Понятие юридичної особи: історія та сучасна трактовка

Данная реферат немає метою висування якихось нових наукових концепцій такою складною економіко-правовий категорії, як юридична особа. Проте розробка цих концепцій неможлива без опертя багатовікової досвід дослідження зазначеної проблеми, у юридичної вітчизняної і закордонної літературі. Тому аналіз історії поняття юридичної особи за умов, коли є необхідністю приведення правової надбудови у відповідність із новими економічними реаліями, має безпосереднє практичне значение.

Початок історії поняття юридичної особи слід зарахувати до раннього середньовіччя. Як у літературі, древні римляни мали добре розвинену систему поглядів на юридичної особистості стосовно окремої людини. Поняття ж союзу було випущено у публічному праві стосовно державі, отже, поняття союзу (корпорації) існувало у римлян лише у публічному, а поняття особи — лише владному праві. Оскільки союзи мали майнові інтереси і брали участь у майновому обороті (тобто. виступали об'єктами приватного права), римське право приравнивало їхній правовий становище до осіб, а категорія юридичної особи не використовувалася вовсе.

Тоді як «весь лад римського цивільного побуту найістотнішим чином визначається початком особи і водночас особливості правовідносин кожного громадянина., картини середньовічного побуту дають нас геть протилежні риси «[1]. Тут не окремій людині є правоспособным, а союз (корпорація). Усе це побут, писав Н. Л. Дювернуа, можна охарактеризувати рисою, протилежної римському, рисою безособовості, де відомий та постійний характер правовідносин визначається приналежністю людини спілки, преемственному з покоління до покоління. У умовах завдання юриспруденції і законодавства полягають у тому, щоб визначити скоріш права спілок і ставлення до них прав окремих, які входять у них осіб, ніж права окремих осіб як самостійних одиниць на общежитии[2]. Середньовічні глоссаторы розробляли поняття корпорації (universitas) як союзу, визнаного державою ролі суб'єкта права, які наступники, канонисты, розрізняли у зв’язку з цим поняття «обличчя «і «людина «й починали говорити про природі цієї особи. Одне з перших тлумачень поняття юридичної особи дав тато Інокентій IV. Він у 1245 р., що юридична особа існує у понятті і завдяки фікції, він обдаровано тілом, отже, не має волю. Діяти можна лише члени, але з сама корпорація, тому корпорація неспроможна ні зробити злочину, ні бути відлученої від церкви (impossibile est, quod universitas delinquat)[3].

Французька буржуазна революція 1789 р., борючись із самим сословно-цеховым пристроєм феодального нашого суспільства та бажаючи забезпечити торжество принципу індивідуальної свободи, заборонила будь-які корпорації, утворювані за ознакою, і зберегла дозвільний порядок освіти корпорацій, які на меті одержання прибутку. У цьому було набагато обмежена число організаційно-правових форм останніх. Через це обставини категорія юридичної особи кілька десятків років випала з наукової обігу субстандартні та не застосовувалася в законодательстве[4]. Усю першій половині в XIX ст. корпорації у Франції та значною мірою в Європі створювалися тільки у дозвільному порядку (реєстраційний порядок створення акціонерних товариств запроваджено мови у Франції Законом від 24 липня 1867 р.). Вона третину століття, як зазначав Л. Дюги, відзначено у Європі, і зокрема мови у Франції, ассоционистским рухом надзвичайної інтенсивності, распространившимся попри всі прояви людської деятельности[5]. Відповідно кінець в XIX ст. і перші десятиліття XX в. характеризувалися активним науковим осмисленням феномена юридичного лица.

