі 20-тисячних головних сил Марцін Каліновський та Міколай Потоцький залишили вигідні позиції под Корсунем й, маючи за поводиря таємного агента гетьмани, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня поляки наскочили на козацьку засідку (козацькі сили зросли до 15 тис., без врахування татарської кінноти) й знову зазнали поразки. Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. Наче полякам ще мало було б нещасть, за шість днів до битви под Корсунем помирає король Владислав IV. У тієї годину, коли на півдні збираються юрми повстанців. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів й армію.

Перемоги Хмельницького приголомшили поляків й водночас надихнули українців. Спочатку на Право-, але в Лівобережжі козаки, селяни й міщани створюють полки і чи пристають до гетьмани, чи ж под дротом місцевих ватажків піднімають власні повстання. Багато селян й козаків скористалися нагодою дати волю довго стримуваній ненависті до гнобителів. Страшна картина цих подій описується у «Літописі Самовидця»: «…де колвек знайшлася шляхта, слуги замковіє, жиди і уряди міскіе — усе забияли, не щадячи ані жон і дітей їхні, маєтности грабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась і замки шляхецкіе і двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадібного цілого. Рідкій у тому кріві на ту годину рук своїх не умочил і того грабленія тихий добрий не лагодив». За кілька місяців із України було б зметено майже всю польську шляхту, урядників, ксьондзів. Особливо нищівного удару зазнали євреї, котрі становили найчисельніше, але й найменш захищене представництво шляхетського режиму. Між 1648 й 1656 рр. повсталі вбили десятки тисяч євреїв (через шлюб достовірних даних неможливо встановити точніші цифри), й тому євреї і досі вважають повстання Хмельницького однією із найжахливіших подій своєї історії.

Польські магнати і шляхта на свій чергу відповідали на різанину різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший із магнатів — Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добро вишколене 6-тисячне військо, збирає, стільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв й починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід з трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то, на Україні смердоті викликали таке обурення, що повсталі і слухати не хотіли про якісь переговори, давши боротися із Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись под Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добро організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. Доти ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені і талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці із міщан — Мартін Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького і один з найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. З добровольців створювалися нові частини, і под кінець літа укра-їнські сили налічували від 80 до 100 тис. Чоловік. З них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли години. Щоб затримати повстанців, смердоті вступили із Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти і 8 тис. німецьких найманців. Колі біля Львова збиралося їхнє військо, споряджене в сліпучі шати, котрі так полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий й закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Міколай Остророг й 19-річний Олександр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їхнього «периною», «латиною» і «дитиною». 23 вересня воюючі армії зустрілися под Пилявцями. Під годину бою польським гетьманам зрадили нерви й смердоті кинулися тікати. Колі про це стало відомо, решта армії вчинила ті ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька часів знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Битва под Пилявцями відкрила Хмельницькому шлях на захід. Колі він заглиблювався в землі Волині та Галичини, селяни вітали його та приєднувалися до повстання. Чули навіть, як у Південній Польщі пригноблені хлопи показували: «Якби лише Бог змилувався з нас і давши нам свого Хмельницького, тоді б ми теж показали шляхті, як гнобити хлопів». На початку жовтня козацько-селянська армія узяла під облогу Львів й уже б от-от здобула його, та завдяки величезному викупу і небажанню Хмельницького руйнувати чудове місто Львів було б врятовано. Через місяць, коли велася підготовка до облоги польської фортеці Замостя, надійшла новина, що королем обрано Яна Казимира — людину, якої волів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир «я.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на тієї момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію і повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усє ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вон могла задовольняти козацтво. Доти ж голод й чума уже позначилися на його військах, як й на населенні України в цілому. Та і союзникам гетьмани — кримським татарам — не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, і зумовили небажання гетьмани продовжувати військову кампанію взимку.

На початку января 1649 р. Хмельницький повертається до Києва на чолі переможного війська. Збуджений натовп й православне духовенство вітали його, як «українського Мойсея», що «звільнив свій народ від польського рабства».

Навіть после перемог Хмельницького стосунки між поляками та українцями лишилися нез «ясованими. Хоч гетьман усє ще не вирішив розірвати зв «язки із Річчю Посполитою, він знавши, що його послідовники рішуче настроєні проти Повернення стану, який існував у 1648 р. Зі свого боці поляки, готові надати незначні вчинки козакам, усе ж таки наполягали на поверненні українців под панування шляхти. Ця безвихідь спричинилася до повторення певної моделі подій: із року в рік обидві сторони воювали між собою, але й не в змозі завдати одна одній рішучої поразки, смердоті закінчували виснажливі кампанії підписанням незадовільних для собі угод, после чого верталися додому, щоб вести військову й дипломатичну підготовку до наступної війни.

Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили— 25 тис. на чолі із самим королем Яном Казиміром, а ще через Галичину под командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого оманливого маневру, Хмельницький й його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обклали Вишневецького у фортеці Збараж. Колі на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напавши на армію Яна Казимира под Зборовом й оточив її. Алі якраз коли поляки от-от малі зазнати поразки і под Збаражем й под Зборовом, татарський хан зрадив гетьмани. Підкуплений поляками і побоюючись зміцнення українців. Іслам Гірей відвів своє військо і поставивши перед Хмельницьким вимогу укласти угоду із польським королем. За таких обставин гетьманові не лишалося нічого іншого, як погодитися.

18 серпня 1649 р. було б підписано Зборівський світ. Далі реєстр установлювався у 50 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча усім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян малі повернутися у кріпацтво. Польській шляхті на свій чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Лише тиск татар змусив Хмельницького піти на цю невигідну угоду, котра викликала широке невдоволення по всій Україні. Алі оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода то й не був повністю виконана.

Будучи стратегом та дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду із кримським ханом, що обіцяв йому допомогу. У ході війни кримські татари нерідко надавали козаків, але й останні відмовлялися союзниками інших держав.

Отже, на початку війни, навесні 1648 р., повстанське військо розгромило поляків под Жовтими Водами та под Корсунем. Перші перемоги свідчили не лише про полководський талант Б. Хмельницького та енергію, із якою він вів підготовку до повстання, інші ж, що для Визвольної війни уже був підготовлений грунт: уся селянсько-козацька Україна сприймала його заклики як довгоочікувані та бажані.

Вже в цих перших битвах поруч з ним були його бойові побратимі: М. Кривонос, Д. Нечай, І.Богун, М. Кричевський та інші. З Ними були виграні битви под Пилявцями (1648), под Зборовом (1649), под Батогом (1652), под Жванцем (1653). Та, Незважаючи на програну внаслідок зрадництва кримського хана битву под Берестечком (1651), Хмельницький виявив собі справжнім полководцем й знавцем військового діла.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка з зовні. Відтак він дедалі понад уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу із козаками кримських татар. Алі цей союз виявився ненадійним. Доти ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків з Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва, шляхом перетворення його на окремий й рівноправний стан Речі Посполитої. Алі вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.

Головною рисою його таланту стратега був рішучість наступальних дій із метою розгрому ворога частинами у відкритому бою. Хмельницький зарекомендував собі як новатор і носій передових ідей у військовому мистецтві. Його знамениті засідки, демонстративні атаки, навмисні відступи та інші тактичні прийоми ставили в однієї польського воєначальника.

У Сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає запитання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під годину повстання і справді прийшов поголос, що він хоче відновити «давньоруське князівство «чи навіть планує утворити окреме «козацьке князівство ». Можливо, ці ідеї і розглядались, але й здійснити їхнього за таких обставин було б б неможливо. як показали безперервні війни, козаки хоч й завдавали полякам тяжких поразок, однак було неможливо постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу був згода тих, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лихий й для багатьох українців ті, як ці проблеми вирішувати — при своїй владі, чи чужій — було б справою другорядною. Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не із народом, а із особою законного монарха. З огляду тих, що за всієї популярності та влади, Хмельницький іншого визнання, він вимушений був знайти для України зверхнина, який його мав. Не стояло запитання про самоврядування України, бо українці уже здобули його. Їхньою метою було б знайти монарха, що міг бі забезпечити новосформовану і автономну суспільству законність й захист.

3. Формування козацької державності.

Таким ж новатором Хмельницький виступив й в організації козацького війська, й в державній діяльності. З початком війни Хмельницький сформулював ідею незалежної Української держави, здійснив принципову державну реформу в Україні, запровадив полковосотенний адміністративний устрій, створив регулярне військо, упорядкував податкову систему, судочинство, встановив дипломатичні стосунки із багатьма іноземними державами.

Історичне значення Зборовської догоди полягає до того, що вон поклала вухо формуванню української козацької державності. Підписанням цієї догоди завершивсь перший, початковий період війни.

