Рух коллівадів

ДВИЖЕНИЕ КОЛЛИВАДОВ

С твердженням турецького панування на більшу частину території Візантії, мистецька й культурне життя ромеев занепала. Візантійське чернецтво, що дало життя скільком шедеврів богословської думки й Вищої церковної мистецтва, поступово відходило від ідеалів исихазма. Згасання традиції исихазма призвело до згасання церковного мистецтва. Відбувається спотворення релігійним усвідомленням у простого народу. На середину XVIII століття, як сформовану ситуацію, на Афоні виникає рух щодо оновленню церковному житті. Це рух було надзвичайно різноманітним і багатогранним, проте головною метою було повернення до святоотецькій традиції, а головним джерелом — традиція розумного продукування. Воно відоме як «рух колливадов » …

I

Предпосылки виникнення руху

С переходом в чотирнадцятому столітті більшу частину Візантійського держави під турецьке панування значно прискорився розвиток кризових явищ у багатьох областях духовної й нерозривності культурної життя ромеев. Візантійське чернецтво, що дало життя скільком шедеврів богословської думки й Вищої церковної мистецтва, поступово відходило від ідеалів исихазма. Із середини 15 століття в Візантії важко знайти богослова, рівень якої був би можна з рівнем Св. Григорія Паламы (1296−1359) чи Св. Миколи Кавасилы (прибл. 1320-прибл. 1390). Можна назвати лише Св. Максима Грека (1480−1556), що перший більше мав справу додатком богослов’я до життя (суперечки між «стяжателями «і «некористолюбцями »), ніж чистим богословським творчеством.

Угасание традиції исихазма мало природним наслідком занепад церковного мистецтва. У XV-XVI століттях ще й створюють свої шедеври іконописці критської школи, в розвитку якої, до речі, турецьке панування не справила істотно, оскільки Кріт лише у 1669 року захопили турками, але потім — до кінця XVI століття — вироджується і його традиція. Вже роботах найвидатнішого її представника — Феофана Критського (XVI в.) — можна спостерігати західні впливу. Більше чітко вони виражені сучасної Феофану Франко Кастелано. І, нарешті, окремі впливу переходить до пряме зречення своєю духовною традиції у творах критського ж художника Домініка Феотокопулоса (1541−1614), відомий як Ель Греко.

Происходит спотворення релігійним усвідомленням у простого народу. Грекам доводиться захищати свою релігійну і на національну самобутність перед загрозою омусульманивания і асиміляції серед турків. Основним ознакою національної автентичності стає православне віросповідання. Віра виявляється національним чинником і втрачає у свідомості греків свій вселенський характер. Як про. Георгій Металлинос, «з XVII століття посилено поширюється «озападнивание «грецького богослов’я, яке виявляється у вигляді втрати свідомості вселенськості Православ’я й поступового переважання конфесійного менталітету ». До цього додається також поголовна безграмотність і релігійна неосвіченість народу, що виникли внаслідок те, що система освіти Візантії зі зниженням імперії також було практично цілком зруйнована. Також форми церковному житті костеніють, набуваючи самодостатність і самоценность.

Между тим, попри відносну ізольованість грецьких громад за умов Османської імперії, дедалі більшого впливу з їхньої життя набуває Захід. Грецька аристократія посилає своїх дітей по освіту до Італії. Завдяки цьому вищі верстви грецького суспільства поступово відчужуються від міста своєї духовної традиції. Під значний вплив Заходу уціляє і церковне життя. Богослов’я схоластизируется та значною мірою відступає від святоотеческих принципів. По зауваженню про. Георгія Флоровського, останнім догматичним твором Східної Церкви, більш-менш позбавленим впливу схоластики, було неофіційне лист Константинопольського Патріарха Ієремії II (1572−1579, 1580−1584, 1586−1595), написане тюбингенским протестантським богословам в 1576 року у у відповідь Аугсбургское Сповідування. Але тут простежуються деякі сліди західного богослов’я. Приміром, вказується, що Православна Церква містить сім Таїнств.

