Проблемы повоєнного устрою мира

Після закінчення Другої світової війни, варту людству величезних жертв (знищено від 50 до 100 млн. людина з 1939 по 1945 рр.) та увійшла у історію, як найбільш кривава і руйнівна, був гостро порушено питання політичному, культурному і економічним устрої мира.

Переможний закінчення війни змінило міжнародне становище Радянського Союзу. Він щойно вийшов з ізоляції, але став визнаною всіма великою державою, що грає з ключових ролей в справах. У Раді Безпеки ООН Радянський Союз перед став однією з п’яти постійних членів поруч із США, Англією, Францією і Китаєм (також офіційними членами ООН було визнано дві радянські республіки Україна) й Білорусь). Великі держави визнали право СРСР біля, здобуті Європі - частина Східній Прусії; і Далекому Сході - повернення Росії Південного Сахаліну, Курильських островів й необхідність військового присутності Китаї. У ялтинських і частково лондонських угодах зафіксовано визнання інтересів Радянського Союзу у Східній Европы.

Але військових і розширення політичних керівників Англії й Сполучених Штатів лякала непередбачуваність радянського керівництва на чолі із Сталін і найпотужніша у світі Радянська армія, що стоїть у центрі Європи. Вже у грудні 1945 р. американський президент Гаррі Трушэн відкрито заявив, що США «відповідальні за подальше керівництво світом». Для тиску СРСР колишній прем'єр — міністр Великобританії Вінстон Черчілль запропонував використовувати «американо-британську монополію» на атомну бомбу. А 5 березня 1946 р. він виступив у місті Фултон (США) з розлогій промовою, вважається офіційним оголошенням «холодної громадянської війни». Черчілль піддав різкій критиці яке склалося у Європі післявоєнний устрій. Він закликав розпочати формування міжнародних Збройних Сил з урахуванням «співдружності англомовних народів». Їх розробляли доктрину стримування, головне завдання якого було недопущення подальшого поширення комунізму. Саме з такою метою 4 квітня 1949 р. створили военнополітичний союз — Організація північноатлантичного договору (НАТО), її членами від початку були США, Великобританія, Франція, Бельгія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія. Вже у лютому 1952 р. НАТО вступили Греція і Туреччина, а травні 1955 р. — Федеративна Республіка Німеччини. Але структури цього альянсу використовувались у основному інтересах навіть Англії, що робить відбувалися кризи, наприклад, в 1966 р. Франція вийшов із НАТО, зберігши лише політичне членство.

14 травня 1955 р. соціалістичні держави Східної Європи на чолі СРСР з’явилася власну військову блок — організацію Варшавського договору (ОВС). Тоді й завершився розкол світу на два протиборчі табори. Склалася так звана біполярна (двополюсна) система. Вона визначалася суперництвом і взаємним стримуванням двох наддержав — СРСР і США.

Через війни питому вагу Західної Європи на промисловому виробництві скоротився з 38% в 1937 р. до 31% в 1948 р., а експорті товарів з 35% до 28%. Західноєвропейські країни відразу ж потрапити полі війни опинилися у економічної і політичною залежність від США, їх золотовалютні резерви з 9 млрд. дол. до запланованих 4 млрд. дол. в 1948 р. скоротилися і було в 6 раз менше, ніж у США. Економіка Сполучених Штатів Америки вийшов із Другий Першої світової значно зміцнілій, з цього країну доводилося до 62% прямих іноземних інвестицій основних будівництв світу. Але адміністрація США вирішила надати реальної допомоги у відновленні економіки країн Західної Європи — й запропонували план Маршалла цієї мети (7 червня 1947 г.). Загальна сума державних асигнувань за цим планом становила 17 млрд. дол. (близько 90 млрд. дол. у нинішніх цінах). Більше половини цієї суми отримали Великобританія, Франція і Західна Німеччина. Економічну допомогу надавали західноєвропейським країнам з урахуванням двосторонніх угод за умови надання свободи підприємницької діяльності. І хоча 70% цієї допомоги належала до американським поставкам продовольства, палива і добрив, головний зміст цього плану направили в розвитку західноєвропейської промисловості, внутрішньоєвропейської промисловості, внутрішньоєвропейської торгівлі, і зміцнення валют західноєвропейських країн. Ця допомогу виявилася настільки ефективної, що до 1949 р. вся європейська економіка вийшла довоєнний уровень.

