Борьба за автокефалію православній церкві в Україні в 1917-1919 рр

Борьба за автокефалію православній церкві в Україні в 1917 — 1919 гг.

А.В.Марчуков Для сучасного російського спостерігача багато суспільно-політичні процеси, які відбуваються сьогодні в Україні, залишаються загадкою. У значною мірою це належить до проблем церковним, до тієї релігійної ситуації, що ось вже понад десятиліття не дає встановитися в Україні церковному світу. Якщо проблеми, викликані відродженням раніше ліквідованою Української греко-католицької церкви (уніатською) і її активної експансією в західноукраїнських землях, більш-менш зрозумілі, то конфлікти у православ'ї нерідко викликають нерозуміння. Основною причиною цього — у дуже слабкий знайомстві російського суспільства з історією Украины.

Особенностью більшості сучасних національних процесів, що протікають в Україні, і те, що вони лише сягають у перші десятиліття сучасності, але і часто немає принципових відмінностей від аналогічних процесів того періоду. Такий стан склалася через особливості розвитку України та для української національної руху. Для наочності діяльність останнього можна охарактеризувати словом «спроби »: спроби побудувати незалежне держава (в 1917 — 1920, 1941 роках), спроби висунути українську культуру поставляють на світовий рівень, спроби створити «національно-свідому «націю (ті ж переломні епохи) тощо. Це й у наполегливих спробах організувати автокефальну (самостійну, незалежну від Московської Патріархії) Українську Православну Церковь.

Под прапором автокефалії протікали церковні розколи в 1917 — 1921 роках, під час Великої Великої Вітчизняної війни, у роки катастрофи Радянського Союзу, і здобуття Україною незалежності. Всі ці розколи об'єднують спільні цілі і ідеологія, які, попри властиві кожному з них відмінності, дозволяють розглядати їх як етапи одного руху протягом автокефалію Церкви в Україні, червоною ниткою який струменіє крізь усе ХХ век.

Важнейшей рисою руху протягом автокефалію є його найтісніша зв’язку з українським національним рухом на ідейному, програмному, і особистісному рівнях. Загострення боротьби за самостийную Україну породжувало аналогічні настрої церкві і їх матеріальне втілення — розколи. З свого виникнення боротьба за автокефалію стає невід'ємною частиною для української національної руху, його церковним крилом і повторює взлёты спади самого движения.

Поэтому вивчення боротьби за автокефалію є важливим лише з погляду вивчення історії церкви, але й погляду вивчення національного українського руху, під яких ми у разі розуміємо сукупність культурних, політичних, психологічних процесів, вкладених у досягнення національних прав українського народу. І це дозволить краще дати раду ситуації, яка виникла Україні справжнє время.

Первый етап автокефалистского руху охоплює період із 1917 по 1930 рр. і підрозділяється за різних між собою періоду. Перший (1917 — 1920 рр.) — період виникнення та розвитку руху — посідає роки громадянської війни, перебування при владі в Україні буржуазних урядів (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії). Другий період (1920 — 1930 рр.) — час консолідації сил автокефалистов, створення Україн-ської Автокефальної православної церкви (УАПЦ) і її діяльність — проходив мирний час у умовах перемігшої радянської влади й панування Комуністичної партії. Розвиток українського церковного і національної руху на різні періоди мало свої риси і розвивалося за різними законами. Нині готується до виходу ряд статей, присвячений безпосередньо УАПЦ, дане ж дослідження присвячено автокефалистскому руху в 1917 — 1920 рр., його характером і зв’язкам з рухом национальным.

Необходимо помітити, що присвячена автокефалистскому руху історіографія дуже незначна, що з його зв’язком із національним питанням. Перші роботи з нашої темі з’явилися торік у 1920;х.- початку 1930;х. рр. 1 Видані як брошур чи журнальних статей, вони були скоріш пропагандистско-публицистическими творами, покликаними дискредитувати церква загалом і УАПЦ зокрема, підкреслити її контрреволюційний, кулацко-петлюровский характер. Події, які відбувалися 1917 — 1920 рр. розглядалися лише як передісторія до подій последующим.

Таким самим чином підходили до зазначеного періоду автори робіт, що з’явилися в 1970;ті рр. Чільну увагу у яких було приділено розвитку автокефалистского руху на еміграції та її зв’язків із німецькими фашистами і з американськими імперіалістами 2.

В нас саме радянська наука обмежилася невеликою кількістю робіт з аналізованої проблематики, українська еміграція надавала вивченню питання великої ваги. Початок цьому поклали учасники автокефалистского руху, залишили територію Радянської України із залишками військ Директорії - В. Биднов, А. Лотоцкий, В. Приходька, І.Огієнко та інших. 3 Їх праці були просто мемуарами: у яких була спроба аналізу успіхів, і невдач руху, давалася історична оцінка тих чи інших подій. З’являлися серед еміграції і історичні праці. Серед найбільш фундаментальних слід назвати роботи И. Власовского, Б. Боцюркива 4. З представників російської еміграції, займалися проблемою автокефалії, може бути К. Фотиева 5. Щоправда, слід зазначити, що більшість робіт емігрантських авторів спирається досить вузьке коло джерел постачання та зайве политизировано.

