Была чи зв'язок між торжеством Франції у Кримській війні та її розгромом під Седаном?

Была чи зв’язок між торжеством Франції у Кримській війні та її розгромом під Седаном?

Виноградов Владилен Миколайович — доктор історичних наук, професор, гол. научн. фахівець Ін-та слов’янознавства РАН.

Поставленный в заголовку питання здавалося б може бути надуманим, минуло адже 15 років між цими подіями, знаменовавшими тріумфальне початок і безславний кінець царювання Наполеона III. Багато причин зумовили падіння його режиму у війні з Пруссією 1870 р. Ми зупинімося лише одній із них. Нам представляється, що запобігти фатальний зіткнення з Пруссією, «залізом і кров’ю «прокладывавшей шлях об'єднанню Німеччини, могло лише тісне стратегічне співробітництво з Росією, можливе лише з руїнах Паризького світу 1856 р. і за скасування його статей, згубних і принизливих для Росії. Розлучитися зі славою Севастополя Наполеон III не зважився, і настала катастрофа. Можна сміливо сказати, що «Франція виявилася жертвою переможної нею Кримської війни.

Крымская війна — єдиний загальноєвропейський конфлікт за участю Росії, Франції, Великобританії, Туреччини, Сардинії, а дипломатичному плані Австрії, за століття, минуле від кінця наполеонівської епохи до першої Першої світової. А джерело якої в що завершила її Паризькому світі 1856 р. система міжнародних відносин не витримала випробування часом і проіснувала всього 15 років.

Почему її розвал стався з погляду так стрімко? Вочевидь, через нав’язаних Росії прямо, а балканським народам побічно умов. Найважчим їх нашій країні був заборона зміст військового флоту в Чорному морі. Велику країну позбавляли можливості захищати свої берега, здійснювати найважливішу функцію кожної держави — піклуватися про своє безпеки. З пристойності той самий заборона було накладено на Туреччину. Проте біль перевела свою ескадру з у Чорному морі у Середземне, й у повернення її назад через протоки Босфор і Дарданелли вимагалося трохи більше дві доби. Щоправда, Лондонська конвенція 1841 р. повідомляла протоки закритими для іноземних військових судів, але не завадило англо-французької армаді з’явитися у Чорному морі напровесні 1854 р. ще умовах світу з Росією.

Ни контексті жодна країна, що має почуттям самоповаги і заботящаяся про своє безпеки, з цим зазіханням за свої права миритися стане. По словами Про. Бісмарка, «стомиллионному народові не можна навічно заборонити здійснювати природні права суверенітету над своїм узбережжям «і піддавати його «нестерпним приниженням «[1]. Головне завдання вітчизняної дипломатії стала тому скасування злощасних статей Паризького договору 1856 р., що хоче і домоглася під керівництвом князя А. М. Горчакова через 15 років. Так само безглуздим в історичної перспективі був і той постулат учиненого замирення, направлений замінити збереження на Балканах влади реформованої Османської імперії. Західні миротворці робили упор зроблено на виборах у ній перетвореннях, і навіть «вивергнули «(використовуючи пущене у британському парламенті вираз) у султана хатт-и-хумаюн (найвищий указ) реформи, які передбачали рівняння прав його мусульманських і християнських підданих. Прозорливі сучасники що тоді предрекли безславний кінець цій справі.

Османская імперія була конгломератом народів, різних за крові, мови, культурі, звичаям і політичним, головне, за вірою. Панує становище у ній займали мусульмани, і релігія визначала його, поняття етносу було зрівняне, кожен прийняв іслам значився турком з відповідними привілеями. Іслам — не просто віра, а спосіб життя зі своїми системою цінностей, заснованої на Корані і законах шаріату. Утопією була сама думку творців договору 1856 р. про прилученні мусульманської громади до принад європейського конституціоналізму. Вони відхиляли самої ідеї рівноправності з кяфирами (невірними). Проти реформ стіною стало духовенство, члени численних монаших орденів, учні медресе, представники феодальних кіл і весь маса мусульманського населення. (Наш сучасний досвід свідчить, наскільки ця середовище несприйнятлива до ідеям заснованої на християнському віровченні демократії).

Что саме стосується православних жителів, то в успіх реформ, не вірили. Сполучною ланкою між сербами, болгарами, чорногорцями, греками і румунами була релігія. У імперії існувала офіційно визнана православна громада (міллєт) на чолі з Константинопольським патріархом. Община жила своїм життям, керуючись заповітами Євангелія і керували місцевим традиційним правом. Висока Порта була нею злий мачухою, носителькою чужої та ворожої їй чужомовному і иноверческой влади. Західні миротворці, мислячи по шаблоном, уявляли, ніби обруч реформ можна стягти старе будова Османської держави. Насправді вони сприяли її руйнації, оскільки у тієї, дуже малій мірі, у якій перетворення вдавалося впроваджувати, це користь передусім для підвладних народам. Прогресивні сили у християнських землях кожен крок у напрямі рівноправності використовували послаблення уз, связывавших їх з Стамбулом, і до незалежності. Паризький світ тому знаменував не зміцнення імперії, а сприяв її подальшому розвалу.

Ярыми поборниками доктрини статус-кво (збереження влади Туреччини у Південно-Східної Європі і, следственно, увічнення неповноправного стану які жили там народів) виступали Велика Британія чи Австрія. Лондонський кабінет вважав султана охоронцем Чорноморських проток, віденський прагнув витіснити Росію з традиційного зони власних інтересів, якою були Балкани. У Великобританії багато хто вважав Кримську війну вінцем і тріумфом що тривав 40 років протиборства з Петербургом вплив у регіоні та навіть ширше — за першість у Європі. Здобути у цій сутичці перемогу так важко вдавалося через неможливість звернутися до «останньому доводу королів », до війни, через брак у сент-джеймского кабінету сильної сухопутної армії. У 1854 р. доля всміхнулася британським яструбам на чолі з віконтом Пальмерстоном, тоді «домашнім секретарем «(міністром внутрішніх справ). Свої послуги запропонував хіба що піднялася на престол у Парижі Луї Наполеон Бонапарт, воцарившийся під назвою Наполеона III [2].

