Елладська Православна Церква

ЭЛЛАДСКАЯ ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКОВЬ

Древние митрополії, складові нині ядро Елладської Церкви, увійшли до юрисдикцію Константинопольської Церкви в IX столітті, що цілком відповідала їх давнім духовним зв’язкам. Територія сучасної Греції була завойована Османської імперією в XIV— XV ст., і його грецьке населення у повною мірою запізнала у собі тяжкість турецького гніту. Із здобуттям Грецією політичної незалежності як уже почалися оформлення автокефального буття національної Церкви. Остаточна автокефалія Елладської Церкви було проголошено Собором Константинопольської Церкви з участю Єрусалимського патріарха Кирила в 1850 року.

ИСТОРИЯ ОСВІТИ ЕЛЛАДСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Возникновение Елладської православної церкви пов’язані з подіями Грецької визвольної революції 1821-го року й освітою на звільнення від турецького панування території незалежного грецького держави. До 1832-му року, коли було формально визнана незалежність Греції, територію становило лише невелику частину сучасної держави. Вона Пелопоннес, звідки власне і почалося визвольний рух, і навіть південну частина Балканського півострова, до Арты і Волосу як північних кордонів держави. У склад Греції тоді ще входило більшість островів, належні їй зараз, включаючи Кріт, Іонічні острова, Додеканесский архіпелаг. На звільненій території мешкало лише близько третини грецького населення Османської імперії на той час.

События революції 1821-го року, практично неможливо вплинули на статус Церкви звільнених територіях. Таж залишалася у його канонічному спілкуванні з Константинопольським Патріархатом як він невід'ємна частина. Проте, через що тривав військового протистояння між Грецією і турецької Портою, сполучення між Церквою звільнених територіях України і органами церковного управління у Константинополі було утруднено. Це невдовзі призвело до виникненню проблеми поповнення вдовствующих архієрейських кафедр і здійснення церковного судна у останньої інстанції.

Как із боку грецького уряду, і із боку церковних ієрархів, чиї єпархії увійшли до новостворене держава, пропонувалися різні вирішення цієї проблеми. Усі вони зводились до того, що така частина Церкви Константинопольського Патріархату, яка розташовувалася на звільненій території, повинна щось одержати незалежність управлінні, яке сприймається початковому етапі здійснювався особливим «Церковним комітетом», куди входили б найавторитетніші архієреї. (У частковості, така пропозиція було спрямовано грецькими архієреями третьому народному зборам Греції, заседавшему у березні 1827-го року.) У цьому не порушувалося питання про надання Грецької Церкви автокефалії, але навпаки, наголошувалося на необхідності збереження його в зв’язку зі Константинопольським патріархом.

Эти ж принципи стали основою церковної політики котрий прибув на Грецію у грудні 1828-го роки її нового правителя графа Іоанна Каподистрии (1776−1831). За оцінкою багатьох істориків, Каподистрия, будучи вірним чадом православної церкви, у своїй церковної політиці суворо керувався канонічної традицією Церкви, ставився до особливостям адміністрування Церкви належним повагою і уникав у чомусь обмежувати їх. З іншого боку, він, як високопоставлений чиновник російського МЗС, послідовно провів у Греції проросійську політику, що у відношенні церковних питань полягало у збереженні цілісності Константинопольського Патріархату і було спрямована проти автокефальних тенденцій, котрі почали виникати в церковні закони й політичних колах, які під впливом англійської дипломатії.

Тем щонайменше, після вбивства Іоанна Каподистрии (він було вбито біля входу до храм св. Спиридона в Навплие 27 вересня 1831-го року) як Греції взагалі, і її церковна політика зокрема різко змінили свій курс і підпали під агресивний вплив англійської зовнішньої політики України. Відповідно до лондонському протоколу 1832 р., Греція перетворилася на королівство, і її королем став син баварського монарха Людовіка I Отон (народився 1815 р., помер 1867 р.; королем його з 1833-го по 1862-й роки). У 1833-м року він прибув Грецію. Однак тоді було лише сімнадцять років, і по його повноліття було призначено три регента держави: Армансберг, Маурер і Ейден. Професор права Мюнхенського університету Георг Людвіг фон Маурер (1790−1872) серед іншого одержав у своє ведення церковні питання. Він, і навіть прибічник англійської партії і торік лютий противник Каподистрии, архімандрит Феоклит (Фармакидис) (1784−1860), вирішили інакше, ніж Іоанн Каподистрия, розпорядитися долею Грецької Церкви.

В березні 1833-го року освічена комісія з семи членів, покликаної оцінку церковної ситуації у Греції. Усі члени комісії підбиралися тенденційно і було прибічниками розвитку Греції по західної моделі, навязывавшейся країні західноєвропейськими державами. Головним дійовою особою комісії був вищезгадана Феоклит (Фармакидис). Ця комісія созывалась про те, щоб дати обгрунтування подальших дій уряду Греції, які мали на меті оголошення автокефалії Елладської Церкви. Тому вона дала тенденційні висновки про стан Церкви в грецькому державі, пропонуючи як єдиного виходу із нинішньої ситуації оголошення незалежності Церкви від Константинопольського Патріархату.