Засилье схоластики привело також до майже повного забуттю богословського спадщини, яке залишила паламитская епоха. У цьому сенсі характерний приклад догматичних суперечок, які з’явились у період 1696−1699 років у Яннине. Яннина тоді була фактичної столицею Греції, її духовним і культурним центром. Головними представниками які сперечаються сторін були викладачі Яннинской грецької школи учений ієромонах Віссаріон Макрис, навчався у Яннине і Константинополі, і священик Георгій Сугдурис, минулий навчання у Яннине, Венеції і Падуї. Перший мав також підтримку правлячого Яннинского архієрея Климента Хиосского. Отже, перша сторона навчала, що Божественна Сутність реально відрізняється від Божественної Енергії, як хліб від каменю. Ще одна сторона наполягала, що вона не реальне, але мисленне: «to logo to oristko ». Як можна зрозуміти зі всіх документів, котрі супроводжували цю суперечку, обидві сторони навіть підозрювали, що ці запитання вже було порушено і вирішено у XIV столітті Св. Григорієм Паламой і його послідовниками. Партія Сугдуриса розділяла погляди Варлаама і Акиндина, а партія Макриса стояла ближчі один до вченню исихастов чотирнадцятого. Проте її позицію теж не збігалася цілком згодна з паламизмом, якщо зважити на те, як його прибічники розрізняли Божественну Сутність і Енергію: аналогічно як різняться хліб, і камінь. У разі можна подумати, що Божественна Енергія має незалежне від Сутності буття й може існувати окремо від нього, що суперечить відповідному православному вченню. Примітно, що коли і спалахнув суперечка, Макрис звернувся по дозвіл питання на Константинополь. Сугдурис, дізнавшись звідси, теж відразу відправив патріарху листа із своїм сповіданням віри. У результаті як ні засуджений, але, навпаки, отримав прихильний відповідь. Коли 1699 року Сугдурис повторно відіслав в патріархію свою апологію, де зараз його, хоч і характеризував відмінності Божественної Сутності і Енергії, але потім знову над дусі православного вчення, йому знову відповіли пошаною, визнавши правильність його вчення.

В занепаді було лише, так сказати, високе богослов’я, а й освіту народу в цілому і кліриків в частковості. Ось що писали про Греції на той час західні мандрівники: «Більшість наших механіків (Mechanics) більш навчені знаючі, ніж грецькі вчителя і клірики ». Також M. Pitton de Tournefort повідомляє, що «грецькі клірики були ледь здатні читати богослужбові книжки. Що ж до розуміння читаного — було зовсім поза ними » .

Кризис вражає також чернечу життя. Згортається общежительное чернецтво і тоді замість нього повсюдно вводиться особножительный статут.

Таким чином, до XVIII віці склалася що ситуація, що дослідники визначають цей час як епоху «рабства та духовної маразму » .

Именно тоді - у середині XVIII століття, — як сформовану ситуацію, на Афоні виникає рух щодо оновленню церковному житті. Це рух було надзвичайно різноманітним і багатогранним, проте головною метою повернення до святоотецькій традиції, а головним джерелом — традиція розумного продукування. Воно відоме як «рух колливадов «(kinema ton kollybadon). Назва «колливады », «колливисты «(kollybades, kollybistai) походить від «колива «(ta kollyba), яке благословлялася під час поминання покійних. Оскільки колливады відмовлялися здійснювати чи брати участь в поминовении покійних по недільні дні, але наполягали у тому, що це потрібно робити не тільки у суботу, їм дано це іронічне прізвисько, яке, проте, невдовзі стало почесним. Тоді ж він був їм причиною гонінь і образ. Також колливадов за зрозумілим вже причини іноді називали «суботниками «(sabbatianoi).

Отношение до руху колливадов серед різних — переважно грецьких, найбільше уделивших увагу даному питання, — дослідників неоднозначно. Є такі, які його негативним явищем у розвитку грецького суспільства на період перед визвольної революцією 1821 р.