В останнє десятиліття, у зв’язку з здобуттям Україною незалежності й висновками, зробленими для цього церковними расколами, знову з’явився інтерес до своєї історії руху протягом автокефалію. Крім статей, що розповідають історію УАПЦ, долях її ієрархів і т.л. 6, з’явився ряд монографій: О. Зінченко, В. Уляновського і Б. Андрусишина 7. Крім зазначених вище робіт, є також дисертація Н. Бевзюк, яка зачіпає питання освіти УАПЦ. Втім, ця дисертація багато в чому рухається у руслі старої радянської історіографії і має ряд фактичних ошибок.

В цілому, можна сказати, що, попри зрослий інтерес до проблеми, історія руху протягом автокефалію у роки громадянської війни залишається ще недостатньо освещённым навіть у Україні, а про России.

В цій роботі автор спирався на які у центральному державному архіві Вищих Органів Влади і Управління України (ЦГАВОВУ, сокращённо ЦДАВО) матеріали УАПЦ (документи Всеукраїнського Церковної Собору, постанови церковних з'їздів), опубліковані джерела з цієї церкви 8. Були використані документи Всеросійського Церковної Собору, що стосуються становища в Україні, як які у Державному архіві Російської Федерації (ГАРФ), і опубліковані 9. Варто згадати твори найвизначніших автокефалистов та діячів РПЦ 10. Було також використані програми українських політичних партій аналізованого періоду 11. Зробивши огляд використаних джерел постачання та наявної літератури, можна перейти безпосередньо до розгляду поставленої проблемы.

В дореволюційної Росії все ясніше проступав українське питання, до певного часу майже проявлявшийся, тому серйозно більшістю російського суспільства не сприймався. Суть його за відсутності українське народу низки національних прав, необхідні його розвитку, як особливої національної одиниці. Все гостріше звучали вимоги розширення сфери застосування української, запровадження принаймні початкової освіти ньому. Лунали заклики захистити молоду і слабку українську культуру від впливу російської, а Україну — від політики русифікації, проведеної властями.

Выразителем що така вимог стало українське національне рух. Воно зародилося в середині ХIХ століття і з часом еволюціонувало від романтичного захоплення минулим, від народництва і просвітника, до усвідомлення потреби боротьби збереження національних прав українців (національної школи, мови, культури) політичними засобами — з допомогою створення політичних партій та вимог автономії Україні (насамперед, культурної). Напередодні революції українське рух одержало досить стала вельми поширеною, особливо серед інтелігенції. Було воно, хоча у зародковому стані, й у Православної Церкви.

Проявлялось це, передусім, переважно питанні всього руху — щодо мові. Втім, спроби деякою українізації церковному житті (скоєння низки Богослужінь українською чи й по-церковнославянски, але з українським вимовою, використання місцевих звичаїв тощо.), предпринимавшиеся деякими парафіяльними священиками, були зустрічаються досить рідко. Дуже несміливо тоді сходив і питання мову викладання в духовних навчальних закладах. Певний загострення проблеми стався під час першої російської революції, але тоді, як остання йшла на спад, другого план оговтувався і цей вопрос.

Другим аспектом боротьби за ширше застосування української стала проблема перекладу нею Святого Письма. Докладно у цьому питанні зупинятися втрачає сенс, варто сказати — виходив за суто церковні рамки. Прибічники перекладу вважали, що це «переконує навіч усіх і кожного в ступеня розвитку та багатства мови даної нації, за тими або іншим суб'єктам причин позбавленого державності «12. Головним аргументом противників було те, що «існування окремої малорусской літератури, дозволу яку випливає з дозволу Святого Письма на малоросійському мові, призведе до ослаблення зв’язку Малоросії з Росією «13, тобто. тут, передусім, вбачався сепаратизм, у якому обвинувачувалося все українське рух. Наприкінці кінців, в 1906 р. Євангеліє українською усе ж таки побачив світ у Росії. Тим самим було, було доведено як його «розвиненість », а й можливість вживання у церкви, що одержало несподіване продолжение.

Ещё однією з проявів українського руху були молодёжные гуртки, виникаючі в семінаріях. Темами розмов у цих гуртках ставало становище України, різні соціально-політичні питання, розглядалися способи пропаганди українських ідей в селі, поширення українських і т.п. 14. З цих гуртків згодом вийшло чимало діячів українського руху 15.

И усе ж таки, основну увагу церковних діячів, викладачів і семінаристів зосереджена на питаннях про шляхи реформи всієї Російської Церкви. И. Власовский, навчався у Київській Духовної Академії в 1904 — 1908 рр., згадував, тоді «не було про Українську Церква, тим паче про її Автокефалію «16. Діяльність Калнишевського як гуртків брав участь і В. Липковский, пізніше — затятий борець за автокефалію і створено перший митрополит УАПЦ, а тоді протоієрей, директор церковно-учительской школи Києві. Що дуже притаманно ілюстрації стану дореволюційного руху, питання незалежності Української Церкви у розмовах студентами він навіть поднимал.

В такому ж стані перебувало українське церковне рух напередодні революції. Ситуація різко змінилася після падіння самодержавства. Лютнева революція привела в рух все російське суспільство. Церква не позбулася дріб'язкової опіки держави, почалася деяка демократизація її внутрішнє життя. Найбільш значною подією став скликання після двохсотлітнього перерви Всеросійського Помісного Церковної Собору і обрання ньому Патріарха. Церковне рух набирала собі силу й в Україні, висуваючи вимогами з реформування Церкви, аналогічні тим, що звучали всій країні, проте все виразніше стали звучати національні мотивы.