Ще вразливою виявилося допомогу США Японії. Економіка цієї країни лежить у повному хаосі. Випуск промислової продукції скоротився до 20% рівня. Як і Німеччини, програма відновлення господарства Японії розробили з ініціативи окупаційної адміністрації, особисто її командуючого — генерала Д. Макартура. Запросили група американських підприємців та менеджерів на чолі із керуючим Детройтским банком Д. Доджем, що й розробили відповідну програму. Поруч із великими вкладеннями заокеанським управляючим вдалося здійснити ряд демократичних реформ, були знищені великі конгломерати ВПК (дзайбацу), але в місці створювалися незалежні фірми. Наголос розвитку було зроблено на цивільні галузі (металургія, хімія, суднобудування, потім автомобілебудування і нафтопереробка). Результати реформ були вражаючими із 1955 по 1970 р. середньорічні темпи економічного зростання становили 11%.

Та найбільші і страшні втрати зазнала інфраструктура Радянського Союзу. На тимчасово окупованій фашистської Німеччиною на теренах СРСР до війни мешкало 45% населення, вироблялося 63% вугілля, 58% стали, 60% алюмінію, 38% зерна, 84% цукру. Ворог захопив територію площею 4,8 млн. кв. км., де вироблялося 33% промислової продукції, перебувало 47% посівних площ. Через війну бойових дій в цілому або частково було зруйноване 1710 міст і містечок і понад 70 відсотків тисяч сіл й сіл, в яких неможливо було спалено і зруйновано понад 6 млн. будинків. Притулку втратили майже 25 млн. людина. До того ж було зруйноване 31,8 тис. промислових підприємств, 65 тис. км. залізничних колій, 4,1 тис. залізничних станцій. Німці зарізали чи викрали до Німеччини 7 млн. коней, 17 млн. голів великої рогатої худоби, 20 млн. свиней, 27 млн. овець та кіз. У нашій країні в війні втратила 30% своєї національної багатства (понад 40 кримінальних% всього матеріальних збитків, завданого Другої світової війною). Проте особливо страшними виявилися людських втрат. Прямі втрати населення роки склали 26 млн. людина, непрямі (через падіння народжуваності) — 22−23 млн., всього 48 млн. людина. Проте СРСР, завдяки завзятості й праці над народом, вдалося швидко відновити економіку, безпосередньо конкурувати у сфері зі США можуть (чия економіка багаторазово зросла завдяки війні). СРСР пощастило домогтися величезного приросту в видобувних галузях (окремими роки рівень видобутку нафти дістав близько 1 млрд. т дизпалива на рік), було відновлено металургія машинобудування. Але в Радянського Союзу були величезні «чорні діри», які з'їдали великі ресурси: сільське господарство й зміст світової соціалістичної системы.

Неефективність сільського господарства, нездатність прогодувати країну, викликала величезні витрати із боку государства.

Країни світової соціалістичної системи на підтримку своїх комуністичних режимів і неефективною економіки вимагали зростання допомоги з боку СРСР. За оцінками фахівців, допомогу СРСР інших країнах становила 1954 — 1987 рр. від 144 до 200 млрд. дол. Найвищий її рівень були 1981 р. (понад двадцять млрд. дол.), найнижчий — на 1985 р. (понад вісім млрд. доларів). Проте Радянський Союз перед допоміг завершити індустріалізацію більшість країнах Центральної Східної Європи (їх середньорічний зростання обчислювався в 10%).

Найяскравішим проявом суперництва між наддержавами була гонка озброєнь. Її початкова мета — виявитися сильніше супротивника у неминучою «гарячої» війні. Але невдовзі зрозуміли: руйнівна сила накопиченого зброї така, у разі його застосування переможців не буде. Проте гонка озброєнь не припинилася. Мало уваги зверталося на те, що вона обтяжувалася економік брали участь у ній країн. Тепер гонка озброєнь була засобом докази військової техніки та економічної моці, взаємного шантажу і давления.

Ядерним зброєю вже мали як США, а й інші держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН, — СРСР, Великобританія, Франція, Китай. Упродовж років «холодної громадянської війни» число ядерних зарядів у світі перевищила позначку 40 тыс.

