Знаете ви історію... Або чому ми вчимося на чужих помилках?

Знаете ви історію… Або чому ми вчимося на чужих ошибках?

Колбаскин У. Е.

Знаете ви історію? Добре поставте собі це запитання. Історія багато чого навчає, особливо тих, хто її знає і повторює її помилок. Що можете послужити уроком для оцінки правильного напрями розвитку економіки країни у сучасних умовах ринкових відносин також глобалізації? Яке економічне напрям вибрати країні, щоб більше не загрузнути в борги та вибратися з економічної ями і сировинної залежності? Чи потрібно розпочинати ВТО?

Как це дивно, помилки, що ще можна зробити цьому шляху, і які були зроблено Росією і низкою країн СНД протягом останніх 9 років із 1992 року, насправді можна було уникнути, якщо старанно вивчення історії тих країн, у яких із них пройшлися вздовж і впоперек. (Єдина країна СНД, що у найменше зуміла уникнути цих помилок, і вибрала правильне напрям економічного розвитку — це Узбекистан.).

Интересно інше, чомусь досвід минулого і історія цих країн забуті майже всіма країнами світу. З розвинені країни зрозуміло, — ці уроки задля них, оскільки прознай інші країни про ці уроки і зробивши відповідні висновки, розвинених країн перестануть бути розвиненими і постійно жити з допомогою інших. Вони цих чужих уроках зіграли свій внесок, трансформувавши всі втрати й втрати чужих на власні преимущества.

Но чому це уроків ні бачити ми? Ми не бачили раніше, не бачимо і сейчас.

Даже у період соціалізму, коли здавалося, що партійна ідеологія мала почерпнути все «чорні сторінки своєї історії» і «просвітити масам» справжнє обличчя Заходу та її ставлення до інших країнах, ніяких «чорних сторінок», що розповідають про економічних трагедії постраждалих країн виявлено не было.

Смотрите самі. Наприклад, усе інформація, яка доступна з історії країни як Парагваю у Великій Радянській Енциклопедії за 1986 год:

.

В давнини терр. П. населяли індіанські племена. У 16 в. П. був завоеван Іспанією і припинено до колонії. У 17 — 18 ст. існувало Єзуїтське гос-во в П. У 1811 під час Війни за незалежність ісп. колоній і в Америці 1810 — 26 рр. звільнився від колон. гніту і став незалежної респ. Через війну ослабившей країну Парагвайської війни 1864 — 70 почалося насичення П. іноземного капіталу, гол. обр. Великій Британії та США. Англо-амер. суперництво за оволодіння нефт. родовищами втягнуло П. під час війни з Болівією в 1932;33, внаслідок до-рій П. потрапив у ще більшу залежність від иностр. капіталу. У 1928 осн. Парагв. компартія. Під час 2-ї Першої світової П. оголосив нейтралітет, але надавав допомогу фаш. Німеччини, а після війни надавав притулок нем.-фаш. воєн. злочинцям. З 1954 країни воен.-полицейская диктатура.

П.- слаборозвинена агр. країна. Основа економіки — пастбищное скотарство, лісове х-во. С.-х. землі 16 млн. га (94% пасовища). Кр. ріг. худобу (6 млн. гол. в 1978), вівці, коня. Експортні культури: бавовник, тютюн, тунг, чай маті, кави. Заготівля деревини квебрахо. Переробка с.-х. продукції. Легка, деревообрабат. пром-сть. Произ-во эл.-энергии 772 млн. кВт. год (1979). Для. ж. буд. 1,3 т. км, автодоріг 3,2 т. км (1978). Експорт м’яса і м’ясопродуктів, квебрахового екстракту, лісоматеріалів, продуктів рослинництва. Внешнеторг. зв’язку гол. обр. з Аргентиною, США, ФРН. Ден. одиниця — парагвайський гуарани.

Парагвайская війна — загарбницька війна Бразилії, Аргентини і Уругваю проти Парагваю в 1864 — 70. Через війну П. У. Парагваю втратив ½ терр., 4/5 нас. і опинився у залежність від иностр. капитала.