Перше капітальне наукове дослідження поняття юридичної особи було профінансовано Ф. К. Савиньи у середині в XIX ст. й ввійшло до історії під назвою «теорія фікцій ». Інше її повна назва — «теорія уособлення ». Вона справила могутнє вплив на наступні наукові дослідження й у певних модифікаціях має ходіння і нині. Причини появи зазначеної теорії розкривав Н. Л. Дювернуа: «Якщо римська думку уявляла собі ясно можливість поєднання особистості, конкретної правоздатності з людиною, вона як і легко і розривала цей зв’язок, зводячи людини у категорію речей або створюючи певний особистий характер володіння там, де окремої людини, як володаря, кваліфікувати не можна ». Сучасна думку зовсім не від допускає цього розриву, низведения людини до категорії речей. Зате поза окремої людини сучасна цивилистика важко ладнає з наданням про особі. «Пов'язавши раз поняття особистості з реквізитом розумності і волеспособности суб'єкта, наші юристи, філософи, теоретики закрили собі шлях до пояснення всієї низки явищ громадянської правоздатності, що йде межі правоздатності окремої людини. Тим часом форми такий правоздатності й особистості колективних одиниць, спілок, майнових комплексів як не убогіший, але незмірно обильнее ми, ніж у Римі «[6]. З сказаного, логічно випливає суть «теорії фікцій »: оскільки, з одного боку, волею, свідомістю, тобто. властивостями суб'єкта права, має лише людина, окрема людська особистість, з другого боку, життя дає численні приклади того, як майнових прав належать не окремої людини, а союзу людей, корпорації, законодавець визнає цю корпорацією властивості особистості, суб'єкта. Інакше кажучи, ця корпорація уособлюється, персоніфікується. У цьому законодавець віддає усвідомлювали у цьому, що корпорація особистістю не може, тобто. вдається до фікції. «Теорія уособлення «сприйняли законодавством й те водночас піддалася дружної критики з боку юристів. Слабкі боку цієї теорії очевидні: до фікції вдаються лише внаслідок тимчасової відсутності у юриспруденції достатніх технічних засобів. Коли дивитися на корпорацію як особа, або від цього вона стає обличчям. Л. Л. Герваген дотепно розкривав суть протиріччя «теорії фікцій »: «Питання: хто суб'єкт арапа при корпорації? Відповідь: звертайтеся з ним, і з котра фізичною особою ». Але це відспіваний питанням, помічає Л. Л Герваген. З іншого боку, для уособлення немає меж, крім меж людського уяви. Нарешті, як ЄП. Трубецькой, «фікція є вигадка, припущення чогось неіснуючого, тим часом, приписуючи права установам та корпораціям, ми зовсім не від змушені вымышлять щось неіснуюче: сполуки людей суспільстві, котрі переслідують певні цілі, а так само і бюджетні установи з деякими функціями суть величини дуже реальні. Якщо «суб'єкт прав «— взагалі те, що людина, то називати закладу і корпорації юридичних осіб -— зовсім не від отже створювати фікції «[7].

Критикуемая «теорія фікцій «тим щонайменше породила низку інших доктрин, однак використовують до пояснень поняття юридичної особи цю категорію. До до їх числа належить ідея уособлення майна (До. Белау), суть якої у цьому, що майно, служить певної виховної мети, на користь людей, грає у вигляді дій представників роль особи. Відповідно, до цієї теорії застосовна той самий критика, як і основний «теорії фікцій » .

Ряд учених для дослідження цієї проблеми пропонують обходитися без кинятия особи, суб'єкта (А.Бринц та інших.). Є права, які стосуються мети; суб'єктами права може бути тварини (наприклад, при успадкування). Юридична особа, з погляду цих учених, є котре триває стан управління майном, відокремленим від інших майн. Критика цієї теорії зводиться до того що, що суб'єктивне право вимагає суб'єкта, котрим може бути лише людина, бо об'єктивне право регулює відносини для людей, а чи не відносини між не особами чи між особами та не особами. З іншого боку, представники цієї теорії теж уникають застосування фикций.

Деякими вченими проблема юридичної особи вирішувалася шляхом заперечення самого юридичної особи. Наприклад. Р. Иеринг та її послідовники (у Росії, зокрема, М.М. Коркунов), з те, що носієм права може лише людина, вважали, що юридична особа — лише спосіб існування правових відносин осіб, які входять у його склад (дестинаторов права). Цілі юридичних, писав М. М. Коркунов, — самі людські інтереси, лише загальні для певної групи людей, їхня діяльність — діяльність членів юридичних (людей) чи його представників, їх поля — воля окремих осіб. Тому юридичні норми замість розмежовувати тотожні інтереси цілого ряду особистостей, розглядають однорідні інтереси як одне, одностайно інтерес, а на саму групу — одностайно суб'єкт юридичного відносини, юридична особа. Не більш як особливий технічний прийом, упрощающий взаємовідносини зацікавлених у своїй людей.