Колливады їм видаються консерваторами, мракобесами, противниками всього прогресивного, туркофилами і т.п. Така думка переважала головним чином минулому серед дослідників, яким близькі ідеї Просвітництва і західноєвропейського гуманізму. Однак у останнім часом, особливо у богословських колах, ставлення до руху колливадов змінилося. Його внутрішні мотиви були кращими видно, коли сучасна грецька богословська думку відкрила собі богослов’я XIV століття і традицію исихазма. Чимало дослідників помітили пряме сполучення між исихастами чотирнадцятого століття і колливадами вісімнадцятого. Отже, тепер більшість дослідників сходяться у тому, що рух зіграло важливу позитивну роль духовного життя як Греції, і Православ’я взагалі, і може можу погодитися з думкою єпископа Амфилохия (Радовича), який каже: «Филокалистическое рух, відоме як „рух колливадов “, одна із найвидатніших духовних явищ і однією з плідних рухів у Православ'ї часів Турецького панування » .

Теперь звернімося до історії появи цього руху, і розглянемо прецедент, завдяки якому вона воно почалося.

II.

История зародження движения.

1. Першу фазу колливадских суперечок: Питання поминовении усопших.

1.1. Прецедент.

Согласно источникамх, прецедент виник у 1754 року, як у скиті Св. Анни розпочато будівництво нового центрального храму (Kiriakon). Витрати будівництва покривалися головним чином з допомогою пожертвувань «на поминання », які різко зросли, отже, за даними До. Влахоса, кількість поминаемых імен припав на той період дванадцяти тисяч. Поминання покійних в скиті, як всюди Святий Горе, відбувалося тільки у суботні дні. Проте з суботах о Кариях — адміністративному центрі Афона — проводилася торгівля зокрема і матеріалами, необхідні будівництва. Отже, Святоаннинские ченці кожну суботу рано-вранці мали покидати свій скит, щоб устигнути дістатись Карий, що були досить великій відстані. Але вони було неможливо здійснювати належних заупокійних служб, у зв’язку з що було ухвалено рішення перенести вчинення поминання покійних на неділі.

Это нововведення викликало невдоволення і осуд як з боку ченців інших монастирів і скитів, так самої Святий Анни. Св. Афанасій Париос (прибл. 1721−1813) розповідає, що збентежені ченці вирішили звернутися по пораду до духівника скиту Филофею Пелопоннесскому. Той їм відповів, що нині немає можливості надходити інакше, але будівництво закінчиться, вшанування здійснюватиметься знову тільки в суботи. Проте, розв’язав смущавшимся виходити з церкви, якщо поминання робили в недільний чи свято день. Коли ж деякі ченці, з його раді, почали під час співу панахиди виходити з храму, залишалися там стали обурюватися ними через те, що вони ніби вважають їхню єретиками не хочуть разом із ними молитися.

1.2. Початок гонінь.

В цей час у скиті Святий Анни жив колишній Константинопольський патріарх Кирило V (1748−1751, 1752−1757). Як відомо, турецька Порта часто-густо — разів у двоє чи троє року змінювала патріархів. Найчастіше низложенные патріархи, як і інші єпископи, оселялися у чернечих монастирях Святий Гори. Однією з неї і був Кирило. То справді був видатний ієрарх, який, перебуваючи спеціалісти кафедри, зробив дуже багато оздоровлення ситуації у Церкви, і навіть для протистояння латинської експансії сходові. Він відомий завдяки изданному їм у 1755 року знаменитому Томосу необхідність приєднання до Церква латинян лише крізь Хрещення. Проте він менш, історія колливадов він зіграв негативну роль.

Как пише Св. Афанасій, патріарх Кирило, дізнавшись про розбраті, висловив обурення: «Що то вони базікають (tsamponikson) і із храму? Я, коли було на престолі, постійно давав дозвіл сам робив поминання покійних в воскресіння ». Для чого незгодні з нововведенням відповідали: «Не хочемо знати, що роблять вибір на Константинополі, оскільки усе роблять інакше, чому нам, які живуть у пустелі, слідувати необов’язково, тим паче коли це порушує церковні правила » .

Скит Святий Анни підпорядковувався монастирю Велика Лавра. Керівництво монастиря, по навіюванню экс-патриарха Кирила, видало лист, яке про те недопущення непокірних ченців ні з церква, ні з келлии, ані шеляга навіть до млина. Св. Афанасій передає сказані з цього приводу слова однієї з ченців, які потрапили під осуд: «Кір Кирило, які мають підхожих слів, щоб захистити свою нововведення, скористався крилами млини, сподіваючись з допомогою голодної смерті підпорядкувати тих, хто підпорядковувався іншим шляхом » .