Это все. У нових енциклопедіях інформації максимум, а скоріш менше. «Розумні» люди взяли і прибрали слова «иностр. капітал» і «У 1928 осн. Парагв. компартія.». І всі гаразд і по-современному.

О ніж Вам кажуть ці рядки? Напевно, ні за чим істотному. Навіть скучно.

Но не поспішайте залишати цю страницу!

Все цікаве у майбутньому! Дуже цікавий, поверьте!

И не подумайте також, що автор дотримується соціалістичної орієнтації. Зовсім нет.

Может Вам трагедія цієї країни й буде непереливки вельми трагедією, здавалося б. Але якщо вдуматься?

Представьте, що наш країна втратила половину території. Уявіть, що 6/7 всього населення знищені фізично. Уявіть, що це заводи, фабрики і сельхоз-угодья ліквідовані. Може тоді Вам стане зрозуміло, що пережив Парагвай та її народ тоді. Таких втрат не перенесла навіть Німеччина за поразку у Другій Світовий войне.

Знания — це сила. Але ми нічого не знаємо про країну — Парагваї або про будь-який інший країні Латинська Америка, (крім, напевно, Куби). Не вчили її історію в школі - це нічого. Не вчимо їх у вузах, — на це можна рукою махнути. Але ніде, в жодному економічному вузі, на жодному економічному факультеті не вивчається сумний подвиг цієї страны.

Интересно почему?

То, що у тому ж обсязі й навіть менша інформацію про Парагваю доступна населенню країн Заходу, зрозуміло. Але ми маємо врахувати помилки всіх країн, щоб самим у яких не вляпатися.

А тепер, щоб Вам намітилися істинні сторінки своєї історії, далі наводиться один з історичних і правдивих оповідань знаменитого уругвайського письменника Едуардо Галеано.

В цих розповідях Ви знайдете відповіді всі запитання, задані від початку і актуальні зараз у нашій стране.

Война Троїстого союзу проти Парагваю: як викорінювали досвід незалежного развития Эдуардо Галеано Перевод з испанского: М. И. Былинкина, Ю. В. Ванников, Н. О. Испольнова, Х. Кобо, Т. Е. Коробкина Человек мовчки сидів зі мною. Під полуденним сонцем, бившим в віконце автобуса, обличчя здавалося окресленим різкими штрихами: заострившийся ніс, виступаючі вилиці. Ми з південної кордону у напрямку до Асунсьону. У автобус, розрахований 20 людина, набилося незгірш від 50. За кілька годин ми зійшли. Присіли відпочити у відкритому дворику затінена дерева з м’ясистими листям. Перед нами нескінченні і безлюдні простору неторканого краснозема, освітлені сліпучим сонцем: хоч куди глянь, впритул до горизонту лише прозорий повітря. Ми запалили. Мій супутник, крестьянин-гуарани, заледве добираючи слова, сказав іспанською: «Ми, парагвайці, бідні, і мало». Він пояснив, що їздив у Энкарнасьон шукати роботу, але з знайшов. Йому ледь вдалося нашкребти кілька песо на зворотний шлях. Чимало років тому, ще юності, він пробував спробувати щастя на Буенос-Айресі і півдні Бразилії. Зараз хлопкоуборочный сезон, і з парагвайці, як відомо, поїхали до Аргентини на плантації. «Але мені шістдесят 3 роки. Моє серце не выдержит».

В протягом останніх 20 років півмільйона парагвайців назавжди залишили батьківщину. Злидні жене в чужі краю жителів країни, котра ще століття тому самої передовий і Південній Америці. Населення Парагваю зросло лише вдвічі по порівнянню з тим часом. Парагвай і Болівія — найбільш відсталі і бідні з південноамериканських держав. Парагвайці досі страждають щодо наслідків спустошливої війни, вкорінений у історію Латинська Америка як найбільш ганебна її голова. Вона відома війна Троїстого союзу. Ефазилия, Аргентина і Уругвай влаштували тоді справжній геноцид. Не залишили тут каменю на камені та практично покінчили з чоловічим населенням Парагваї. Хоча Англія прийняла особистої участі в здійсненні цього жахливого «подвигу», у ньому нажилися саме британські торговці, банкіри і промисловці. Агресія була финансирована з початку остаточно Лондонським банком, банкірським домом «Берінг бразерс» і банками Ротшильда за умов, які у наступному закабалили і страны-победительницы.