Нужно сказати, що відразу після падіння самодержавства українське рух виривається назовні, і розливається Україною. Встановлення у Росії нового ладу вселяло сподівання зміни у політиці, які б забезпечили українцям свободу національного поступу. За всією Україні починають виникати Ради (Ради) різних організацій, трудових колективів, товариств. 20 березня 1917 року з'їзд українських кооперативних, робочих, студентських, військових громадських організацій і політичних партій, що проходив у Києві, прийняв рішення про формування Української Центральної Ради, на чолі якої став М. С. Грушевский 17. Після цим Центральна Рада початку встановлювати своєю владою на місцях. Проведений у середині квітня український Національний Конгрес затвердив схему організації Ради України і її виконавчого органу, Генерального Секретаріату, і визнав «федеративну і демократичну республіку Російську «єдиною формою державного будівництва, відповідає інтересам «широкої національної та територіальної автономії України «18. Автономію України закріпив Перший Універсал Центральної Ради від 23 червня 1917 року, у якому стверджувалося, що «не розриваючи із державою Російським », Україна, її народ і Центральна Рада будуть самі творити долю 1.

Волны революції, які розходилися від Києва з всій Україні, було неможливо залишити поза увагою Церква. Рух за впровадження української мови в викладання і частково богослужіння набрав сили у Київській Духовної Академії, семінаріях. Але голосніше всього воно заявив про собі на єпархіальних з'їздах духівництва і мирян, проведених у квітні-травні 1917 року у всієї Украине.

Основной революційної силою на з'їздах виступили миряни, разом із нижчим духівництвом добивавшиеся проведення демократичних змін й у рішенні всіх пекучих питань. Як і інших російських єпархіях, з'їзди звільняли від посади неугодних архієреїв: одних під виглядом їх реакційності, інших відстороняли, якщо вони чимось не влаштовували місцевих українофілів, як у з архієпископом Харківським Антонієм (Храповицким), не вирішив читати Євангеліє на Великодньої літургії українською. Втім, рішення з'їзду залежало тільки від популярності єпископа, а й від сили українофілів. Так, архієпископ Евлогий (Георгієвський), відомий своїми правими поглядами, був підтриманий Волинським з'їздом, попри предпринимавшиеся спроби його сместить.

Наиболее гостро цих з'їздах стояло питання українізації Церкви. Найбільш радикальними цьому плані були Подільський, Полтавський і Київський єпархіальні з'їзди. Саме у цих єпархіях населення було русифицировано найменше, відповідно, сильніше були українські настрої. Трохи згодом саме ця губернії стануть центрами діяльності УАПЦ.

Подольский з'їзд (18 — 23 квітня 1917 року) відправив Раді телеграму, в якій вказувалося, що «з автономією України прийде також автокефалія її церкви «20, і від постанову ж про викладанні в церковні закони й єпархіальних школах українською, і навіть вивченні в семінаріях української історії, географії, мови та литературы.

Состоявшийся трохи згодом (3 — 6 травня цього року) з'їзд у Полтаві, з тези «национально-территориальная автономія України у тісній федеративної зв’язку з іншою частиною Великої Російської Держави », проголосив, що у Україні «мусить бути автокефальна Церква », а богослужіння відбуватися на українській мові. І тому університети і духовні академії повинні зосередити зусилля утворенні богословської літератури українською, виданні Євангелія, духовної популярної літератури, підручників із Закону Божого. Церковна живопис, музика повинні відповідати національному характеру, а нові храми — створюватися у національному стилі. У навчальних закладах мала бути проведена поступова українізація та українознавчі дисципліни. Крім цього, дотримувався пункт необхідність скликання церковного українського Помісного Собору як підготовчого до Усеросійському 21.

Наиболее вдалим для «українців «(тобто прибічників українського руху, як супротивники й вони себе) став Київський з'їзд (квітень 1917 року), у якому вони змогли повністю взяти до рук президія. Головою був обраний В.Липковский. Цей з'їзд теж прийняла постанову про тому, що у автономну Україну мусить бути незалежна від Синоду українська Церква. На з'їзді вибрали Комісія зі підготовці Українського Церковної Собору (УЦС), що був вирішити нагальні питання, зокрема про стосунки з Московський центр. Очолив її все хоча б Липковский, хоча спочатку на чолі був єпископ Уманський Димитрій (Вербицький), українець, досить лояльно ставився до українського руху у Церкві і вважався «українцями «» своїм ». Але вже у червні, після відмови Синоду дозволити цей Собор, Димитрій зі складу комісії вышел.

Несмотря перемогти українського руху на трьох єпархіях та молодіжні організації Комісії, відразу ж потрапити розпочала на роботу, більшість з'їздів залишилося до «відродженню Української Церкви «байдужим 22.

И усе ж таки, до середини 1917 року в Україні утворилася протягом, выступавшее за автокефалію церкві і її українізацію. 11 — 12 червня у 24-х Москві проходив Всеросійський з'їзд духівництва і мирян, у якому делегати від стану українських єпархій разом із депутатами від Бессарабії та представниками Холмщини виступили із зверненням, де з тривогою говорилося про важкий стан, у якому виявилися Росія та Україна. Для нормалізації становища делегати пропонували «дати простір і політичну волю Україні „, бо “ …лише у вільному процесі самовизначення заставу перемоги сил об'єднання ». Українська фракція пропонувала: 1) надання української Церкви свободи політичного самовизначення; 2) проведення життя почав соборності; 3) надання Україні права на скликання Всеукраїнського з'їзду духівництва і мирян. На закінчення підкреслювалося, що з культурно-національної автономії України Церква теж мусить бути автономної, а при автономії політичної - автокефальної 23.