У відповідь О. Н. Трубецькой резонно заперечував, що серед юридичних є такі, що є незалежно від волі осіб, які входять у до їхнього складу. З іншого боку, члени юридичної особи постійно змінюються, яке суть залишається. Навіть якби все готівкові члени цієї особи померли, юридична особа було б і зберігало своїх прав.

Ю. С. Гамбаров за французьким ученим М. Планиолем, заперечував існування юридичних кілька з інших позицій: становище, що тільки чоловік може бути суб'єктом права, не свідчить у тому, що кожен право має бути надано їй немає інакше, як окремому особі: форма надання права може бути як одноосібної, і колективної. У цьому Ю. С. Гамбаров посилався на Планиоля, на думку котрого «під назвою юридичної особи треба думати колективні майна, взяті порізно з інших і що перебувають у відмінному від індивідуальної власності володінні більш-менш значної групи людей. Ці фіктивні особи не існують навіть фіктивно… Необхідно міф юридичної особи замінити позитивним поняттям, котрим може бути лише колективна власність ». Тож Ю. С. Гамбаров виключав теорію юридичної особи з учення про суб'єкт правничий та переносив їх у вчення про громадське обладании[8].

При аналізі цієї теорії переконуєшся у цьому, що незалежно від волі її творців маємо чергову фікцію: є колективна форма володіння майном, яка від індивідуального володіння (колективна власність), то неминуче йдеться про суб'єкт (чи суб'єктів) цього володіння. Коло замыкается.

Деякими авторами проблема юридичної особи вирішувалася шляхом заперечення реального існування як юридичних, а й фізичних осіб як суб'єктів права: й ті, та інші є чисті юридичні абстракції. Наприклад, О. Н. Трубецькой стверджував: «Юридична особа не живе, а нормативне, створене нормою » .

Особливе місце у доктринах юридичної особи займає концепція його існування як реального суб'єкта реальних громадських відносин. Ця ідея поширилася у Німеччині (Про. Гирке, Р. Дернбург, Регельсбергер) і з Франції (Л. Мишка, Р. Солейль). Засновник органічної теорії юридичної особи Про. Гирке стверджував, що юридична особа — це особливий телесно-духовный організм, союзна особистість. Не продукт правопорядку, а як реально існуючий організм, який держава впливає, але з закликає до життя [9]. Органічна теорія розмірковує так, що це колективності, задовольняють відомим фактичним умовам, є юридичних осіб. Будь-яке юридична особа потребує волі реалізації своїх прав, де немає волі, немає і право. Тим більше що реальна воля є тільки в людини, тому лише людські індивіди і може висловлювати нуля колективних осіб, але це можливо, якщо останні мають відповідні органи. У цьому побудові орган не що інше, як індивід, передавальний зовні волю колективного особи. Колективність в сенсі є ніщо без своїх органів. Між колективністю і органом немає ніякого юридичного відносини, оскільки вони представляють єдине обличчя. Існує одне юридичне ціле, колективність, організована, мисляча і що хоче через свої органы.

Зазначена теорія було, причому її опоненти висували різні обвинувачення, наприклад, що ця теорія замість «теорії фікції «Савиньи ставить «іншу, ще більше штучну і отдающую середньовічної схоластикою фікцію реального існування тих самих сукупних осіб і майн, у яких єдність волі у багатьох не що інше, аніж одиничних воль ». Були обвинувачення у «біологізації юридичної особи «[10].

Попри критику, прибічники ідеї Про. Гирке розвинули їх у рамках так званої реалістичної теорії. Зокрема, Л. Мишка й Р. Салейль вказували: щоб людський колектив перетворився на самостійне обличчя, не на суми індивідів, які його складають, необхідні: а) наявність в колективу постійного інтересу, відмінного від індивідуальних інтересів його членів; б) відповідна організація, здатна виявляти колективну волю, бути і захищати загальний інтерес; в) включення колективу, у юридичну середу [11].