Франция ішла Кримську війну за іншим сценарієм. Непримиренних протиріч із Росією в неї немає, і значення особистісного чинника в що розігралися подіях проявилося яскраво і переконливо. Над французьким імператором було ім'я Бонапарт. Від нього очікували великих звершень, куди він — людина розумна, освічений, рішучий, схильний до авантюрі, але з який володів задатками великої особистості, — ні здатний. Треба було, проте, затвердити свою ще непевний влада масштабним зовнішньополітичним успіхом, проявити себе гідним наступником великого дядька. Наполеона I. З погляду племінника найкоротшим шляхом було реваншувати за загибель снігах Росії у 1812 р. великої армії, що обумовило падіння першої імперії. І Наполеон Маленький, як він прозвав У. Гюго, розв’язав суперечка про Святих місцях, на право католицького духівництва служити в шанованих храмах Палестини, колиски християнства, твердо знаючи, що затіяний конфлікт завершиться збройним зіткненням. До того ж це зміцнювало позиції Наполеона III у власних очах католицькій Церкві.

Россия скочувалася до війни за своїм сценарієм. У 1930;ті роки почався стрімкий занепад її впливу у справах балканських і близькосхідних, і не причини дипломатичних промахів, а через системної відсталості держави, розвиток якого сковували ланцюга кріпацтва. Ринком збуту для товарів регіону Росія була, маючи одне із нею зернове напрям сільського господарства. У плані соціальному та політичному самодержавне держава уявлялося заповідником реліктових порядків — людьми торгують, ні натяку на представницькі установи, люта цензура, жандармерія всюдисуща. Не дивовижно, що передові кола Балкан звернули свої погляди у пошуках товарів, кредитів, ринків збуту убік Заходу. Від Росії чекали допомоги у звільнення, і потім від нього відверталися.

В регіоні утворилося щось на кшталт вакууму, у неї кинулася Великобританія (американський історик Д. Голдфрэнк одне із розділів своєї книжки про Кримської війні озаглавив: «Англія — стрибок вперед, 1833−1841 рр. ») [3]. Наступ йшло широким фронтом, з Британії надходили промислові товари, озброєння, кораблі, кредити, і водночас привабливі для реформаторів конституційні і ліберальні принципи. У самодержавства залишався єдиний легальний важіль на ситуацію — право покровительства християнським підданим султана, і на нього Микола І учепився. Коли ж Наполеон III почав диверсію по приводу служби в храмах, розміщених у Святих місцях, самодержець вирішив, що грунт в нього з-під ніг йде: хороший покровитель, нездатний взяти ситуацію під захист православне духовенство!

Отправленная до Стамбула у лютому 1853 р. місія князя О. С. Меншикова відзначилася безпрецедентної дипломатичної незграбності. Але опис його безтактних витівок, ніж із задоволенням дослідники займаються вже півтораста літ, мимоволі приховує та обставина, що такий спір французам про богослужінні в Святих місцях був залагоджений, царський посланець відмовився від спочатку завищених у частині покровительства християнам претензій, забув про своє самовпевненості й у просительной формі наполягав тільки повторенні те, що була записана в Кючук-Кайнарджийском договорі 1774 р. [4]. Можна нескінченно сперечатися щодо запропонованих російська сторона формулювань, залишених Високої Портою з підказки британського посла Ч. Стрэтфорд-Редклиффа, давали чи хоч скількись більші можливості для Росії втручатися у турецькі справи. Але головне не у тому. Реально російське вплив в усі часи визначалося міццю держави і тільки спиралося на формули договорів. Бувало і раніше, що царські посланці, обстоюючи права християн, роками постукали в турецькі двері це без будь-якого результату (наприклад, після наполеонівських війн, коли не було можливості звернутися до силі). Росія мала колишньої міццю і Висока Порта мала можливість, навіть підписавши усі папери Меншикова у початковому варіанті, знехтувати поданими з Петербурга порадами. Щоправда, шансів таку поступливість з турецького боку був ніяких.

Теоретически існував інший варіант — цар капітулює, дасть згоду на пропозиції опонентів — відмовитися від покровительства «турецьким християнам », на встановлення з них колективної гарантії держав (інакше кажучи — з їхньої нагляд її стосунки з султанским двором). У разі врегулювання було б без територіальних втрат від російської сторони і роззброєння на Чорному морі, чого привела Кримська війна.

Пойти на подібне приниження Микола І, щиро вірив у божественну предначертанность своєї місії, мнивший себе першим вінценосцем Європи, — не міг. Визнати себе політичним банкрутом, розписатися в дрімучої відсталості очолюваної ним 30 років держави що вона неспроможна і ризикнув провести війну, безнадійну від початку [5].

Самодержец виступав як Дон Кіхот Священного союзу, він вірив у певну вищу солідарність помазаників Божих. Не якась лібералка, а фрейліна цесарівни Марії Олександрівни Ганна Федорівна Тютчева записала у щоденнику: цар став «хіба що опікуном государів і поліцмейстером народів. Але ті, ні ті були йому через те вдячні: одні оскільки почувалися приниженими заступництвом, іноді становившимся їм гнітом, інші оскільки вбачали у Росії ворога будь-якого прогресу «[6].

Николай I твердо розраховував на доброзичливий нейтралітет Пруссії та Австрії. Але споріднений берлінський двір від цього відвернувся, а віденський його зрадив, приєднавшись щодо справи до ворожої коаліції, безупинно шантажуючи російську дипломатію загрозою вступу до війну із зброєю до рук. Справитися з альянсом Великобританії, Франції, Туреччини, Сардинії і де-факто Австрії Росії за силам. Душевну гіркоту поразки зм’якшувала слава оборони Севастополя. І, головне: вся думаюча Росія усвідомила — так далі далі не можна. Цілком добромисний високий чиновник, начальники управління у справах преси МВС О. М. Феоктистов підбивав підсумки минулого царювання: «Гне, котрий тяжів над розумовою рухом в миколаївське час, вдаваний консерватизм, що був в тому, щоб захищати все неподобства кріпацтва, беззаконня й анархії неправду в судах, сваволю чиновників і користь адміністрації, дав свої плоди «[7]. Настала час великих змін.

Пришедший до управління зовнішніми справами князь Олександре Михайловичу Горчаков зраджував анафемі які сковували дипломатію традиції Священного союзу: «Моральні і матеріальні сили, настільки часто що використовувалися в чужих видах, відтепер би мало бути спрямовані виключно для і велич народів, їй (Росії. — В.В.) доверившихся ». Йшла жорстку оцінку становища: основні опоненти — Великобританія й Австрія. Перша «у Чорному морі та на Балтиці, біля берегів Каспію і моря — всюди є непримиренним противником інтересів і скрізь найагресивнішим чином виявляє свою ворожість «[8].