Это заяву стало кульмінаційним моментом в революційному сплеску настроїв церковної громадськості. Вже з літа спостерігається «поправіння «поглядів духівництва та вчинках значної частини мирян. Домігшись певних змін в єпархіях та чекаючи розв’язання усіх найважливіших питань від Всеросійського Собору, за умов наростаючого політичну кризу люди прагнули компенсувати нестабільність оточуючої їхнього життя зміцненням традиційного устрою Церкви. Пройшовши восени 1917 року єпархіальні з'їзди чітко позначили перехід радикальних груп на консервативні позиції. Так, Подільський з'їзд (серпень — вересень) висловився категорично проти автокефалії і українізації богослужіння, посилився відсіч украинофилам й у Києві. У той самий час, принаймні зростання консервативних настроїв, автокефальное протягом ставало дедалі більше радикальным.

По мері поглиблення кризи у країні, в Україні все сильніше стали звучати вимоги незалежності. Поки в главі Росії залишалося Тимчасовий Уряд, наследовавшее законну влада і яке готувало Установчі Збори, які мали визначити майбутній державний устрій, лідери українського руху далі вимог автономії не йшли. І тільки Жовтнева революція, і прихід до української влади більшовиків поклав край їх нерешительности.

7 (20) листопада 1917 року Рада видала Третій Універсал, у якому «в ім'я порятунку всій Росії «Україна оголошувалася «Української Народної Республікою «24. Попри фрази про федеративному устрої майбутньої Росії, про Установчих Зборах, було зрозуміло: Україна відокремлювалася від России.

Движение за автокефалію не відставало від часу: на Третьому військовому з'їзді (жовтень — листопад) було проголошено автокефалія української церкві і необхідність її українізації, і створено до організаційного комітету із людина до вирішення цих питань. У листопаді з нього і ініціативних груп було створено Братство Воскресіння Христа, почало боротьбу скликання Українського Собору і автокефалію. 23 листопада (6 грудня) відбулася консолідація українських сил: Братство Воскресіння і Комітет, освічений на Київському з'їзді, злилися до однієї організацію. Новий орган став називатися Часовий Всеукраїнської Православної Церковній Радою (ВПЦР) 25. Метою Ради ставала робота з якнайшвидшому скликанню Собора.

С церковної погляду Раду було незаконним органом, створеним без благословення церковної ієрархії, і всупереч її волі (спроба вкотре запросити єпископа Димитрія посаду голови провалилася). А, щоб надати ВПЦР легітимність, її почесним головою був обраний перебуваючи на спокої архієпископ Алексій (Дородніцин) 26, активний прибічник українізації Церкви, хоча фактичним керівником був військовим священик А.Марычев. У ВПЦР, котра перебувала з майже 60 людина, було чимало керівників майбутньої УАПЦ: протоиереи В. Липковский, Н. Шараевский, священики П. Погорилко, П. Тарнавский, диякон П.Корсуновский. Чимало у Раді полягала мирян, военных.

Свою програму ВПЦР виклала в відозві до українського народу. У ньому говорилося про його колишньої волі, втраченої після об'єднання Москвою. І ось, «відновивши свою народну Республіку… (українському народові - А.М.) міг поновити і колись ні від когось незалежну, автокефальну святу церква свою ». «Але російські… завели в собі нового самодержця духовного — московського Патріарха », щоб загнати «і українська народ на нову духовну неволю ». Термінове скликання Українського Собору потрібен для того, щоб «не потрапити до цю духовну неволю », і лише обраний народом Собор мав би право вирішувати долю церкві і визнавати Патріарха 27. Не обмежуючись заявами, ВПЦР спробувала узяти владу у Церкві до рук, призначивши в консисторії (виконавчі органи єпархіальної управління) своїх комісарів, розпустила Київську консисторію, і спробувала вигнати з Києва митрополита Київського університету та Галицького Володимира (Богоявленського).

Деятельность Ради викликала різке несприйняття з боку єпископату та церковною громадськості, виступала проти розколу церкві та українізації. У той самий час, від Ради в Москву до Патріарху Тихонові направилася делегація до обговорення становища Церкви в Україні і питання скликати Собору 28.

События в Україні викликали гострі суперечки на Всеросійському Соборі. Для вивчення обстановки дома у Києві відправлено делегація на чолі з митрополитом Платоном (Різдвяним). Працюючи вона до висновку, що «прагнення українізації церковному житті «є у деяких шарах, «кількісно поки невеликих «29, але в силу те, що «є інший бік, кількісно незрівнянно велика, негативно належить цього руху », ситуація може взяти гострі форми. Причини прагнення до самостійності члени комісії бачили «в нерозривний зв’язок з пробудженням українського самосвідомості в широкого загалу народу, і особливо військових частин ». Черпало сили він у розвалі країни й прагненні «до утвердження і зміцненню місцевих центрів, уникнути не вдалося і інтриг честолюбців ». Оскільки «гасло автокефалії спочиває на недоразумении, бо сутність кроющегося у ньому побажання не в духовному розрив із Всеросійської Церквою, а прагнення до повного самоврядуванню в місцевих церковні справи », помісний собор ухвалив «піти назустріч церковним прагненням українського народу », але за «дотриманні канонічних підвалин життя і збереженні релігійного єдності й усієї православної Росії «30. Патріарх Тихін погодилося з цим рішенням і зробив благословення на скликання Всеукраїнського Церковної Собору (ВЦС). Українські єпископи увійшли до склад ВПЦР, яка ставала єдиним правомочним органом щодо скликання Собору 31. На що час світ був восстановлен.