Св. Афанасій основну провину гоніння на ченців, отказывавшихся брати участь у поминовении покійних по недільним дням, покладає на экс-патриарха Кирила, порівнюючи їх у його діях і з татом Римським. Взагалі основні обвинувачення Св. Панаса на подальші гоніння на колливадов падають на патріархів, тоді як, наприклад, Св. Никодим Святогорець не звинувачує жодного їх, але тільки простих ченців. Понад те, він намагається уявити діяльність патріархів в позитивному ключі. Приміром, ставлення Св. Никодима до питання дні поминання покійних набагато м’якші, ніж в Св. Панаса. Він допускає поминання як у суботу, і у воскресіння, кажучи: «У Святий Христовій Церкві існує два виду управління: перший вид називається акривия, а другий — икономия і поблажливість ». І далі пише, що патріарх Софроній, щоб припинити виниклі на Афоні чвари, застосовував другий вид, дозволивши здійснювати поминання як у суботу, і у воскресіння.

Тем часом події розгорталися так. Осуд колливадов (то тепер почали називати не які з нововведенням ченців) було, як у Св. Афанасій, не злом, але благом, оскільки тепер їм було запропоновано спокійно піти у будь-яке інше місце Святий Гори, зберігши у своїй своє сумління спокійній. Ченці йшли хто куди міг. Першим пішов Яків Пелопоннесский, який, як було зазначено, і розповів Св. Панасу історію суперечок, як утворилися від початку.

Однако колливадов не залишили у спокої. Після ними різні скити і монастирі Св. Гори були листи з повідомленням тому, що їх засуджено Великої Лаврою. Св. Афанасій, зокрема, наводить фраґмент з листи дикея Святий Анни дикею Нового Скиту, який би поруч зі Святий Ганною: «Прийміть до свого відома, що наша монастир (Велика Лавра — С.Г.) видав заборона проти такого-то, такого-то і багатьох інших творить обурення і які явили себе неправомыслящими і які проповідують проти віри. Справжнім повідомляємо вас, щоб не вживали їх і виганяли зі свого скиту. Також доносим до відома, що з таких, які слід вигнати, є й в вас. І перший із них Христофор, чернець старця Єфрема. Подбайте також про те, щоб перевірити достовірність і виявити інших. Якщо ж ви вчините адже ми вам пишемо, знайте, що надалі не будемо вас ні у нашій скиту, ні з наших каливах, і млині «.

В Новому Ските всі вимоги Святоаннинского дикея було виконано: перебіжчики було вигнано, а водночас і що з своїх, як, наприклад, ієромонах Христофор (1730 — поч. ХІХ ст.) разом із Старцем та ін членами чернечій громади. Вигнанці оселилися в Предтеченском скиті Иверского монастиря. Деякі також влаштувалися в скиті монастиря Ксенофонт. Проте жила там колишній Алеппський митрополит Геннадій, щоб догодити патріарху Кирилу як і пише Святий Афанасій, «брати участь у його вишуканих трапезах », спорудив гоніння проти колливадов де він.

Вскоре у всій на Святій Горі про колливадах розійшлася така слава, що, за влучним зауваженням Св. Панаса, навіть поромник відмовлявся переправляти їх у своєму поромі. Колливадов, наприклад, обвинуватили у тому, що вони «франкмасони ». Костас Сарделис повідомляє, що було навіть випадок вбивства когось із колливадов. Заодно він, щоправда, не називає джерела. У досліджених нами документах ні за чим подібному ані слова, тому це повідомлення, очевидно, є перебільшенням, бо інакше вбивство було б великого резонансу. Як наголошує у своїй Сповіданні віри Св. Никодим Святогорець, «є певні, які, не знаючи, що означає слово „колливад “, і навіть не розуміючи причин, за якими обвиняемся і бесчестимся, але оскільки чують, як другі називають нас колливадами, єретиками, злочестивыми й інші подібно, відразу ж потрапити й які самі починають повторювати ці образи » .