У результаті було б укладено Зборовську угоду, до якої були включені наступні основні положення:

1. Річ Посполита визнавала існування козацької України в межах Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств, гетьманське правління в неї; гетьман одержував також в користування Чигирин із округом.

2. Державні посади могли займати лише православні.

3. Питання щодо ліквідації унії та церковного майна виносились на найближчий сейм.

4. Київський митрополит одержував місце в сенаті.

5. Всім повстанцям гарантувалася повна амністія.

6. Євреї і ієзуіти помиляюся жити в Україні, знаходитись под гетьманським правлінням; польська шляхта немала права повертатися на ці території.

7. Реєстр війська запорозького збільшувався до 40 тисяч.

(але й селяни не потрапили до реєстрові списки та повинні були повернутися до своїх поміщиків).

1649 р. між Україною та Річчю Посполитою був укладена Зборовська угода, що поклала вухо формуванню Української козацької держави. Територія України ділилася на 16 військово-адміністративних округів — полків, на чолі які стояли полковники, що були водночас й головними адміністраторами. Полиці ділилися на сотні, в які сотник виконував ти сам функції, що й полковник.

Сотники управляли і сотенною старшиною, до якої відносилися осавул, писар, суддя, хорунжий. На чолі Війська Запорізького стояв гетьман, до рук якого зосереджувалася вся військова, політична, судова, адміністративна влада. У управлінні йому допомагала генеральна старшина: 2 осавули, писар, суддя, хорунжий. Центром Управління був Генеральна військова канцелярія на чолі із генеральним писарем. За мірою необхідності гетьман збирав козацьку Раду для обговорення найважливіших питань життя війська.

Виникнення козацької держави в Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу із кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У1650−1653 рр. козацьке військо ходило у Молдавію. У столицю України того години Чигирин до Б. Хмельницького прибували посли із Росії, Турції, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції.

У короткий рядків й в екстремальних умовах бойових дій створена Богданом Хмельницьким козацька держава характеризувалася високими демократичними принципами самоврядування. При гетьманові України існував дорадчий орган — Рада Генеральної старшини, котра обговорювала найскладніші запитання державного життя та поточні справ. Водночас на Запорожжі діяла Рада січової старшини на чолі із січовим отаманом, котра приймала рішення, що стосувалися Запорозької Січі. Ще одним важливим органом державного самоврядування був полкова Рада, котра крім поточних питань полкового життя грабувала із участю козаків полкову старшину та полковника. Хмельницький запровадив ефективну податкову систему, збирався налагодити карбування власних грошей, встановив й підтримував дипломатичні стосунки із багатьма країнами Європи, зокрема із Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Австрією, Швецією, Італією, Трансільванією, котрі визнали Україну як суб'єкт міжнародного права. Водночас він організував ефективну й розгалужену службу безпеки. Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл писавши у своєму щоденнику «про розвідників Хмельницького, яких він мав повсюди, навіть у Венеції». Український історик Іван Крип’якевич зауважував, що гетьман «мав не лише дуже точні відомості про події у Польщі, Кріму, Туреччині, карпатських князівствах, але й також стежив за політикою Швеції, Німеччини, Австрії, Італії, збирав потрібні відомості через своїх послів та агентів, користувався повідомленнями чужоземних посланців. Зібрані відомості він умів використовувати для політичних цілей — своїми рішеннями захоплював ворогів зненацька».

Усе вищезазначене, як й продумана, ефективна й злагоджена організація адміністративно-територіального, суднового та військового улаштую, давало надію Хмельницькому утвердити Українську державу. Навесні 1649 року Хмельницький, после цілого ряду блискучих перемог над поляками, мав щасливу нагоду зробити це. разом із ордою хана Іслам-Гірея він узяв облогою польське військо под Збаражем. На допомогу обложеним вирушив сам король Ян Казимир із двохсоттисячною армією, але й її оточило й блискавично розгромило українське військо. Та частка розпорядилася інакше. Хмельницький узявши у сповнений самого короля, проте, певно, не усвідомлюючи майбутніх наслідків свого «лицарського кроку», змилостивився з нього й відпустив його, после чого под Зборовом Ян Казимир, скориставшись зрадою Хмельницького кримським ханом, який, підкуплений поляками, перейшов на їхній бік, схилив гетьмани підписати невигідний для України Зборівський договір, що звів нанівець попередню перемогу.