Близьку до наведеної до зазначеної трактування ознак юридичної особи чи «умов юридичної особи «давав О. Н. Трубецькой (хоча, як зазначалось, не підтримував органічну теорію). На його думку, до таких умовам ставляться: 1) наявність мети, вона може бути досягнуто зусиллями окремої юридичної особи і вимагатиме об'єднання зусиль кількох осіб; причому мета мусить бути що триває, стала; 2) наявності матеріального субстрату, тобто. тих фактичних умов, без яких немає можна досягти загальна мета; 3) визнання із боку зовнішнього правового авторитету, причому таким авторитетом необов’язково є держава [12].

Сучасна доктрина юридичної особистості корпорацій загалом базується або на «теорії фікцій », або на органічної (реалістичної), або на позитивістських теоріях юридичної особи, мало вносячи нічого нового в жодну їх. Разом про те, хоч і здається парадоксальним, існуюча і нині множинність теорій юридичної особи не надає негативного впливу практику його функціонування. Початкова мета, що стояло перед дослідниками феномена юридичної особи, — обгрунтування розмежування майна (і які з цього розмежування різні майнових прав, обов’язки, і відповідальність) корпорації та учасників цієї самої корпорації, і навіть третіх осіб. Саме спільність зазначеної мети, попри різнобій думок, об'єднує теорії юридичної особи та дозволяє всіх ним, за словами С. Братуся, «чудово обслуговувати потреби сучасного капіталістичного обороту ». Юридична особа постає суб'єктом як публічного, і приватного права, який входить у цивільні, адміністративні, кримінальні й трудові відносини від власного імені Ілліча та відповідального у межах цих відносин власним имуществом.

Завдання, поставлена перед вітчизняної юридичної наукою у сфері теорії юридичної особи за доби соціалізму, здається зовсім нерозв’язною. Як відомо, нашій країні послідовно реалізовувалася ідея національної економіки як єдиного, керованого вже з центру державного підприємства, входить у ролі ланки в апарат держави. При такі умови, слід сказати, країни залишається тільки один господарюючий суб'єкт, одне юридична особа — держава, а окремі підприємства є лише особливими господарюючими органами держави. Орган ж має особистості, оскільки він становить єдине ціле про те освітою, чиїм органом якого є, і неспроможна мати будь-яких своїх самостійних цілей та інтересів, та її функція у тому, через нього функціонує, за словами Л. Дюги, «колективність ». Отже, «орган будь-коли є обличчям, має не власним правом, а лише компетенцією «[13].

Однак із плином часу з’ясувалося, що в цього величезного державного синдикату попри велику кількість вертикальних ієрархічних зв’язків замало без прямих горизонтальних відносин між окремими господарюючими органами держави. Виникла потреба у визначенні юридичної особистості (правосуб'єктності) цих органів у відносинах окремими індивідами, реалізують своє вміння до праці (трудову правосубъектность).

У період непу було висунуто кілька концепцій державного тресту як юридичної особи, причому всі вони однак намагалися застосувати традиційні підходи до цього поняття за умов радянської економічної дійсності. Це: а) відособлені центри зосередження цивільних правий і обов’язків; б) своєрідні приватні підприємства, створені за зразком капіталістичних підприємств, права зборів акціонерів у яких веде ВРНГ; в) персоніфікована частина державного имущества.

На думку Е. А. Флейшиц, в юридичної особистості держоргану персоніфікується не саме майно, саме державний орган як господарська організація. Але оскільки юридичною особою може лише власник майна, то трести й інші державні організації є створювані, але ще «недоразвившиеся «юридичні лица.

На думку А. В. Бенедиктова, державний трест має двоякою природою. Як орган держави він виступає у взаєминах, позбавлених товарного змісту, причому, оскільки взаємини всередині державного механізму, де вони правові, а організаційно-технічні. Трест бере участь у правовідносинах як юридичної особи, якщо закріплене його майно входить у сферу товарного обороту. Механізм товарного обороту вимагає, щоб і той ж господарюючий суб'єкт (держава) виступав у обороті над одному, а кількох обличчях «[14].

Що стосується наступному періоду радянської економічної історії виділяються кілька точок зору природу державного юридичної особи «[15].

Теорія держави (З. І. Аскназий) розмірковує так, що з кожним юридичною особою стоїть держава як всенародно організований колектив. За кожним підприємством сам і хоча б суб'єкт, проте у єдності всіх своїх можливостей, а організуючий саме цей ділянку роботи. Цілком ймовірно, що у цій концепції фактично знайшла відображення ідея Иеринга, із тією лише уточненням, що саме дестинатором права виступає виключно государство.