Гнев російської громадськості звернувся не проти відкритих ворогів, а проти підступній зрадниці. Габсбурзької монархії, «старезній, різноплемінною і різномовній імперії «, як його характеризував журнал «Російська розмова ». Так само суворо ставився до колишньої союзниці і Горчаков, називаючи її сателітом Великобританії, чий «зарозумілий патронаж «вона смиренно приймала. «Віденський двір і мить не переставав надавати повсюдно недружні впливи «стосовно Росії. І як наслідок «знищення плодів вікової нашої діяльності Сході, абсолютне поневолення християн та вшанування гнобительського турецького режиму при переважання Австрії, але Англії був частиною їхнього метою «[9].

Основные завдання зовнішньої політики України виступав із повною визначенністю: скинути пута Паризького договори та відродити Чорноморський флот, зберегти позиції на Балканах, недопущення скочування Росії на становище держави другого рангу. Усе це — не вдаючись застосування сили і посягаючи поширювати на світ у Європі. Росії потрібно було зламати всієї системи економічної та соціальній життя, побудовану на кріпацькій праві, виповзти з ями глибокою фінансовою заборгованості, покрити країну мережею залізниць, переозброїти і реорганізувати дрімучо відсталу армію, відродити флот, частково затоплений в Севастопольської бухті, частково що складалася з застарілих дерев’яних судів. І як і повній самоті, однієї проти всіх забезпечити умови щодо великих реформ? Партнер потрібен був мов повітря.

Заниматься пошуками так важко довелося. Російська дипломатія виявила тріщину у ворожої коаліції, ще й яку — тенденцію до зближення виразно виявляв імператор Наполеон III. Взяття Севастополя осінило належної славою його царювання, а сприяти міцному утвердженню Австрії у низов’ях Дунаю та реставрації тут влади Туреччини не збирався.

Заняв половину невеликого міста Севастополя, союзники наступати далі не зважилися, доля Карла ХІІ і Наполеона I їх надихала. У пресу проникли інформацію про терміновому візиті глави Форин оффиса лорда Д. Кларендона до Парижа. Звісно, в Петербурзі було невідомо змісту його листів дружині, яке б потішило російський МЗС. «Не треба приховувати, — обурювався лорд, — що закінчення війни аби як буде таким популярно мови у Франції, як непопулярно ми… Ці французи з глузду з'їхали грунті страху і шахрайства. Боюся, що імператор так само деморалізований, як і уряд «[10]. Джон Буль був настроєний рішуче і навіть готовий воювати аж до останнього французького солдата. Але коса знайшла на камінь, а одиночній тюремній камері цариця морів на сухопутье не боролася.

На самому конгресі що виходить далеко за межі етикету люб’язність Луї Наполеона по відношення до А. Ф. Орлову, їх тривалі розмови тет-а-тет за філіжанкою кави викликали в Кларендона крайню досаду. З допомогою Бонапарта російській делегації у Парижі вдалося організувати кілька приборкати екстремістські наміри Лондона і Відня.

Наполеон III свої послуги цінував високо. Вуста його молочного брати і посла Петербурзі графа Ш. О. Морни випромінювали мед і цукор, але потім лунав натяк на бажаність спільно з Росією перекроїти карту Європи і сподівалися стерти з неї багато сліди договорів 1814—1815 рр. Про те сам Наполеон III повторював царю під час їхньої побачення в Штутгарті восени 1857 р. Государ волів би обговорювати інший варіант подій, пов’язані з переглядом недавньої Паризької системи договорів, але його зазвичай балакучі співрозмовники виявляли крайню стриманість.

Обе сторони намертво прикуті до трактату, але Росія — як в’язень, який прагнув його позбутися, а Франція — як тюремник, зацікавлений у його збереженні. Ідилію зближення двох десятків країн не нагадувало. 15 квітня 1856 р. Великобританія, Австрія та Франція підписали угоду, за яким всяке порушення недавно підписаного трактату розглядалося як казус белли. Три держави вирішили увічнити учинену ними на Парижі нісенітницю.

Но вибір у вітчизняної дипломатії був відсутній. Інтереси Росії було потоптані в районі у Чорному морі і Балкан, де вони меншою мірою зіштовхувалися з французькими, ніж із австрійськими, британськими і турецькими. Впливовим провідником зближення Росії з Францією виступав Горчаков, підкреслюючи — саме з країною, а чи не з режимом Наполеона III («Слід встановити згоду ні з тій чи іншій династією, саме і лише і Франції «). Він закликав відкинути ідеологізований і особистісний підхід у зовнішньополітичній орієнтації, ніж грішив Микола І, і керуватися винятково геополітичними міркуваннями. Можна було тут процитувати Павла I з його листи генералу Бонапарта: «Оскільки взаємно дві держави, Франція і Російська імперія, перебуваючи аж ніяк друг від друга, будь-коли зможе бути змушені шкодити одна одній, вони можуть, об'єднавшись і постійно підтримуючи дружні стосунки, перешкодити, щоб інші своїм прагненням до захоплення й панування було неможливо пошкодити їх інтересам «[11].

Николай I не дотримувався здоровим думкам, іноді посещавшим голову батька. Віддаючи данина дипломатії почуттів, він дуже зіпсував відносини і Франції: Луї Філіппа Орлеанського він іменував «королем барикад »; кілька років за його примхи та всупереч здоровому глузду відносини між Петербургом і Париж підтримувалися лише на рівні повірених на ділі, а чи не послів. І Луї Наполеону самодержець завдав образу, звернувшись до нього зі звичайними між венценосцами словами «брат мій », і з безособовим «добрий друг ». Але існували потужні чинники, спонукало Наполеона III відіслати в забуття колишні кривди і йти до зближення з Олександром II. Паризький парвеню банкрутом не хотів обмежуватися славою Кримської війни. На порядку денному стояло досягнення «справедливих кордонів «Сході, що загрожувало зіткненням з Австрією і із великим рівнем ймовірності - з усією Німеччиною при настороженої, а то й сказати ворожої позиції Великобританії, горою що стояв збереження балансу сил на континенті. Наполеон потребував партнері задля відволікання сил можливих противників, і чому б скористатися клокотавшей у Росії ненавистю до «віденської предательнице «у тому, щоб розправитись із нею безперешкодно, або навіть спільно з російським ведмедем?