До того як він перетворили на руїни, Парагвай був виняток серед латиноамериканських країн: парагвайці були єдиною нацією, не знівеченої іноземним капіталом. Протягом багатьох років (з 1814 по 1840), залізної рукою підтримуючи порядок, диктатор Гаспар Родрігес де Франсиа ростив, як у інкубаторі, незалежну і стійку економіку, развивавшуюся у повній ізоляції у світі. Держава, що мало владу необмежену і проводило політику патерналізму, витіснило національну буржуазію, зайняло її місце й узяло він її роль: сформувати націю, розподілити її ресурси, і розпорядитися її долею. Виконуючи завдання придушення парагвайської олігархії, Франсиа спирався на селянські маси. Він домігся світу у країні, встановивши жорсткий «санітарний кордон» між Парагваєм й іншими країнами, утвореними на теренах колишнього вице-королевства Ла-Плата. Експропріація, посилання, в’язниці, переслідування і грошові штрафи — усе було пущено у хід задля здобуття права зміцнити панування землевласників і серед торговців країни, а, навпаки, щодо його ліквідації. У Парагваї були відсутні, та й зрештою не з’явилися, які би там не було політичних свобод й опозиції, але у той історичний період ті, хто втратив колишні привілеї, тужили за демократією. Коли Франсиа помер, в країні було великих приватних станів, і Парагвай був єдиним державою Латинської Америки, котрі знали зубожіння, голоду, злодійства; мандрівники знаходили тут оазис спокійного життя посеред континенту, сотрясаемого нескінченними війнами. Побувавши тут північноамериканський агент Гопкинс в 1845 р. інформував свій уряд у тому, що у Парагваї «немає одну дитину, котрий вміє читати і писати…». Це був єдиний країна, погляд якої був прикутий до заморським берегів. Зовнішня торгівля стала тут стрижнем національної життя; доктрині лібералізму, яка ідеологічно відповідала потреби у створенні світового капіталістичного ринку, нічим було вирішити виклик Парагваю, кинутий ним на початку уже минулого століття, — країни, вимушеної повинна розвиватися у ізоляції з інших націй. Знищення олігархії дозволив державі взяти до рук основні важелі економіки та послідовно проводити політику автаркії, замкнувшись у границах.

После Франсиа уряду Карлоса Антоніо Лопеса та її сина Франсіско Солано Лопеса продовжили і розвинули справа свого попередника. Країна переживала економічне піднесення. Коли 1865 р. на обрії з’явилися агресори, в Парагваї вже була телеграфний зв’язок, залізниця неабияке число фабрик до виробництву будівельних матеріалів, тканин, пончо, папери, фарб, фаянсу, пороху.*.

* Це Парагваї, — країні, про існування якої знали у світі тільки з чуток. Росія, яка обіймала на той час 5 у світі за рівнем розвитку, лідера в освоєнні аналогічних технологій стояла тому ж рівні, як і Парагвай.

Двести іноземних фахівців, одержували хороше платню з державної скарбниці, надавали країні активну допомогу. З 1850 р. на ливарному заводі Ибикуе проводилися гармати, мортири і ядра всіх калібрів; до арсеналу міста Асунсьйон надходили бронзові гармати, гаубиці і ядра. Чорна металургія, як і і інші основні галузі промисловості, лежить у руках держави. Країна мала власним торговим флотом, і деякі з тих кораблів, що ходили під парагвайским прапором рікою Парана, через Атлантику чи з Середземного моря, було побудовано на судноверфі в Асунсьйоні. Держава монополизировало зовнішню торгівлю: південь континенту забезпечувався маті і тютюном, а Європу експортувалися цінні породи деревини. Позитивне сальдо торгового балансу було незмінним. Парагвай мав стійку національну валюту і мав достатнім багатством, роблячи великі капіталовкладення, не вдаючись до іноземної допомоги. У країни було і не одного сентаво іноземного боргу, проте її було впроваджено змозі утримувати кращу російську армію Америці, укладати контракти з англійськими фахівцями, що надавали країні свої послуги, замість змушувати її служити їм, англійцям, і навіть посилати до Європи учитися й учитися удосконалювати знання парагвайських студентів. Прибуток, яку давало сільськогосподарське виробництво, не проматывалась даремно і витрачалася на безглузду розкіш, не потрапляла ні з кишеню посередників, ні з чіпкі лапи лихварів, ні з графу приходу британського бюджету, — графу, яка з допомогою фрахту і перепусток підгодовувала Британську імперію. Імперіалізм, як губка впитывавший багатства інших латиноамериканських країн, тут було позбавлений такої можливості. У Парагваї 98% території становила громадську власність: держава надав селянам наділи землі на обмін зобов’язання обживати їх і постійно обробляти ці ділянки без права продажи.