15 липня 1833 року у Навплие, у якому той час перебувала столиця Греції, скликано Архієрейський Собор, на членів якого з боку уряду чинили тиск, спрямоване бути прийнятим Собором рішення про автокефалію. Внаслідок цього, 23 липня собором було винесено «Проголошення (???) про незалежність Грецької Церкви». Після цього урядом було видано два декрету, які доповнили «Проголошення»: «Про способі роботи Синоду» (15 серпня 1833 року) і «Про часовому поділі єпархій Королівства» (20 листопада 1833 року).

Все ці документи, й у першу чергу «Проголошення», звісно, або не мали канонічної сили та встановлювали антиканоничное самопроголошення автокефалії чи, як його ще іноді називають у Греції, «какокефалии», тобто «злокефалии» Елладської Церкви.

Современная історична наука дедалі більше утверджується у тому, що незаконна автокефалія Елладської Церкви була інспірована західноєвропейськими державами. На користь цього існує низка історичних свідчень. Так, наприклад, грецький міністр закордонних справ тієї епохи Анастасій Лондос (1791−1856) писав у листі від 6 лютого 1850 року грецькому послу в Константинополі Петру Делияннису: «Уряди Англії та Франції чимало зацікавленими у вирішенні цього питання (автокефалії Елладської Церкви — С.Г.) і бажають з політичних міркувань бачити Грецьку Церква зовсім незалежної від Константинопольського Патріархату».

Несмотря на антиканоничность оголошення цієї автокефалії, Константинопольський Патріархат не зробив практично ніяких заходів проти самопровозгласившейся Елладської Церкви, як це сталося пізніше, наприклад, з Болгарської Церквою. Константинополь просто мовчки ігнорував Элладскую Церква. Причин настільки м’якого відносини Константинополя до незаконному оголошенню автокефалії Елладської Церкви може бути кілька. Однією були дії, що їх Росією з недопущення церковного кризи на Балканах.

Россия знали про планах грецького уряду стосовно автокефалії Елладської Церкви, проте втрутилася відразу. Лише 1833-м року було направлено до Грецію свого посланника, Гавриїла Катаказиса, родом грека, що був послабити напруженість у церковних стосунках між Константинополем і Грецією і запобігти оголошення Грецької Церквою незалежності. Стан церковних справ у Греції, і навіть свої дії він описав у доповіді з ім'ям міністра закордонних справ Росії графа Нессельроде (1780−1862).

Итак, коли Катаказис приїхав до Грецію, автокефалія готувалася на повну котушку, і російський посланник не міг запобігти цього процесу. Вона могла лише послабити його. Він ряд конфіденційних зустрічах із архієреями, які мають брати участь у підготовку Соборі, роз’яснюючи їм згубні наслідки, що у Элладскую церкву на результаті розриву з Константинополем і порушення канонів Церкви. Проте, попри всі його зусилля, автокефалія була оголошено.

Чтобы не допустити подальшої ескалації кризи, Катаказис провів ряд зустрічах із Константинопольським патріархом Костянтином I (1830−1834), під час яких переконував їх вдаватися до крайніх заходів церковного прещения щодо Елладської Церкви, що це було тільки б вигідна західним натхненникам автокефалії, бо призвело б до поділу православного населення Балкан і послабило в цілому позицію Православ’я у регіоні. Очевидно, докази російського посланника було прийнято, й відкриту протидію Константинополя виявилося мінімальним.

Таким чином, політика Росії у той час була ось на підтримку позиції Константинопольського Патріархату проти інспіровані Заходом автокефалистских тенденцій у Греції. Тому немає й Константинопольський Патріархат був зацікавлений у поширенні впливу у регіоні, внаслідок чого, наприклад, патріарха Костянтина обвинувачували у відвертому русофільстві.

Безусловно, втручання був єдиною причиною його настільки м’якої реакції Константинопольського Патріарха на самопроголошення Церквою у Греції своєї автокефалії. Тут зіграли своєї ролі також деякі інші чинники.

С моменту проголошення автокефалії Елладська Церква неодноразово намагалася нормалізувати свої відносини з Константинополем й хочуть домогтися від цього визнання свого статусу. Але така є можливість лише у грудні 1849-го року. На похороні грецького посла Константинополі Якова Нерулиса мав може бути і Константинопольський патріарх Анфим IV (1840−1841, 1848−1852). Грецька уряд, що з Церквою, вирішило скористатися можливостями цієї можливістю, щоби контакти з патріархом. Вирішили нагородити Анфима державної нагородою Греції, орденом Спасителя. Вручити орден доручили професору Богословського факультету Афинского університету архімандриту Мисаилу (Апостолидису). Разом з орденом Мисаилу (Апостолидису) доручили також передати патріарху лист, підготовлене і підписаний Эвбейским митрополитом Неофітом, що на той час виконував функції глави Грецького Синоду.