Первому випробуванню франко-росіянин альянс зазнав у 1858−1859 рр. Наполеон розпочав здійсненню плану з витіснення, разом із Сардинским королівством, Габсбургів з Італії. Нейтралітет Росії був забезпечений, але у Парижі мріяли про більшому, про притягнення самодержавства до розтерзанню дунайської монархії. У завязавшихся у стані глибокої таємниці переговорах Наполеон пропонував таке: при наступі війни Росія розриває з Австрією дипломатичних відносин і зосереджує за українсько-словацьким кордоном з ним 150-тисячне армію, дасть згоду на приєднання до Франції Савойї і Ніцци, освіту в Верхній Італії держав з населенням приблизно 10 млн. жителів і відмовить, в разі проголошення незалежної Угорщини, у її визнання. Якщо петербурзький кабінет піде далі вступить у війну, то нагороду запропонують Галичина. І тоді Тюїльрі під час укладання світу обіцяв підтримку з зміні тяжких для Росії умов 1856 р. [12]. Маленький Наполеон затівав велику війну, і пропонував Росії причепитися для її колісниці і сприяти його його утвердженню у ролі європейського гегемона.

Все це цілком розходилося з виробленої Горчаковим концепцією геостратегічних інтересів країни: Росія потребує тривалому світі для здійснення реформ, які - і лише вони — допоможуть їй зміцнити своє міжнародне ситуацію і зайняти належне у концерті великих держав. Горчаков запропонував, щоб Франція негайно відмовилася від гарантії неприйнятних для Росії положень недавнього світу (і про яке він, зрозуміло, мовчав, порушила б основи Паризького трактату). З Тюильрийского палацу надійшла відмова. І що саме, розмірковував Горчаков, замість розтрощування європейського рівноваги Росії запропонована «Галичина, але ціною війни з невідомим результатом; що стосується тяжких нам умов 1856 року, нам обіцяли при в укладанні миру эвентуальную підтримку, зумовлену обставинами, не піддаються ніякому розумного обліку ». У розмові з французьким послом Р. Монтебелло міністр висловився різко: «Про те, що хочемо, не можете дати нам ні ви, ні Австрія «[13]. Висновок — Росії нічого встрявати у конфлікт, вона обмежилася доброзичливим нейтралітетом. На Європі запахло порохом: Пруссія мобілізувала три корпуси та внесла у Франкфуртський сейм пропозицію про общегерманских озброєннях, британський уряд заявив, що ні допустить порушення трактатів 1815 р. Наполеон перестав грати вже з вогнем, війна 1859 р. відбулася з участю трьох країн, Франції, Сардинії та Австрії, і перетворилися на загальноєвропейську. Мирний договір, природно, інтересів Росії не стосувався. Ліміти еe співробітництва і Франції позначилися чітко — балканські справи.

В 1862 р. міністром-президентом Пруссії став Отто Едуард Леопольд фон Бісмарк, людина сталевої волі, великого дипломатичного таланту, що він приховував у вигляді грубуватою прямолінійності, маніакальною цілеспрямованості та віроломства, доходившего до цинізму. Ідея об'єднання Німеччини володіла тоді умами, і Бісмарк, виступаючи у ландтазі, висловив своє ставлення до неї гранично чітко за тими словами, облетілих Європу: «Не промовами і постановами більшості вирішуються великі питання, — у тому полягала помилка 1848 і 1849 років, — а залізом і кров’ю «[14].

К честі російської громадськості слід зазначити, що вона виявила розуміння прогресивності, потребі - і невідворотності самого процесу. І ось метод — «залізом і кров’ю » , — віщував Європі великі лиха і потрясіння. чи можна було їх уникнути чи з крайнього заходу пом’якшити? На думку — так. Це було у змозі твердому і целеустремленному франко-российскому блоку. Наполеону III слід було відмовитися від завойовних планів і авантюристичних замашок, перейти на позиції стратегічної оборони та дбайливого ставлення принципу балансу сил. І тоді, можливо, об'єднання Німеччини не завершилося б трагедією для Німеччині й не поставило б стільки тривожних питань перед Росією.

В дійсності все вийшло навпаки. Наполеон III не усвідомив навислої грізної небезпеки, і продовжував виношувати плани спокусливих територіальних збільшень, а польське повстання 1863 р. призвело до крахові його альянсу з Зимовим палацом, єдиною комбінації, яка б зробити процес ферайнигунга менш пагубним для сусідів.

Вопреки поширеній думці. Наполеон III не відразу кинувся допоможе повсталим в 1863 р. полякам. Він усвідомлював, що з успіху будь-якого його задуму потрібен у крайнього заходу доброзичливий російський нейтралітет. Ще 1861 р. Париж брали в облогу варшавські ходоки з проханнями про підтримку. Вони зустріли холодний прийом. Наполеон III у приватній бесіді, але те щоб почули все, кому слід, заявив: «Поляки — невиправні і божевільні палії, їх мрії нічого не винні давати приводу спричиняє порушення спокою Європи. Я дорожу добрими стосунки з Росією «[15].

По інструкції паризького відомства закордонних справ готель Ламбер, цитадель Чарторийських, виступив із осудом яке готувалося повстання як «божевільного, гідного жалю справи ». На позиції відстороненості Луї Наполеону не дозволила залишитися громадськість, захоплено рукоплескавшая відважним повстанцям. Її саму і імператрицю Євгену тут зустрічали вигуками «Вивши ла Полонь! ». «Французьке думку, — зазначав В. Г. Ревуненков, — будь-коли дозволило б своєму імператору, щоб „підступний Альбіон“ перехопив в нього лаври „захисника“ Польщі» [16]. Оформилась трійця паладинів польського справи — Великобританія, Франція, Австрія. До їх протестам поспішили приєднатися Швеція, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Данія і навіть Туреччина, обрадувана тим, що у яке-те повіки викривають не її. Всякий норовив виступити на образі поборника народних правий і критика московської тиранії. Жонд народовый, натхнений яка видавалася йому загальноєвропейської солідарністю, оголосив, що має наміру відкинути «з Москви «литовські, білоруські і сучасні українські землі, колись котрі входили в Річ Посполиту, кинувши цим тінь на кришталеву чистоту своїх визвольних спонукань.

На насправді обурена Європа представляла картину суперечок, чвар і зіштовхуваних інтересів. «Громіздка колимага, що називається європейським втручанням за Польщу, — писав Ревуненков, — вони мали ніяких серйозних шансів зрушити з місця «[17]. Форин бюро викривала самодержавство у цьому, що воно нібито порушило взяті він в 1815 р. міжнародні зобов’язання в запровадження у Польщі конституції, яких насправді немає. Паризькі стратеги, навпаки, хотіли скористатися сформованій ситуацією для розтрощування системи 1815 р. Приєднання до цієї компанії Австрії поясненню, з місця зору логіки, взагалі піддається, певне, спокуса звести рахунки з царатом був дуже великий.