Существовали при цьому 64 «маєтку батьківщини», тобто господарства, якими безпосередньо управляв держава. Іригаційні роботи, будівництво гребель і каналів, нових мостів і доріг багато чому сприяли підйому сільськогосподарського виробництва. Знову, як у давні доколониальные часи, тут стали збирати дві урожаї. Усьому цьому творчому процесу, безперечно, сприяли традиції, залишені діяльністю иезуитов*.

Парагвайское держава проводило політику протекціонізму стосовно національної в промисловості й внутрішньому ринку самим ревним чином, особливо з 1864 р.; річки країни було закрито для британських судів, які завалили виробами манчестерских і ліверпульських мануфактури всі країни Латинської Америки. Торгові кола Англії відчували занепокоєння як оскільки у у самісінькому центрі континенту виявився невразливим цей останній осередок національної незалежності, але через ту причину, що парагвайський досвід був переконливим та небезпечним прикладом сусідів. Найбільш передова країна Латинської Америки будувала своє майбутнє без іноземних капіталовкладень, без позик англійського банку і просячи благословення в жерців вільної торговли.

* Монахи-фанатики з «Товариства серця Иисусова», «чорна гвардія Папи Римського», повсюдно взяв він місію захисту середньовічних устоїв, виступивши проти нових сил, що проявилися на підмостках європейській історії. Однак у Іспанській Америці діяльність єзуїтів нерідко грала і прогресивну роль. Вони з’явилися, щоб, подаючи приклад самозречення і аскетизму, домогтися очищення католицької церкви, загрузлої в ледарства й разнузданном насолоду тими благами, які конкіста надала у розпорядження духівництва. У Парагваї єзуїтські місії менш як по півтора століття (1603 — 1768) домоглися найбільших успіхів. Єзуїти зуміли привернути, використовуючи музику, индейцев-гуарани, що шукали порятунку в сельві чи взагалі виходили із неї, тільки б бути подалі від цивілізаційної діяльності «энкомендерос» і землевласників. Сто п’ятдесят тисяч індіанців гуарани змогли завдяки єзуїтам повернутися до первіснообщинної організації та наново розраховувати на трудові навички свого племені у нових ремеслах і мистецтвах. У місіях немає латифундій; землю обробляли частково задоволення індивідуальних, частково громадських потреб, і навіть для необхідних знарядь праці і, які становлять колективну власність. Життя індіанців була розумно організована; майстерня і школах готували музикантів і ремісників, хліборобів, ткачів, акторів, художників, будівельників. У місіях грошей було невідомо; торговцям заборонялося з’являтися з їхньої території, операції з ними ченці виробляли у віддалених від місії гостиницах.

В результаті розширення зрештою королівський двір піддався тиску креолов-«энкомендерос», і єзуїти було з Америки. Латифундисти і рабовласники почали полювання на індіанців, У колишніх місіях їх вішали на деревах, селами продавали щодня на ринках рабів у Бразилії. Багато індіанці знову бігли в сельву. Книги з бібліотек єзуїтів спалювалися в осередках замість дров чи використовувалися виготовлення пижів (J. A. Ramоs. Historia de la nacion latinoamericana. Buenos Aires, 1968).