Всеукраинский Церковний Собор розпочав роботу 7 (20) січня 1918 року й проходив зовсім інших умовах. У Росії її влада захопили більшовики, і Центральна Рада після деяких спроб із нею домовитися 11 січня прийняла Четверте Універсал, у якому проголошувалося, що «відтепер Українська Народна Республіка стає самостійним, ні від когось незалежною Вільним Суверенним державою Українського Народу «32. Російська Православна Церква виявилася розділеної політичними межами, причому Радянська Росія і УНР розрізнялися і з державного устрою, і ворожість до релігії, і Церкви, та вочевидь не живили друг до друга добрих почуттів. Оскільки Універсал закликав українців рішуче боротися із більшовиками, під якими порузумівались московські влади, стає зрозуміло, що боротьба проросійського і проукраїнського течій придбає на Соборі гостре звучание.

Обрисуем основні моменти роботи Собору. У першій сесії було присутнє 279 людина (весь єпископат, вся ВПЦР — 60 людина, 100 представників від армії й виборні від повітів). Більшість делегатів було проукраїнськи. Перед відкриттям сесії, щоб уникнути можливих інцидентів, єдиний архієрей, підтримав «українців », Алексій, був заборонений Патріархом в служінні. Попри старання автокефалистов, перша сесія до жодних рішенням не привела. Члени Собору почали роз'їжджатися, коли до Києва підійшли загони червоних, невдовзі посівши місто. 19 січня сесія перервалася. Питання майбутньому Церкви відкладався чи до нової сесії, і був бути обговорён в єпархіях. Питання автокефалії навіть піднімався — проросійські кола бачили слабкість УНР і тягли час, вважаючи, що з її падінням отомрёт і саме питання. Єдність Церкви «врятували «більшовики. Архієпископ Антоній 33, затятий ворог Рад і більшовиків, якось за чаєм сказав: «зовсім могло статися лихо, та ось, слава Богу, більшовички виручили! «34. Мабуть, найпримітнішим подією першої сесії став виступ А. Карпинського, комісара у справі сповідань (Департамент сповідань було створено грудні 1917 року), суті якого зводилася до того, що Церкву в Україні мусить бути автокефальной.

Вообще члени Центральної Ради, найвпливовіші діячі українського руху, до проблемам Церкви ставилися досить байдуже, Як з’ясовується пізніше з жалем писали діячі УАПЦ, роль і значення Церкви у справі побудови незалежної держави були усвідомлені далеко ще не відразу. Ставлення українських політичних кіл до питань церковним можна простежити за програмами українських партій. Найбільші та впливові, соціал-демократична і есерів (відповідно, УСДРП і УПСР) передбачали загальнодемократичні реформи: свободу совісті й віросповідань, відділення Церкви потім від держави, націоналізацію церковні школи й монастирських земель 35. Саме УПСР визначала політику Рады.

Более дрібні партії із яскраво вираженим націоналістичним характером увагу Церкви приділяли пильнішу. Так, створена 1902 року Українська Народна Партія (УНП), на чолі якої стояв відомий націоналіст Н. Михневский (пізніше виступав за створення українського Патріархату), крім відділення Церкви від держави, домагалася її незалежності, виборності духівництва, передачі у руки церковних громад всіх що стосуються справ (у духівництва адміністративної влади не має), розв’язання усіх релігійних питань на періодично созываемых Соборах 36. Чимало з цих вимог були пізніше втілені в УАПЦ.

Появившиеся пізніше Українська Національна Партія (з грудня 1917 року — Українська партія социалистов-самостийников) і Українська Партія СоціалістівФедералістів виступали за українізацію, а УПС-Ф в ухваленій у вересні 1917 року програмі закріпила вимога автокефалії. Цієї ж домагалася створена початку 1918 року Українська Народно-Республиканская Партія. За автокефальну Церква виступала і створена травні 1917 року Українська Демократическо-Хлеборобская Партія 37. Але вони виникли вже під час революції" і значно поступалися партіям лівого спрямування (УСДРП і УПСР) зі свого влиянию.

Оставаясь частиною російської інтелігенції, зрослою поза Церкви, керівники українського руху залишилися осторонь п’янкого духу революції і РПЦ бачили лише знаряддя російського імперіалізму, обрусителя українського народу. Найдалекоглядніші їх — А. Лотоцкий, С.Єфремов, В. Чеховской, представники партій, вимагали автокефалію, були почуті і змушені були діяти за власної ініціативи. Навіть президент УНР М. Грушевський, сам син священика, належного уваги церковній політиці не приділяв. Що там казати про таких ідейних соціалістів, як В. Винниченка! У добу напряжённой соціальної і політичною боротьби питання про майбутнє Церкви вважався другорядним. І лише останні місяці правління Ради, після відокремлення Росії, намітився перехід від байдужого ставлення до церковним проблемам підтримувати прибічників автокефалії (найбільше втілення ця підтримка отримала за правління Директорії, яка вольовим рішенням «дарувала «Церкви автокефалію). Спричинив цю було лише зацікавленістю світських кіл незалежної Церкви, а й слабкістю автокефалистов, які спроможна самотужки вирішити стояли їх завдання. Головною перешкодою з їхньої шляху була РПЦ і її єпископат, котрий зайняв ворожу будь-яким спробам автокефалії позицію. Це було очевидним другого і країни третьої сесіях Собору, які проходили у умовах австро-німецької окупації і правління гетьмана П.Скоропадского.