Альбион, хитрощами якого вся веремія розгорівся, перший подав сигнал до відступу. Лорд Дж. Рассел, виступаючи у верхньої палаті парламенту, відмежувався від призвідників війни, до яких його колись зараховували: «Ну й Польщу ви хочете відновити? Чи повинна вона містити Познань і Галичину? Якщо можна, то натрапите на опір Пруссії та Австрії. І що тоді - європейська війна? Ніщо може бути більш чужим намірам уряду її величності «[18].

А Луї Наполеон забарився, під час «колимаги «не залишив і ФДМ продовжував галасувати по тому, як усе повстанців було програно і через Ла-Маншу стали лунати закиди. Газета «Таймі «запитувала: «Ми разом із Францією втяглися в дипломатичну гру, та хіба інтереси Німеччині й Англії абсолютно ідентичні? …Хіба Франція не збирається завоювати кордон завдяки Рейну? …Хіба в інтересах, як відомо, зберігати європейське рівновагу, а не роздрібніть його усіма мислимими способами? », тоді спеціалізувався маленький Бонапарт. Форин бюро відмовився дати агреман А. Валевскому на заняття посади посла Франції за його явних пропольских симпатій (поляк адже!) [19]. Монтебелло, переживав: єдиною метою Лондона було «посварити нас Росією », і свого домігся. Альянс Тюильрийского палацу з Зимовим лежав у руїнах.

А з його руїнах Бісмарк грав чорноморську карту: лише Пруссія висловлювала згоду відродження Чорноморського флоту і з усього сонму монархів лише улюблений дядько царя, король Вільгельм, їх залишив і навіть запропонував допомогу у придушенні повстання (яка знадобилася і щодо міжнародному загрожувала великими ускладненнями, перетворенням повстання на європейську проблему). Відчуття подяки оселилося у душі Олександра ІІ. Бісмарк із задоволенням констатував: «Ми дешево забезпечили собі у майбутнє вдячність імператора Олександра Чубатенка і російські симпатії «, а справи стояли великі [20].

В 1864 р. пішла розправа над Данією і приєднання до Німецькому союзу герцогств Шлезвинг, Гольштейн і графства Лауэнберг. Марно цар і Горчаков намагалися приборкати прусські апетити і перешкодити відторгненню від Данії зазначених земель. Дядько відповідав коханому племіннику, громадськість не дозволить викрасти у армії заслужених лаврів і прояв слабкості призведе до зреченню короля і відставці міністра під тиском обуреної публіки, тим самим відкриє шлях революційної гідрі. Який Стався перекіс наснаги в реалізації користь Пруссії супроводжувався неприємностями для Романових у сімейному плані: спадкоємець цесаревич Микола закохався у датську принцесу Дагмар, а російська дипломатія окремо не змогла до інтересів родинного вдома Глюксбургов.

Но все-таки події 1864 р. були лише квіточками, а ягідки дозріли пізніше. У 1866 р. спалахнула австро-прусская війна за лідерство в Німецькій союзі й ширші - в процесі об'єднання країни. Ні Франція, ні Росія були зацікавлені у надмірне посиленні Пруссії. Мало сказати, дві країни не зуміли цьому перешкодити, оскільки Наполеон III, проявляючи крайню політичну короткозорість, сприяв наростання прусської мощі. Бісмарк завчасно побував на в Парижі й на курорті Биариц, де «з співчуттям «вислухав промови Луї Наполеона («Очі всієї моєї країни спрямовані на Рейну »), «визнав «право поширити влада всюди, де звучить французька мова [21].

" санкт-петербурзькі відомості «писали у номері від 10(22) квітня 1866 р.: «Хоч як смів, як не легковажний р. Бісмарк, не наважився поставити карті долю Пруссії, але заручився дозволом з Парижа ». Тюильрийский двір оголосив «вичікувальний нейтралітет ». Сама ця формула видавала розрахунок тривалу війну про те, щоб втрутитися, коли противники виснажать свої сили. Наполеон III висунув було ідею скликання конгресу. Йому приписували намір перекроїти карту Європи, включаючи передачу Венеціанської області Італії, а Австрії у вигляді компенсації - Дунайських князівств. Перше було не прийнято в Відня, друге — для Петербурга, бо означало виселення Росії із Балкан.

В звіті МЗС за 1866 р. говорилося: «Можлива поступка Австрії Дунайських провінцій стала для Росії казусом белли «[22]. Отож про співробітництві Зимового палацу з Тюильрийским неможливо було мови. Втім, перемога так швидко осінила прусські прапори, що некваплива європейська дипломатія не встигла отямитися. Висунути війська на Рейн Наполеон III не зважився. У Парижі із запізненням схаменулися, що походу хто не готовий, затрималися з реорганізацією Збройних Сил, виявилася нестача підготовлених резервів. І тоді імператор запропонував пруссакам свої посередницькі послуги, прийняті.

В Зимовому палаці виникла надія, що дипломатичними зусиллями вдасться схилити переможця до поміркованості. Нічого не сталося. Від російського посла Берліні В. П. Убри надійшла тривожна інформація — Бонапарт погодився приєднатися до Пруссії земель з населенням 4 млн. людина. Цар схвилювався: настільки важливі питання, що стосуються європейського «рівноваги, що неспроможні і повинні вирішуватися Францією », Росія хоче в ролі простого реєстратора подій [23]. Однак у посередники самодержця запрошено не було. З протокольної місією (заради «чемного уклону », за словами Бісмарка) в Петербург відрядили генерала Еге. Мантейфеля. На даної йому аудієнції цар «з жахом «сказав про майбутньому зміщення Німеччині з тронів кількох князів, «династії ці панують милістю Божої «. Король Вільгельм дотримувався іншої думки. Дрібні двори, повідомив він у тоні повчання племіннику, своїми чварами, інтригами і гризнею лише компрометують монархічний принцип. Горчаков під час розмови з Мантейфелем вочевидь був над дусі і публічно висловив побажання, щоб Бісмарк на політичному небокраї був «не метеором, а звездою неподвижною ». Генерал намагався втішити своїх співрозмовників тим, що з Гессен-Дармштадтом і Вюртембергом, які воювали на боці Австрії, вирішено обійтися поблажливо виключно через родинних зв’язків їх дворів із Романовими. Зробив Мантейфель і отримувала важливу декларацію, підтвердивши згоду свого уряду скасування що утискували Росію статей Паризького договору [24].