США будували військові бази всьому світу. Їх війська розмістилися і території Західної Європи — у межах співробітництва країн НАТО. У державах Східної Європи перебували радянські військові частини. Обидві боку виділяли витрачати величезні кошти на розвідувальну і підривну діяльність проти ворожого табору. Шпигунські скандали, пошук «агентів впливу» серед наших політиків і інтелігенції були типовими явищами тієї епохи. Звичайним справою стали супроводжують порушити права людини. З Заходу лунали справедливі закиди на придушенні інакомислення, насадженні тоталітарного режиму, відсутності економічної волі у державах соціалістичного табору. На Сході визначенню критики капіталістичних держав служили безробіття, платне освіту й лікування, національні і расові конфликты.

Не дивно, що глобальне протистояння неодноразово виливалося в локальні війни. Практично кожен збройному конфлікту в «гарячих точках» планети розводив СРСР і країни НАТО з різних боків барикад. Наприклад, на Близькому Сході СРСР після 1953 р. підтримав арабських націоналістів, тоді як НАТО — Израиль.

Тричі Радянська армія робила збройні акції Східної Європі, оберігаючи сфери впливу СРСР: в 1953 р. в НДР, в 1956 року у Угорщини й у 1968 р. при окупації Чехословаччини. Взагалі військові спеціалісти чи регулярні частини Червоної Армії брали участь практично у кожному регіональної війні після 2-ой світової війни. Протягом часу громадянської війни Китаї 1946 — 50 рр. загинуло 936 радянських солдатів; у Північній Кореї в1950; 53 рр. загинуло 315 людина; в Угорщини у 1956 р. — 720; у війні у В'єтнамі - 16 людина, під час Карибського кризи у 1962 — 64 рр. 69 людина; в цілому в бойових операціях у світі загинуло близько 18 тисяч радянських граждан.

Однак у своє чергу держави НАТО захищали у що розвиваються власні інтереси. У 1954 р. американські найманці скинули президента Гватемали Жакобо Арбенса Гусмана, намагався обмежити вплив США. У 1956 р. Великобританія, Франція й Ізраїль воювали з Єгиптом через права управління зоною Суецького каналу. У 1958 р. Великобританія втрутилася в близькосхідні події вже що з США. У вересні 1960 р. європейські і американські наемщики скинули просоветское уряд Патріса Емері Лумумби. У результаті було паралізована державна владу у Демократичної Республіці Конго.

Карибський криза 1962 р. поставив планету до межі ядерної війни. СРСР розмістив на кубі ядерні ракети середньої дальності. Протиборство з США прийняло загрозливого характеру. Збройні сили провідних держав були готові розпочати воєнні дії о будь-якої миті. Але М. З. Хрущову і Д. Ф. Кеннеді вистачило витримки, ніж розпочати войны.

У 1965 р. шляхом збройної інтервенції США скинули неугодний режим в Домініканської Республіці. З 1964 р. почалася затяжна війна у В'єтнамі, де США намагалися протистояти Північному В'єтнаму і очолюваному комуністами повстанському руху до Юге.

У ході цієї війни загинуло 57 605 військовослужбовців США, понад 300 тисяч було поранено. В'єтнам поніс ще страшніші втрати. Адже тільки від повітряних нальотів постраждало близько 80% міст, було вбито і покалічено 6 млн. людина. Через масове застосування американської армією отрутохімікатів в усьому Індокитаї досі дуже високий рівень дитячої смертності і велика кількість людей уродженими заболеваниями.

Попри те що, що неодноразово стояло межі третьої Першої світової, всі крапки цього вдалося уникнути. Люди зрозуміли, що у відразу можуть знищити живе планети, тож ніхто як хотів брати себе відповідальність першим розпочати винищування цивілізації. Подальші події довели, політика «розрядки» і діалог здатні дати більше, ніж загроза війни" та «кидання зброєю». Провідні країни СРСР та в 70-ті рр. все-таки змогли розпочати повільний, але невідворотний в історичному плані процес роззброєння. Попри тяжкі наслідки правління комуністів Росія вплуталася ядерну війну. Слід зазначити, як і зараз сучасні політичні лідери намагаються продовжувати процес знищення коштів масового знищення. Для розуміння даної політики адміністраціям Вашингтона й допомогу Москви довелося пройти довгий, дорогий післявоєнний період взаємних претензій, ідеологічної нетерпимості, бажанням знищити одне одного, наростити величезний військовий потенціал, щоб зрозуміти, наскільки це тупиковий шлях до всіх країн мира.