Відразу після закінчення першої сесії ВПЦР, поповнившись новими членами, перетворився на Кирило-Мефодіївське Братство і повело підготовку до нової сесії Собору. Проте інтерес щодо нього був ними втрачено ще травні, з обрання «чорносотенними церковними колами «на єпархіальному з'їзді Києві митрополитом Київським і Галицьким Антонія (Храповицкого), «украиножёра », як його називали автокефалисты. Як писав В. Липковский, цей крок зовсім відповідав всієї політиці Скоропадського, під час якої «настав час повної реакції і повернення до «єдиної неподільної «, відновилися спроби відновлення перерваних революцією зв’язків України з Росією «38 (звісно, білої). Залишимо істинність цих тверджень щодо політики гетьмана осторонь, але підкреслимо їх справедливість для характеристики настроїв духівництва та вчинках значної частини мирян, котрі вибрали на головну кафедру в Україні людини дуже антиліберальних і антиукраїнських взглядов.

Вторая сесія ВЦС відкрилася 20 червня 1918 року. Більшість ньому мали прибічники єдності Церкви, особливо — по видалення членів колишньої ВПЦР з засідань Собору. Проросійське духовенство, розуміючи неможливість збереження дореволюційного устрою, виступив із ідеєю надання Церкви в Україні автономии.

9 липня було винесено Становище «Про Тимчасовому Вищому Управлінні Православної Церквою в Україні «. Управління організовувалося «на засадах автономії, перебувають у канонічному зв’язку з Патріархом Всеросійським ». Вища законодавча, правительствующая і судова влада належала Українському Собору, що був збиратися не менше втричі року. Виконавча влада належала Священній Собору Єпископів і Вищому Церковному Раді. Священний Собор, созывавшийся щорічно, у своєму віданні мав справи «ієрархічного пастирського характеру «- питання віровчення, Богослужіння, церковного суду й управління, дисципліни. Вищий Церковний Рада відав справами адміністративно-господарськими, просвітницькими. На засіданнях Церковної Ради, Собору Єпископів і ВЦС головував митрополит Київський науково-дослідний та Галицький, превращавшийся з єпархіальної архієрея до глави Церкви. Цей статус був закреплён правом мати хрест на митрі та низку інших відмінностей, які можуть вдатися лише глави помісних Церков. Втім, його особисту владу істотно обмежувалася Патріархом Московським, який би затверджував і благословляв митрополита, а й благословляв єпископів, затверджених Українським Собором. Володів і правом вищого суду над єпископами. Патріарх благословляв скликання Соборов і його возносилось при Богослужіннях 39.

В разі прийняття Положення Українська Церква, залишаючись в канонічному підпорядкуванні Московської Патріархії, одержувала досить широкі права у внутрішньому самоврядуванні. Втім, український проект підкоригували на Всеросійському Соборі. 20 вересня: останнього дня своєї роботи, він визнав автономію української православної церкви (УПЦ). Здебільшого Становище було точно повторений, але подчёркивались питання взаємовідносинах церковної влади Києва і Москвы.

Православные єпархії в Україні, що утворюють автономну церковну область, зізнавалися «нерозривному частиною єдиної Православної Російської Церкви ». Автономія обмежувалася місцевими справами (адміністративні, просвітницькі, господарські, судові), справи ж «загальноросійського значення «(у цьому числі зняття та призначення викарных єпископів — прямий прерогативи місцевої ієрархії) залишалися за Москвою. Делегати від України мали приймати участь у Всеросійських Соборах, а Київський митрополит і з архієреїв — в роботі Синоду. Розширювалися і право Патріарха — він тепер тільки благословляв, а й стверджував єпархіальних владик і як міг спрямовувати своїх представників на українські Соборы.

Венцом всього став пункт у тому, що «постанови Всеросійського Собору, як і постанови і розпорядження Святійшого Патріарха мають обов’язкову силу для всієї Української Церкви «40. Тим самим було під сумнів ставилася самостійність УПЦ: її автономія діяла буде лише тоді, коли йшла урозріз із думкою у Москві. Це була максимальна поступка українському руху, яку пішла Церква. Але така автономія була значним кроком вперед проти дореволюційним пристроєм, давала можливість розвивати церковне життя з урахуванням нових форм відносин із центром.

Официальные українську владу після листування з Патріархом, хоч й згнітивши серце, але «через тимчасового характеру «Проекту «», визнали залежність українській церкві від російської «41. Проте саме гетьмана вже майже, крім Києва, не управляв: країни ширилися селянські виступи, партизанська війну з німецькими окупантами. Україна повільно, але вірно вступала під час анархії, коли вищою владою повіті і волості ставав «батько «зі своїми бандою. Щойно німці почали тікати з України, уряд Скоропадського впала під ударом повстання, піднятого одночасно більшовиками і націоналістичної Директорией.

В умовах чехарди, з якою змінювалися в Україні білі, червоні, жовто-блакитные, зелені влади, автономія УПЦ давала можливість не озиратися усякий раз Москву, а діяти за своєму розсуду. До того вона задовольнила помірні українські кола. Вона ж остаточно відштовхнула радикалів, отбросивших думка про легальному шляху створення незалежної церкві і все свої надії які взяли ось на підтримку із боку Директорії. Значення національної Церкви для державного будівництва було осмислене і українськими лидерами.

