Православна церковь

ПРАВОСЛАВНАЯ ЦЕРКВА

(Краткая історична довідка).

Русская Православна Церква має як ніж тисячолітню історію. За переказами, св. як апостол Андрій Первозваний з проповіддю Євангелія зупинився на Київські гори і благословив майбутній місто Київ. Поширенню християнства на Русі сприяли їх сусідство з могутній християнської державою — Візантійської імперією. Південь Русі був освячений діяльністю рівноапостольних братів Кирила і Мефодія, апостолів і просвітителів слов’ян. У 954 року було прийнято хрещення княгиня Київська Ольга. Усе це підготувало найбільші події у історії російського народу — хрещення князю Володимиру й у 988 року Хрещення Русі.

Русская церкву на домонгольский період своєї історії було одним із митрополій Константинопольського Патріархату. Який очолював Церква митрополит призначався Константинопольським Патріархом з греків, але у 1051 року на первосвятительский престол поставили російський митриполит Іларіон, найосвіченіша людина свого часу.

С Х в. будуються величні храми. З ХI в. на Русі починають розвиватися монастирі. У 1051 р. преподобний Антоній Печерський приніс на Русь традиції афонского чернецтва, заснувавши знаменитий Києво-Печерський монастир, став центром релігійному житті Київської Русі. Роль монастирів на Русі була величезна. І головне заслугою лише українців перед російським народом — що вже казати про їхнє суто духовної ролі - у цьому, що вони були найбільшими центрами освіченості. У монастирях, зокрема, велися літописі, що донесли донині інформацію про всіх знаменних подіях в історії російського народу. Процвітали у чернечих монастирях іконопис і мистецтво книжкового писання, виконувалися переклади російською мовою богословських, історичних і літературних творів.

В ХII столітті, під час феодальної роздробленості Російська Церква залишалася єдиною носителькою ідеї єдності російського народу, що протидіяла відцентровим прагненням і усобиці князів. І татаро-монгольське навала — це найбільше лихо, що сталося Русь в ХIII столітті, не зломило Російської Церкви. Вона збереглася як реальна сила і було утішницею народу цьому нелегкому випробуванні. Духовно, матеріально, і морально вона сприяла відтворення політичного єдності Русі - застави майбутньої перемоги над поневолювачами.

Объединение розрізнених російських князівств навколо Москви почалося ХIV столітті. І Російська Церква продовжувала важливої ролі у справі відродження єдиної Русі. Видатні російські святителі були духовними керівниками і помічниками Московських князів. Св. Митрополит Алексій (1354−1378) виховав князя Димитрія Донського. Він, як згодом і св. Митрополит Іона (1448−1471), силою свого авторитету допомагав Московському князю у припиненні феодальних смут і збереження державного єдності. Великий подвижник Церкви російської Преподобний Сергій Радонежский благословив Димитрія Донського на найбільший ратний подвиг — Куликовскую битву, що стала початком звільнення Русі від тих поневолювачів.

Сохранению національного самосвідомості, культури російського народу чимало сприяли в роки татаро-монгольської ярма й західних впливів монастирі. У ХIII столітті було покладено початок Почаївської Лаври. Ця обитель і його святої ігумен Іов (Залізо) багато зробила затвердження Православ’я в западнорусских землях. Усього з ХIV майже половину ХV століття Русі побудоване до 180 нових монаших обителей. Найбільшим подією історії давньоруського чернецтва було підставу преподобним Сергием Радонежским Троїце-Сергієва монастиря (близько 1334 р.). Тут, у цій прославленої згодом обителі, розцвів чудовий талант іконописця преподобного Андрія Рубльова.

Освобождаясь від загарбників, Російське держава набирала силу, і з цим зростала і сила Російської православної церкви. У 1448 року, незадовго до падіння Візантійської імперії, Російська Церква здобула незалежність від Константинопольського Патріархату. Митрополит Іона, поставлений Собором російських єпископів в 1448 року, отримав титул Митрополита Московського й усієї Русі.

В подальшому зростаюча міць Руської держави сприяла та зростання авторитету Автокефальною Російської Церкви. У 1589 року Московський Митрополит Іов був першим російським патріархом. Східні патріархи визнали за російським патріархом п’яте честю місце.

ХVII століття починався для Росії важко. Із заходу на Російську Землю вторглися польско-шведские інтервенти. Саме тоді чвар Російська Церква, як й раніше, з честю виконала свій патріотичний борг перед народом. Запальний патріот Патріарх Гермоген (1606−1612), замучений інтервентами, був духовним вождем ополчення Мініна і Пожарського. У літопис історії Руської держави і Російської Церкви назавжди вписано героїчна оборона Троїце-Сергієвої Лаври від шведів і поляків в 1608—1610 рр.