Миновало десятиліття з його підписання — і лише одне країна-учасниця висловлювала готовність допомогти Росії у рішенні ключового питання її політики, притому, що Лондон й Парижа непорушно стояли варті одіозного акта, і другий тим наполегливіше, ніж оглушливіше виявлялися його провали на зовнішньополітичної ниві.

Мирное врегулювання, що завершився підписанням 3 серпня 1866 р. договору Празі, перетворилася на тріумф Пруссії. Австрія вийшов із Німецького союзу, який перестав існувати, суперниця приєднала до своїх владениям Ганновер, Гессен-Кассель, Нассау і Франкфурт-на-Майні. 16 держав північніше цієї річки утворили Північнонімецький союз зі своїми конституцією і Рейхстагом, у якому король Вільгельм став президентом, а Бісмарк — канцлером.

Наполеон III порушив питання про обіцяні компенсації. Історія його демаршу нагадувала нічого поганого розіграний фарс. Після коливань його дипломатія зосередила свої претензії на великому герцогстві Люксембург. Французький посланник У. Бенедетті в переговори з Бісмарком допустив помилку, непрощенну для кадрового дипломата, виклавши претензії на офіційному бланку місії; канцлер одержав у своїх рук обличающий документ: хороший поборник «принципу національності «, Наполеон III, намагається привласнити цілу країну без відома її народу!

Люксембург перебував тоді особистої унії з Нідерландами під скіпетром короля Вільгельма III. Той висловив згоду розлучитися відносини із своїми люксембургскими підданими за солідну суму, чи, кажу юридичною мовою, відмовитися від своїх прав на герцогство. Люксембург був членом Німецького союзу; не без відома і сприяння Бісмарка слух про підготовку угоді став надбанням гласності і викликав обурення німецької громадськості. Дуже своєчасно схвилювалася опозиція в рейхстазі - як так, серед білого дня готується продаж цілої провінції фатерлянду! Париж інформували у тому, що громадська думка, парламент та військова партія обурюються. Переляканий «голландський Вільгельм «від продажу відмовився, наполеонівська дипломатія забила відбій, заявивши, що все кашу заварила Гаага. Уся намір із тріском провалилася. Після ній Бонапарта в 1867 р. збагнув ще одного удару: розпочата їм інтервенція до Мексики закінчилася тим, що французам довелося звідти забратись, які ставленик, імператор Максиміліан, розстріляли повстанцями Беніто Хуареса.

Луи Наполеон спробував поліпшити відносини з Росією, скориставшись Всесвітньої виставкою 1867 р. у Парижі, серед почесні гості якої фігурували Олександра Другого і Горчаков. Але коронованому вискочку фатально не щастило: коли два монарха проїжджали у відкритій колясці містом, поляк Березовський кілька разів вистрілив в царя, але, на щастя, промахнувся. Під час відвідин Палацу правосуддя за група адвокатів зустріла государя вигуком «Хай живе Польща! ». У цьому тлі «теплі «і «дружні «промови Наполеона III враження не виробляли. Горчаков у розмові з нею дозволив собі навіть колючість, помітивши: територіальному розширенню Пруссії «Ви сприяли більше, чому ми ». Чорноморська тема на зустрічах не пролунала. Але виключати їх із подальших контактів не міг. Друга імперія лежить у стані ізоляції, її у Петербурзі це гостро відчували і усвідомлювали, що лише просування у трактуванні питання про флоті можуть розтопити лід в відносинах із Росією. Але розмови з французьким послом у Росії, генералом Еге. Флері, залишали Горчакова «літніми присмерками », або навіть заганяли «у морок », настільки туманно той висловлювався. Зазіхати на Паризький світ Бонапарт не смів: що гірше складалися справи в самісінький теперішньому, тим драгоценнее ставало надбання минулого. Міністр закордонних справ маркіз До. Мустьє інструктував підлеглих: трактат — «єдиний матеріальний результат славної війни, з якої ми засвоїли жодних вигод «[25]. Одіозні для російської боку його статті залишалися нездоланною перешкодою до зближення двох країн.

Горчаков доповідав імператору: «Ні послуги, які ми відповімо йому (Наполеону. — В.В.) надавали, ні дружні уявлення, ні візит Вашого величності до Парижа не могли встановити між нами і Францією той серйозний союз, який сприяв б збереженню рівноваги та світу у Європі «[26] Останні надії Горчакова впали, коли Наполеон III в осліпленні своєму спровокував в 1870 р. війну з Німеччиною. Князь самотужки намагався сколотити лігу нейтральних держав із метою посередництва між воюючими і досягнення взаємоприйнятного світу, тоді як Олександра Другого віддався своїм пропрусским симпатіям і поздоровляв улюбленого дядька з перемогами (хоч і умовляв його відмовитися від територіальних захоплень).

В середині жовтня з’явився циркуляр Бісмарка, у якому оголошувалося, що безпеку рейху не вважається забезпеченої від загроз із боку сусідки, доки фортеці Страсбург (Ельзас) і Мец (Лотарингія) не увійдуть до його склад. Програма анексій проголошувалася офіційно. Горчаков припинив свої зусилля з посередництва, бо «бути посередником «при растерзании Франції було принизливо.

Но лиха без добра. Настав годину скинути із себе вериги Паризького світу. Зазнав влучання в нього паладин, мнивший себе тріумфатором Кримської війни. Допомога Пруссії була забезпечена, Бісмарк ще серпні завбачливо запевнив: «Якщо в Росії є побажання щодо Паризького трактату, ми охоче зробимо для неї всі можливе «[27]. 15 (27) жовтня, у Царському Селі відбулося засідання Ради міністрів під керівництвом Олександра ІІ, одностайно высказавшееся за скасування тяжких є умов 1856 р., 19(31) числа Горчаков сповістив це у циркулярній депешу російські дипломатичні представництва по закордонах. Важливо підкреслити — Росія виступило з клопотанням перед «європейським концертом », а оголосила про рішення, скасування не подлежавшем. Державам давали можливість його санкціонувати, але з більше. Ноту Горчаков супроводив роз’ясненням російської позиції кожному за адресата окремо. Найбільш різкі висловлювання він припас для звернення до приютившемуся в Type французькому кабінету. Причини лих, пережитих Францією, він збудував до Кримську війну, до нещасливому договору, який початок потрясінь, він прийняв катастрофічного характеру. Французам тому слід докласти руку до викоренення зла, породженого режимом Наполеона III, ними вже низринутым [28].

