Формування української народності. 
Походження та поширення назви Україна

РЕФЕРАТ.

" Формування української народності. Походження та поширення назви.

«Україна» «.

План.

1. Формування української народності. С. 3.

2. Походження назви «Україна».

С. 6.

3. Поширення назви «Україна».

С. 8.

1. Формування української народності.

Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. Показовим щодо цого є порівняння позицій видатного російського історика М.П.Погодіна та батька Сучасної української науки М. С. Грушевського. «перший із них стверджував, що после розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії й згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Інший вважав, що російський народ, не має будь-якого ставлення до Київської Русі» [3,8].

У радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами — мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала вухо трьом спорідненим народам — російському, українському й білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колися існував Єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то после возз`єднання смердоті поступово позбудуться національних відмінностей й повернутися до першооснови.

Ототожнення Київської Русі із «колискою» трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу. С. В. Кульчицький висловлює впевненість, що «…п`ять східнослов`янських племінних союзів, котрі утворили Київську Русь, було неможливо протягом години існування цого досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися до однієї народність. Вочевидь, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій вухо у відмінностях між спілками племен, котрі існували ще із перших віків нашої ери» [3,8].

Великий Український історик М. С. Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. «Расселення українських племен на їхнього теперішній територї співпадає із початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють державну організацію, історія якої становить головний зміст Першого періоду історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії й дружини були з`єднані докупи, до одного політичний організм, хоч на недовгий годину, усі укра-їнські племена, усі частини української територї, й ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі й суспільним відносинам всього українського населення"[1,16].

Схожої думи щодо години формування українського народу дотримується авторитетний історик-публіцист І.Лисяк-Рудницький, який зауважує, що «усі ці трипільці, скити й т.д. із нашою нацією мають лише дуже мало спільного, не більше, ніж, напр. якісь лігурійці, етруски і самніти із сучасною італійською нацією, себто евентуально лише як складники в етнічній синтезі…Дослідники, здається, сьогодні однозгідні до того, щоб антів, що про них говорять візанттійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу був, мабуть, в основному завершено половині Першого тисячоліття н.е.» [4,17].

як відомо, однією із головних ознак кожної народності є її мова. Вже за княжої доби на південно-західних землях Київської держави формується народна українська мова. «Про це свідчить словниковий запас фольклору, поеми „Слово про полку Ігоревім“ й тодішніх Київського і Галицько-Волинського літописів. Українська мова засвідчила свою життєздатність як творіння цілої народності» [6,78].

Велике значення у формуванні українського народу мало поширення християнства, яку стало за князя Володимира державною релігією (988 р.). Поступово проникаючи впродовж століть в побут й свідомість народу, християнство стало справді народною релігією українців, посприявши поширенню освіти й культури.

Щодо матеріальної і духовної культури української народності, то, попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла, виготовлення посуд тощо).

Негативну роль у розвитку українського народу відіграла втрата ним державності в 40-ві рокта XIV ст., особливо входження переважної більшості українських земель под уладові Польщі у відповідності до Люблінської унії 1569 р. Тодішня еліта українського суспільства поступово полонізується, віддаляючись від народу в етнокультурному відношенні.

За умів перебування України у складі Речі Посполитої та в пізніші часи у складі Ро-сійської та Австрійської (від 1867 р. Австро-Угорської) імперій носіями її національної культури залишаються поспільство (особливо, селянство) та православне в польські часи та греко-католицьке духовенство в австрійські часи. Формальне ж визнання української нації за радянських часів на практиці поєднувалася із фактами русифікації.

2. Походження назви «Україна».

За словами авторитетного українського дослідника Сергія Шелухина «Походження слова „країна“, „вкраїна“, „україна“ губиться в темряві античних віків…Всі три назви „Країна — Вкраїна і Україна“ ми читаємо в Іпатіїївському літопису і маємо у вжитку Українського наяроду в його живій й писемній мові. У Іпат. літоп. под 1187 фатальністю читаємо — Україна; под 1189 р. — Україна, а Єрмолаївському сп. — Країна; под 1213 р. — Україна; под 1268 р. — Україняни; под 1280 р. — Вкраїна, а Єрмолаївс. та Хлебниковскому списках — Україна; нарешті, под 1282 р. — Вкраїниця» [8;93,107].