Но тоді, як Парагвай ішов уперед по обраному ним шляху, дедалі гостріше ставала необхідність вийти з добровільного ув’язнення. Промислове розвиток вимагала більш широких й немає прямих контактів із світовим ринком, особливо із країнами, що роблять передову техніку. Парагвай був затиснутий між Аргентиною і Бразилією, що навіть могли задушити його, здавивши горло його річок і наклавши будь-яку непосильну мито на транзит його товарів. Саме так зробили Ривадавиа і Росас. З іншого боку, прагнення зміцнити влада олігархії у тих державах викликало гостру потребу покласти край небезпечним сусідством з країною, яка примудрялася сама себе забезпечувати і хотіла схиляти коліна перед британськими торговцами.

Во час перебування у Буенос-Айресі англійський міністр Едвард Торнтон прийняв активну участь у підготовці війни. Напередодні її існував у ролі радника на засіданнях урядового кабінету, сидячи поруч із президентом Бартоломе Мітрі. Під його невсипущим наглядом плелася мережу провокацій і наклепу; кульмінацією стало підписання аргентино-бразильского пакту, це був смертний вирок Парагваю. Венансио Флорес вторгся в Уругвай, підтриманий обома сильними сусідами, і після бойні в Пайсанду створив Монтевідео своє уряд, який став діяти за вказівкою Ріо-де-Жанейро і Буенос-Айреса. Так було створено Троїстий союз. Доти президент Парагваю Солано Лопес погрожував розпочати війну, якщо буде організовано вторгнення в Уругвай. Він знав, що у цьому випадку на горлі країни, загнаним у кут самої географією і ворогами, стулять залізні кліщі. Щоправда, історик ліберального штибу Эфраим Кардосо вважає, що Лопес кинув виклик Бразилії уже тому, що образився: він мовляв, просив руки одній з дочок імператора, а той йому відмовив. Почалася війна. І був вона справою рук зовсім не від Купідона, а Меркурия.

Печать Буенос-Айреса називала парагвайського президента «Аттилой Америки». «Потрібно розчавити його, як гадину!» — закликали газети в редакційних статтях. У вересні 1864 р. Торнтон послав у Лондон докладний секретне повідомлення. Воно було відправлено з Асунсьйона. Він описував Парагвай, як Данте — пекло, проте забув розставити потрібні акценти: «Ввізні мита на всі товари сягають від 20 до 25% ad valorem; але, оскільки ця вартість визначається з поточних ціни товари, розміри мита досягають 40−45% ціни за накладною. Вивізні мита сягають від 10 до 20% вартості…» У 1865 р. англійська газета «Стандард», виходила в Буенос-Айресі, вже святкувала оголошення Аргентиною війни Парагваю, президент якого «порушив все узвичаєні норми цивілізованих країн», і заявляла, що шпагу президента Аргентини Мітрі «у її переможний марш за справедливість осінить як колишня слава, а й могутня підтримка суспільної думки». Союз з Бразилією і Уругваєм уклали 10 травня 1865 р.; умови для цього угоди були було опубліковано у друку рік тому — їх виклала британська «Таймі»; ці дані газета отримала запрошення від банкірів, надавали кредити Аргентині та Польщі Бразилії. У договорі майбутні переможці заздалегідь ділили видобуток. Аргентина прибирала до рук усю територію Мисьонес і величезну провінцію Чако; Бразилія привласнювала величезні простору на захід від своїх кордонів. А Уругваю, який перебував під владою маріонетки цих двох держав, щось перепало. Мітрі заявив, що ввійде у Асунсьйон через 3 місяці. Але війна тривала 5 років. Це було справжнє різанина. Парагвайці завзято захищали своїми панівними позиціями, чіпляючись кожну п’ядь землі в річки Парагвай. «Ненависний тиран» Франсіско Солано Лопес повівся героїчно і висловлював народну волю, закликаючи до захисту батьківщини; парагвайський народ, півстоліття який знав війн, боровся у його прапорами життя, але в смерть. Чоловіки та жінки, літні люди — все боролися як леви. Поранені, потрапляли в полон, зривали із себе бинти, щоб їх змусили воювати проти братів. У 1870 р. Лопес повів своє військо, схоже вже в сонмище привидів, — стариків і молодь хлопчиків, надевавших фальшиві бороди, щоб видали здаватися ворогам старше, — вглиб сельви. Загарбники, готові всіх вирізати, штурмували руїни Асунсьона.