В кінці вересня у Петербурзі з’явився уповноважений французького уряду А. Тьер, объезжавший столиці у спроби порятувати своєї країни від повного розгрому. Зустріли його привітно і з виявленнями співчуття. Горчаков у розмові з ним вимовив слова, виконані глибокого сенсу: «Ви знайдете тут живі симпатії до Франції, породженими симпатіями, питаемыми тут до вашої батьківщині, і старою спільністю інтересів, давно забутих ». Замість жорсткого докору кабінету, скрывшемуся в Type, — слова людського участі. Але суть залишилася колишньої - пустили під укіс лелеемую князем ідею співробітництва, загнали країну у безвихідь, і вибирайтеся потім із нього самі. Досада щодо втрачених можливостей так важко залишала канцлера: «Якби Французька імперія вважалася на нас, вона уникнула б тих лих, яких вона піддалася «[29]. Адже «щастя була така можливо » !

Остановить самотужки експансіоністський натиск «Пруссo-Германии «російська дипломатія була на стані. Від прохань Олександра ІІ - утриматися від територіальних домагань — його дядько чемно відмахувався. І вже маніловщиною віддавала царський заяву: «Потрібно завадити Пруссії врегулювати справи однієї й лише у свою користь, я дам свою згоду лише з умови, щоб забезпечити міцний світ «[29].

Добиться санкції держав угодне Росії врегулювання чорноморського питання виявився нелегко, циркуляр Горчакова сприйняли кисло навіть німці. Ні, де вони відмовлялися від можливості прийнятого він зобов’язання, але вважали момент собі надзвичайно незручним. Під Парижем пруссаки застрягли, опір ворога зломити не вдавалося. Фельдмаршал Р. Мольтке скаржився: по тому, як після здачі Седана і Меца дві французькі армії, кожна по 100 тис. людина, вирушили у полон Німеччину, «проти нашім Франції більше збройних людей, ніж на початку війни »; ширилося рух франтиреров, і «оточені збройними бандами «окупанти, за словами Мольтке, відбивали їх відчайдушні вилазки [31]. Конференції із статей Паризького світу, якби була скликана, за всіма законами логіки, слід було заодно зайнятися пекучими питаннями франко-прусської війни, і надто невчасно у тому, щоб заохочувати непомірні запити переможців. Але відмовитися від власних зобов’язань ні король, ні Бісмарк не могли.

После початкових протестів проти циркуляра Горчакова, котрі з Петербург не справили враження, Форин бюро перейшов до роздумів. Ведучий учасник кримської коаліції, Франція, ладу. Османська імперія під високим заступництвом західних союзників котилася до державного банкрутства. Висока Порта втомилася від їхнього впливу, й у відновленні прав у Чорному море, касавшемся і його, стала вбачати плюс. Упиралася лише Відень, наполягаючи на відкликання горезвісного циркуляра. Але Австро-Угорщина, розгромлена двічі на полі бою та сидіти шматована протиріччями між національностями, за серйозного партнера Лондону не представлялася, небезпечні пропозиції з її боків були відхилені.

17 січня 1871 р. у британській столиці відкрилася конференція держав. Пустувало лише крісло французького делегата, Бісмарк про всяк випадок не пропускав його через аванпости осаджуючої армії. Герцог Брольи прибув лише під завісу, коли залишалося підписати підготовлені документи. Час, коли і Франції вважалися, минув. Головуючий, лорд Д. Грэнвилл, заздалегідь попередив французів, що виходити далеко за межі узгодженої порядку денного неприпустимо. За лаштунками герцог може поговорити з німцями хоч греблю гати, зрозуміло, якщо вони погодяться [32].

Статьи трактату 1856 р. про заборону Андріївського прапора у Чорному море було заборонено. Герцог Брольи слухняно підписав необхідні документи.

* * *.

Парижская система договорів, проіснувавши 15 років, випустила дух. У плані геополітичному вона вела Європу на глухий кут. Російська дипломатія збиралася влаштувати її похорон раніше, спираючись співпрацю з Францією. Навряд хтось ризикнув казати, що наявність або відсутність флоту під Андріївським прапором у Чорному море, міцно замкненого у його акваторії, було для французького народу питанням життя і смерть.

Британская печатку супроводжувала похорон договору жалобними співами — погибло-де велична творіння дипломатії Її Величності. Після завершення століття англомовна історіографія дає Кримську війну і його підсумкам, з погляду Заходу, зовсім іншого оцінку, називаючи його «непотрібної «, «провальної «, «безславної «, «продуктом злості й нерозуміння «і «гідної жалю дурістю «[33]. Ми від щирого серця приєднуємося до таких думок. Учинене у Парижі наруга над інтересами Росії були існувати вічно. Французькі автори в критичному хорі не беруть участь, магія військової слави досі затуманює уми. Тим більше що Франція набагато більшій мірі пошарпана наслідків кримської епопеї, ніж її сусідка за Ла-Маншем. Князь А. М. Горчаков з гідним захоплення завзятістю повторював своїм паризьким партнерам, що у плані геополітичному, з погляду стабільності і рівноваги у Європі, оберігання його від гегемонії чи це Великобританії або «Пруссo-Германии », міцний союз двох країн прибув комбінацією природною, дієвою і тривалої. Щодо особистості Наполеона III він ілюзій не плекав. Звідси — скарги на властивий тому «авантюристичний алюр », на «фантазії його оточення », проблеми з з’ясовуванням його справжніх цілей, властиву йому «подвійну політичну гру «[34]. Наголос робився співпрацю з Францією і з державою, а чи не з правлячим режимом. Мушу ж восторжествувати здоровий сенс! Не про швидкоплинному, зумовленому кон’юнктурними міркуваннями зближення монархів мріяв Горчаков, йдеться про «серйозному альянсі між двома націями, яким довгий досвід довів, що згоду принесе їм благо, а ворожнеча — загрозу як них самих, так світу та безпеки «[35].