Так, цього разу третьої сесії Собору А. Лотоцкий, міністр Сповідань інформації з уряду Скоропадського, виступив із критикою автономного статусу УПЦ, отбрасывавшего «справа знову найбільш його початок ». Українську державу були допустити, щоб церковний центр перебував поза ним, і випливало з становища, «що у самостійному державі повинна бути і самостійна церква ». Тільки змогла б пробудити сили народу, тому й «автокефалія українській церкві - це церковна, а й національно-державна необхідність «42.

Одним із перших актів Директорії після заняття нею Києва став закон від 1 січня 1919 року «Про вище управління Української Автокефальної Православної Соборній Церкви ». Відповідно до Закону, вища церковна, судова, адміністративна влада належала Всеукраїнському Церковному Собору, рішення якого мають були затверджуватися державними органами влади. Для управління справами створювався Український Церковний Синод у складі двох єпископів, одного протоієрея, одного диякона, одного священика, трьох мирян і самого священика від військового відомства. До скликання Собору, де мають були обиратися члени Синоду і далі затверджуватися урядом, вони призначалися останнім. Утримуватися Церква мала коштом, виділені державної скарбницею. Усі укази Синоду набрали чинності після їхнього затвердження урядом, а й за виконанням законів і постанов першого мусив стежити державний представник. І, нарешті, у пункті 6 стверджувалося, що «Українська Церква, її Синод і ієрархи «в жодній залежність від Всеросійського Патріарха не складаються «43. Автором закону В. Чеховской, голова Ради Міністрів і міністр закордонних справ у уряді УНР, згодом найзначніший діяч УАПЦ.

Вышеприведённый закон важливий як тим, що стала логічною кінцівкою в еволюції українського руху, пройшов шлях від байдужого ставлення до Церкви до її підтримки та питаннями захисту, а й спільністю політичної платформи світських революціонерів і церковних автокефалистов, що призвело до повному підпорядкуванні Церкви державі задля досягнення наших спільних цілей. Проте Основний Закон і залишився на папері через швидкого поразки Директорії і Київ та більшу частину України Червоної Армией.

Почти всі заходи, проведені департаментами, міністерствами культів і сповідань українських урядів, реальних плодів не приносили саме у силу кочовий життя цих урядів. Величезні простори Східної та Південної України, переходившие особисто від до рук то білих, то червоних, то зелених, були націоналістам непідконтрольні. Фактично робота з українізації богослужіння та викладання проводилася тільки Поділля і частини Волині (між Києвом, Вінницею і Каменцом-Подольским), та й там зустрічала безвихідне опір антиукраїнських сил, очолюваних єпископом Балтським (потім Подільським) Пимоном (Пеговым) 44.

Вместе урядам переїзди маршрутом Київ — Кам’янець робила і значна частина автокефалистов. Але хто залишалися у Києві і продовжували працювати у умовах більшовицького режиму. Саме за радянському ладі автокефалисты отримали створити Автокефальну Церква. Боротьба на неї була продовжено і за поразку політичного крила для української національної руху на громадянської войне.

Из сказаного вище можна зробити такі висновки. Рух за автокефалію Церкви в Україні виникло невдовзі після Лютневу революцію майже разом з активізацією для української національної руху. Надалі воно розвивалося що з останнім, і у його радикалізації приймало крайніх форм. Це було викликане його слабиною й непопулярністю серед служителів церкві і церковної громадськості. Вірного союзника автокефалистское рух знайшло в українських буржуазних урядів, спочатку ставилися щодо нього байдуже, але потім які до розумінню необхідності національної (і підконтрольній) Церкви до створення незалежної держави. З падінням цих урядів наприкінці 1919 року й провалом спроб будівництва української буржуазної державності завершується період історія автокефалистского движения.

Список литературы

Воробьёв А. Церковний розкол в Україні // Антiрелiгiйнi запитання. 1924. № 1 з. 27−45; Самойлович Ю. Украiнська церква на послугах у нацioнальноi контрреволюцii // Революцiя і релiгiя. До., 1930. Кн. 2. З. 198−302; Сухоплюев I. Украiнськi автокефалiсти. Б. м., 1925; Хвiля А. Автокефалiя // Шляхи антирелігійної пропаганди. До., 1935. Вип. 2. І ін.

Iльницкий I. Автокефалiзм без мантii // Жовтень. 1972. № 5; Авузьяк Б. А., Бичатин У. Ю. Украiнська автокефалія на службi буржуазних нацioналicтiв // Питання атеiзму. 1975. Вип. 11; Дмитрук К.Є. Тіні минулого в Бавнд Бруку // Наука і релігія. 1975. № 6. З. 32−35; Він також. Пiд штандартами реакцii і фашiзму. Нарис антинародноi дiяльности унiатськой та автокефальноi церков. До., 1976; Він також. Кому служили і служать зрадники із так званоi автокефалii. До., 1977. І ін.

Бiднов В. А. Церковна справа на Украiнi. Тарнiв, 1921; Лотоцький Про. Сторiнки минулого. Варшава, 1932; Він також. У Царгородi. Варшава, 1939; Приходько У. Пiд сонцем Подiлля. Спомини. Львiв, 1927; Огi нко I. Рятування Украiни: на тяжкiй службi сво му народовi. Вiннiпег, Волинь, 1968, Изд.2.

Власовський I. Нарис icторii Украiнськоi Православноi церкви. Нью-Йорк-Киiв-Саунд-Бавнд-Брук, 1990.; Боцюркiв Б. Вибранi проблеми наукових дослiджень релiгii та церкви на Украiнi в ХХ столiттi // Вiсник руху. 1940. № 6; Він також. Religious Situation in Soviet Ukraine. 1922;1939 // Ukraine in a Changing World. New York: Ukrainian Congress Committee of America, 1977. І ін.