Збаразька битва та Зборівський договір знаменували собою завершення Першого блискучого періоду війни Хмельницького, после якого настали важкі випробування, що закінчилися врешті-решт втратою хисткої державності после підписання Переяславської догоди. Та попри це Українська держава години гетьманування Хмельницького стала прикладом того, як у результаті прагнення до свободи та незалежності на боротьбу піднялися усі соціальні прошарки українського суспільства, ядром якого виступило козацтво. Основою цієї боротьби стали ідеологічні засади, любов до рідної землі, віра, мова, культура. Підґрунтям цієї ідеологічної скерованості був високий рівень освіти в тогочасній Україні, вірність народу традиціям часів Київської держави, висока духовність православ’я.

Своїми дипломатичними та військовими заходами Український гетьман домігся майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, Яка доти в мілітарному плані вважалася чи не наймогутнішою Державою Європи. Він забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного нейтралітету Туреччини і Трансільванії, примусив Молдавію розірвати союз із Польщею, зав’язав дружні стосунки із Венеціянською республікою, вступивши у переговори зі Швецією.

Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Італієць Альберто Віміна, який особисто бачив гетьмани 1656 року і неодноразово розмовляв із нею в своїх спогадах пише про Український народ у період його найвищого злету в часи Хмельниччини. Особливо його вразила демократична форма правління козаків — скликання Заради для обговорення важливих державних питань, коли козаки у присутності гетьмани спільно їхнього вирішують. Подорожні нотатки сирійського архідиякона Павла Алеппського, який описавши подорож антіохійського патріарха Макарія по Україні у 1654 й 1656 роках, зафіксували нам подробиці побуту й звичаїв українців, котрі здивували його тім, що скрізь зустрічали хлібом-сіллю як символом добробуту. Описуючи своє враження від гетьмани Хмельницького, Павло Алеппський подчеркивает: «Так вісь він, Хміль, якого слава і ім'я рознеслися по всьому світу». Багато й захоплено пише мандрівник про освіту в державі Хмельницького: «Всі смердоті, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин й дочок, уміють читати й знають порядок церковних служб… Кількість письменних особливо збільшилося із години появи Хмеля». Алеппського вразила велика друкарня у Києво-Печерській лаврі, де «виходять усі їхні церковні книжки чудового друку, різного кольору й вигляду, а також малюнки на великих аркушах, визначні місця країн, ікони святих, вчені дослідження тощо».

Висновки.

Внаслідок визвольної війни 1648−1657 рр. Українська держава увійшла у склад Московської на правах автономії. Основою державної територї був Наддніпрянщина від Случі до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського та Білої Русі.

Після смерти Б. Хмельницького козацька старшина обрала гетьманом генерального писаря Запорозького Війська Івана Виговського, він був найближчим соратником Б.Хмельницького. Намагаючись протистояти впливу Москви, Виговський уклав союз з Швецію та Кримом, розпочав переговори із Польщею, що викликало невдоволення старшини. Він розірвав союз із Москвою й сповістив про це європейські країни. Під Гадячем у вересні 1658 р. він уклав договір з Польщею, за яким Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства входили у склад Речі Посполитої як окрема держава под назвою Велике князівство Руське зі своїм гетьманом.

Проте, Незважаючи на тонкості наукових оцінок, громадські діячі, письменники, історики і багато інших вважали Б. Хмельницького одним із найвидатніших діячів в історії України. У свідомості абсолютної більшості українців, аж досі, Б. Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною особою, що силою своєї індивідуальності підняв їхні із багатовікового паралічу бездіяльності і безнадії та вивів на шлях національного й соціально — економічного звільнення.

У ці ж рокта под керівництвом Б. Хмельницького склалася ціла школа талановитих українських дипломатів, серед які велику роль відігравали Силуян Мижиловський, Данило Грек, Іван Ковалевський, Юрій Немирич та керівник зовнішньої політики генеральний писар Іван Виговський.

Зрозуміло, що не минули гетьмани невдачі, помилки та прорахунки. Це й Берестечко, й катастрофічна молдавська компанія, й провал спільного українсько-шведсько-трансильванського походу на Польщу, й, нарешті, неспроможність примусити як союзників, то й ворогів визнати цілісність України. Провину за ці помилки історики та письменники поспішали покласти на Б.Хмельницького. М. Костомаров восхваляв Хмельницького за його союз із Росією й звинувачував його за закулісні переговори з турками. Т. Шевченка докоряв Хмельницького свої, що він віддав Україну у уладові Росії. П Куліш — свої, що він немовби був винуватий у розрусі, анархії, культурному занепаді. М. Грушевський висловив сумнів у наявності у Хмельницького чітких політичних цілей.