В справах східних співробітництво приносило свої плоди, російські позиції на Балканах удалося відстояти від англо-австрийского тиску: «Мушу визнати, що з боку Тюильрийского кабінету воно (співробітництво. — В.В.) було відкритим і лояльним ». Союз і Франції - брусок російської політики, оптимістично констатував князь в звіті МЗС за 1858 г. 36]. Але скоро настало розчарування. Наступного року «авантюристичні аллюры «Наполеона III привели Європу у грань великий війни, у якій самодержавству відводилася роль молодший партнер. Звідси — різку зміну тону в оцінках. Вже звіті міністерства за 1860 р. містилася сумна констатація: годі було живити «ні ілюзій, ні довіри до практичної цінності Антанти з імператором французів ». Наведемо тут також констатацію, що стосується 1862 р.: «Не заперечуючи плодів, які нашій боку принесли спільні акції і Франції сході, ми еквівалента не отримали. В усіх випадках французьке уряд не пожертвував жоден із власних інтересів ». Польське повстання 1863 р. призвело до краху співробітництва у результаті «невиліковної ненависті, ненависті, яку Франція виявляє нам на шкоду я собі цілком достатньої для розхитування віри у союзну спілку з країною «[36]. Це висновок, яке звіті МЗС за 1870 р., є своєрідним епітафією князя Горчакова на могилі його від несправджених надій.

Было б спрощенством зводити всі, що призвели Францію до катастрофи 1871 р., до маніакальною прихильності наполеонівського режиму Паризькому світу. Але його злощасні для Росії умови важким тягарем висіли на французької дипломатії, а скинути вона не зважилася. Блок Франції та Росії мав реальні шанси на існування, але не матимуть важкі крейсери та принизливих для останньої умов. І тоді історія Європи, цілком імовірно, пішла за іншим напрямку — об'єднання Німеччини, при стримуючий вплив двох десятків країн, було б без оглушливого дзвону зброї та боєприпасів потоків пролитої крові, без територіальних втрат для Німеччині й без створення однієї з найбільш вагомих передумов першої Першої світової.

Клика Наполеона III застигла в леті в хмарах севастопольської слави, не опускаючись подумки на грішну землі і була здатна до аналізу з позицій геополітичного реалізму, знехтувала співробітництвом з Росією, розв’язала війну з Пруссією, і сталося те, що сталося. Жага територіальних завоювань не полишала до кінця, і думки вона тримала необхідність ломки зовнішньополітичних пріоритетів і повороту до потреб партнера.

Встает питання: так ким-таки була Франція Наполеона III — тріумфатором чи жертвою Кримської війни? На думку — жертвою. За лаври севастопольської облоги вона розплатилася двома прекрасними провінціями — Эльзасом і Лотарингією.

Список литературы

1. Бісмарк Про. Думки і спогади, т. 2. М., 1940, з. 97.

2. Докладніше див.: Виноградов В. М. Була чи Кримська війна для союзників гідної жалю дурістю? — Славяноведение, 2005, № 1.

3. Goldfrank D. The Origins of the Crimean War. London — New York, 1994, p. 44.

4. Докладніше див.: Виноградов В. М. Велика Британія чи Балкани: від Віденського конгресу до Кримської війни. М., 1985.

5. Виноградов В. М. Микола Перший в «кримської пастці «. — Нова і новітня історія, 1992, № 4.

6. Тютчева А. Ф. При дворі двох імператорів. М., 1990, з. 147.

7. Феоктистов О. М. За лаштунками політики та літератури. М., 1991, з. 125.

8. Архів зовнішньої політики України Російської імперії (далі - АВПРИ), ф. Звіти, 1856, л. 239, 238.

9. Російська розмова, 1857, № 2, з. 19; АВПРИ, ф. Звіти, 1858, л. 128−129.

10. Maxwell М. The Life and Letters ofG.F.W. Clarendon, v. 2. London, 1913, p. 202−204.

11. АВПРИ, ф. Звіти, 1856, л. 249; Збірник російського імператорського історичного суспільства, т. 70. СПб. 1910, з. XI.

12. Канцлер А. М. Горчаков. М., 1998, з. 261.

13. Саме там, з. 263, 262, 265; Рижова P.И. Зближення же Росії та Франції після Кримської війни" та русско-французский договір 3 березня 1859 р. — Вчені записки МГПИИ, т. 78. М., 1957, з. 188, 198, 196.

14. Чубинський В. В. Бісмарк. СПб., 1997, з. 154.

15. Ревуненков В. Г. Польське повстання і європейська дипломатія. Л., 1957, з. 86.

16. Саме там, з. 147, 107.

17. Саме там, з. 261.

18. Саме там, з. 262.

19. АВПРИ, ф. Канцелярія, 1863, буд. 87, л. 524.

20. Ревуненков В. Г. Указ. тв., з. 317; Татищев С. С. Імператор Олександр Другий, його життя й царювання, кн. 2. М., 1996, з. 57.

21. Чубинський В. В. Указ. тв., з. 239; Шнеерсон Л. Австро-прусская війна і дипломатія великих європейських держав. Мінськ, 1962, з. 138.

22. АВПРИ, ф. Звіти, 1866, л. 156.

23. Чубинський В. В. Указ. тв., з. 270.

24. Татищев С. С. Указ. тв., з. 55, 59, 68.

25. НарочницкаяЛ.И. Росія та скасування нейтралізації у Чорному морі. М., 1980, з. 127−128.

26. АВПРИ, ф. Звіти, 1870, л. 5.

27. Бісмарк Про. Указ. тв., з. 97.

28. Збірник, виданий пам’ять 25-річчя управлінням Міністерством закордонних справ князем А. М. Горчаковым. СПб., 1881, з. 101−111.

29. Татищев С. С. Указ. тв., з. 67−68; Шнеерсон Л. Напередодні франко-прусської війни. Мінськ, 1969, з. 187; Канцлер А. М. Горчаков, з. 339.

30. Шнеерсон Л. Напередодні…, з. 187, 196, 292; Татищев С. С. Указ. тв., з. 475.

31. Шнеерсон Л. Напередодні…, з. 196, 292.

32. Correspondence Respecting the Treaty of March 30, 1856. London, 1871, p. 62,65, 195.

33. Cecil Gw. The Life of Robert Marquis of Salisbury, v. 2. London, 1921, p. 123; Seton-Watson R.W. Britain in Europe. Cambridge, 1937, p. 356; Gibbs B. The Crimean Blunder. London, 1960; Barker A.G. The Vainglorios War. London, 1970; Goldfrank D. Op. cit., p. 5.

34. АВПРИ, ф. Звіти, 1860, л. 9−10.

35. Саме там, 1857, л. 158.

36. Саме там, 1858, л. 10.

37. Саме там, 1860, л. 43; 1862; л. 143−144; 1870, л. 84−85.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.