Фотиев До. У. Спроби української автокефалії в ХХІ столітті // Православна Церква на Україні й у Польщі відбуваються у XX столітті. 1917;1950. Збірник. М., 1997.

Турченко Ф., Игнатуша Про. Украiнська Автокефальна // Вiтчизна, 1989. № 12. З. 166−175; Пилявець А. Б., Рибальчук М. Ф. Автокефалiя Православноi Церкви в Украiнi // Piдна школа. 1992. № 5−10; Пащенка У. А., Рибальчук М. Ф. Першоi рарх новоi украiнськоi церкви митрополит У. Липкiвський // Украiнський icторiчний журнал. 1993. № 2−3. І ін.

Зiнченко А. Л. Благовiстя нацiонального духу. Украiнська церква на Подiллi в першой третини ХХ столiття. До., 1993; Ульяновський У. Церква в украiнськii державi. 1917;1920 рр. (Доба Украiнськоi Центральноi Заради). До., 1997; Він також. Церква в Украiнськii державi. 1917;1920 рр. (Доба Гетьманату Павло Скоропадський). До., 1997; Андрусишин Б. Церква в украiнськii державi. 1917;1920 рр. (Доба Директорії УНР).До., 1997.

Мартiрологiя Украiнських Церков. Т. 1. Торонто-Балтимор. 1987.

Cобор Православної Російської Церкви 1917;1918. Діяння Священного собору РПЦ. М., 1994.

Бiднов У. Церковна справа на Украiнi…; Лотоцький Про. Украiнськi джерела церковного права. Варшава, 1931; Веніамін (Федченков), митрополит. На зламі. М., 1994.

Самостiйна Украiна. Збiрник програм украiнських лолiтичних партiй початку ХХ столiття. Тернопiль, 1991; Украiнськi полiтичнi партii кiнця ХIХ — початку ХХ ст. Програмовi і довiдковi матерiали. К., 1993.

ЦГАВО. Ф.3984. Раз. 3. Д. 22. Л. 13.

Церква і життя. 1928. № 2 (7). З. 137.

Лотоцький Про. Сторiнки минулого. Т. 1. З. 227−228.

Можно назвати, хоча б З. Петлюру, З. Єфремова.

Власовський I. Нарис iстоpii Украiнськоi православної церкви. Т.4. Ч. 1. З. 122.

Гунчак Т. Украiна. Перша половина ХХ столiття. До., 1993. С. 81.

Там ж. З. 87.

Нацiональнi процеси в Украiнi: Iсторiя і сучаснiсть: Документи і матерiали: Довiдник. Ч. 1. До., 1997. З. 424.

Ульяновський У. Церква в украiнськiй державi. 1917;1920 рр. (Доба Украiнськoi Центральноi. Заради) С. 100.

Текст постанови цит. по: Войнолович У. Бiля джер л вiдродження Церкви: Надзвiчайний Полтавський пархiяльний із iзд представникiв духівництва і мирян 3−6 травня. // Виявлення та дослидження пам яток нацiонально-визвольних змагань украiнського народу на Полтавщинi. 1917;1920 рр. З. 71−73.

Бiднов В., Указ. тв. С.11−13.

ЦГАВО. Ф.3984. Раз. 3. Д. 26. Л. 13.

Нацiональнi процеси в Украiнi: Iсторiя і сучаснiсть. З. 426.

Ульяновський У. Церква в Украiнськiй державi… С.25−26, 137.

В червні 1917 року Священний Синод затвердила рішення про Володимирського єпархіальної з'їзду і визволив архієпископа Алексія (Дородницына) з кафедри, призначивши його місцеперебуванням Києво-Печерську Лавру. Так архієпископ Алексій виявився в Україні.

Собор Православної Російської Церкви. 1917;1918. Т. 4. С.395−396.

Там ж. С. 181.

Доклад митрополита Платона (Рождественського) про своє поїздку до Київ. — Саме там. С. 392.

Там ж. З. 398.

Власовський I. Нарис iсторii Украiнськой православної церкви. З. 20.

Нацiональнi процеси в Украiнi. З. 430.

На Харківському єпархіальному з'їзді серпні 1917 р. Антоній був знову обраний архієпископом Харківським.

Вениамин (Федченков), митрополит. На зламі. С. 298.

Самостiйна Украiна. Збiрник програм украiнських полiтичних партій початку ХХ столiття. З. 74,77.

Там ж. З. 49−51.

Украiнськi полiтични партії кiнця ХIХ — початку ХХ ст. Програмовi і довiдковi матерiали. З. 136, 147, 150, 191.

Липкiвський У. Православна Христового Церква украiнського народу. Нью-Йорк, 1972. З. 28−29.

ЦГАВО. Ф. 3984. Раз. 3. Д. 26. Л. 6−7.

Там ж. Л. 9−9 про. І л. 12.

ГАРФ. Ф. Р-3431. Раз. 1. Д. 167. Л. 24 (б).;ЦГАВО. Ф. 3984. Оп.3. Д. 26. Л. 11−11 (про.).

Лотоцький Про. Украiнськi джерела церковного права. Варшава, 1931. З. 133−134.

Мартирологiя Украiнських Церков. З. 50−51.

Бiднов У. Указ. тв. З. 26−31.а.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.