Парагвайского президента спочатку поранили з пістолета, та був довели ударом списи у лісовій частіше на горі Кора. Перед смертю він вигукнув: «Я помираю разом із моєї батьківщиною!» Це була чиста щоправда. Парагвай помирав разом із. Незадовго до його цього Лопес наказав розстріляти власного брати і єпископа, які з ним у тому каравані смерті, аби де вони потрапили до рук ворогів. Загарбники, які прийшли «звільнити» парагвайський народ, просто винищили його. На початку війни населення Парагваю був майже настільки ж, як і населення Аргентини. У 1870 р. в живих залишилося 250 тис. парагвайців, тобто менше однієї сьомий. Такою була тріумф цивілізації. Переможці, розорені видатками, які їм довелося понести, аби остаточно цей злочин, опинилися у повної залежності у англійських банкірів, які фінансували криваву авантюру. Рабовласницька імперія Педру II, армія якої поповнювалася з допомогою рабів і полонених, все-таки захопила більш 60 тис. кв. км території Парагваю, і навіть отримала дуже багато робочої сили в — безліч полонених з тавром рабів відправили на кавові плантації в Сан-Паулу. Аргентина, у якій президент Мітрі розправився зі своїми федеральними ватажками, привласнила собі 94 тис. кв. км чужій землі та інші трофеї. Сам Мітрі так писав звідси: «Полонених і той військову видобуток Я ми поділимо згідно з договором». Уругвай, де вже зникли чи перебували опалі послідовники Артигаса і панувала олігархія, брав участь у війні, як молодший партнер, не отримавши будь-якого винагороди. Багатьом уругвайським солдатам змушені були пов’язувати руки, якщо їх саджали на кораблі, направлені війну проти Парагваю. Усі три країни зазнали фінансовий крах, усиливший їх залежність від Великобританії. Кривава розправа над Парагваєм наклала несмываемую печатку на подальшу долю цих стран*.

* Образ Солано Лопеса пече пам’ять досі. Коли у вересні 1969 р. Національний історичний музей у Ріо-де-Жанейро оголосив про відкриття стенда, присвяченого парагвайскому президенту, військові реагували з скаженою ненавистю. Генерал Моуран Филью — одне із організаторів державного перевороту 1964 р. — заявив на друку: «Над країною проноситься вітер безумства… Солано Лопес — постать, яку викинути назавжди з нашого історії як втілення образу південноамериканського диктатора. Ця кривава особистість погубила Парагвай, ввергнувши їх у безнадійну войну».

Бразилия виконувала роль, яку Британська імперія відвела їй іще на той час, коли англійці перенесли португальський трон у Ріо-де-Жанейро. На початку в XIX ст. Каннинг дав своєму послу, лорду Стренгфорду, недвозначні інструкції: «Перетворити Бразилію в основну базу для реалізації продукції англійських мануфактури в Латинської Америки». Незадовго до його початку іракської війни президент Аргентини відкрив нову залізницю, обладнану англійцями, і зробив у цій приводу полум’яну мова: «Яка рушійна сила цього прогресу? Панове, це англійський капітал!» Понад те що розгромлений Парагвай обезлюднів: зникли мита, погасли плавильні печі, річки відкрилися для вільної торгівлі, країна втратила економічну незалежність" і величезні территории.