Тем щонайменше, на на Святій Горі знайшлося багато і такі ченців, які підтримували вигнаних з Святий Анни й самі ставали колливадами. У тому числі може бути чернечу громаду Скуртеев, з якої згодом матиме тісну духовну зв’язок преподобний Никодим Святогорець (1749−1809). Главою громади був про. Парфений.

1.3. Дії колливадов щодо скасування нововведення.

Тем часом вигнані колливады вирішили зібратися разом, щоб спільно прийняти план дії. Їх збори відбулося келлии про. Парфения Скуртея. Вирішили написати сповідування віри, у якому викласти свою думку з питанням ще віри і літургічної практики. Це сповідування було написане і підписано усіма присутніми, та і тих, які у той час був відсутній. Він був отослано до Константинополя разом із Нифоном Хиосским (1736−1809). Саме тоді в патріархії у справах перебував якийсь Иоаким Григориат, який мав у патріарших колах певний вплив. Він кілька років в скиті Святий Анни й знав про всіх останніх подій. Усі дії агиоаннитов було винесено їм у вигідному для останніх світлі, а тому й лист колливадов не мало того дії, яка нього й очікували.

Кроме того, котрий обіймав тоді патріаршу кафедру Феодосій ІІ (1769−1773) був за своєю натурою конформістом і побоювався будь-якого протистояння у церковної середовищі. Їм було видано синодальне лист, підписаний також Єрусалимським патріархом Софронием (пізніше Константинопольським патріархом (1774−1780)), де йшлося, що «що здійснюють поминання покійних у суботу добре творять, як бережуть давню традицію Церкви; самі, які в воскресіння — не підлягають осуду ». Лист також знімало заборона, накладене на колливадов Великої Лаврою. Це було примирливе послання, проте своєї мети — примирення — він досягло. Св. Афанасій пише, що коли і Нифон взяв це його лист і прочитав, відразу повернувши його тому і додав, що ні цього очікували його побратими ченці. Потім йому, звісно, довелося його.

После видання листи противники колливадов не змінили своє ставлення до ним. Також самі колливады не погоджувалися б із тим, що «що здійснюють поминання в воскресіння не підлягають осуду ». Бачачи безрезультатність свого листи, патріарх 10 червня наступного — 1773 — року Столипін видав нове лист, у якому спорящие боку призивалися до світу, до того що, аби залишити супроводжують і дати спокій іншим ченцям. Тут, як і попереднього листі, вчинення поминання у суботу не засуджувалося. Зі свого боку колливады, бачачи нерішучість Феодосія, склали ще один «лист патріарху, яке невдовзі було отослано з Иаковом Пелопоннесским. Тут був виражена наполеглива прохання заборонити ченцям скиту Святий Анни здійснювати поминання покійних по воскресінням.

Тем часом проти патріарший престол у вдруге зійшов Самуїл Хандзерuс (1773−1774), якого Св. Афанасій характеризує як «чоловіка наймудрішого », що з Св. Панаса дуже незвичайно. У 1773 року новий патріарх видав синодальне лист, у якому визначено, щоб «подвизающиеся в келлиях і скитах точно дотримувалися чин і звичай поминання того монастиря, куди вони ходять до участі в Літургії і якого підпорядковуються ». Це дуже вдалий спосіб підтримати колливадов: не безпосередньо, але побічно, — щоб не вельми дратувати їх противників. Цим листом у спосіб наказувалося здійснювати поминання покійних тільки в суботи, бо всіх монастирях Св. Гори, зокрема й у Великої Лаврі, якої підпорядковувався скит Св. Анни, діяв саме такий статут.

Колливады сприйняли це рішення з наснагою. Проте їх гонителі з скиту Св. Анни не погодилися підкоритися патріарху. Як Св. Афанасій, вони звинуватили патріарха у цьому, що він безбожник, тому як і підкоритися такому патріарху? Подібні звинувачення висували колишній Алеппський митрополит Геннадій, якого Св. Афанасій називає «ополоником «(huliara), і Віссаріон з Рапсаны (розум. 1823 р.), що його та ж Св. Афанасій називає «помішаним «(manicos). Агиоанниты двічі їхали о Константинополь з клопотанням у тому, щоб це рішення скасовано.