На похороні грецького посла архімандрит Мисаил передав патріарху орден і лист. Перше патріарх прийняв, а друге повернув, навіть роздрукувавши, бо вважав, що прийняття офіційного листа від голови Грецького Синоду може бути розцінено як де-факто визнання цього Синоду і всієї Елладської Церкви.

Несмотря на таку реакцію патріарха, контакти з них був встановлено, вже 30 травня 1850 року грецьке уряд надіслало йому офіційний лист, у якому просило визнати незалежність Елладської церкві і її Синоду.

Меньше ніж за місяць, 16 червня, у Константинополі скликано Собор, у якому крім самого патріарха Анфима було присутнє 5 колишніх Константинопольських патріархів, Єрусалимський патріарх Кирило та 12 архієреїв членів патріаршого Синоду. На останньому засіданні, 29-го червня, собор видав Томос, який проголошував автокефалію єпархій Константинопольського трону, що у Греції.

Вместе з проголошенням автокефалії Елладської Церкви Томос містив сім умов, на яких давалася автокефалія. Відповідно до цих умовам, Елладська Церква повинна управлятися «священний синод Церкви Греції», чинним на постійної основі, і очолюваним Афінським митрополитом. Підкреслювалося, що Синод повинен управляти Церквою «відповідно до божественним і священним канонам, і без жодного будь-якого мирського втручання». Єпархіальні архієреї повинні поминати Синод, а глава Синоду — «всяке православне єпископство». У диптихах Священний Синод повинен поминати «Вселенського патріарха й трьох інших патріархів за чином, і навіть всяке православне єпископство». Миро Елладська Церква має одержувати з Константинополя, як і співвідноситися з Константинополем у вирішенні спільних церковних питань. У цьому Томос не уточнював, яких саме.

Таким чином, було відновлено канонічне спілкування Елладської Церкви з Константинопольським Патріархатом та всіма Помісними Православними церквами. З виданням цього Томоса починає свою легітимну історію Елладська Православна Церква.

КРАТКАЯ ІСТОРІЯ ЕЛЛАДСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Древние митрополії, складові нині ядро Елладської Церкви, увійшли до юрисдикцію Константинопольської Церкви в IX столітті, що цілком відповідала їх давнім духовним зв’язкам. Територія сучасної Греції була завойована Османської імперією в XIV— XV ст., і його грецьке населення у повною мірою запізнала у собі тяжкість турецького гніту. У у вісімнадцятому сторіччі почалося поступове посилення волелюбних устремлінь єдиновірних російському народу греків. Виключне значення у цьому мала просвітницька діяльність Елладської Церкви.

Во 2-ї половині XVIII століття грецьке населення вже було готова до збройної боротьби з поневолювачами, воно бачила у Росії свою єдину захисницю і визволительку. Розпочата Туреччиною 1768 року війна проти Росії була сприйнята греками як насущна можливість завоювання своєї відносної незалежності. Грецькі моряки виступили водночас у підтримку бойових дій Росії. Кючук-Кайнар-джийский (1774) і Ясський (1792) мирні договори визнали право Росії сприяти православним християнам сході. Найбільша грецька таємна визвольна організація «Фелики этерия «влаштувалася в Одесі. У 1920;х рр. ХІХ століття відбувалися збройні повстання греків, жорстоко подавлявшиеся турками. Перемога антиосманской коаліції, створеної по ініціативи Росії, в Наваринском морському бою в 1827 р. і перемога Росії у війні із Туреччиною в 1829 р. змусили останню підписати в Адріанополі мирний договір і визнати незалежність Греції. За словами сучасного професора церковної історії Салоникийского університету Є. Теодорові, «Елладська Церква як врятувала грецьку націю, а й підготувала її визволення з турецького ярма, беручи участь навіть, та кримінальною справою у боротьбі національну незалежність».

С здобуттям Грецією політичної незалежності як уже почалися оформлення автокефального буття національної Церкви. Остаточна автокефалія Елладської Церкви була проголошена Собором Константинопольської Церкви з участю Єрусалимського патріарха Кирила в 1850 року Константинопольський патріарх Анфим своїм посланням сповістив звідси діянні предстоятелів всіх автокефальних Церков.

Русская Православна Церква надавала різну братську допомогу Церкви Еллади протягом усього визвольного руху грецького народу за волю і. Особливе значення у тому співробітництві мали зусилля Російської Церкви в розвитку релігійного і богословської освіти в Елладі. Плідні канонічні відносини між Російської і Елладської церквами після 1850 року, тривали до 1917 року, і відродилися після закінчення Другої Першої світової.

Список литературы

Алексей Буєвський. Коротка історія Елладської православної церкви Сергей Балакун. Історія освіти Елладської церкви.