А за тими землях, що залишилися Парагваю, переможці запровадили декларація про безмитну торгівлю і медична установа латифундій. Усе було розграбовано і розпродане: землі і лісу, шахти, плантації маті, будинку шкіл. Маріонеткові уряду, подчинявшиеся окупантам, зміняли в Асунсьйоні одне одного. Не встигла закінчитися війна, як Парагвай, де ще димілися руїни, отримав перший його власної історії іноземний позику. Він був британський, зрозуміло. Позика був у мільйон фунтів стерлінгів, але Парагваю дісталося менше половини; а наступні роки завдяки фінансовим перерасчетам розміри зовнішнього боргу країни перевалили за 3 млн. Коли Китаї 1842 р. закінчилася «опиумная» війна, відразу в Нанкіні підписаний договір про вільної торгівлі, забезпечив британським комерсантам право вільного ввезення наркотиків на китайську територію. Запровадження вільної торгівлі в Парагваї також було відразу після його розгрому. Були занедбані посіви бавовнику, а Манчестер добив текстильну промисловість країни — їй вже будь-коли судилося піднятися. Партія «Колорадо», нині правляча країною, бадьоро спекулює пам’яттю героїв, однак може приховати той факт, під документом про її основі стоять підписи 22 «легіонерів», які служили бразильської окупаційної армії й які зрадили маршала Солано Лопеса. Диктатор Альфредо Стреснер, 15 років як розв’язано що перетворив країну на величезний концентраційного табору, пройшов військову підготовку у Бразилії, і бразильські генерали, відправляючи їх в Парагвай, не скупилися на високі оцінки й захоплені похвали: «Його чекає велике майбутнє…» Упродовж років правління Стреснера англо-аргентинский капітал був витіснений з Парагваю на користь Бразилії, і її північноамериканських господарів. З 1870 р. Бразилія і Аргентина, «освободившие» Парагвай, щоб спільно поглинути його, грабують країну почергово, однак самі у своїй теж страждають від гніту імперіалізму то однієї, то інший великої країни. А Парагвай страждає як від імперіалізму, так і зажадав від субимпериализма обох сусідів. Перш головним ланкою у цьому ланцюзі сменяющейся залежності була Британська імперія. Нині це Сполучені Штати. З огляду на політичне значення цієї країни, що у у самісінькому центрі Північно-Американського континенту, вони постійно тримають у Парагваї цілий штат радників, котрі займаються навчанням і орієнтуванням Збройних Сил, упорядкуванням економічних планів, перебудовою на власний розсуд роботи вищій школі, винаходом нової схеми «демократії» з цією країни, і, звісно, вони винагороджують диктаторський режим за вірну службу найбільш обтяжливими позиками. Але Парагвай — це що й колонія інших колоній. Під приводом проведення аграрній реформі Стреспер, як мимохідь, скасував законодавче положення про заборону продажу іноземцям земель, прилеглих до сухопутним кордонів, і тепер навіть державні землі опинилися у руках бразильців, посіли території під кавові плантації. За пособництва президента, що з португало-язычными землевласниками, нові загарбники кинулися через річку Парана. Я приїхав на північно-східну кордон Парагваю з купюрами, у яких було зображено обличчя маршала Солано Лопеса, але виявив, що саме котируються лише грошові знаки з портретом переможного імператора Педру II. Вік через Парагвай начебто знову ситуацію, сформовану після! поразки у війни з Потрійним союзом. Бразильські прикордонники зупиняють парагвайських громадян території для перевірки паспортів; тут майорять бразильські прапори і Церкви належать бразильцям. Сухопутні пірати захопили також водоспади Гуайра, найбільший потенційний генератор в Латинської Америки. Нині вони називаються португальською — «Сети-Кедас». Така сама ситуація і у районі Итайпу, де бразильці збираються побудувати найбільшу світі гидроэлектростанцию.

Субимпериализм, чи імперіалізм другої категорії, поводиться у різних формах. Коли 1965 р. президент Джонсон вирішив затопити кров’ю Домініканську Республіку, Стреснер послав у Санто-Доминго своїх солдатів, що вони допомогли зробити цей «подвиг». По злий іронії батальйон цей був імені маршала Солано Лопеса. Парагвайці воювали під керівництвом бразильського генерала, що саме Бразилії було довірено честь зробити цю зраду: генерал Панаску Алвим очолив латиноамериканські війська, брали участь у цьому злочині. Можна згадати й інші приклади. Парагвай надав Бразилії у своїй території нафтову концесію, але торгівля рідким паливом і нафтохімічна промисловість у Бразилії перебувають у руках янкі. Факультет філософії і педагогіки Парагвайського університету перебуває під медичним наглядом Бразильської культурної місії, але водночас североамериканцы порядкують у бразильських університетах. Генеральний штаб парагвайської армії користується інструкціями не лише радників з Пентагону, а й бразильських генералів, які у свою чергу луною відгукуються на будь-які вказівки Пентагону. Через кордон, розкриту для контрабанди, промислові товари бразильського виробництва наводнюють парагвайський ринок, але хто фабрики в Сан-Паулу, випускають ці вироби, перейшли у останні роки, коли відбувалося масове денаціоналізація, у власність транснаціональних корпораций.