В період, наступну за вигнанням із Росії інтервентів, Російська Церква займалася одній з дуже важливих внутрішніх своїх проблем — виправленням богослужбових книжок і обрядів. Велика заслуга у тому належала Патріарху Никону — особистості дуже яскравою, видатному церковному реформатору. Деяка частина священнослужителів і мирян не б зрозуміла й прийняла богослужбових реформ Патріарха Никона й відмовилась підкоритися церковній владі. Так виник старообрядницький розкол.

Начало ХVIII століття ознаменувалося для Росії радикальними реформами Петра I. Реформа торкнулася і Російської Церкви: по смерті в 1700 року Патріарха Адріана Петро затримав вибори нового предстоятеля Церкви, а 1721 року заснував колегіальне вище церковне управління особі Святійшого Правительствующего Синоду. Синод залишався вищим церковним органом Російської Церкви протягом майже двохсот років.

В Синодальний період своєї історії (1721−1917 рр.) Російська Церква особливу увагу приділяла розвитку духовного освіти і місіонерству околицях країни. Велося відновлення давніх і будівництво нових храмів. Початок ХIХ століття ознаменувався діяльністю чудових богословів. Чимало зробили російські богослови й у розвитку як-от історія, мовознавство, сходознавство.

ХIХ століття дало і великі зразки російської святості: преподобного Серафима Саровського, старців Оптиной і Глинской пустель.

В початку сучасності почалася підготовка до скликанню Всеросійського Церковної Собору. Скликаний був Собор лише після революції - в 1917 року. Найбільшим його діянням було відновлення патріаршого управління Російської Церквою. митрополит московський Тихін був обраний у цьому Соборі Патріархом Московським й усієї Русі (1917;1925).

Святитель Московський Тихін докладав всіх зусиль, щоб заспокоїти руйнівні пристрасті, роздуті революцією. У посланні Священного Собору від 11.11.17 року говоритися: «Замість обіцяного лжеучителями нового громадського будівлі - кривава распря будівельників, замість світу та «братерства народів — змішання мов і культур жорстка ненависть братів. Люди, забули Бога, як голодні вовки впадають друг на друга… Залишіть божевільну і нечестиву мрію лжеучителей, котрі закликають здійснити всесвітнє братство шляхом всесвітнього междоусобия! Поверніться на шлях Христов! «.

Для більшовиків, які прийшли до влади 1917 року, Російська Православна Церква вже апріорі була ідеологічним противником, оскільки він і після Жовтневого перевороту, будучи інституціональної частиною царської Росії, рішуче захищала старий лад. Саме тому багато хто єпископи, тисячі священиків, ченців і черниць, і навіть мирян понесли репресіям до розстрілу й приголомшливих своєї жорстокістю убивств.

Когда в 1921;22 роках радянське уряд зажадало видачі церковних цінностей з метою допомоги голодающему населенню через неврожай 1921 року, справа не дійшла до фатального конфлікту між Церквою і будівництва нової владою, вирішивши використати ситуацію для повного та знищення Церкви. На початку Другий Світовий війни церковна структура всій країні становила майже знищена. На свободі залишилося лише кілька єпископів, які можуть виконувати свої обов’язки. Деяким єпископам вдалося вижити в глухомані або під виглядом священиків. В усьому Радянському Спілці було відкрито для богослужінь лише кілька сотень храмів. Велика частина духівництва лежить у таборах, де багато зникли безвісти, чи катакомбах, тисячі священиків змінили професію.

Катастрофический для країни хід бойових дій на початку Другої Світовий війни змусив Сталіна мобілізувати для оборони все національні резерви, зокрема і Російську Православну Церкву як народної моральної сили. Відразу для богослужінь відкрилися храми і священнослужителі, включаючи єпископів, випустили з таборів. Російська Церква не обмежилася лише духовної, моральної підтримкою справи захисту що у небезпеки батьківщини — вона справила матеріальну допомогу, до обмундирування для армії, але це в фінансуванні танкової колони імені Димитрія Донського і ескадрилья імені Олександра Невського.

Кульминацией цього процесу, що можна охарактеризувати як зближення держави й Церкви в «патріотичному єднанні «був прийом Сталіним 4.9.43 року Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) і митрополитів Алексія (Симанского) та Миколи (Ярушевича).

С цієї історичної моменту почалося «потепління «у взаєминах Церкви із державою, проте Церква безперестану перебувала під державним контролем й зняти будь-які спроби розширення діяльності Церкви поза стінами храму, зустрічали непохитний відсіч, включаючи адміністративні санкції.

Трудным було становище Російської православній церкві період так званої «хрущовської відлиги », як у угоду ідеологічним установка було закрито тисячі церков на території Радянського Союзу.

Празднование Тисячоліття Водохреща Русі, який перетворився на загальнодержавний свято, додало новий свіжий імпульс церковно-государственным відносинам і змусило влада владоможців розпочати діалог із Церквою і вибудовувати стосунки з нею на принципах визнання величезної історичну роль у долі Батьківщини і його внеску до формування моральних підвалин нації.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.