Теорія директора (Ю.К. Толстой) грунтується, що з кожним державним юридичною особою стоять: 1) держава як й єдине власник наданого держоргану майна; 2) відповідальний керівник держоргану, який одержує потім від держави засоби і іншого майна і стаючи його власником, він утверджується як уповноважений держави за управлінню цим майном відповідно до планів, затвердженим державою «[16]. Теорія соціальної реальності (Н.Г. Александров, Д. М. Генкин та інших.) встановлює, що предосить визнання юридичної особи той самий соціальної реальністю, який є інші суб'єкти права. У цьому концепції неважко побачити відбиток старої «теорії фікцій », оскільки у тому випадку питанням, що є юридична особа, відповідають: належите ньому, як до суб'єкту права, оскільки це соціальна реальність. Цілком обгрунтований тому висновок у тому, що «прибічники цієї теорії й не так вирішували проблему юридичної особи, скільки ухилялися з його дозволу «[17].

Теорія колективу (А.В. Венедиктов) виходить з тому, що у основі громадянської правосуб'єктності держорганів лежить як єдність державної соціалістичної власності, а й оперативне управління її складовими частинами. Оперативне управління майном підприємства здійснюється як назначаемым державою керівником, а й колективом державний орган, оскільки саме у його діях втілюється діяльність державного юридичної особи «[18].

Зазначена теорія, не вільний від внутрішніх суперечностей, тим щонайменше виявилася зручною у практичному застосуванні, зокрема вона дозволила обгрунтувати і закріпити у законодавстві основи майнової відповідальності юридичних лиц.

Паралельно зі розробкою проблеми громадянської правосуб'єктності господарюючого органу держави (підприємства) вирішується питання про його трудовій правосуб'єктності. Початок дискусії щодо можливість існування самостійної трудовий правосуб'єктності, відмінній від категорії юридичної особи, було покладено В. М. Догадовым «[19]. Досліджуючи правове становище торгового підприємства, то побачив, що з певних умов підприємство, що до складу юридичної особи та, отже, саме не що є юридичною особою, реалізує ряд правомочий, які свідчать на користь визнання цього підприємства суб'єктом права. Звідси висновок: категорії підприємства — юридичної особи та підприємства — суб'єкта трудового права й не збігаються. У потім дискусії більшість дослідників підтримало В. М. Догадова. У роки Б. Ф. Хрустальов, спираючись на новітнє законодавство про виробничих об'єднаннях, обгрунтував наявність в виробничих одиниць об'єднання трудовий правосуб'єктності (тим більше, що це одиниці, по Положення від 27 березня 1974 р., не мали правами юридичної особи) [20]. З закріпленням у законодавстві правового становища колективу з’явилися наукових досліджень, у яких обґрунтовувалося існування у ролі суб'єкта колективу підприємства його окремих структурних подразделений.

Викладене дає права зробити кілька выводов.

У юриспруденції, виключаючи радянський період, у сфері приватного права завжди розрізнялися два виду суб'єктів (осіб) — фізичну й юридична особа. Категорія юридичної особи було запроваджено науковий практичним оборот у тому, щоб, по-перше, підкреслити особистий характер освіти, яка є людським індивідом; по-друге, відтінити особливості юридичної особистості колективного освіти (союзу) проти іншим суб'єктом права — людської особистістю. Радянська практика і радянська юридична наука запровадили коло суб'єктів права підприємство — поняття, раніше тримав поза юридичної сфери, і традиційно аналізованих як организационно-техническая категорія або як усе (бізнес). У цьому підприємство чинився категорією узагальнюючої — суб'єктом, функціонуючим поруч із такими суб'єктами, як, держава. Юридична ж обличчя — один із сторін, якщо хочете — одне з багатьох іпостасей цієї універсальної категорії. Інакше висловлюючись, при такі умови не виключено, коли підприємством юридичною обличчям, але з тих щонайменше має юридичну особистість, бо виступає суб'єктом права. Ситуація, яку важко, оперуючи класичними категоріями правосубъектности.