Стреснер називає себе спадкоємцем президентів Лопесов. Але як і порівнювати Парагвай, яким він був 100 років тому вони, про те, яким він став зараз, перетворившись на перевалочний пункт контрабанди і царство узаконеною корупції? Під час торжества, па якому правляча партія висловлювала свої претензії па то, що уособлює одночасно той і це Парагвай, мальчонка-разносчик продавав з лотка контрабандні сигарети; присутні судомно затягувалися «Кентом», «Мальборо», «Кэмелом». У Асунсьйоні представники убогого середнього класу п’ють не парагвайскую очеретяну горілку, а віскі «Баллантайн». На вулиці можна побачити останні моделі розкішних автомобілів американского-или європейського виробництва, придбаних контрабандним шляхом, або завезених у країну з оплатою незначною мита; за тими самими вулицями тягнуться візки, запряжені волами, які фрукти ринку. Селяни орють дерев’яної сохою. По місту ходять таксі «импала-70». Стреснер каже, що контрабанда — це «Плата світ»: нібито натомість, щоб замовляннями, генерали набивають собі кишені. А промисловість, зрозуміло, гине в дитячому віці. Держава ігнорує свій-таки декрет, яким виробам національного виробництва мають віддавати пріоритет як у державних закупівлях. Єдине досягнення національної індустрії, яких може пишатися уряд, виявляєте виробництво кока-коли, пепсі-коли і фруктових соків, налагоджене американцями в 1966 р. як внесок у розвиток парагвайської экономики.

Государство заявляє, що безпосередньо втручатися у створення підприємств лише тому випадку, «коли приватний сектор не проявить зацікавленості», а Центральний банк Парагваю повідомив Міжнародному валютному фонду, що «прийняв рішення дотримуватися принципу вільної торгівлі, і скасувати обмеження валютних операцій і видача торговельних операцій»; спеціальна брошура, видана міністерством в промисловості й торгівлі, інформує ділові кола у тому, що країна надає «дуже вигідні концесії іноземному капіталу». Закордонні фірми позбавлені сплати податків і мит «із єдиною метою створення сприятливого клімату для капіталовкладень». Вже за року, після створення філії в Асунсьйоні нью-йоркський «Нэшнл сіті бенк» повністю відшкодував вкладений капітал. Іноземні банки, безроздільно володіючи усіма внесками, надають Парагваю під заклад національного суверенітету зовнішні позики, що ще більше спотворюють країни. У сільській місцевості 1,5% землевласників мають 90% всіх освоєних земель, у своїй під сільськогосподарські культури зайнято менше двох% країни. Офіційний план освоєння в трикутнику Каагуасу обіцяє голодуючим селянам скоріш загибель, ніж процвітання. Троїстий союз продовжує здобувати перемогу по перемогу. Ливарні заводи у Ибикуй, де робилися гармати, захищали батьківщину від агресорів, було побудовано біля, що тепер називається «Мина-куэ», що у гуарани означає «Тут був шахта». Тут, серед боліт, з яких хмарами рояться москіти, поруч із руїнами стін досі видно фундамент фабричної труби, підірваною 100 років як розв’язано загарбниками, і купи поїденого іржею заліза — оце й усе, що успадкували від устаткування. Неподалік живе кілька обірваних селян, поняття які мають, від якої такий війни залишилися ці руїни. Але вони розповідають, іноді ночами звідти долинає гул машин, гуркіт ковальських молотів, гарматні постріли й верески солдат.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.