1.4. Кутлумусийский собор і осуд колливадов.

В 1774 року антиколливадами в монастирі Кутлумусиу скликано собор, у якому головував колишній патріарх Константинопольський Кирило V навіть і колишній патріарх Олександрійський Матвій (1746−1766). Було присутнє також понад десяти митрополитів, залишили свої кафедри і тепер жили на на Святій Горі, і більше двохсот ченців. На собор були запрошені і колливады, «щоб було випробуваний вибір обох сторін ». Проте задля колливадов була очевидною, що собор у відсутності метою обговорення проблеми, та їх власне осуд; вбачали себе заздалегідь засудженими і тому відмовилися з’явитися.

Собор вирішив звернутися до патріарха в Константинополь, куди він був посланий чернець Віссаріон. Результатом поїздки стало осуд колливадов Синодом Вселенської Патріархії, у якому головував новообраний патріарх Софроній II (1774−1780). Під синодальним рішенням підписався також патріарх Єрусалимський Аврамий (1775−1787). Рішення (Thespisma) датоване 9 червня 1776 р. У ньому, зокрема, говориться: " …кілька років тому я зніяковілість і замішання охопили Церква та Христоименитый … народ Божий і збентежили всякий чин священнослужителів, ченців і мирян через деяких самовпевнених., чиї ватажки і такого нововведення первозачинатели творці суть Злоафанасий (Kakoathanasios) Париос, Злоиаков (Kakoiakobos) Пелопонесский, Агапий Кіпрської і Христофор… «Далі говориться, що це зобов’язуються здійснювати поминання як у суботу, і в воскресіння та інші дні тижня. Потім: «Ті, хто, погоджується з Церквою і справжнім синодальним постановою, і мислять діють, беззаперечно роблячи поминання православних у суботу, й у воскресіння, й інші дні тижня, такі були прощені Божий і Панове Вседержителя… Первозачинатели ж, ватажки й автори такого злочестия: Злоафанасий Париос, Злоиаков Пелопонесский, Злоагапий Кіпрської… — лізуть Богом і Господом Уседержителем і оголюються будь-якої Божественної благодаті і священнодійства… «.

Примечательно, що за двох років доти — в 1774 року — патріарх Софроній, будучи тоді на Єрусалимської кафедрі, обіймав іншу позицію, яку Св. Никодим у своїй Сповіданні наводить навіть як доказ правоти колливадов. Він — пише, що правоту колливадов «засвідчує також Церква Єрусалима, вона, в патриаршение покійного Софронія, погодилася за вищезгаданими патріаршими і синодальными листами Великої Церкви Константинополя, виданими на патриаршение Феодосія і Самуїла. Обидва ці листи підписав також кир Софроній, будучи тоді патріархом Єрусалимським. Причому лише підписав, а й написав особливе лист, у якому підтвердив вказане лист кир Самуїла: будучи спрошенным від колишнього митрополита Лакедемонии кир Феофана, подвизавшегося Нового Ските, коли має скоєний поминання покійного старця Хаджи-Мелетия, у суботу чи неділю, відповів йому листом, що у ці гроші Церква визначила скитам і келлиям слідувати порядку монастирів » .

Св. Афанасій вважав синодальне рішення 1776 року незаконним, оскільки перед його виданням до Константинополя були запрошені самі обвинувачувані. Він повідомляє, що, як чув, на соборі знайшовся лише одне мирянин на прізвище Хадзисланис — зять однієї з присутніх архієреїв, — який запропонував почути бік обвинувачуваних, але його хто б послухався. Далі Св. Афанасій каже, що собор звинуватив колливадов у цьому, чого вони не були. Як-от, ніби вчили, чого слід творити поминання покійних у неділю й що творять таке поминання перебувають під анафемою. Св. Афанасій каже, перше обвинувачення справедливо, але друге є чистої клеветой.

1.5. Колливады залишають Афон.