Економічна та правова природа державного підприємства як самостійного учасника економічних відносин виявляється трудноуловимой. Навіть коли концепція підприємства як господарюючого органу держави — понад більш-менш логічно, хоча й без внутрішніх суперечностей, пояснювала цю економічну правову природу, то, при відмови від такий концепції розв’язання проблеми стає зовсім невозможным.

Висновок очевидний: щодо правосуб'єктності не можна розривати зв’язок категорій «обличчя «і «суб'єкт ». Не всяке обличчя є суб'єктом права. Але неможливо існування суб'єктивного права поза особистої вдачі його присвоєння. А так, те, коли говоримо про підприємство як суб'єкт права, ми обов’язково розуміємо його буття як юридичної особи (інша, що ця юридична особистість то, можливо учасником різних за своїм змістом відносин, що відносини становлять предмет різних сфер приватного права). Якщо ж ми заперечуємо існування юридичної особистості підприємства, ми розуміємо під останнім певну организационно-техническую категорію, а області права — його існування у ролі об'єкта суб'єктивного права. Між іншим такий ставить під можливість існування як самостійним суб'єктом права колективу підприємства його структурних підрозділів, (це запитання заслуговує самостійного розгляду), однак гадаю, що вона цілком логічний і обоснован.

ПРИМЕЧАНИЯ.

[1]См.: Герваген ЛЛ. Розвиток вчення про юридичну особі. СПб., 1888, з. II—12. Див. також: Коркунов М. М. Лекції але загальної теорії права. СПб., 1914, з. 142.

[2]См.: Дювернуа НЛ. Читання по цивільному праву. СПб., 1902, з. 268—272.

[3] Див.: ГервагснЛЛ. Указ. тв., з. 17—20.

[4]Французский цивільний кодекс (Кодекс Наполеона), чинний і понині, не вживає поняття юридичного лица.

[5]См.:ДюгиЛ. У конституційному праві. Загальна теорія держави. М., 1908, з. 876. [6] Див.: Дювернуа НЛ. Указ. тв., з. 270—272.

[7]Трубецкой О.Н. Лекції по енциклопедії права. М., 19! «і, з. 174—176.

[8]См. докладно: Гамбаров Ю. С. Курс громадянського права. Т. 1. Частина Загальна. СПб., 1911, з. 445—452.

[9]CM.: Gierke O. Gcnossenschaltsthcorie, 1887; Personengemeinschaften und Vennogensinbegrifte in dem Entwarfe cines Burg. Gsb., 1889.

[10]CM.: Гамбаров Ю. С. Указ. тв., з. 448; Братусь С. Суб'єкти громадянського права. М., 1950, з. 175.

[11]CM.: Michoud L. La theorie de la personnalite morale et son application au droit francais. I—II Partie. Paris, 1906 — 1909, 1924; Saleilles R. De la Personnalite juridique. 1922.

[12] Як матеріального субстрату, по О. Н. Трубецькому, може бути або майно, або фізичні особи, або й й інше. Не можна сказати про існування юридичної особи, котра має ні членів, ні майна, стверджував О. Н. Трубецькой, хоча, можливо виникнення його без готівкових членів, тобто. лише за наявності майна. Що ж до юридичне визнання, воно, на думку О. Н. Трубецького, можливо як з боку держави, завдяки чому виникає феномен «нелегального юридичної особи «(див.: Трубецькой О. Н. Указ. тв., з. 184, 185).

[13]См.: Еллинек Р. Загальне вчення про країну. СПб., 1908.

[14] Див.: Венедиктов А. В. Правова природа державного підприємства. Л., 1928, з. 68—88.

[15] Див.: Йоффе О. С. Розвиток цивилистической думки у СРСР. Ч. 1. Л., 1975. [16] Див.: Толстой Ю. К. Зміст і цивільно-правова захист права власності у СРСР. Л. 1955, з. 88.

[17] Див.: Йоффе О. С. Указ. тв., з. 143.

[18]См: Венедиктов А. У. Державна соціалістична власність. М. —Л., 1948. [19] Див.: Дчгадоц В. М. Державні організації, як суб'єкти соціалістичного трудового правовідносини. — Правознавство, 1957, № 1, з. 80 і ел.

[20] Див.: Хрусталеа Б. Ф. Государстиснное підприємство — суб'єкт трудового права. М., 1976, с. 17 і cл.