Отже, перша згадка в літопису назви «Україна» пов`язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив собі завзятим оборонцем не лише Переяславщини, а і Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Літописне повідомлення про реакцію народу до страти має наступний вигляд:

«І плакашеся за ним усі Переяславці, бі бо люблячи дружину, й злата не збірашеть, імінія не щадяшеть, але даяшеть дружині, бі бо князь добрий й кріпок на раті й мужьством кріпком показася, усякими добродітельми наповнений, мова про неї Україна багато постона» [Цит. за: 8,136]. Таким чином, перша згадка назви «Україна» в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Киівщини, Переяславщини і Чернігівщини. У цьому самому літописі под 1189 р. названо «Украйну Галичську».

«Не менш важливому джерелі - Галицько-Волинському літописі (под 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив й приєднав до своєї держави „Берестій, Угровеськ, Верещин, Стовпі, Комів й всю Україну“. Україною тут літописець назвавши північно-західні землі Галичини і Волині» [6,79].

Під 1279 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що галицький князь Лев Данилович, здійснивши похід на Західний Буг, відвоював у Польщі укра-їнські землі: «Посем ж Лев восхоже собі частини вчених у землі людський міста на Вкраїні». Інший випадок застосування назви Україна" належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь й захопили тоді «село заціпеніло на Україні на ім"я Воінь». Отже, назва «Україна» застосовується й щодо Волинської землі.

Вважаючи усі три назви (Країна, Вкраїна та Україна) синонімами, що мають одне слов`янське й українське походження, С. Шелухін виділяє їхнього спільний корінь «кра». З огляду тих, що київський літописець вніс у вухо своєї хроніки відомості із грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов`яно-українську мову, С. Шелухин вважає старослов`янське «кра» перекладом грецького слова (((((, що означає «відрізок», «шматок», «відрізаний шматок землі».

Даний корінь можна зустріти за тими словами «краяти», «кравець», в російському «кроїти», словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С. Шелухин тлумачить поняття «Україна» як «окрема, відкраяна, тобто відрізана земля», наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про ті, що наших предків доводилося відвоювувати рідну землю у ворога-загарбника.

Іншої версії щодо походження назви «Україна» дотримуються І.А.Мішина, Л. М. Жарова та А.А.Міхеєв. Вони тлумачать слово «Україна», що згадується близько 1185 в Іпатіївському літописі, як позначення «степового порубіжжя», колишні південні територї Київської Русі. [5,27].

Існують й інакші крапки над проблему походження назви «Україна». «Одна із гіпотез стверджувати, що первісне сонячне значення слова Україна в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов`язано із сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття які підпорядковувалось Сонцю — джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця — Ар, Ра — скидатися самоназва наших предків: арії, оріЇ - орачів, котрі кричали — ОСОНЮВАЛИ землю, й назва сонячного птаха-тотема круна-журавля, якого також обожнювали, як свого предка-покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття із життєдайною силою Сонця» [2,88−89].

3. Поширення назви «Україна».

У різні історичні часи назва «Україна» обіймала дещо різні за змістом поняття. О. Субтельний подчеркивает, що «слово „Україна“ вперше з`являється в літописах у 1187 р. й спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя» [6,44].

Тільки «у кінці XIII ст. Галицько-Волинське князівство, що стримувало агресивний тиск войовничих сусідів із всіх боків, надає цій назві іншого смислового значення — «країна» чи «рідна земля». У XIV-XV ст., з приєднанням Галицько-Волинського князівства, а опісля й всіх земель Південно-Західної Русі до Польщі, географічне поняття «україна», запозичене польською мовою, змінює своє смислове значення. Його вживають з негативним забарвленням, розуміючи под «Україною» — окраїну Речі Посполитої, такого собі закутку римсько-католицького світу"[5,27].