Колливады тим часом не підкорилися ні синодальному рішенню 1776 року, ні тим паче Кутлумусийскому собору, і досі відмовлялися здійснювати поминання у неділю. Приміром, коли колишній патріарх Олександрійський Матвій, Св. Макарій Нотарас (1731−1805) був запрошений до монастиря Кутлумусиу на поминання, призначений на неділю. Він відмовився, відповівши запискою: «Що ж ви віддаєте перевагу вчинення поминання в воскресіння, опускаючи інші дні тижня і порушуючи визначення і статути Церкви, які забороняють це? Я будь-коли робив і здійснюватиму поминання покійних по воскресінням. «Вочевидь, що це запрошення Св. Макарию мало провокаційний характер. У кутлумусианитов був потреби здійснювати поминання в воскресіння — це було зроблено свідомо. Вони також знали про колливадских настроях Св. Макарія. Остання взяла виклик і Чорний відповів нею наведеної вище запискою. Він знав, що з цим піде, і тому, повідомляє Св. Афанасій Париос, «відбув Хіос, боючись, щоб і наодинці не випробувати чого лютого від наклепників. Там (на Хиосе — С.Г.) вона отримує від Святійшого (тоді патріарший трон обіймав Прокопій (1785−1789) — С.Г.) лист, повне обурення, гніву та загроз. Св. Макарій відповів, кажучи: «Твої загрози залякування не творять виправлення справи, і це готовий зазнати усе, що вирішить твоє святість… «.

Тем часом засуджений Св. Афанасій поїхав зі Святий Гори й зупинився в Фессалониках, обійнявши посаду ректора єдиної місті грецької школи «Эллиномусион ». Він припиняв підтримувати зв’язки й з колливадами, які залишилися на Св. Горе, і особливо з Св. Никодимом Святогорцем. Він домагався, щоб закрити справу про колливадах було переглянуто. З цього метою він їде під Константинополь, де доводить як свій власну невинність, і безпідставність всіх обвинувачень, споруджуваних проти колливадов. Проте осуд — і тільки з нього, але з інших двох (Іакова Пелопонесского і Агапія Кіпрського) — було знято лише 1781 року, коли Константинопольскую кафедру зайняв Гавриїл IV (1780−1785).

Вместе зі Св. Опанасом Афон поступово залишили і інші колливады, ніж було відкрито нову сторінку історія руху, коли ідеям колливадов потрібно було поширитися у всій Греції. На Афоні ж тим часом антиколливады перемогли, і хвилювання певний період утихли.

2. Друга фаза колливадских суперечок: Питання частому причащанні.

С новою силою, хоч і без колишньої гостроти, вони спалахнули на початку XIX століття, і головною їх причиною постало питання частому причащанні Таин Христових. Найзначимішим представником колливадов на на Святій Горі тим часом був Св. Никодим Святогорец.

Повод до виникнення суперечок виник у 1804 року, коли було незаконно розкрито і перекручене лист Св. Никодима до духівника Святий Гори ієромонаху Иерофею, що стосувалася питання про частому причащанні. Саме це стало приводом для новим збурюванням, спрямованим проти колливадов головним чином, самого Св. Никодима, який, на відміну перших колливадов, мав на Афоні вже і слава і авторитет. Щоб припинити хвилювання, в Кариях 19 травня 1807 року був скликаний собор із представників усіх двадцяти монастирів Святий Гори, який прихильно поставився до колливадам і засудив їх нових наветчиков. 13 червня 1807 р. Св. Никодим запропонував в руки Св. Кинота Св. Гори своє Сповідування Віри, де за порядку спростовував всі закиди, висунуті проти него.

Однако ситуація змінилася, як у 1808 року на патріарший престол вдруге зійшов Калинник (1808−1809) — ревний борець з колливадами. Він відразу ж видав лист, виготовляв з ієромонаха Иерофея обов’язки духівника Святий Гори. Це — лист опубліковано І. І. Соколовим: " … оскільки один ієромонах зі зграї (simmoreas) колливадов, що досягла і попередником Його Святості (тобто Калинника — С.Г.) було визначено духівником Кинота Св. Гори — його ж ім'я Иерофей, — відроджує колись що виник коварномыслие і суперечка про коливе і Святому Причащанні, засуджені Синодальним Томосом, і дозволяє прихожим щодо нього заради сповіді часто причащатися Пречистих Таїнств без задоволення (sic!) і сповіді, нехай скинуть (apobalosi) із себе його духовний керівництво і оберуть іншого випробуваного, гідного і бездоганного й представлять його Церкви, що його обрання було підтверджено церковно… «Св. Никодим, тим щонайменше, зі зміною церковній владі не дуже пострадал.