Одним із найважливіших подій у повоєнної історії є остаточному розвалу колоніальної системи. Найголовнішим у цьому процесі було звільнення Африки. Перші у Чорному континенті політичні організації були чим іншим, як традиційними таємними спілками. Їх члени хотіли вивчати європейців зі своїми землі, повернути колишнє життя — вона бачилася «золотим веком».

Згодом сцену вийшли представники нових типів африканських політиків — вмілі оратори, які засвоїли європейський досвід політичних змагань. Вони намагалися домогтися поставленої мети не шляхом повстань, і з допомогою масових рухів. По Другій Першої світової, коли за руйнівною економіки європейські країни було неможливо утримувати війська і адміністрацію у колоніях, зрозуміли — рано чи пізно африканські території отримають незалежність. Супротивниками колоніалізму виступили і наддержави — Радянський Союз перед та. Кожна їх планувала посилити в звільнених колоніях своє влияние.

У 1958 р. прем'єр — міністр Франції генерал Шарль Де Голь оголосив про швидкому звільнення колонії. Французька Гвінея, яку очолив лівий націоналіст Ахмед Секу Туре, здобула незалежність вже у жовтні 1958 р. У 1960 р. відразу 14 французьких колоній і протекторатів: Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Габон, Дагомея, Східний Камерун, Конго, Мавританія, Мадагаскар, Малі, Нігер, Сенегал, Про те, Центрально-Африканская Республіка, Чад — стали суверенними державами. Де Голль постарався встановити безпосередні особисті контакти та лідерами цих країн, бажаючи утримати в орбіті французького впливу, що здебільшого і проблему вдалося: нові країни, як і раніше, від колишньої метрополії би в економічному і військовому отношении.

У 1960 р. отримали незалежність Бельгійський Конго, найбільша британська колонія Нігерія, і навіть Сомалі, тримав під керівництвом Великобританії. У цілому протягом 1960 р. статус незалежних здобули 17 африканських государств.

У грудні у вирішенні ООН 1960 рік було проголошений Роком Африки. У 1961 р. суверенними стали С'єрра -Леоні і Танганьїка, в 1962 р. — Уганда, в 1963 р. — Занзибар і Кенія, в 1964 р. — Північна Родезия і Ньесаленд, в 1965 р. — Гамбія. Англійці тое використовували всі можливості, щоб зберегти свій вплив у колишніх колоніях. Більшість звільнених територій як увійшли до Співдружність, а й оголосили глава держави англійську королеву Єлизавету II.

І все-таки звільнене Африка стала найнебезпечнішим континентом на Землі. «Людина з рушницею» став головною їх постаттю в незалежної Африці, де у перебігу 40 років була більш 120 переворотів і 17 повномасштабних цивільних війн, що забрали порятунок життя мільйонів. З 25 найбідніших країн світу 20 перебувають Африці. Населення переважно неграмотно, страждають від епідемій, включаючи «чуму сучасності» — СНІД. Починаючи 1982 р. від послуг цього недуги померло близько 15 млн. африканців, а 35 млн. виявилися заражені вірусом імунодефіциту человека.

Библиография.

1) «Історія сучасності. Зарубіжні країни» // М., Аванта +, 2002 (стор. 245;

367).

2) У. М. Кудров «Світова економіка» (навчальних посібників) // М., 1999 (стр.

17−38, 41−42, 54−72, 247−261).

3) «Суспільство. Економіка і жорсткого політика» (енциклопедія) // М., Аванта +, 2003.

(стор. 382−395).

4) До. Тіппельскірх «Історія Другої світової війни"// М., 2003 (стор. 695;

773).

5) «Росія та СРСР війнах ХХ века"(статистическое дослідження) // М.,.

Олма — Пресс, 2001 9стр. 521−532).

6) «Росія та світ» (навчальних посібників) // М., 1994 (стор. 205−235).