Аналіз письмових та фольклорних джерел дозволяє дійти висновку, що впродовж XV-XVIII ст. одночасно існували два змістовні значення назви «Україна»: польсько-шляхетське та українсько-народне. «У першому випадку „Україною“ називалася вся територія Південно-Західної Русі, котра розглядалася як географічне позначення кордону між західною цивілізацією й східним „варварським“ Російським православ`ям. У іншому цей термін уособлював у собі порубіжні степові простори, котрі захищали собою корінну рідну землю, котра часто міняла свої обриси через посилення тискові Кримського ханства та Османської Туреччини» [5,28].

Назва «Україна» набула значного поширення в багатьох середньовічних письмових джерела, зокрема, в Пересопницькому Євангелії (XVI ст.). Про це свідчать наступні уривки із цого документа:

«І переїхали до України Гадаринськои, яка эсть із з іншого боку навпаки Галілеї.» (Лука, VIII, 26);

«Тогды тым, которыи були у прикордонні землі жидовскои, нехай утекають на гори, а котрыи в серединi його (Iерусалиму) — нехай выидуть, а которыи на украинах — нехай перед ним не входять.» (Лука, XXI, 21−22) тощо. 8,118].

Спираючись на ці факти С. Шелухін наполягає: «Вжиток в Пересоп. Єван. 1556 р. народнього слова „україна“…ясно показує, що слово країна, вкраїна, україна в народньому розумінні й вжитку це й не окраїна, й не пограниччя, а країна, область, край із своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія» [8,121].

Наводячи цитати із народних творів («Пісня про Орла й Соколу», пісня «Ой у лузі та і при березі», «Стоїть явір над водою» та ін.), С. Шелухин наголошує: «У свідомості народу, який склав й співає такі пісня, виразно втілилося й ясно позначилося поняття про Україну, як про свій край, свою державу, свою окремішність національну, що має й своє національне імя — «Україна» [8,124].

Нарешті, ще один сумлінний дослідник проблеми поширення назви «Україна» І.Лисяк-Рудницький, аналізуючи її семантичну еволюцію, пише: «…на початку XIX ст. офіційне вживання терміна Україна стосувалося лише Слобожанщини. Це пояснює, чому тогочасні письменники могли протиставляти Україну (Слобідсько-Українську губернію) Малоросії (Чернігівській та Полтавській губерніям, що відповідали колишній Гетьманщині). Польські джерела XIX ст. регулярно говорять про „Волинь, Поділля і Україну“, под цією останньою розуміючи Київщину. Раніше, у ХVII столітті, „Україна“ означала землю, що перебувала под козацькою юрисдикцією. Тому ця назва не поширювалася на Галичину, Волинь й Закарпаття. На тихий територіях термін „Україна“ утвердився переважно лише протягом нинішнього століття, внаслідок сучасного національно-визвольного руху та недавніх політичних змін» [4,44]. (Автор має на увазі окупацію цих земель Радянським Союзом у 1939;1944 роках).

Таким чином, складна й болісна історія націота державотворення українського народу відбилася і на долі власної назви його країни. Маючи в минулі століття різне змістовне наповнення, одну годину поняття «Україна» остаточно набуло значення назви нашої країни, ставши символом незалежності ї предметом пошани всіх національно свідомих українців.

Список використаної літератури.

1. Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. — К.:

Либідь, 1991. — 400 с.

2. Коляда І.А. Історія України. — До.: Магістр-S, 1995. — 96 c.

3. Кульчицький С. В. Розповідь канадського історика про минуле і сучасне України// Субтельний Про. Україна: історія. — К.:

Ли-бідь, 1993. — 720 с.

4. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. У 2 т. Том 1. До.: Основи,.

1994. — 554 с.

5. Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення Сучасної цивілізації (кінець XVвушко ХХ ст.). — К.:

Генезу, 1994. — 352 с.

6. Сергієнко Г. Я., Смолій В.А. Історія України (із найдавніших часів до кінця ХVIII ст.) — До.: Освіта, 1993. — 256 с.

7. Субтельний Про. Україна: історія. — До.: Ли-бідь. 1993. — 720 с.

8. Шелухін З. Україна. — Дрогобич: Бескид, 1992. — 248 с.