Противостояние на Афоні ослабилось лише третє патриаршение Св. Григорія V (1818−1821). Тоді, у серпні 1818 р., було видано патріарше лист, що підтримала колливадов і попытавшееся примирити ворогуючі боку. Схожі патріарші послання було видано також патріархами Григорієм VI (1835−1840) (у лютому 1836 року і березні цього року) і Анфимом VI (1845−1848) (у листопаді 1846 г.).

Таким чином, протистояння колливадов та його противників на на Святій Горі до кінця першої чверті дев’ятнадцятого століття значно ослабилось, а до середини століття практично цілком зникло. Рух переметнулося на континентальну в Грецію й переважно острова Егейського моря.

Такова була історична канва зародження та розвитку руху колливадов.

При оцінці руху колливадов необхідно уникати по крайнього заходу трьох помилок. По-перше, вважати, що рух обмежилося лише спорами про дні скоєння поминання покійних чи те, наскільки часто потрібно причащатися. Насправді воно переросла обидві ці проблеми освіти й перетворилося у всеохопне рух за загальне відновлення духовного життя й забезпечити повернення до справді святоотеческим традиціям. Суперечка про поминовении був лише приводом, відправною точкою до відновлення духовного життя взагалі, і навіть чернецтва, богослов’я і навіть церковного співу. Приміром, нещодавно у бібліотеці «колливадского «монастиря на острові Скиафос знайшли рукописи з записами «колливадской «богослужбової музыки.

Это рух було з своїй — природі не «протестантським », тобто таких, що тільки обличало пороки сучасності, але позитивним, який демонстрував невідому і коли вони вершин справжньої православної духовності. Взагалі, політичний елемент був другорядним в русі - головною його завданням було розкрити та втілити у життя скарби святоотецькій духовності. Саме тому головною книгою, породженої рухом, стало не Сповідування віри чи Delosis tis en Agio Orei tarahon alefeias, але Добротолюбие.

Как пише єпископ Амфилохий Радович: «Ні жодного сумніву, що Добротолюбие, як обожения орган, як цілком слушно назвав його преподобний Никодим Святогорець, є коренем і справжнім безпосереднім чи опосередкованим джерелом майже всіх справжніх духовних сплесків і богословських течій в Православ'ї з кінця XVIII століття до сьогодні. Тому це духовне рух (колливадов) може бути буде обмежено й ототожнене зі суперечкою «про поминовении «чи «коливе », як, на жаль, часто-густо відбувається «і тому, до речі, найбільш підхожим назвою до нашого руху, на думку тієї самої автора, є «Филокалистическое відродження «чи «Филокалистическое рух » .

Второй помилкою було б вважати рух колливадов якимось виглядом «секти «в Православ'ї. Насправді їй було чужий дух сектантства. Понад те, одній з мети клієнта повернення до справжньої вселенськості і кафоличности церковного свідомості, виходу з замкнутості й самодостатності, якими жило той час Грецька Церковь.

И, нарешті, третьої помилкою було бачити рухається лише позитивний інший бік і не помічати його негативних аспектів. Не можна ідеалізувати всіх колливадов, вважати, що вони жили духом Добротолюбия. У тому числі було чимало людей випадкових, і навіть фанатиков-нигилистов, для яких чужої залишалася інша — не-полемическая, филокалистическая сторона движения.

Движение було явищем живим, тому різноплановим, не сводимым якоїсь однієї - позитивної чи негативною — категорії, з безліччю течій, часом направлених ним у супротивники. Були у ньому і темні боку, був і фанатизм, але загальний його вектор, поза всяким сумнівом, залишався поданих у бік глибокого й усебічного пожвавлення церковної жизни.

Список литературы

1. Сергій Балакун, кандидат богослов’я. Рух колливадов.

2. Соколов, І., Константинопольська церкву на XIX столітті, СПб., 1904.

3. Успенський, П., Історія Афона, год. III, т. II, СПб., 1892.