Шість років боротьби за Українську державу под годину національновизвольної війни нашого народу под дротом Богдана Хмельницького 1648—1654 років продемонстрували надзвичайно високий як того годину рівень громадянської зрілості наших предків. Перемоги українського війська над польською шляхтою, постать Богдана Хмельницького як державного діяча, полководця, дипломата, запорозькі козаки й їхня легендарна відвага та умілість у бойових діях викликали захоплення всього світу.

Яскраву грань обдаровання Хмельницького становить його талант полководця. Почавши із масових рухів повстанців, Богдан Хмельницький переходити до операцій добро вишколеного, добірного, хоч й іншого уже і чисельного, війська. Використавши в організації української армії свій попередній великий військовий досвід й залучивши талановитих полководців, таких як Іван Богун чи Максим Кривоніс, Хмельницький сповідував вирішальну роль дроту у війську, роль авторитету командування та його уміння підгримувати дисципліну. Польське військо здебільшого кількісно переважало українську армію, але й зазнавало поразки через відсутність серйозного і авторитетного командування. Навпаки, від самого початку боротьби Богдана Хмельницького козацьке військо було б згуртоване залізною дисципліною і послухом своєму вождеві. Прикладом того, як Хмельницький виховував своє військо, є факти, коли козаки свідомо йшли до страти, на тортури як «язики», які брали у сповнений поляки, й смердоті под тортурами давали ворогові невірні відомості і рятували своє військо, чи коли в битві под Берестечком козаки вразили світло своєю мужністю, фанатичною вірою в перемогу.

Моральну вартість війська Хмельницького сучасники вбачали над регулярних засідках організації, умінні перемагати із меншими силами, а й у здоровому світогляді козаків, у їхній величезній релігійній й національній згуртованості й зосередженості на єдиній головній меті — перемозі. Саме ці засади завдяки великому талантові Богдана Хмельницького створили у середині XVII століття в Україні непоборну армію, одну із найкращих у тогочасній Європі. Виявом незвичайної на тих часи дисциплінованості війська Богдана Хмельницького було б і ті, що не лише козацькі, а і наймані татарські зажени не наважувалися чинити грабунки у здобутих містах. Навіть вороги, поляки, із подивом висловлювалися про високу дисципліну, послух й нечувану доти карність за порушення у війську Хмельницького. Основами тихий чеснот й високої жертовності та дисципліни були виплекані із часів Київської держави такі риси воїнської доблесті, як честь, хоробрість. Богдан Хмельницький вміло застосовував новітню тактику, котра з’явилася у Європі в часи тридцятирічної війни. Апогеєм його таланту як полководця перемагати із меншими силами був битва под Батогом, блискучий реванш за поразку под Берестечком.

Список використаних джерел та літератури.

1. М. Грушевський Історія України-Русі, т. VII, Київ, «Наукова думка»,.

1995 р. 2. М. Полонська-Василенко Історія України, т. І, Київ, «Ли-бідь», 1992 р 3. М. Аркас Історія України-Русі, Київ, «Вища школа», 1991 р 4. Орест Субтельний Україні. Історія, «Ли-бідь «, 1991 р 5. Р. Кониський Історія Русів, Київ, «Український письменник», 1991 р 6. І. Крип‘якевич, З. Стефанів, Б. Гнаткевич, О. Думін Історія українського війська, Львів, «світ», 1992 р. 7. А. Жуковський, О. Субтельний Нарис історії України, Львів, «світ», 1992 р. 8. У. Антонович Коротка історія козаччини, Київ, «Україна», 1991 р. 9. О.Єфименко Історія України та її народу, Київ, «Мистецтво», 1992 р. 10. В. Власов, І.Коляда Історія України, Київ, «АСК», 1996 р. 11. Під редакцією Слюсаренко В. Г., Гусєва В.І. Нариси історії України.

(новий погляд), Київ, «Вирій», 1996 р. 12. Під редакцією У. А. Смолія Історія України. Нове бачення, Київ,.

«Україна», 1995 р. 13. В. Король Історія України, Київ, 1995 р. 14. М. Котляр, С. Кульчицький Шляхами віків: Довідник із історії України,.

Київ, «Україна»,.

1993 р. 15. Ю. Алексеев, А. Вертегел, В. Даниленко Історія України, Київ, 1993 р